29/ІІ, вівторок, 1944 рік
Львів. Університ. клініка внутрішніх хвороб (Пекарська, 69), палата 7.

Якраз 9 год. 45 хв. ранку Сиджу при столику в палаті, де міститься 4 хворих, в тому числі і я. У мене знову серйозні неприємності з моєю виразкою. Правда, стає вже краще, але напочатку, коли я прийшов до клініки (4/II) було дуже погано: велике опущення і розширення шлунка, велика надквасота, вертання, стеноз 3-го ступеня, непроходження їжі крізь дванадцятку, одним словом, всі лікарі напочатку прийшли до висновку, що конче треба робити операцію. Але почав я сам собі щоранку промивати шлунок, додержуватись суворої дієти, покинув палити, — і стан швидко поліпшився. Минулого тижня рентген показав цілковите проходження їжі, значне скорочення шлунка. Взагалі я поволі, але вертаю до норми. Може, пощастить знову обійтись без операції. ‘

Яке химерне життя!

Останні абзаци дописав я 18 листопада (хоч попередня дата і зазначена 17/XI — це початок записів), і тоді ж десь через 1 — 1 1/2 години у мене вже був трус, мене заарештували. Зошит цей під час трусу загубився на столі серед паперів і книжок, що їх гестапівці, розглядаючи, недбайливо скидали на купу, — так і пролежав він у «Беркуті» якийсь час. Оце нещодавно мені його привіз вкупі з іншими книжками й рукописами інж. Бартків.

Так от: з курорту просто у в’язницю. Спочатку до Стрия, потім до Львова (на Лонцького вулиці), де я просидів рівно 2 1/2 місяці. А тоді з в’язниці, вимучений, виснажений, нервово підупалий, хоч назовні досить витриманий, з поновленою хворобою виразки, — до цієї от клініки. Як примхливо кидає мене доля з крайности до крайности, веде мене по гострому лезі, штовхає на високі й дуже небезпечні грані. Я почуваю чималу втому, але в той же час почуваю відмінність, змістовність життя мого. Мені доводиться дорого платити, зате ж мушу визнати, що всі ці тяжкі переживання насичують мене глибшим пізнанням життя, вони водночас дуже цікаві, вони мене збагачують.

А в’язниця… сильніші індивідууми в’язниця тільки гартує. Тепер я остаточно переконався, що належу до цих сильніших, — шкода тільки, що хвороба мене з’їдає. Але й проти неї я змобілізував усі зусилля і спробую збороти її без ножа.

Отже — про арештування і в’язницю. Багато про це говорити зараз недоцільно. Лише коротко й найголовніше.

Тоді, 18/ХІ, у четвер, спав я добре, нічого значливого мені не снилось. Вранці снідав у товаристві двох жінок, які чомусь присусідились до мого столика й частували мене шинкою. Одна, молоденька — із Стрия, друга, старіла роками — з Перемишля. Запрошували мене бути й на другому сніданкові, але я пішов. Я записував до щоденника, потім взявся переробляти «Моє — твоє». Десь о 12-й дня вирішив піти до шевця й замовити пасочка для мисливських чобіт, — була гадка, що фронт наближається і, можливо, доведеться тікати далі на захід, а в такому разі чоботи на зимову пору дуже в пригоді стануть. Надворі була мжичка. Я взув спортові черевики і, коли вже зодягав пальто, побачив з вікна, що до «Маратону» під’їхало сіре невеличке особове авто. З нього вийшло двоє цивільних і пішли до «Маратону». Я рушив до шевця і, проходячи повз авто, глянувши всередину, подумав: «Треба конче навчитися шоферської справи, бо по війні я конче куплю собі авто — тоді вони коштуватимуть дешево». Ну, от. Перейшов через залізн. колію, договорився з шевцем (на завтра зробить пасочка) і хотів був іще трішки перейтися перед обідом, але дощик знеохотив мене, я пішов назад і вирішив одразу зайти до «Маратону» — чекати вже тут обіду. На вході зустрічаю Сенюка, питаю, хто це до нас приїхав. Каже: поліція. «Чого? По кого?» «Не знаю». Ну, я далі думаю, байдуже (що мене має обходити якась там поліція? Чи раз уже вона з’являлась у цих місцях?), заходжу на хвильку до Штикала, щоб довідатись поточну адресу й ім’я Дорошенка (я хотів віддати на схованку до НТШ мої книжки), потім спускаюсь униз до їдальні. Тут при фортепіані групка жінок, і одна з них грає українські східні пісні. Друга велика група лікуванців сидить при столі, де завжди була п. Маруся, і щось там собі зацікавлено гомонять. Я зупинився біля першої групи й сказав жінці, яка грала, що вона трошки хибно відтворює мелодію. Вона повторила, я почав виправляти, і саме в цей час чиясь рука ззаду злегка торкнула мене за праве рамено. Озираюсь. Переді мною низька на зріст молода ще людина, та сама, що стояла на веранді коло вхідніх внутрішніх дверей у «Маратоні», коли я входив, — та сама, що виходила з авта. В першу хвилину мені видалось, що агент помилився, торкнувши мене. Але він тихо сказав мені: «Пане Любченко, на хвилинку» «Прошу» — відповів я, вибачився перед жінкою і ступив крок-два убік. Тоді агент сказав : «Прошу іти за мною». Так почалось моє заарештування.

 

1/III — 44 р.

Середа. З ночі дощ. Сірий ранок. Сніг тане. Повітря м’яке, тепле. Дерева почорніли. Далі — розталий, зеленаво-сірий, як драглі, сніг і темні прогалини на землі, на бруківці. З вікна, через Пекарську, видко другий корпус клініки, де повз округлі, ще засніжені газони ходять безнастанно студенти, обслуга, військові німці. На деревах сидять наїжені ворони. І в цьому всьому: у наїжених воронах, голих чорних деревах на тлі сірого, обважнілого від хмар неба, в дещо відмінних сьогодні рухах, виразах облич, інтонаціях людей, в запахові повітря, — почувається справжня весна. Отак Минулася зима, що я її й не помітив, сидівши у в’язниці (та й взагалі цього року була вона напричуд тепла й малосніжна). Сьогоднішний день, такий правдиво-весняний, чомусь нагадав мені Сквиру, юнацтво, і мені страшенно захотілося ще жити, працювати, змагатись. Хочу залишити по собі помітний, відчутний слід, і я тепер всіх зусиль прикладу, щоб його доконче залишити.

Вчора одвідав мене Анатоль Гак, вранці була Ольга, потім приходить хтось, не заставши мене, від Темницьких і приніс різного їстівного. Я вдень учора ходив до Джулиби, обідав у них (курка варена!). Взагалі мене тут, у лікарні, одвідує чимало людей і майже кожен приносить щось їсти. їжі маю аж занадто. А серед тих, Що одвідують, є й сумнівні гості. Ну, це вже річ неминуча.

Продовжую запис про заарештування. Агент, низенький, в плащі кольору російської шинелі, повів мене другими дверима до загального коритаря й далі до виходу. На привході з’явився інж. Бартків, що допіру вбіг знадвору, дуже розгублений. Він затримався збоку, під стіною, зірвав з голови капелюха, станув ні в сих ні в тих, занепокоєно дивлячись на мене й даючи нам дорогу. Я злегка кивнув йому головою, пройшов незалежно й навіть гордовито, — я взагалі так поводився від першої хвилинки — тактовність, але й гідність. У веранді, що на виході з «Маратону», до нас прилучився другий агент — високий, довгоносий, теж у плащі такого ж захисного кольору. Він перед тим увесь час стояв у веранді при вікні і, ясна річ, спостерігав мене, коли я йшов від шевця. Взагалі з його позиції видко було далеко довкола. Він, як виявилось далі, є одночасно шофером, а з національности — поляк.

Мене повели до «Беркута». На дверях раптом помічаю гестапівця у формі. Зупинивши мене на порозі, він вимагає документи. Показую йому. Він молоденький, сіроокий, чисто виголений, з постійною легенькою усмішкою на устах, питає мене, чи був я допіру на засіданні у Кургаузі? Ідіотське питання! Яке там засідання, тим паче в Кургаузі, куди вхід усім, крім німців, суворо заборонено? Відповідаю: ні! Він жестом пропонує йти до середини будинку, і всі троє рушають за мною. Приходжу до дверей моєї кімнати № 17. Виймаю з кишені ключа, одмикаю, одчиняю і запрошую «гостей» зайти першими. Але вони рішуче пропонують мені зайти першим. Входжу. Враз гестапівець (у нього на чорному кляпі ковніра два срібні квадратики — Oberscharfurer — він же начальник Стрийського гестапо, як виявилось потім) підскакує до мене й лапає мене за кишені, груди, рамена — чи нема зброї? Одночасно запитує: де моя зброя? Відповідаю, що зброї не маю. Мені запропоновано сісти коло стола. Починається трус. З’являється, як понятий, заступ, директора Сенюк, бо директор Кузєв і бухгалтер чомусь саме сьогодні раненько виїхали до Стрия. Підозрюю їх обох, що так заприятелювали між собою, в антиукраїнській, просто в большевицькій роботі, зокрема скерованій проти мене. Недарма оцей бухт. Бойко замешкав поруч зі мною і видавався мені типовим чекістом! Отже, сиджу, відповідаю від часу до часу на запитання гестапівця, не повертаючи до нього голови, — всією своєю поведінкою виявляю величезне щире здивування і обурення. Перекладачем фігурує той низенький агент, що перший мене взяв — він українець. З того, як відбувається трус, як він перекладає назви книжок та інформує про рукописи й матеріали, що їх вигребають з шухляд та валіз, — бачу, що він мені співчуває. Сенюк дає мені два яблука. Беру охоче, бо не знаю, що тепер жде мене, коли що їстиму. Беру також до кешені тютюн, сірники, папірці. Хтось стукає в двері, викликає на хвилинку гестапівця з кімнати. Тоді агент-українець запитує досить щиросердо: «Скажіть, невже ви не ждали арешту?» «Ні!» «Та як же так? Ви мусіли зробити якийсь виключно поважний політичний злочин, коли до вас так беруться». «Уявіть собі, жодного злочину не зробив, почуваю себе чистим і невинним». Агент знизав плечима. А коли з валізки витягли мої гроші й спитали мене, скільки там, а я відповів, що не пам’ятаю, гестапівець і агент значливо та усмішкувато перезирнулися, і перекладач заявив: «Це дивно! Як так — не знати, скільки маєш грошей? Завжди треба знати це!» Гестапівець висловив сумнів, що ці гроші фальшиві (кредитки були новенькі). Зараз же пильно розглянули їх, перевірили й переконались, що фальшу нема — справжні. А мені під цю хвилину серце стиснулося: ану ж справді там об’явиться кілька фальшивок, бо тепер їх продукують, — що я робитиму? Чим виправдаюсь? Розстріл гарантований. Дуже прикро отак незаслужено, по-дурному загинути. Друкарська машинка теж викликала у них неабияку підозру. Всі рукописи, книжки, гроші, машинку спакували у найбільшу валізу, кімнату замкнули, доручили ключа І. Сенюкові, а мене попередили: при найслабшому рухові кудись убік, при найменшій спробі тікати — куля на місці. І все це знову ж з тією легесенькою усмішкою на устах. Пішли.

 

6/III — 44 р.

Понеділок. Вчора год. об 11-й ранку поїхав до Джулиби. Привезено дітей. Лесюк сховався за двері, а коли я ввійшов до кімнати й привітався з інженером, він вискочив з-за дверей і стрибнув мені на спину. Дуже втішений, що мене знову бачить. Була гарна погода, і я, взявши Лесина та Остапчика, пішов з ними гуляти до Стрийського парку. Дивились на лещетарів і на катання на саночках з гори. Потім грались: хлопчики били мене сніжками, а я їх — дуже це їм сподобалось. Вертаючи додому, питаю Лесика: «Може, тебе назад до Дрогобича одвезти?» «Ні, ні, не хочу, — аж злякався (його там штурхали й годували цим часом погано — помітно схуд) і додає: — Я вже краще поїду з Остапом до Коломиї». Тоді питаю: «А чого б ти найбільше хотів? Куди їхати?» «Я хотів би бути з тобою, тату, — куди ти поїдеш, туди і я». Це було особливо зворушливо. Він дуже скучив. Потім, у хаті весь час тулився до мене, сидів на колінах, цілував мене і просив ще не йти. Ще ніколи не був він такий ніжний. Аж тремтить за мною. Чи не почуває, що насуваються тяжкі часи, боїться розлуки. Питає ще: «А хто тепер у Києві — німці чи большевики?» «Большевики», — кажу. «Ой, а де ж баба? Що з бабою?» — занепокоївся малий. Я його заспокоїв. Він, виростаючи, стає допитлівішим, чутливішим.

Сьогодні зрана був у мене Дуньо Гординський. Він привозив автом свого брата — лікаря Богдана і до мене завітав. Поговорили трохи. Оповідає, що, коли я сидів у в’язниці, Вовка Куліш був у нього, жалівся, що його, мовляв, галичане спочатку піднесли, а потім кинули (подумаєш — величина!), а згодом, коли між ними зайшла мова про мене, каже Вовка: «Це тут, у Галичині, галичане зробили з Любченка великого письменника, а там у нас він був майже непомітний і не вважали його талановитим». Та й ще говорив про мене догано, неприязно. От сволота! Це — син мого приятеля! Це — той Вова, якому я колись раз у раз шоколад таскав, а після арешту батька грішми допомагав. Все ж таки хочу думати про нього краще — отже, думаю, що це він говорить під впливом тієї бездарної білялітературної шантрапи, що тепер сюди понаїздила. Дуньо, між іншим, вичитав його, покартав, сказавши: «Саме тому, що Любченко тепер сидить у в’язниці, ви не маєте права очорнювати його, а навпаки — говорити мусіте про нього тільки добре, бо ви ж його знаєте віддавна, і до вашого голосу будуть прислухатися». Я вже віддавна помітив, що він (Вова) псується. Він пішов надто легкою дорогою, нічого порядного з нього не буде вже. А я, поза всім, не сподівався, що він такий хам і така сволота.

Бої з большевиками відбуваються у Підволочиську. Львів знову почав евакуюватись.

 

22/III — 44 р.

Львів. Квартира інж. Джулиби. Рівно 12-та год. дня. Сірий день. Від часу до часу зривається заметіль, яка одразу ж тане. Безкінечно (і вночі) гуркочуть машини — німці (і хто може взагалі) вивозять речі. Львів неофіційно, але день у день енергійніше евакуюється. Рух вантажних машин, переважно військових, стає безнастанним. Часто видко, як ці машини навантажено звичайнісінькими хатніми, ба навіть кухонними речами. Все це тягнеться кудись на захід розбитими заболоченими дорогами. А на схід дуже часто летять і летять бомбовики. Дуже тривожно, шумно, підозріло, прикро: заклопотані обличчя, поспішні рухи, нервозність, злість… і знову болото, машини, метушня… Ситуація така: червоні взяли Крем’янець, Вапнярку, Вінницю, форсували Дністер (взявши Могил.-Под.) на відстані 50 км і пруть на Прут. Бої під Миколаєвом і під Ковелем. Вчора Гітлер викликав до себе Хорті, затримав його довший час важливими розмовами, а тим часом німецьке військо окупувало Мадярщину. Була, отже, підозра, що Мадярщина у змові з аліянтами і найближчими днями має зрадити. Але німці випередили аліянтів. Кажуть, що зараз там відбуваються численні арешти серед мадярського активу, також поляків «чешуть» (там ніби готовий уже був польський легіон) та й багатіїв-жидів, серед яких чимало втікачів із Галичини. Як би там не було, а один з наших ворогів стане значно слабший, та й поляки на цьому дещо послабшають. Назрівають великі вирішальні події.

Моє становище дуже прикре. Два тижні тому вийшов з лікарні. Почуваюсь значно краще, але неможливо тепер додержати дієти — і хвороба раз по раз дається взнаки. Буває, що просто голодую, аби лише не їсти заборонені речі. Сьогодні вночі дуже погано спав — живота надуло, підступає квасота, пече загою, пориває на вонітування. Живу у Джулиби. Лесик зі мною. Його були одвезли до Коломиї (сестра п. Олі), куди й ми всі намірялись виїхати, але К-я виявилась більш загроженою, передумали — забрали дітей назад до Львова. Тепер остаточно намірились на Сянок, — власне на Сяніччину. Там, як повідомляють нас, ще є можливість зачепитись. Від’їзд дуже затягнувся через відсутність інж. Джулиби, який їздив до Снятина. Приїхав лише сьогодні. Становище моє особливо прикре через те, що я є ніби нахлібником. Помічаю, що вже їм заважаю; обрид. Це дуже тяжко. Коли б не дитина, я легко розв’язав би справу. А так — важко. Маю ще можливість рушити до Криниці, тільки боюсь тамтешнього скупчення українців. Вагаюсь. А кожний день дорогий. Що день, то їхати все складніше. Та більше затримуватись у Львові неможливо і небезпечно. Сьогодні ж або завтра рушу на Сянок (сьогодні приїхав Ілик, обіцяє допомогти), а якщо там не улаштуюсь, махну звідти на Криницю. Все одно. Що буде — те буде. З моїми ресурсами і в моєму стані важко залетіти кудись далеко, а, крім того, тепер і не вгадаєш, де може бути безпечніше, краще. Останній (як думає більшість) пароксизм війни охопить (як думаю я) досить широку просторінь. Хто зна, зрештою, де краще й доцільніше тоді перебувати: в селі чи в лісі? Між іншим, ліси й гори в Зах. Укр. уже кишлом кишать. Там і повстанці. Там і просто втікачі з родинами й майном. Якщо большевики захочуть і зможуть прочесати ці ліси й гори, там вони матимуть величезну здобич — «українського звіра». Характерно, що настрій більшости укр. активу тяжить до лісів та гір, аби лише не йти зі своєї землі. І спостерігається тверда воля до боротьби — прагнення захищати свою землю, стримати большевиків, а потім прогнати геть-геть аж до Московщини, звичайно, за допомогою наддніпрянців, яких теж, треба сподіватися, захопить стихія. А як ні — померти. Тільки не тягтись на чужину.

Вихід один, один. Так мислить і так хоче більшість. Явище відрадне — дай тільки, Боже, щоб це знову не скінчилось стихійним тимчасовим поривом і врешті роздрібненим отаманством та самоїдством.

 

26/III, неділя, Сянок

Пів на дванадцяту дня. Готель «Victoria» Д. Ілика. Кімната 3. Тут я вже четверту добу перебуваю. Зі Львова виїхав 22-го увечері. Вирішив враз. Щось ніби стукнуло: виїзди! В міському рухові, у виразах облич на вулицях, у самому повітрі раптом відчув: треба негайно виїздити.

Львівський двірець пізно увечері. Імлисте світло від синіх затемнювальних лямпочок. На долівці жвакає болітце. Пасажири — переважно військові німці. Але загалом стиску нема. Тільки при виході на платформу трохи тісніше. Ще є лад. У вагоні на диво вільно — знайшлось місце і нам і нашим речам. Відходить потяг із запізненням на годину. Лесик зібгався на лавці, голову поклав мені на коліна і спить. Вночі о 3 1/2 год. пересадка в Самборі. Вагон цілком вільний. Вранці — Сянок. Візком (з великою морокою) одвозимо речі до цього готелю.

Вчора приїхав зі Львова Д. Ілик. У Львові вже сильний евакуаційний рух, що починає скидатись на втечу. На гол. двірці численні натовпи, метушня, безладдя. Приватні телефони в місті вилучено. Для українців визначаються окремі потяги. Поляки лишаються, не виїздять, що набирає характеру демонстративного. Цікаво, як тепер (після мадярської історії) поведуться з ними німці.

Переглянув зараз окремі місця мого запису і кріпко лайнувся.

Яка безбарвність, млявість, нудна тяганина по дрібничках! А життя таке яскраве, динамічне! Чи я постарів, серцем почерствів, чи взагалі став бездарою?

 

2/IV — 44 р.

Неділя. Сонце. Сліпучий сніг. Зранку морозець. На сонці тане. Краплі. Квітневі краплі. З вікна готелю: подвір’я Arbeitsamt’у, де вчора було кілька лемків-селян, взятих на роботу до Німеччини, серед них — півідіотична дівка в легенькому полотняному одязі, що дуже хотіла пити, але боялася взяти води з приміщення, де німці, і намагалась напитися з-під ринви, якою ледь сочилась розтала снігова вода; а ще п’яний парубок, що всіх частував цигарками (широкий і відчайний жест), в тому числі й жандарів, які вели гурт на залізю двірець; а ще інтелігентніша жінка з дитиною, яку повезли підводою. Подвір’я, в якому я вчора протягом години спостерігав тяжку драму, ця інт. жінка не помічала, а я згори з вікна помітив, як її обдурили, продавши їй порожню диктову валізку, співробітники Arbeitsamt’у, як вони хитренько переморгувались, а коли валка рушила, задоволено й одверто реготали, що заробили на ній, прибитій горем, кілька десятків злотих. Жорстокий, страшний світ довкола. І неможливо інакше тепер жити, принаймні дожити до кінця війни, щоб і самому не бути черствим, жорстоким.

Ну, от. А за подвір’ям цим — садочки і будиночки зійшли в долину. Далі пробують братися з долини другим протилежним схилом, але тут же й зупиняються. Схил опухло виступає навпроти, геть вкритий снігом, а на далеких краях схилу стіною стоїть ліс. Гарно — ліс зараз у сонці має м’якше обарвлення, брунатно-фіалковий, але ввесь ніби затягнутий імлою. І дуже хочеться туди! Днями я виходив у поле, йшов сніговою стежкою, добре втоптаною, сяяло сонце, перебігав вітрець, степовий, зачіпливий, бадьорливий — і я скинув капелюха, так просто йшов, зраділий, піднесений. Я хотів бодай на короткий час забути про дійсність, яка навалюється грізним тягарем, стискає вже майже безвихідним колом, — і трохи справді я забувся. Сянок має гарні околиці, окремі місця його дуже мені подобаються. Але неможливо все це сприйняти… коли на вулицях день у день більше військових машин, що сунуть на захід і везуть немудру побутову мішанину — всіляке барахло. Пізнаю, пізнаю! Це вже бачив я у Харкові. Яка відстань знаменна — від крайнього сходу України до крайнього заходу. Все втрачено. Але ми, зрештою, нічого не втратили, бо нічого не мали. Ой, ні! Втратили стільки людей, стільки матеріальних скарбів! Єдина надія на нашу феноменальну життєздатність і плодючість землі нашої. Я все ж таки вірю в добрий кінець.

Не хочу ще гинути. Хапаюсь за життя. Хвороба мене знову починає гнути (воно й не дивно в цих умовах), а я не піддаюсь. Вчора почав робити собі промивання шлунку, — це в лікарні навчився сам себе обслуговувати. Придбав зонд і лійку, маю соду й морш. сіль, готую вранці кухоль теплої води з содою, запускаю собі зонда, а Лесик воду ллє — і добре виходить. І добре, що я це почав робити, бо знову є залишки їжі та кваси. Буду боротись до краю. Головне — дієта, але й цього ворога постараюсь збороти. Отак іде людина крізь життя, а на неї звідусіль тільки й чигають неприємності — вороги. Лесика посилено лікую. Йому ніби вже краще. Якось-то одіб’ємось!

Вчора зайшов нарешті Джулиба. Речей досі нема, але йому залізничники обіцяли за 2 — 3 дні їх знайти. Він вірить, що знайдуть. А що мені лишається? Віра.

У пресі: заповзяті бої під Станіславовом. Большевики з успіхом просуваються в Румунію. Але на лінії Тернопіль — Броди — Ковель, хоч і сильно вони тиснуть, особливого успіху поки що не мають. Правда, до Тернополя і Ковеля постачання нім. частинам довозиться літаками. Значить, вони оточені?

Так чи так, а справи щораз гірші. Видко, большевики займуть усю Польщу або й далі посунуть, якщо не станеться якихось кардинальних змін у вищій світовій політиці. Характерно: в Італії майже нема боїв. Комедія! Анекдотична, хоч і досить дражлива гра.

Я жду невдовзі великих змін. Інтелект мій тут безсилий, але я почуваю їхнє наближення. І дивно: хоч докочуюсь до краю своєї землі, хоч бачу щодня більшу й численнішу втечу моїх земляків через цей же Сянок, хоч потрапляю в дедалі гіршу скруту і дедалі більше виникає на моєму шляху різних ускладнень та неприємностей, але я не гублюся. Я досить спокійний. Я вірю в щось.

 

3/IV — 44 р.

Рух у Сяноку сьогодні ще сильніший. Цілу ніч хурчали мотори великих авт (тут, біля готелю підвищення — вони переключають швидкість), а вдень майже безкінечна валка задрипаних обшарпаних, маскуванням заляпаних вантажних машин і причеп. Крім того, довжелезні валки підвід — очевидно, з Поділля, — хатні лахи, жінки, діти, койці з курами, халабуди, а в очах людей втома й злість. Тяжко це бачити. Згадав я 1920 р., Тетіїв, утечу населення від Будьонного. Україна в останніх десятиріччях тільки те й робить, що кочує: роки визвольної боротьби, голод 1932 — 33, переселенський примусовий рух в рр. 1936 — 37, примусовий рух на Донбас, на Дніпрельстан робочої сили, масові арешти й рух на північ до таборів, нарешті ця війна — рух на схід (примусовий), рух на захід (примусовий), знову назад, знову вперед, витомлювання сили людської, занепад духовний, зневіра, озлючення, байдужність, відчай, — душа народу геть пошарпана, зранена, витрачена. Народе мій! Який же ти безталанний. Але ти й сильний, ти виключно сильний і життєздатний, бо інший народ на твоєму місці давно вже витратився б до краю й саме існування його стало б проблематичним. Ти ж не тільки витримуєш всі ці смертельно-грізні іспити, але й раз у раз демонструєш свою волю до життя (і то життя самостійного), стверджуєш себе. Хай брови нахмарені й уста затиснуті від страшнішого болю, однак ти не падаєш безпорадно, а, навпаки, якраз у цих обставинах намагаєшся випростатись, піднестись. Чолом тобі! Я схиляюсь перед тією мужністю, бо бачу за виразом не тільки скорботи, але й завзяття, але й просто — люті. Народе мій, тепер я досвідчений в багатьох твоїх здібностях, хотів би найбільше привітати твій грізний гнів.

Новини сьогодні: відібрано назад Станіславів, Копичинці і, здається, Чернівці. У Львові життя знову переходить на нормальні рейки. Видано нібито наказ усім громадянам, що залишили працю та втекли, негайно повернути до своїх робочих місць. Починається нібито велика німецька контрофензива. Але все це поки що — чутки, офіційно не потверджені. У готелі, де я зараз живу, є своєрідний примітивний клуб. Це — кухня. Тут сходяться найрізніші люди звідусіль. Серед горшків, під шум розпаленої плити, де вариться кільканадцять обідів, під крик і плач дітей, під безнастанне хлопання дверей, відбуваються передачі найсвіжіших (повірмо!) чуток і точаться іноді запеклі, але безглузді дискусії. Це місце притягає сюди навіть багатьох мешканців міста — поважні навіть люди заходять вечорами до цієї Іликової кухні, щоби почути новини від свіжих переїзжих людей та заграти в шахи чи карти при такій нагоді. Оригінальний, досить затишний, не позбавлений свого позитивного значіння і можливий хіба що тільки у українців клуб, — мовляв, посидіти вечерком на сусідській призьбі чи на дубках.

 

6/IV — 44 р.

А Джулиби нема й речей нема. Рух через Сянок дедалі сильніший. Вже тепло, перепадає дощ, болото. І військо і втікачі перевтомлені, забризкані, забруднені. Квітень пахне справжньою весною, весна ж — лихом, голодом, хворобами.

Вдень на майдані слухав радіо — большевики звернулись до румунського уряду з пропозицією піддатись. Уявляю собі тамтешню мітингову дійсність: дайош Румунію! Дайош Балкани і Європу!

Спостерігаю серед місцевих українців обивательський переляк і чисто філістерське горе: треба розлучитися зі своєю хатою й хатнім набутком. Для багатьох з них це проблема життя й нежиття. Вони, звикши до теплих своїх куточків і затишного у повних вигодах існування, не можуть тепер уявити собі, як вони без цього існуватимуть. Є, звичайно, й інші, є люди з досвідом минулої еміграції. Але це — цілковита меншість. Загал (мова про інтелігенцію) донедавна ще хизувався, бравував тим, що, мовляв, візьмемо наплечники, кия в руки і гайда. А тепер, як до діла, то й хвацькість зникає, завзяття падає. Натомість повстає неспокій, розгубленість, аж ніби тваринний страх.

А тим часом уся майже Україна вже півроку йде зі сходу на захід — величезний хресний шлях переходить — величезний і в стражданні та в терпінні величний. Важко тільки зрушити з місця. А далі — вже котиться людина по інерції. І хто зна, чи в цьому велетенському поході не знайде нарешті наша людина свого єдино правдивого шляху? Через неминучість до однозгідної мети.

 

9/IV — 44 р.

Є Джулиба, є речі. Але поява того й того абсолютно нічим не пов’зана між собою. Джулиба, як виявляється, речей зовсім не шукав, а їздив до Львова та ще кудись у зовсім інших особистих справах. Повернув він ще перед двома днями, але не показувався, бо речей не було. Коли ж стало відомо, що речі прибули, він також з’явився. Я навіть здивований, що речі справді прибули, — не ждав уже. Коли б відступ продовжувався тим же темпом, що був почався, на залізниці, звичайно, зчинився б рейвах, і цих речей я вже ніколи не побачив би. Ну, тепер хоч маю що постелити й чим укритись. А при циганському житті це багато важить.

Отже, справи на фронті кращають. Кинуто, як розповідають, нові свіжі частини. Безнастанно йдуть потяги й обози з військом та амуніцією на схід. Через Сянок вертають на захід розбиті, розладнані частини і десь недалеко за Сяноком переформовуються. Біженців на підводах уже не видко — то були фольксдойчери, яких нім. влада запобігливо вивозила на захід, — недарма з ними їхали нім. вояки, як охорона. Наших, звичайно, так не везли б, а чимдужче до табору Лінія фронту Ковель — Броди — Тернопіль уже держиться незмінно другий тиждень, і ця стабілізація досить показова. Зате в Румунії негаразд: Молотов звернувся до румун з пропозицією скласти зброю, а Черчіль, як подає нім. преса, підтримує його. Рух на залізниці знову наладнаний, хоч бувають великі запізнення, бо доводиться передусім перепускати воєнні ешелони. Починається зворотній рух утікачів — на Львів. Нім. вл. начебто наказали вже низці установ вертати до Львова й негайно розгортати працю. Окремі урядовці теж дістають виклики назад до праці.

Я вирішив перебути тут Великодні свята і по святах негайно рушати до Криниці.

 

12/IV — 44 р.

Снився батько (що рідко буває), і Ніна, хаплива та затривожена. Завжди жалію, що так рано втратив батька. Хоч крутий був характером і хворий на п’янство, але, безперечно — людина небуденна. І його здібність фахова (кращого ж лимаря не було у всій окрузі), і його пристрасність в коханні, що завдала йому стільки прикростей в стосунках із жінками, і його вічні поривання кудись уперед, що спонукали до невдалої подорожі аж до Америки, і його талановита гра на гітару, спів і навіть… писання віршів (наподіблювання Шевченка), і драматизм його життя уже в нашій родині, і багато-багато інших моментів яскраво свідчать, що стояв він уже далеко поза межами ординарного передреволюційного селюка, тільки через брак освіти й пригнічуючий тиск філістерського, відсталого оточення не міг висмикнутись на просторішу, яснішу путь. Хапався, метався, ненавидів, любив, фантазував і тут же розчаровувався — одне слово, хотів раз у раз брати життя за барки, кидав йому виклик і, раз у раз подоланий, дуже мучився. Мати його тільки засуджує, бо зазнала від нього стільки горя! Але й мати в чималій мірі винна. З нею жити було йому нелегко, — затятий і викривлений міщанськими забобонами характер. Хотів би я, ах як хотів би сісти оце поруч із батьком та докладно поговорити.

В комітеті зустріла мене цими днями панночка, що служить тут і була в Моршині на лікуванні якраз тоді, коли мене заарештували. Сплеснула долонями, схвилювалась, аж зблідла, пильно придивляється до мене й тут же, при всіх починає розповідати, як то було. Каже, що всі тодішні моршинські відпочивальники, на очах яких відбувалась ця історія, дуже схвильовані були, дуже мені співчували і дивувались, що я так спокійно, незалежно, навіть гордовито поводжусь, що я міг сісти під доглядом двох представників гестапо до столу й спокійно з’їсти обід, спокійно з усіма попрощатися і взагалі триматись так, ніби все це для мене — дрібнички. А коли мене повезли, то, каже, — сіли вони всі обідати й не змогли. Якась жінка заплакала, заплакала голосніше друга, третя, кинули їжу й пішли, а за ними, так само не ївши, пішли й мужчини, пішли майже всі з їдальні. Плакала й прислуга (ці почали плакати ще, коли я обідав), плакали й увечорі, не вечерявши. Тяжкий настрій охопив усю оселю. Другого ж дня дехто кинув оселю й виїхав, потім, не добувши терміну, виїхали й інші. Один лише директор Кузєв та його дружина (полька) поводились інакше, дорікали відпочивальникам за таке їхнє співчуття, застерігали й пробували налякати, з таємничістю натякаючи, що я — великий злочинець. Отака гниль та гидь!

Пригадую: з «Беркута» ведуть мене до авта, але заступ, директора Сенюк запропонував і мені і тим агентам, що були зодягнені по-цивільному, пообідати перед дорогою, бо, мовляв, якраз обід готовий. Вони погодились, тільки ще вагаються, що скаже начальник у військ, уніформі. Той теж завагався, але вони попросили, запевнили, що це забере не більше 5 хвилин, і він махнув рукою. Сам, звичайно, не пішов, залишившись надворі. Ми, троє, входимо до другої, меншої їдальні. Агенти вказують мені місце коло столика в кутку, сідають поруч з обох боків. Я їм, розуміючи, що треба буде наїстися, бо невідомо, як-то воно буде там. Я зібрав себе в кулак, зосередився на тому, що треба бути передусім витриманим, розсудливим, спокійним і, коли на друге подали швиденько повнісіньку миску яєшні, я постарався з’їсти її, не хапаючись, не наковіуючись, хоч мої доглядачі вмить усе стеребили й ждали на мене. Потім я попросив дозволу запастись цигарками. Дозволили, бо й самі хотіли палити. Я кивнув одній панні, що стояла в дверях великої їдальні (там взагалі стовпились усі відпочивальники, зазираючи один одному через голови, наштовхуючись, підводячись навшпиньки, німотно слідкуючи за кожним моїм рухом) — і вона принесла кілька пачок цигарок. А друга пані тим часом принесла свій портфель, куди поклала яблука й куди я кинув цигарки та той хліб з маслом, що мені його ще в «Беркуті» дав Сенюк. Аж раптом на бічних дверях з’явився офіцер-гестапівець, і це було знаком, що ми мусімо йти. Я підвівся, уклонився прощально всім тим людям, що збились натовпом у дверях їдальні. Всі негайно, аж навіть якось приспішено й запобігливо відповіли мені. Я пішов коритарем, а одна з пань перепинила офіцера й почала просити, щоб дозволив дати мені теплий светр і кашне. Він здосадувано, непривітно одмахнувся. Проте вже на виході мене наздогнала п. Маруся Гакова й дала рушника та мило. Я подякував, хотів був поцілувати ручку, але подумав, що цей вияв пошани гестапо зрозуміє інакше і через мене завдасть іще неприємностей милій, сердечній Марусині. Виходжу надвір, зупиняюсь коло дверцят авта, ждучи, коли мені наказано буде сідати. Всі відпочивальники висипали на ґанок, знову пильно й стривожено споглядають нас. А та панна, що дала мені цигарки, біжить до авта, наздоганяє офіцера й просить знову дозволу дати светр — отже, зачекати хвилинку. Він одмовив їй, сказавши, що він сам теж без светра. Він сів поруч із шофером (одним з агентів, високим поляком у рудому пальті), я з другим агентом (низьким на зріст, українцем у темно-сірому пальті) сів позаду, де вже стояла моя валізка з рукописами, книжками й друк, машинкою. Авто рушило, — те саме авто, про яке я думав перед годиною, проходивши повз нього, що після війни, якщо житиму, придбаю собі конче щось подібного. В дорозі офіцер питає раптом: чи багато приїхало до Моршина в останніх часах надцніпрянців, відомих мені. Відповідаю, що небагато. Далі запитання: чи давно я в армії, який мій стаж? Відповідаю, що в армії не перебував, лише вважався, як і всі більш-менш здорові мужчини на Радянщині, військовозобов’язаним. Він, вдаючи, ніби не розуміє моєї відповіді, перепитує: чи давно я належу до кадрової армії і яка точно моя ранта? Відповідаю, що письменники взагалі до кадрової армії не належали в СССР (за окремими лише винятками), а я особисто, як майже всі письменники, рахувався в запасі, як військовий кореспондент. Він недовірливо хитнув головою, злегка посміхнувся, повернув голову, коротко й допитливо глянув на мене і більше вже нічого не питав. Коли переїздили річку під Стриєм, я подумав: чи буду ще цю річку назад переїздити? Вона була навдововижу повновода, бурхлива й мутна — почалась осіння повідь. З поданих мені запитань я вже зрозумів, що мені «шиють» щось зв’язане з військом, з війною, щось дуже поважне й погане. З одного боку, це мені надало трохи задьорости, бо жодної провини за собою не почував, з другого — застановило на думці, що треба ще довести, що я не винен. Авто врешті пішло знайомими вулицями, де я ще недавно ходив з Лесиком, і зупинилось перед брамою стрийської в’язниці. Мене повели крізь заґратовані двері. Скреготно дзенькнули клямки й колодки позаду. Я станув при столі в’язничної канцелярії, де урядувало всього двоє співробітників — якась панна і літній вже, полисілий та взагалі якийсь витертий, зношений пан. Вони байдуже, сонно-млявими поглядами блимнули на мене і знову схилились до своїх паперів. Сірі, манекенні люди, як і сама кімната — сіра, залита осінньою пополудневою сутінню і многорічною в’язничною нудьгою. Це було десь о 3-й дня 18 листопада.

 

26/IV — 44 р.

Вже кілька днів живу у п. Клим. До готелю Ілика несподівано перед кількома днями прийшли представники нім. влади, заявили, що в готелі мають право перебувати лише люди, які одержали дозвіл від нім. поліції, що взагалі всі місця в готелі влада застерігає за собою, а хто під цю пору там живе, мусить негайно вибратись. Я тоді ж перенісся до старої теплої й вільготної кухні (правда, там, заради дитини, затопили), переночував ніч, а наступного дня перенісся до п. Клим.

Згадав сьогодні — у в’язниці мені приснилось кілька пророчих снів. Перший з них був ось такий. їду возом у товаристві ще кількох молодих хлопців. їду високим залізничним насипом. Раптом візок збочує ліворуч з вузької колії і починає задніми колесами тяжити униз по крутому насипу. Кінь, міцний, ситий гнідий кінь, смикається, напружує всі сили, щоб воза витягти, але упряж не витримує, рветься, і кінь стрибком злітає на верхівку насипу, а візок з нами дедалі швидше починає задом котитися навкіс по насипу. Він конче мусить перекинутись, серце моє завмирає. Але, на превеликий подив, він все ж таки викочується унизу на лугову рівнину і зупиняється. Катастрофа не сталась. Отямившись, дивлюсь на височезний, як стіна пятиповерхового будинку, насип і бачу, що наш кінь збігає до нас униз. Почуваю до нього зворушливу вдячність, знаю вже, що ця сила, яка везла мене високим насипом, тепер знову вивезе назад.

Другий пам’ятний сон — їду човником-душогубкою якоюсь фосою [діал.: канава, рів, рівчак. — Ред.]. Весна. Брудна вода, сіре небо. Голі ще дерева. Попереду виникає більший човен, на ньому селянин у білому полотяному вбранні й селянка. Аж виїздимо несподівано просто на Дніпрову широчінь. Повінь. Бурхливі тут хвилі. Подих смертельної загрози. Човен із селянином враз підхопило, закрутило, кудись потаскало. Мій човен починає страшенно гойдатись. Стою, веслую, скеровую силоміць убік, до правого берега, де течія слабша. Та бачу — в човнику повно води, він тече. Загину? Берусь хапцем вичерпувати воду і водночас веслую. По тяжких зусиллях і хвилюваннях все ж таки зловчаюсь ускочити в заводь, тихий рукавчик, що тягнеться побіжно з Дніпром. Тут і дерева вже, верби. А ще далі — верби починають зеленіти і погода взагалі прояснюється. Лише течія в рукаві стає дедалі бистріша, несе мого човника швидше й швидше, і я не можу його зупинити. Він, безперечно, розгалужується, головне спрямовання річки повертає круто ліворуч, попереду повстає мілизна, за якою бачу високі дерева у весняній пізній зелені й сонці. Як там хороше! Але чи проскочу оцю мілизну? Навряд. На ній я розіб’юсь, загину — і то на самому порозі такої чудесної весняної краси, де я вже добачаю цілком спокійну воду. І в цю ж хвилину мою душогубку різко кидає праворуч, куди пішла з розгалуження прудкіша течія. О, жах! Тут я напевно загину, бо попереду лежить, упавши з берега (з корінням вирвана бурею) величезна вільха. Вона перегородила дорогу, і нема жодної змоги якось її оминути чи зупинити човника. Мчусь як стріла… і якраз в тому місці, де вирує узмін, човник пролітає над поваленим деревом, бо воно тут кривобоке, угнуте під воду та й течія пхає стрімким натиском. Проскочив, озираюсь, сам собі не вірю. Човник тоді уповільнює рух, випливає на тиху, зовсім тиху (аж дивно!) воду, а довкола величезні дерева в ніжно-зеленому листі, висока, ніжна, травнева трава, якийсь сад, пронизаний сонцем і теплом, сходить до цієї річки. Небо блакитне, чисте, птиці співають і взагалі так прекрасно довкола, такий затишок, таке заспокоєння на душі, що я здивовано й зачудовано озираюсь, як у казці. І коли, пам’ятаю, вибухнув крізь «очко» грубий оклик «aufstehen!», — я ще хвилинку не вірив, що лежу на долівці у в’язниці, але почав вірити, що з в’язниці вийду.

 

28/IV — 44 р.

Продовжую. Третій сон: широкий битий шлях, обсаджений столітніми дубами — зовсім такий, як із Вінниці до Проскурова (катериненський!). Йду правим боком попід деревами. Схил. Ярок упоперек. Шлях кінчається, як утятий. Спускаюсь швидко, бо чомусь поспішаю. І в цю хвилину починає падати дощ. Ні, не дощ, а в ярку з правого боку стоїть людина в чорному (чорний смокінг і котелок) з темним, аж чорним обличчям і кінець шлангу пожежного скеровує вгору — б’є вода розсипом, у ярку вже чимале болото. Я знаю, що це поляк. І знаю, що мені треба проскочити ярок там, щоб не забруднити черевиків. На мені нові жовті черевики! Згадую, що, молодим бувши, у Тетієві та Сквирі умів я так спритно перехоплюватись через грязюку, ніби йшов по чистому. От і тепер націляюсь, щоб так само зловчитись. Але мені перетинає дорогу якийсь візок, запряжений одним конем, і я мушу в останню хвилину наділення зупинитись. На візку їде якийсь мій знайомий інженер. Гукаю йому, щоб підвіз мене — дощ із шланга сиплеться мені на спину — але інженер вдає, що не помічає. Швидше поганяє коня й проїздить в лівий бік. Тоді я стрибаю через зболочену колію на той бік і зразу ж придивляюсь до черевиків — чисті! А тут уже, на цьому боці, сухо і дощу нема. Сходжу протилежним сухим схилом на горбок. Враз переді мною розгортається неосяжна рівна просторінь. Степ, на якому до самого обрію хвилюється ще зеленава густа чистісінька пшениця. А вдалині, такій розкриленій і привітній, стоїть ніжно-блакитне небо. Я вийшов за якийсь новий світ і хочу запам’ятати, коли саме це сталося. Виймаю годинника й дивлюся — за 20 хв. одинадцята. (Так я зробив, пам’ятаю, коли в Дрезденській картинній галерії вперше побачив Сикстинську Мадонну.) І тоді постерігаю: в пшениці біжать дві стежки, добре втоптані, чисті, без пороху Одна — простісінько, і там, куди вона веде, ген-ген на самому обрії, купчаться темні сосни і ледь червоніє дах. Там почувається щось добре, але трохи суворе. Друга — ліворуч, і веде вона до хутора, дуже затишного, за яким починається лісок, потім байрак якийсь, чи що. І там, почуваю я, буде дуже добре полювання. І туди, здається, поїхав інженер. От і я, подумавши, пішов цією стежкою. Але зараз же виникає самотня хата, діти граються на подвір’ї, і обіч лежить чорний пес із лисячою мордою. Він злегка розплющує очі, сповнені підозри й злости, і примружено стежить за мною, так придивляється, наче ріже цим гадючим поглядом. Ось-ось кинеться. Я почуваю, що не маю права повернути назад, чи збочити, чи виявити свій острах. Тут тепер треба йти тільки вперед, сміливо, рішуче. Та й чого мені боятися? А проте страшно. І щоб замаскувати цей неспокій перед загрозливим звіром та й самого себе більше змобілізувати, я, вдаючи байдужого, голосно прошу дітей дати мені напитися води. Пес, не рухаючись, мов кам’яний, світить тільки гадючими жовтими очима і — знаю — ледве вгамовує свою клекітну злість. Дитина виносить із хати води в кухлику. П’ю. Свіжа, холодна, смашна. А тоді, подякувавши й кинувши щось жартівливе до дітей, рушаю стежкою на хутір. В останню хвилину постерігаю, що пес проводжає мене тим самим примруженим, гострим, як бритва, поглядом. Але мені тепер уже зовсім не страшно. Якусь важливу грань уже перейдено, і мене сповняє легкість.

Тепер — коментарі. Коли у в’язниці сняться черевики або чоботи, та ще й на власних ногах, та ще й нові, — значить, вийдеш на волю. В’язні добре знають цю прикмету (взагалі, у в’язниці повно забобонів, і вони часто беруть у полон найтверезіших раціоналістів). Сон цей приснився мені десь за три тижні до звільнення. Друге — годинник. Та сама ознака, те ж значіння. Але що найцікавіше! Коли мене випускали з в’язниці і повели вже до канцелярії, де почали повертати мої гроші й речі, — дали, звичайно, й мого годинника. Я взяв його в руки, а що він не працював, зупинившись перед трьома місяцями десь на третій чи четвертій годині, то я його тут же взявся накручувати. А щоб поставити правдивий час, глянув на великого стінного годинника, що цокав у цій канцелярії. На ньому було рівно — за 20 хв. одинадцята. Я внутрішньо здригнувся, аж трошки страшно мені стало, аж кров кинулась до лиця — згадав сон, про який перед тим, звичайно, зовсім не думав, бо взагалі мені тоді не до снів було (я взагалі не розумів ще, чи мене зовсім випускають чи повезуть до табору «Освенціма»). І так це мене схвилювало, що ніяк не міг порахувати грошей, які мені вертали. Пам’ятаю, була хвилина, коли я цілком повірив, що ось це все — також сон. А прокинусь, і знову буде півтемна камера-одиночка.

Сьогодні є чутка, що Львів учора знову бомбардовано впродовж трьох годин. І Дрогобич. На фронтах переважно місцеві дії, тимчасове затишшя. Але одна й друга сторона поспішно підтягують резерви, купчать величезні сили (може й останні) для рішучого зудару. Буде буря.

В неділю ходив на матч. Змагались: укр. команда «Лемко» і команда нім. військ. літунів. Лемки в синіх штанцях і білих з вишивкою сорочках. Німці в чорних штанцях і червоних сорочках. Глядачів повно, переважно військові. В першій половині укр. вели боротьбу майже весь час у нім. полі, часто перед воротами ворога. Забили три голи, німці — один. Серед глядачів багато поляків, вони успіх українців злісно критикували, а коли забили німці гола, зняли неймовірний вереск. Ненавидять зле, аж сичать. Навіть підлітки, діти. Це — тим паче, що їм німці заборонили мати польські команди. В другій половині українцям, що помінялися полем, дуже заважав вітер, який знявся саме в цей час. Суддя (теж німець, звичайно) скористався з цього і на кінець гри присудив нашим штрафний удар, яким обурив всіх присутніх, навіть деяких поляків, остільки цей присуд був несправедливий. Але цим ударом команди вирівняли рахунок — 3:3. Об’єктивно ж — українська команда виявила себе незрівняно сильнішою. І як приємно було бачити на полі усяких знайомих, що несподівано для мене виявили себе справді дуже здібними змагунами! Уявити тільки: коли б наша воля, які б зразкові команди можна було створити з наших хлопців і показати перед усім світом.

Перечитую, — перегортаю, вірніше, — епопею Б. Лепкого. Дивовижна бідність, сіренький примітив. Та ж Семен Скляренко писав краще про Щорса. Ще раз переконуюсь, Лепкий — бездара. Не йому підіймати таких велетнів, як Мазепа. Не щастить нам на цій ділянці: така багатюща історія — і таке бідне, примітивне її відображення. Справді-бо, за винятком «Чорної ради» (Куліша), «Гайдамаків» (Шевченка) та ще хіба… з натяжкою «Івана Вишенського» (Н. Левицького), — що є достойного? Може, Кащенко, 3. Тулуб, Ів. Ле? Яка убогість! В драмі, правда, справа стоїть трохи краще. Але справжній майстер, натхненний, розумний і тонкий, майстер нашого історичного жанру ще прийде — вірю.

Зараз ось спало на думку: що більше хоче якийсь нарід визначитись і усталитись державно, то більше він мусить себе виявляти націоналістично (отже, передусім — усвідомлювати себе). Націоналізм — стрижень, хребет, підойма, без яких ніколи нічогісінько путнього не вийде. Ясно, як… «апельсин».

Треба тікати. Цього разу з відмінних і несподіваних для мене причин. Добре мені ведеться у п. Климів, але сама пані має одну, хворобливу просто, рису: без кінця говорить. Нападає на мене з розмовою і не пускає годину-дві, хоч би й дитина кликала мене (дитина ж хвора!), хоч би сестра відтягала її. Нема рятунку. Говорить, як автомат, не припускаючи, щоб її перервати, і повторюючи те, що вже вчора була сказала. Це — щось неймовірне! Я всіляко показую, що вже стуманіла моя голова, що вже не витримую, а вона вибачається за затримку і знову говорить, говорить. Я почав уникати її, тікати, але хіба далеко втечеш у хаті? Треба тікати зовсім із цєї хати. І жаль її, бо загалом людина вона добра, але й прикра нехіть бере, бо вона мене просто переслідує із своїми балачками. Я вже знаю всю її біографію і багато чого з життя її колишніх знайомих. Дрібне це життя, обивательське, духово дуже бідне. Хоч би виловити якусь цікаву подію, характер, нового щось пізнати… Дарма. Нудота, обмеженість, спльотки бабські, від яких гуде голова і все моє буття ось тут стає мені неможливо-прикрим. Ось і зараз вона прийшла, перебила.

 

15/V — 44 р.

Надвечір. Йде дощ. Рясний, краплистий, шумний. Б’є по дахах, по ніжно-зеленому кусті, хлюпотить. З вікна мого видко садки — цвітуть дерева. Вже тиждень тому зацвіла навпроти через дорогу висока черешня. А тепер і вишні і груші в цвіту. Краса! Одна груша молоденька стоїть у городі, як наречена.

Ю. Лавриненко пише розвідку про Хвильового. Вчора заходив радитись. Я переконав його, щоб не обмежувався кількома газетними статейками, а розгорнув працю на цілу книжку, тим паче, що написане ним досі, яке я прочитав, зроблене цілком добре. Він справді заохотився (хоч, видко, й побоюється, чи вистачить йому снаги й хисту) і пообіцяв, що за моєю допомогою береться цю справу здійснити.

Був днями в Ліску, кілом. за 18 від Сянока. їздив кіньми. Гарні краєвиди, — пагорби, яри та ліси понад Сяном. Старий замок, зруйнований ще за попередньої світової війни, — на високому пагорбі над Сяном похмурі руїни. Другий замок у самому Ліску, теж цікавий, трохи, звичайно, похмурий, як і належить старовинному замкові, але з неминучою оболоною романтики.

Був також у Биківцях, селі за Сяном, де одразу ж за мостом — великий табір полонених большевиків, а вище над табором — кладовище цих же полонених. Над могилами подекуди збереглись написи прізвищ і визначень нац. приналежносте. В кожній могилі по 5–8 чоловік — українці, москалі, грузини, азербайджанці тощо вкупі. «Інтернаціонал» того світу. А над багатьма могилами хрести вже впали, зникли, і невідомо, хто там. Так буде й з цими, що сьогодні ще стоять. От і довоювались хлопці — за що? Українці, абхазці, татари, таджики, грузини — за що? За Расєю. Лежать ось, гниють, і незабаром місце їхнього останнього пристановища зітреться, зникне, самі вони підуть геть у непам’ять. Але за що, за що загинули? За Сталіна? За Москву «родімую»? От чорт! Яке ідіотство! Чи за жидівське розпаношування, жирування? Яке неймовірне ідіотство!

Завтра виїздю лікуватися до Криниці. Лесика поки що лишаю тут, у п. Климів. Вже він видужав, добре виглядає. Його тут дуже люблять, і він почувається як вдома.

На фронті невиразно. Тривожне напруження триває, Львів евакуюють. Будуть, за всіми ознаками, його завзято боронити.

 

18/V — 44 р., Криниця

6-та год. вечора. Вілла «Меран» — відпочинкова укр. оселя.

Сиджу в кімнаті ч. 5. За вікном, попри самі шибки, рівною діагоналлю лежить косогір, вкритий зелененькими врунами вівса. Далі — ялини, вілли, улоговина, по той бік якої здіймаються високі гори. Між гір клубкують, як пара, білі низькі бистрі хмари, — рештки грози. Щойно перестав іти дощ. Холодно. Похмуро. Але повітря чисте і п’янке.

В потязі, коли я їхав, велике переповнення. Зі Львова, з усієї Галичини почали масово тікати поляки. Розмовляв з ними по-польському, і вони певні, що я поляк, страшенно нарікали на українців, погрожували люто, проклинали, називали величезні цифри вирізаних укр. повстанцями поляків. У мене склалось вражіння, що вони, крім переляку, ще навмисне роздувають страхіття…. «гайдамацького руху». Так і кажуть вони: «Ach, te hajdamaki!»

В Криниці вчора зустрів чимало знайомих — і це мені не дуже подобається. Тут і Осьмачка, але з таким ідіотом і мерзотником не хочу мати нічого спільного. З ним я не привітався, а він станув як укопаний. Сволота! Він теж розповсюджував чутку, коли я приїхав до Львова, що я — людина дуже небезпечна (мовляв, чи то большевик, чи скрайній націоналіст), що він сам, мовляв, мене боїться, і цим підшептом теж якоюсь мірою прислужився, що мені під час ув’язнення важко було спростувати тяжкі закиди. Тепер він зрозумів, що я знаю його ганебну поведінку, і вигляд його в ту хвилину був справді жалюгідний, — стояв він, знітившись, болісно якось скривившись, як обісраний.

 

20/V — 44 р.

Невдало, сумішно, інколи мляво, інколи схематично, просто безрадно, як школяр-першокласник, веду я оці записи. Гляну — і досада бере. Правда, доводиться робити їх прихапцем, раз у раз замикаючи зошита у валізу, бо іншого схову в моєму циганському житті нема.

Перед від’їздом з Сяноку одвідав мене Федір Дудко, письменник, емігрант з Чернігівщини ще 20-х років. Жив він у Островерхи під Сяноком і скористався з нагоди, щоб познайомитись. Людина вже літня, хоч молодиться, поважна, розсудлива. Бачить єдине можливе розв’язання укр. проблеми в тісних стосунках з Туреччиною. Еге ж! Все крутимось у зачарованому колі сусідів (Дорошенко давно відкрив цю Америку!) і ніяк не можемо вихопитись із петлі. Туреччина, думаю, може бути тільки підпомоговим чинником. Це вже не та Туреччина, що XVIII віку — гай-гай!… Був з ним і лікар Осинчук, директор клініки у Львові, в якій я лежав після в’язниці (він доводиться Дудкові якимсь родичем). Обидва занепокоєні наближанням большевиків. Обидва вирішили тікати до Німеччини, вже й документи мають — на працю їдуть. Я їх злегка полив холодною водичкою, застерігаючи від такої панічної поспішности. Вони, кінець кінцем, завагались.

Був у мене також Мудрий. Прийшов із студенткою — медичкою, що робить впорски п. Жені. Високий, огрядний, сивуватий, з поважними рухами міністерської величности, але очевидний неврастеник, і ця контрастність виглядає часто аж кумедно. «Ви, напевне, про мене чували, — каже гоноровито, — там Річицький та інші чимало про мене писали». «Так, так, а як же!» — погоджуюсь йому в тон, а сам не можу собі нічогісінького такого пригадати. Боже мій! Хіба тоді в тому клекітному казані боротьби можна було запам’ятати, про кого там згадував Річицький у якійсь статті. Інша річ, що Мудрий став мені відомий вже тут, у Галичині, як колишній сенатор та один з ідеологів УНДО. Він якийсь ніби з’їдений, випатраний політичними сварами. Він — сухий, черствий і, ніби вибачаючись, ніяково мимрить: «Оце з Сяноку везу трохи цибулі та іншої зеленини, бо на селі у нас нема». Мені його стало жаль.

 

25/V — 44 р.

Вчора вночі, о тій самій порі, знову бубніли над Криницею — десь високо-високо — ворожі літаки і тривожно верещала сирена.

В місті настирно крутиться спльотка, що Тимошенко на чолі якихось збунтованих частин підняв повстання проти Сталіна і ніби вже навіть оточив Харків. А також, що большевики почали відтягувати свої частини за Збруч.

Йосип Гірняк, який був вислизнув зі Львова і жив у Криниці (передмістя Салатва), дістав рішучий наказ негайно повернути до театру. Передучора він заходив до мене (багато говорили) й вчора вранці виїхав на Львів. Кому потрібен той театр у Львові — хіба що тільки для військових. Адже Львів до 1/VI має бути цілком евакуйований.

Вчора одвідали мене спочатку Г. Костюк, потім, по обіді, Шевельов. Костюк розгублений і трохи ніяково почуває себе переді мною. Він недостойно поводився, коли я сидів у в’язниці, і тепер, видко, не певен, чи сказала мені про це Ясеницька. Колись при нагоді дам йому це зрозуміти, але так, щоб справді йому заболіло й запам’яталось якнайдовше. Він має намір виїхати до Німеччини, але губиться в здогадах, не знає, за що вхопитись. Так було з ним, коли ще одвідував мене в клініці в лютому й похапливо збирався до Відня. Нема в ньому твердости, хитливий він, якийсь дрібненько-хитренький. Ось і тепер гнеться, мнеться і помітно побігає переді мною, бо я переміг загрозу, вертаю знову до здоров’я, беру знову життя до рук. Дивно: адже сам він був ув’язнений, мусів би загартуватись. Але натомість, очевидно, йому хребта зігнули, скрутили, якщо не зламали. Тепер бідкається, що до всіх ускладнень в його житті прилучається ще одне, найгірше: дружина вагітна вже сім місяців. А я якраз похвалив його за це, сказав, що це — якраз доказ нашої укр. життєздатносте (наплювать на складні умови й всілякі труднощі — все якось улаштується, а дітей нам треба тепер якнайбільше!). Та й доки він має зволікатись, коли йому вже 40 років. Він заспокоївся, помітно повеселішав, дуже просив заходити до нього.

Ю. Шевельов теж у тяжких умовах — заробітку нема, на утриманні стара мати. Але держиться шляхетніше. Взагалі він значно культурніший. Викінчив оце досить велику працю: «Що дала Галичина до скарбниці укр. мови». Розповідав згірчено, що метиковані наддніпрянці на чолі з проф. Дубровським склали окремий «східний реферат» при УЦК. Це дає їм сяке-таке матеріальне забезпечення, але водночас відокремлює їх від захід, українців. Нерозумно, недоцільно. Безглузда політика. Треба буде в цій справі поговорити докладно з Кубійовичем.

У неділю їздив з п. Темницькою до с. Злоцького під Мушиною. Там живе Люба Кот із родиною. Люба страшенно зраділа моїй появі, але до неї якраз приїхав наречений із Самбора, якийсь дантист, що плазує коло неї і називає її не інакше, як Любусечка. Слина, сироп — гидко… Вона його не любить, а він уже три роки домагається її руки. Люба була збентежена, я теж почувався негаразд. Мене застукав дощ, і я мусів у них ночувати. А на від’їзді все одно, впіймавши хвилинку, міцно націлував її. Дуже просила, щоб сьогодні конче приїхати. Не поїду.

Там же був у школі, де відзначався день матері. У великій залі повно селян. На стінах — портрети укр. класиків, тризуби й жовто-блакитні прапори. Сцена заквітчана зеленню. Хор, декламація, сценки патріотично-українського змісту. Все це — у виконанні учнів, і тематику дібрано так, що ввесь час звучить ідейний мотив матері й сім’ї. Виконання іноді дуже наївне, безпорадне, але зворушливе. І присутні селяни слухають надзвичайно уважно, захоплено. Звертає увагу, як лемки вимовляють і наголошують літ. українську мову, що нею складено матеріал до виконання. Це їм не легко, а, проте, стараються. А найголовніше — ось тут, на останніх західних причілках землі української, тут, де недавно ще так заповзято русифікувала цих лемків московська агентура і полонізувала польська креатура, — тут все одно звучить укр. мова, височить золотий тризуб, висять жовто-блакитні прапори, і абсолютна більшість лемків називає себе гордовито українцями.

 

4/VI — 44 р.

Неділя. Зелені свята. Сіре небо, дощ. Вже два тижні день у день дощ. Було тільки три дні ясних.

Джулиба, якого я конче ждав на свята, не приїхав. Хоч наступ большевицький ще не розпочався, але треба загодя розв’язати справу щодо місця дальшого мого побуту. Я, та й інші представники укр. інтелігенції, — наче отой табунець диких качок: сполошать їх в одному місці, і вони хутчій табунцем рвонулись, перелетіли на інше, але згодом загроза й туди починає наближатися, і вони знову зірвалися із болота та й майнули на нове місце… Нема певности, нема можливосте організовано поєднатись у єдину суцільність (все табунцями — це й німцям на руку), нема можливосте з’єдиненими силами поставити спротив, вийти з цього стану розпорошеної «дичини» й обстоювати свою гідність. Правда, починає відчуватися й багатьом даватися взнаки УПА. Але, на мою думку, це — рух, в якому стільки ж героїзму й посвяти, як гістерії і відчаю. Поки він не оформиться під рукою справді сильної і мудрої людини, буде він лише модерною гайдамаччиною. А може, — це будуть і нові, модерні… Крути? До речі, в одному з останніх чисел «Крак. вістей» є повідомлення (на підставі матеріалів берлінських і бухарестських кореспондентів) про відозву Хрущова й Гречухи до повстанців на Центральній Україні. Мовляв, дарують їм «обдуреним ворогами» життя, якщо вони покинуть повст. загони й покаянно прийдуть до НКВД. Старі-старі большевицькі штучки! Але показово: значить, повстанці досить відчутно допікають большевикам, коли сам Хрущов і Гречуха «звалили» станути з ними до розмови.

За останній час багато читаю, роблю нотатки до роману, до новел. Серйозно міркую над двома п’єсами: однією — сучасної тематики (галичани і наддніпрянці, мотив «близьких і далеких»), другою — історичної тематики, а саме розгром москалів під Конотопом Виговським. Показати нарешті загалові, що й ми москалів знаменно, дошкульно били. Це багатьом (особливо наддніпрянцям) мусить протерти, провітрити мозок і пильніше, тверезіше поглянути на самих себе.

Читаю тепер переважно книжки (що тільки можу дістати), в яких трактуються питання нашої давнини, традиції, героїзму народу.

Вчора увечері пішов у гори, наламав клечива й прибрав дещо свою кімнату. Зелень у хаті! — як це гарно, просто ніби, але урочисто. Воно зворушує, нагадує мені одразу дитинство. Шкода, що нема запашного татарського зілля. Тут навіть липи нема. Я сьогодні думками й серцем — отам, над Роською, в Тетієві, на моїй любій Київщині.

 

5/VI — 44 р.

Сонце. Прохолодно. Зраня забігли до мене дівчата — Вірочка й Орися (буковинка) — пропонують піти на прогульку в гори. Піду. Вчора був у церкві, автокефальній. Громада евакуйованих наддніпрянців винайняла тут велику залу й улаштувала в ній церкву. Просто, скромно, прибрано зеленню, а була в цій скромній простоті урочистість. Багато людей, багато й галичан та буковинців. Правив єпископ у співучасті двох священиків. Дивлюсь, а один із них — Олександер Іванович Попов, колишній професор Харк. університету, мій добрий знайомий, навіть приятель, з яким ми колись у нього ж на дачі купались у Дінці та цілий день горілку пили (був ще тоді Ів. Панасович Соколянський). Проповідь виголошував другий священик, проф. Київського університету. Розумну проповідь сказав, поетичну, натхнену (образ четвертої свічечки, вогонь якої намагається донести додому — отак, мовляв, і укр. нарід намагається зберегти вогник своєї духовости, хоч бурі й негоди силкуються його згасити. Цитати з Олеся й інших укр. поетів). Зворушив. Багато хто плакав, навіть чоловіки. І говорив бездоганною укр. мовою. Так само Попов читав єктенії прекрасною укр. мовою. Дуже добрий хор, складений з наддніпрянців, а керує ним теж добрий мій знайомий, колишній директор Київ, педаг. інституту Завитневич. Все це і згадування раз у раз у молитвах України та Укр. автокефальної церкви, сама служба добірною україн. з чіткою правильною вимовою справляють найкраще вражіння. Довідуюсь, що церква ця, нещодавно відкрившись, уже призвела до помітного руху в колах тутешнього громадянства: дедалі більше греко-католиків записується до автокефальної церкви, і тутешні священники вже рішуче занепокоїлись. Таку церкву, обсаджену високосвідомими українцями (і культурними), я сам готовий підтримувати.

З фронту — чутки, що у большевиків розпочалась епідемія тифу й що 4 дивізії, які стояли на відтинку Тернополя й Бессарабії і які ніби готувались зрадити, започаткувавши одверту боротьбу за незалежність України, — большевики тепер десяткують люто, нещадно. Через те нібито й відтяглись до Збруча.

 

З/VII — 1944 р, Жегестів

Вже тиждень живу в Жегестові (вілла «Гелена»). Тут міститься філіал видавництва, мешкають Горданські (Славко і Мирося), Стефаник Ю., Струтинська М., Храпливий, Безпечний. Є спільна їдальня, годують краще, ніж у Криниці. Мав мороку, поки зачепився тут, — начальний директор, др. Шлемкевич дуже був розприндився, що я погоджував справу з Глібовицьким у Кракові, а не з ним. Проте я зумів дипломатично підійти до нього та укоськати дріб’язкову галицьку амбіцію. Але постійної своєї кімнати ще не маю. Дозволено перебути тут, поки знайду собі пристановище, й користатися з їдальні. Тим часом в цій же віллі є вільні кімнати, що їх затримують невідомо для кого (для своїх, либонь, родичів або приятелів, що й досі не їдуть сюди, боючись партизанів). Мені ж, попри всю «галилейську приязнь» до мене, однаково не дають. Еге ж, що вартий я, порівнюючи з якимсь миршавим місцевим «магістром» або «інтелігентним спекулянтом»? Ну, нічого. Я на це все лише посміхаюсь і зовсім не збираюсь бути поступливим. У деяких випадках треба конче виявляти напосідливість і самому твердо визначити свої права. Хтось із них, можливо, називатиме це нахабством, а я називаю твердим, категоричним законом життя.

В Жегестові добре. Тихо, спокійно. Товариство невелике і своє. Чудесна місцевість. При самій віллі — річка Попрад. Вона бистра, мутна, мілка, з кам’янистим дном — гірська річка. Але я купаюсь, хоч вода дуже холодна. По той бік Попраду високі лісисті гори. Там уже Словаччина. Це — старий кордон, ще часів польської державности. На тому боці сіріє халабуда, як каплиця; під нею є уславлене джерело Sulim з якоюсь чудодійною водою. А поруч — довга, сіра, як корчма, будова, приперта одним боком до гори. Живуть, бродять над берегом якісь люди — той же одяг, що й на цьому боці, мова їхня теж наближена до лемківського діалекту. Ясно, що то — прикордонна словацька агентура, яка, напевно, на своєму віку має чимало цікавих контрабандистських пригод. Іноді (раз-два на день) проходять понад річкою двоє словацьких прикордонників, що виглядом своїм дуже нагадують «товаришочків», коли ті бувають у новій ще уніформі. Так само й з цього боку проходять німці зі своїми вівчарками. Але гостроти кордонної лінії чомусь не почувається. Це не те, що у большевиків. Ти й то сказати: кордон тут зрештою такий же умовний, від німців залежний, як і вся Словацька держава. Але словаки — великі москвофіли, їх давно відповідно «накачує» московська агентура, — ще починаючи від часів царату. Отже, й тепер з того боку чутно часто російські пісні, вже й теперішні совєтські. Чутно перегукування з цим берегом російською мовою. А коїли ред. Безпечний, купаючись, завів якось розмову з тамтешнім учителем — той укр. самостійницьку боротьбу назвав великим непорозумінням, інспірованим ворогами єдиної неподільної Росії. Шкода, що Безпечний не здогадався сказати: «Яке ж тоді величезне непорозуміння являє собою відсепарована від Чехії оця трьохміліонова Словаччина. Адже українці нараховують у повному складі аж 13 отаких Словаччин! У нас же є області, більші за словацьку всю «державу». Але з цього вже досить видко, які словаки наївно-відсталі і як захланно крутить голову дурникам московська курва. Кажуть, що вони тепер нетерпляче ждуть большевиків. Отже, тікати до них на випадок чогось не можна, в усякому разі аж надто ризиковно. Але, може, й непогано було б, якби вони спробували (та й чехи) большевиків бодай на кілька місяців. Полуда враз упала б з очей, і натомість виник би тривкий спротив.

Живе в Жегестові чимало евакуйованих із Наддніпрянщини. Переважно з Донбасу і, звичайно, чути переважно російську мову, яка дратує мене так само, як і галичан. Тільки галичани менше розуміють причини й тому гостріше сприймають. Поруч з «Геленою» будують великі бараки, до яких, мабуть, вселюватимуть нових утікачів зі сходу. Ідіотське слово завелось у місцевому побуті: «східняк», узагальнююче, образливе, зрештою, як і друге тутешнє ідіотське слово «совєтка, совєтчик». Нема, на жаль, трибуни, з якої можна б було авторитетно розгромити цю міщанську обмеженість, а «Крак. вісті» для цього не надаються.

На фронтах скрізь дуже погано. Єдина ділянка, де ще більш-менш спокійно, це — південно-східній фронт. І лише тому, що большевики досі не розпочали тут наступу. Є чутка, ніби вони хотять опанувати Львів великим десантом, щоби мати його найменш ушкодженим. Уявляю собі, яка панічна буде втеча з Галичини. Але куди? Я договорився з М. Луцьким щодо від’їзду до Праги або Відня. Він тепер їздить по тих містах, жду від нього повідомлення. Як тільки знайду тут кімнату, зараз же вирушу до Сяноку, щоб забрати дитину і решту речей.

Почуваюсь краще щодо моєї хвороби. Багато буваю на повітрі, на сонці. Засмаг, але худий. Хронічний катар їсть мене живцем.

Перед від’їздом з Криниці в останні два дні спалахнула сильна пристрасть до М. Навіть, хоч-не-хоч, а вразила мене самого. Вже другого дня була вона моя. Незабутня зустріч уночі на сходах. А наступної ночі — в їдальні. Передучора вона приїздила сюди, і ми прекрасно, в насолоді провели цей день. Місцеві пані насторожились, але вона (та й я) зуміли так вдало, незалежно повестися, що пані збиті з пантелику. Вона — молодця! смілива, рішуча й дуже зарадлива. Я з нею ніби знаюсь уже сто років. Вона ж справді захоплена, щаслива.

 

11/VII — 44 р.

Три дні була спека. Сьогодні раптом холод. Живу тимчасово в чужій кімнаті, тому досі не привіз сина. Щодо житла, мене тут дуже підвели. Я повірив, що воно незабаром буде, ждав, але перспектив нема. Плюнув на це все і передучора найняв столярів, які мені сяк-так зладнали халабуду на горищі сусіднього будинку, де їдальня. Обтягнув усередині халабуду сінниками, стелю оббив папером, господиня позичила два старі килими, поставив два ліжка, стіл, шафу, стільці — і вже можна жити, поки літо; треба тільки ще вікно заслонити. Все одно тут довго я не буду: за місяць-два ситуація виясниться, чи далі на захід мандрувати, чи на схід поволі вертати.

Під Купала 6/VII був із Стефаником у Криниці, в «Білому Домі», де зараз вишколюються медсестри до укр. дивізії. Зустріч із Й. Гірняком, випивка, гуляння в лісі між 4–5 год. ночі з дуже милими жіночками. Казкові внічніші краєвиди гір… урочистий, всеосяжний, як літургія, світанок, веселі розмови і синьоока, повновида, неймовірно хвилююча мене господиня дому п. Грабовенська. Отаку дружину я хотів би мати! Можу дивитися на неї годинами. Кожен рух її мені здається викінченим, подобається мені. Я їй, здається, теж подобаюся, але… вона одружена, я не хочу збивати її з пантелику. Ні, не треба, з цього нічого доброго не вийде. Краще — не бачитись, не роздражнювати себе надармо.

Попрощався з М. Спеціально їздив до Криниці. Прощання було таке, що, сподіваюсь, вона мене не швидко забуде. Дяка Богові, що я ще такий міцний — аж самому іноді дивно. А жінки це інстинктовно чують і бувають ще щасливіші від свідомости, що не помилились.

Лист від Марусі Гакової зі Станіславова і її фото. Знаю, жде зустрічі зі мною, як свята, бо це й справді було б святом для нас обох. Від О. так само лист: була в Жегестові й дуже лиха, що я її там не одвідав. Ах, Ундіни, Ізольди… Гудруни…кожна з вас має щось відмінного, але занадто багато спільного. Проте всі ви — ніщо, порівнюючи з п. Грабовенською, моєю царицею. Отже, справді, як каже Тичина: любив я вас тисячу тисяч, а жінки не знаю ще досі.

Дивно! В такий час, в такий тяжкий і тривожний час я забиваю собі голову бабами! Але чи краще було б, коли б я ахав та охав, впадав в розпач, псував собі нерви, а довколишнім людям настрій? Ні. Я вже занадто довго йшов життям із кривою міною і понурою сутулуватістю від гніту зовні і болю зсередини. Саме тепер, коли так тяжко і складно, уміти випростатись і набрати виразу достойного — це не проста річ і не кожному пощастить. Адже своїх принципових настанов і своєї найвідданішої готовости я ні на крихту не змалюю, не порушую. Навпаки, постерігаю ще глибше, змістовніше проникання в життя і визрівання ще більшої мужности.

Прочитав листування М. Вовчка (і до неї — Тургенев, Ґерцен, інші). Вперше натрапив на цей систематизований матеріал — вид. Укр. Накладні, Київ–Ляйпціг. А величезна стаття Б. Лепкого при цьому виданні — нудна і жудка, як пережована каша. Читаю Т. Осьмачку — повість «Старший боярин» — талановитий сумбур. До речі, він тут був якось, не сподівався зі мною зустрітись, а тоді каже Стефаникові: «Я не піду обідати, бо там — Любченко!» Ну, хіба шляхетна людина може так повестися? Тільки міщух, глибокий провінціал. А може, почуває, що першої-ліпшої хвилини я можу підійти й при всіх дати йому ляпаса за оті брехливі доноси, що він їх складав на мене до гестапо. Обідати його Стефаник все ж таки приволік, але він сидів як на голках, мовчки хутенько висьорбав і втік. Дурень, і… жаль його. Перечитую ось завалящу книжку віршів Б. Пастернака. Давно вже люблю його і сентимент мій не минає.

Приїздив днями Ю. Шевельов. Багато з ним говорив. Він щойно з Берліна. Готується виступити проти цілковитого неокласицизування укр. поезії останніх десятиріч, що запанувало як погляд-домінанта в галицькій дійсності. Я, власне, зачепив цю тему, а він зраділо підхопив її, кажучи, що має вже низку приготованих статей. Цікаво, збіглись думки! Так само збіглись наші думки й щодо оцінки Св. Гординського, роздвоєного, вічнозмінного (залежно від панівної на цей день сталевої течії), вічнохапливого, на всі боки розкиданого, без власного обличчя, а поза тим усім дуже роботящого, потогінного і холоднаво-схематичного митця. Так, справді. Помре він, а що по ньому залишиться? Це, скажуть, був дуже добрий робот, але не дуже добра творча індивідуальність.

Випустили з концтабору Ю. Косача, який просидів три місяці за хуліганство і якісь іще гидкі афери. Він зараз у Криниці. Думаю, що для цього «паничика крученого» трьох м. мало, а ще благодійніше вплинула б на нього большевицька «перековка».

На фронті: большевики взяли Барановичі, оточили Вільно і вже заворушилися на південному відтинкові — Броди, горішній Дністер.

Звідусіль раз у раз остогидні запитання: куди тікати? Коли тікати? Може, завтра вже буде пізно? Починається занепокоєна метушня.

Починають виявляти себе поляки: в Ярославі убито 3 кращі українці й розкидано відозви, щоб до 10/VII всі ук-ці вибрались з Галичини, інакше-бо їх жде винищення. Ну, тут ще побачимо: хто кого?

 

16/VII — 44 p.

Неділя. Сірий теплий день. Сиджу у своєму вігвамі, вже тут живу. Крізь вікно чутно шум Попраду, — ось він, близесенько, метрів 15. Знизу, з їдальні, линуть монотонні гами на фортепіані, які вивчає маленька Люся, донька Безпечного. У дворі десь вчувається голос Леся, що пішов собі читати «Пригоди Тома Сойера» і з якоюсь панею став до розмови. Він приїхав передучора. Прибули п. Климова й п. Ониськи, що разом приїхали до Жегестова (таки добре, що я по малого сам не вирядився). У Сяноку — заарештовування. Все це, як думають, через польські набріхування. Клятуща полячня! Особливо напосілись на родину Огородників, але, здається, винен один із цієї родини, молодий панок, що завівся там з якоюсь полькою (амурна справа!) і, як видко, продався їй геть з кишками. Таку гадину — його тобто — слід знищити. Між іншим, коли їхали із Сяноку, довелось за дві станції перед Стружами виходити з потяга й метрів 300 обминати зруйновану колію, на якій лежав перекинутий ще вночі (міни!) потяг.

Лесик виглядає трохи блідим і схудлим. Але став уже сміливійший в товаристві, вільно поводиться, вільно говорить і вміє чимало чого до речі сказати. Тут йому дуже сподобалось — простір, річка. Ганяє, вибрикує, як телятко, і кричить, вигукує сам до себе, як сп’янілий. Я радий, що він нарешті тут, що я можу йому дати цю радість.

А поза цим на душі зле. Німці віддали Вільно й Псков. На південному відтинкові Ковель—Тернопіль розпочався нарешті большевицький наступ. Від завтрашнього дня їздити залізницею можна лише за спеціальним дозволом. Диверсії довкола день у день частіші, репресії суворіші. Річ нормальна: ближчає фронт.

Тичина — нарком освіти УСРР. Яка комедія!

 

18/VII — 44 p.

Допіру, стоючи на ґанку свого флігеля, бачив В. Завитневича. Він ішов до сусідньої вілли «Гелени», до Безпечних, зігнутий, у дощовику—вже третій день дощ, дощ… холод. Помітивши мене, веселенько привітався. А я згадав літній день у Києві 1942 р., двір «Роліту». У двір заходить отак само Завитневич (тільки без плаща) і враз стовпеніє, блідне, бо серед двору стою я, Шпак і Радченко, оточені німцями, що звідусіль наставили на нас карабіни. Ми тримаємо руки догори. Німці розлючено верещать, допитуючись у інших мешканців двору, хто саме з нас партизан? Я — напіводягнений, в піжамі, — як був у хаті, так і вихопили мене. А момент справді був серйозний: найменший невдалий рух — і були б убили там же, в хаті.

Є повідомлення в газетах, що Корнійчука вже усунено з наркомзаксправ УСРР. Натомість призначено Мануїльського, старого комінтернівського лиса. Корнійчука ж призначено на керівника від […нерозбір. — Ред.] при РНКомі. Кар’єра яничара падає, чого й слід було сподіватись. Мавр зробив своє діло… але найгірше спаскудив він себе отією курвою Василевською. Дійшов найганебнішого падіння. Протоплазма! Те ж саме, звичайно, жде й Тичину. Тільки Тичина справді інший — тут навіть не збагнеш, де кінчається комічне й починається трагічне.

Згадую ту дійсність, і перше, що яскраво постає в уяві одразу ж після моєї втечі від большевиків, — це відчуття волі, незалежности. Нема засідання, зборів, нарад, пленумів, конференцій… Нікуди не треба поспішати — вільний. Ні перед ким не треба звітувати, не тяжить над тобою жахливий деспотично-бюрократичний п’ястук — вільний! Ніхто не втручається в твоє особисте життя, роби, що хочеш, як хочеш, аби лише загальним державно-політичним настановам ти не заважав. Вільний! Ніхто за тобою не стежить, хоч по інерції ти все одно раз у раз озираєшся довкола, нікого ти не боїшся, хоч за звичкою все одно говориш іще притишеним голосом, невпевнено, як змовець. Аж не вірилось, довгий час не вірилось, що це вже інша дійсність, що я можу розпоряджатись собою і своїм часом, як тільки захочу. Надзвичайно відрадне відчуття!

Маю нову «куму» — І. Сталося все раптово. Вона задоволена і я задоволений. Обставини склались напрочуд сприятливо — це ніби вдома ж, під боком. Але тягне, дуже мене тягне до Криниці, до «Білого Дому», до тієї синьоокої — старий жеребець! Та хіба я винен? Цього вимагає хтось інший, сильніший за мене. А потім: чи слід ставати анахоретом і аскетом тільки тому, що дійсність тепер дуже тяжка й складна? Чи було б це ознакою мужности? Адже розкладу й натяку нема, є лише здорове тяжіння й здоровий вияв пристрасті.

Чи винен я, що, прикладом, кілька жінок, мені невідомих, хотять спеціально приїхати сюди, щоб зустрітись зі мною, бо десь вони мене бачили? Так запевнив цілком просто д-р Хрипливий, адміністратор філіалу в-ва на віллі «Helena», що днями в Криниці й з кимсь там розмовляв. Він ніби співчутливо посміхається, я ніби недбайливо обернув це все на жарт, але знаю, що це — свята правда. Досить тих одвертих натяків, що я їх маю з боку усіх жінок, які зараз є отут на віллі (дарма, що деякі з них мають чоловіків). А листи, пристрасні і часто наївні листи від багатьох інших, які я одержую тепер, коли вони довідались, нарешті, де я?

Життя є життя. Слава йому! А я знаю одне, що жінка, з якою я мав щось до діла, вже мене не забуде.

 

22/VII — 44 р.

Вчора був Йосип Гірняк. Передучора він приїхав зі Львова. Заскочив розповісти. Львів панічно тікає. Сталося все раптово. Большевики перед кількома днями ще раз збомбували місто о 3-й год. ночі. А в понеділок вони враз опинилися у Винниках. Прорвалася якась їхня частина. Крім того, скинуті сильні повітряні десанти. Коли Гірняк біг на потяг, на який він ледве встиг учепитись, нім. артилерія била по большевиках із Личакова Сталін у своєму останньому виступі заявив, що… Львів, це єдине Смердяче Яйце, вони не розбиватимуть, а візьмуть цілим. Очевидно, обхідним маневром. Львів’яни досиділись до критичних хвилин. Тепер більшість тікає пішки, бо на потяг потрапити неможливо. З театру частину майна вивезли німці, але більшість пограбовано поляками. Поляки п’ють, тішаться, ждучи большевиків. У Тернополі головою міста — колишній польський воєвода, вивезений 40-го року до Сибіру, а тепер використаний, як видко, з пропагандивною метою. Це особливо симптоматично, коли згадати понижування Корнійчука. Отже, й Кремль припинив цинічну гру на укр. проблемі і користатиме тепер з нагоди, щоб якнайбільше ук-ців знищити. Ставка зараз у цьому розгойданому б…стві [неценз. — Ред.] на поляків. Тим часом цими днями, зокрема в Криниці, заарештовано багато поляків німцями. Але продовжуються арешти й українців.

Вчора в «Krakauer Zeitung» — коротке повідомлення з 21/VII про замах на Гітлера. Замах вчинено через вибухову речовину. Убито й тяжко поранено низку прибічник його генералів і взагалі старшин. Сам він лише осмалений і потовчений. Цікаво, хто ж це вчинив? І то якраз напередодні сесії Рейхстагу!

Стає гаряче.

 

4 вересня, понеділок, Братислава
вул. Hlinkovej mlodezy, школа № 8, кімн. 24

Вир підхопив мене, закрутив, кидає, тре, вимучує, як у тій чорториї.

От і Братислава… та сама, з якої ще 42-го року нібито чули «товаришочки» мій погромний виступ по радіо, як розповідав Фомін.

Сиджу зараз в глухій частині довгого шкільного коритаря (єдине місце, де можна трохи усамітнитись), сиджу на шкільній парті (Сквира! молодість!) і, пишучи ці рядки, зовсім не знаю, що жде мене завтра чи й найближчої хвилини. Події розгортаються так динамічно, так разюче й загрозливо, що ніхто нічогісінько навіть на завтра передбачити не може.

 

10/ІХ — 44 р.

Неділя. Трохи прохолодний, сонячний вересневий ранок. Прокинувся о 6-й, почуваючи, що виспавсь. Ждали вночі в нашому таборі облави (вивіз до Нім.), але минулося спокійно, і після тяжкої для мене суботи я нарешті відпочив. Прибрався, снідаю, йду з Лесиком до церкви, що міститься в цій же школі, в колишній гімнастичній залі. Повно людей, є й словаки. Служба йде урочисто, гарно співає хор. Після проповіді, виголошеної Поповим, хор проспівав дуже добре «Ой зійшла зоря вечірняя…» і в багатьох присутніх виступили на очах сльози. Щойно хор скінчив, як завили сирени на тривогу. Церква швидко порожніє. Біжу з Лесиком у великій юрбі до сховища на заліз, станції, а ворожі самольоти вже гудуть, і чутно, що їх летить чимало. Ми встигли добігти до сховища — довжелезних, спеціально побудованих галерей під скелею, що нараховує заввишки біля 30 м. Були там годину. Там же, крім населення, досить нім. вояків. Я примостився близенько елект. лампки й читав з історії дуже цікаві першоджерельні матеріали про Мазепу. Коли вернулись, прийшов до мене Й. Гірняк, потім Багряний і Люба, знайома з Моршина.

Вчора вранці з нашого табору вивозили примусово до Німеч. Комендант згадав про від’їзд ще передучора, і вночі багато людей, молодших віком, розбіглись. Вранці, не заставши багатьох, німці розсердились, почали поводитись різко і брати навіть тих, кого раніше не передбачали. Школа спорожніла. Я ночував у знайомих — на всякий випадок, — хоч і належу до списків єпископату. Виїзд наш проектується на цьому тижні. Краще побути тут довше — принаймні є що їсти. Там, попереду, жде голод і тяжка праця. Це неодмінно. Витримати отой, мабуть останній вже, етап пощастить лише тоді, якщо буде він недовгий. На це всі надії. Справа йде до кінця. Аліянти вступили вже до Ельзасу, а большевики наблизились до самих кордонів східної Прусії. Большевики заняли Болгарію, яка проголосила війну Німеччині, але в Хорватії висів великий повіт, десант англійців. На заході німці швидко відходять, але на сході міцно тримаються, примушуючи большевиків і досі товктись під Варшавою. Преса нейтральних країн сповістила про капітуляцію Німеччини, але Нім-а офіційно це заперечила. Є чутки, що вже кілька днів тривають таємні переговори між нім. і аліянтами. Є міркування, що аліянти пускають большевиків на Балкани, щоб їх знесилити й розпорошити, а потім рештками сил Німеччини й своїми спільно ударити проти большевиків. Є багато різних чуток і розгубленосте. А в Словаччині партизани знову взяли Жіліну, а табір Оримлаз, де перебувають мої супутники з в-ва, захоплений також партизанами. Там розстріляно 16 чоловік втікачів. Що ж буде з рештою? Турбує мене дуже доля Стефаника Юрка, який поїхав туди тиждень тому, щоб забрати речі свої, і досі не вернувся. А Гординський Святослав? А інші? Був би і я там, коли б не втік з ешелону тієї буряної ночі. Можливо, що вже й не жив би.

Братислава злякана й дуже занепокоєна — словацька, звичайно, Братислава. Німці-мешканці, яких тут чимало, виїздять. Магазини порожніють. Багато чого викуповує військо німецьке. Ціни підносяться. Ті словаки, що були запаморочені симпатіями до «русскіх» (…і большевиків), що несуть слов’ян, братерство і соціальну справедливість, починають прозрівати і розчаровуватись. Але хто з них і хотів би виїхати далі на захід, німці не пускають. Взагалі виїхати можна тільки в ешелоні, зголосившись до Arbeitsamt’у. Це ще більше непокоїть словаків і упереджує проти укр-ів, яких німці вивозять силоміць. Знову прикре непорозуміння — і чергова словацька наївність.

Сьогодні над Бр. збито один ворожий самольот зенітним вогнем. Три парашутисти спустились із нього по той бік Дунаю, в Австрії.

 

29/ІХ — 44 р.

Іноді озирнусь свіжим оком і дивуюсь: чому я тут? Проте цікаво. Пізнаю ще одну категорію нашої інтелігенції, якої я майже не знав і яка має являти собою одну з передових частин нашого суспільства. Боже! Які ж ми ще бідні, відсталі, некультурні. І як справді високо над нами всіма підноситься єп. Мстислав, що й сам не позбавлений багатьох хиб. Але він передусім — політик, дарма що часто збивається на дрібне політиканство. Йому чимало заважає брак внутрішньої культури й слабкість до чарки, зате рятує його дипломатично-політичний нюх і чимала інтуїція. В усякому разі — це індивідуальність. Думаю, що скінчить він через свій холеричний характер і авантюристичні нахили або дуже зле, або дуже високо кудись вискочить. Має він величезну мороку з усім оцим своїм оточенням, яке сам називає «бандою» і поки що, принаймні, вміє їх держати в руках та вселювати в їхні поганенькі душі справжній страх. Дивно бачити, однак, цих людей під час служби Божої. Вони стають такими благоліпними, що й віри не йметься за їхнє гниле нутро. Фарисеї! Але так же буває скрізь, серед усього духівництва, по всьому світі. Дуже добре співає хор, добре йде служба, повно раз у раз людей у нашій церкві (і словаків), і я люблю в ці хвилини згадати дитинство своє і юність. Але після служби щоразу починається критика одним одного, критика з під’юджуванням, з провокаціями. Тоді я тікаю геть, щоб зберегти приємну чисту полегкість, навіяну на мене в церкві. Фарисеї, хами! Загалом все це дуже нагадує мандрівний укр. театр, в якому примітивні актори на все життя завчили одну ролю, бояться грізного режисера (Гаркуна-Задунайського), годять помічникові режисера, а після вистав злобо-пристрасно сперечаються й висміюють того, хто переплутав мізансцени, загубив репліки чи забув, перекрутив текст. Авдиторія цього всього здебільшого не помічає, а вони, виконавці, на цьому та на підлабузництві підвищують або піднижують свої тарифи. Так завжди за лаштунками — оголення душ, вражаюча земна ницість і грубість!

 

8/Х — 44 р., Кісінген

Вчора, 7/Х в першій половині дня наш транспорт прибув до Кісінгена-Бада.

З Братислави виїхали 5/Х, о 10-й год. 25 хв. ранку. А до вагонів у Б-ві привантажились іще 3/Х, о 8-й год. ранку. Тоді йшов дощ. Про від’їзд попереджено було напередодні. Я витратив останню крону, купивши на дорогу що тільки можна, а головне хліба. Ходив до Шандора попрощатися. Там же і Ревай. Побажання й подарунки на дорогу, зворушлива увага, тепла щиросердість. Р. збентежений моїми критичними думками щодо Величківського, видко, ще не зовсім вірить, але вже непокоїться. В школі остаточно спаковуюсь, дуже стомлююсь, пізно лягаю. Ще й світло раз у раз гасне, заважає нам ніби навмисне. Всі збуджені — рух, шум у всьому будинкові. Вранці о 6-й починають вантажитись на машини. Ще більший рух, товкотнеча. Мстислав забігає й сварить, підганяє. Подружжя Д-чів досі не готові, матушка Наталя розгублено квокче над речами, а батюшка Іван дражливо й досить брутально клене її — сміх і горе. Одним з останніх виношу свої речі на машину, сідаю з Лесиком і приїжджаю на ту саму рампу, те саме місце, де півтора місяці тому з Лесиком же ми три дні жили просто неба. Ось той склад вугілля й залізного брухту, під яким ми спали — тоді ж було тепло-тепло. На нашу кімнату дано окремий вагон. Всі знову вкупі. Тісно нам, бо взято до цього вагону й церковні речі та речі Мстислава, ще й вагон тече. Сухіша половина вже зайнята, мені припадає мокра. Лаштуюсь так, щоб найбільше уникнути крапель, відгороджую собі одразу місце, бо вже добре знаю, що то за порядки, коли їдеш таким гуртом. Згодом з’являються і Д-чі, розміщуються поруч зі мною, дарма що на їхній частці тече. Все одно іншого місця вільного нема, а Н-та все одно рада бути поруч зі мною. Офіційно, щоб не було зайвих прикрих розмов, оголошую цей куток призначеним для родин з дітьми — у Н-ки ж двоє дівчаток.

Дві доби живемо тут, бо до нас долучають кілька вагонів із греко-катол. священиками, серед яких передусім бачу знайомого з Делятина Пилипця, та кілька вагонів з автономістами й два вагони з правдивими росіянами, емігрантами ще з 1920 р., що жили тут десь у монастирі й тепер везуть із собою бібліотеку й друкарню. Нудне очікування. Дощ. Вже ми оточені вартою, але я прокрадаюсь через паркан, знайомою ще з серпня діркою, й з Н-ою йду до міста купити знову хліба та ще чогось на знайдені в кишені (несподівано!) крони. Коли б не дощ, я знову повів би її до парку, в кущі — і вона це розуміє, тож досадує, врешті одверо признається. У місті я воджу її під руку, цілуючи при першій-ліпшій нагоді, поводячись геть незалежно й трохи аж нахабно — і треба ж такого щасливого випадку, що, вийшовши з одної крамниці, де вона трохи роздратувала мене простацькою поведінкою, вже не беру її під руку, картаю набурмосено. Аж гульк, назустріч її чоловік. Він випадково теж викрався з вагону, сталося це з обох боків зовсім непередбачено, але могло б статися дуже погано. Н-я аж зблідла, зібгалась якось, та хутко себе опанувала. Поговоривши з нами, о. Іван побіг далі своєю дорогою, бо мав пильну справу, ми рушили своєю і довго щиро реготали, — ми почувались веселими каверзними підлітками, і це було справжньою відрадою серед моєї клопітної, суворої, тяжкої буденщини.

Мене двічі одвідала п. Статникова, привезла Лесикові помідорів, винограду та булочок. А в день від’їзду якийсь невідомий мені старий емігрант, укр. інженер передав кіло, хоч і старого, проте потрібного сала — цього зжовклого румунського сала останніми днями дуже багато з’явилось у Б-ві, і продавали його надзвичай дешево, по 40 крон. Та нарешті 5-го вранці ешелон рушив. Майнула знайома стаційка «Червени Мост», далі — Ламач, уздрівши який, Лесик схвильовано загалдикав та замахав прощально рукою, їхали через Пільзен і збомбований Швайнфурт. Чудесні осінні пейзажі, особливо чудесний сам Кісінген.

Тут тихо. І сама улоговина, де центр міста, і довколишні узгір’я густо вкриті деревами, з-поміж яких привабно визирають різноманітного стилю й офарблення вілли. На чистій просторій гарній станції руху мало — вражіння осінньої спорожнілости, властивої багатьом курортам, і якоїсь млявости, сонливости.

З нами від Б-ви їде німець, уповноважений тамтешнім нім. урядом супроводити нас і остаточно в Кісінгені упорати з нами справу. Одразу ж по приїзді завдяки йому начальники нашого транспорту зв’язуються з місцевою владою, представники якої приходять до ешелона привітати приїжджих та докладніше обговорити всі наші потреби й можливість нашого розміщення (серед них і місцевий нач. гестапо). Тим часом баби в деяких вагонах не витримують і починають розкладати тут же на платформі багаття, виносять пічки й жарівні, чоловіки вже рубають дрова, вже димлять вогнища, вже посилюється запопадливе швендяння й чутнішою стає дріб’язково-побутова хахлацька (чи, правдивіше, простацька) сварня. І все це на тлі чепурненького двірця, виключної чистоти й значливої уваги та чемности до нас з боку німців — виглядає досить неприємно, меншевартісно. Схід приїхав! Я поспішаю до тих вагонів, де найбільше чадять вогнища, й обережно застерігаю, що незручно так робити, а коли вже така невідкладна потреба, то краще пічки ті перенести по той бік ешелону, під заросле кущами горбовиння парку. На мене поглядають, як на ворога, шиплять оприскливо, дехто одверто лає мене й проганяє. Бере мене досада, пече завзяття — розшукую коменданта ешелону, колишнього полковника армії УНР, і рішуче звертаю його увагу. Він визнає мені рацію й просить кочове куховарство бодай поки що припинити. Одні понуро припиняють, так само вороже поглядаючи на полковника, інші вдають, що не чують, потім різко огризаються. Хами! — їм на все наплювать, аби лише черево своє хутчій напхати. Але ось чого вже не можу я застерегти й змінити: «автоматів». Так прозвали наші автономістів, їх усіх мав забрати Марієнбад, але в дорозі, коли ми через нього проїздили, там прийняли тільки частину «автоматів», бо решту місць встигли напередодні перехопити інші «автомати», що прибули з Варшави. При нашому транспорті, отже, залишилась частина цих ворожих нам єдінонєдєлімців, цих патлатих з довгими бородами, страшенно неохайних попів та дяків, які одразу кидались в очі навіть нам, — а що вже казати про німців! Особливо один з них презентувався найяскравіше: в дуже рваних, зруділих чоботях, з яких буквально вилазили порепані бруднющі пальці і солома, в дуже куцому якомусь плюшевому, теж зруділому, зношеному й латаному підрясникові, що бовтався на тілі, як безформений мішок, у зеленому, геть зібганому й сплямленому капелюсі, а сам кирпатий, вилицюватий, з глибоко застряглими маленькими, мов цвяшки, очима, з довжелезною вогнисто-рудою скуйовдженою бородою й брудно-рудими патлами, що бовтались, як мертва перука, на потилиці, позбивались у ковтюхи, з яких подекуди теж стирчала солома. Він навіть не потрудився обтріпатись, як виходив із свого барлогу, — така свинота! Я вперше побачив його отут, у Кісінгені, і став ошелешений. Подібну постать можна було побачити хіба що на антирелігійній виставі в совєтському театрі. Аж тут ось вона — живісінька, без гриму й реквізиту. «Чаклун!» — майнуло в моїй голові, і я навмисне зупинився перед ним, прикипів поглядом, одверто й навіть нахабно глузуючи з нього. Він якось по-мавпячому заблимав оченятами, замішався мимоволі й потупцяв убік. В цей момент вчувся мені одвертай так само й дружний сміх. Озираюсь — стоять поруч кілька знайомих мені з різних вагонів українців і здосадувано та насмішкувато хитають головами вслід рудому. «Чаклун! Наче з болота виліз. Мара якась, не дай Господи, зустрітись поночі!» — гукнув я їм, а звідти долетіло до мене: «По-їхньому це — кудєснік, любімєц богов! Ха-ха-ха!» Піп уже забіг далеченько, але мусів усе чути, як чули й багато інших, бо ми нарочито поводились демонстративно. Так це слово «кудєсніки» й прикіпіло, як другий епітет до «автоматів». І бачив я щире здивовання й настороження німців тут же на двірці, коли їм навертався хтось з «кудєсніків». Деякі німці навіть наважились обережненько спитати, чи це не жиди часом? їм пояснили, в чому річ, попросили не змішувати з укр. духівництвом:

— Es ist russische Kirche, asiatische Kirche… Ferstehen Sie jetzt?

— Ja, ja! Ach, so! — видивлялись вони зацікавлено, іронічно і все ж таки дещо підозріло.

Через якісь півгодини тут же на платформі коло двірця поставили аналоя й почали правити молебен за щасливий приїзд і добре здравіє наших хазяїв. Хор, досить численний і вспіваний, звучав імпозантно, враз притягнув увагу багатьох німців з того боку огорожі, з вулиці. Вони придивлялись здивовано, обліпивши паркан, вони прислухались уважно і вигляд мали спантеличений. Вся ця поспішна служба Божа, хоч-не-хоч, мала вигляд появи якогось мандрівного цирку, хахлацького голосистого атракціону. Без неї, безперечно, можна було й треба було обійтися.

Невдовзі після служби нас попросили групами до міста — кожну групу повели до іншого ресторану й почастували німецьким (без хліба й товщів) обідом. Той перший клаптик самого міста, який довелось пройти, всім нам припав до вподоби. Але всіх вражала порожнеча вулиць, та ж сама тиша й сонливість чистеньких кварталів, забудованих прекрасними віллами та імпозантними блоками, обарвлених густими садами й квітниками. Тут вчувався подих Європи, тільки подих млявий, придушений. Уявляю собі, як мусів виглядати цей Кісінген за мирних часів та ще в розпалі курортного сезону!

 

11/Х — 44 р.

Лесик уранці знайшов у вагоні золоті 5 карб. Семирозум заявив, що це його втрата, і я наказав Л-ві віддати. Його інші похвалили, а Семирозум навіть не подякував. І ту ж мить загули всі у вагоні, що це втрата Мстислава, про яку він уже говорив. Семирозум обурився, запевняючи, що це — його. Потім він, розгніваний і всіма присоромлений, подався геть з вагона. Виявилось, побіг до М-ва і віддав, так паче це він сам знайшов. А хотів же заграбастати, аж трусився. От босота, покидьок, гниль… офіцер русской армії… помєщік! Ха!

А митрополит Полікарп у білому клобуці з посохом має справді імпозантний вигляд. Обличчя у нього до того ж шляхетне. Тільки сам він характером своїм, отією несталістю, дріб’язковістю, загальною простакуватістю — далекий від шляхетносте. Ще й їздить при ньому в ролі доглядачки милостивої така собі панійка Петрова з дорослою дочкою, стара емігрантка з Росії, колишня знана серед польських офіцерів курва. Розмовляє вона й досі лише російською мовою і обурюється, що її тепер вважають в усьому ешелоні за курву митрополита. Сам же митрополит не менше обурюється, що люди так погано про нього спльоткують, і виправдується: йому ж, мовляв, старому, потрібен жіночий догляд і йому ж, такому старому, вже давно нема охоти до жінки. І всі про це знають, всі спідтиха глузують. Ет! Лише компромітує себе старий… дурний.

Від Мст-ва чув, що рейхсміністер Ріббентроп офіційно заявив, наче він вважає нас, представників укр. церкви, за своїх гостей. Он як! Зрозуміло тепер, чому з нами так панькаються. Але незрозуміла (мені, принаймні) поведінка Ріббентропа. Знову питаю себе: в чому річ? Що це значить? Не інакше, як українці знову починають набирати ваги, бо… вже цілком втрачено Україну.

Вчора вранці злаяв отого спекулянта Чередниченка. Занадто вони розпаношились, вже на голову нахабно сідають вкупі з отим своїм виб…дком [неценз. — Ред.]. Не втерпів я і сказав різке слово. Він огризнувся. Я ще різкіше. А він знову. Тоді мене досить дружно підтримали інші (правда, не всі). Спекулятивне подружжя примовкло, затаївши на мене злість, а інші супутники з вагона дякували мені. Так то так, але чому досі ніхто з них не зважився сам цикнути й гримнути на знахабнілих оцих пройдисвітів? Дрібнота, мерзота, марнота… Я теж маю чимало хиб, я знаю це, але я, слово чести, порядніший, сміливіший, вищий за багатьох моїх земляків. І бачити це і переконуватись в цьому зовсім не є для мене приємністю. Бідні ми, бідні. Духовно бідні, характерами бідні. Це ж, так би мовити, представники нашої інтелігенції, що опинились в гостях у Ріббентропа, а погляньте: які вони розумово куці, культурно злиденні й відсталі, морально скалічені, спотворені. Жаль. Жаль — і що його робити?

 

12/Х— 44 р.

Вчора приїхали до школи. Не всі. Менша частина (або хто хотів) залишились у вагонах. Поки справа буде розв’язуватись з нами, доводиться тут побути якийсь час. До Берліна пішли належні листи, крім того, щодня відбуваються телеф. розмови з Ostminister’ством, що з нами робити, куди та як оцю громаду подіти. А про що ж раніше думали в тому міністерстві, ще коли з Братислави їздили самі німці в цій справі? Чудно…

Незважаючи на хворобу, ходив оглядати місто. Цікавий самий центр його, старовинна серцевина, що дбайливо підтримується й досі баварським патріотизмом. Низенькі невеличкі будиночки під черепицею, маленькі майданчики, черепичні дахи, нормалізовані за магдебурзьким правом лише три вікна на фасадній частині — три вікна малесенькі, як по наших хатах сільських на Україні. Все одноподібне, скромненьке, стиснуте, але позначене привабністю провінціальної (без найменшого сміливого руху, розмаху) простоти й насадженого здавна затишку. Проте затишок наших провінціальних «Заріч», «Свинячих кривд» та «Задрипанок» мені миліший. Тут все ж таки занадто «чопорно», як росіяни кажуть, сухо якось, чужинно, одним словом. І коли виходиш з цієї дивної серцевини до нового міста, то ще більше відчуваєш цю давність, простеньку, безпретензійну, але трохи сентиментальну. Мені чомусь саме на грані цих двох міст, двох світів яскраво згадався В. Гофман. В новому місті справді гарні різного стилю будинки блокові й окремі вілли. Цікавий костел проти пошти — особливо фрескові символічні малюнки всередині, де біблійна тематика посилена додатком моментів з живого життя, хоч сама робота, сам пензль невисокоякісні. Зате високоякісні кольористі подвійні вітражі, побудовані за принципом стереоскопічним, що дає вражіння певної перспективи й глибини повітря. Просто й гарно. Я довго милувався ними.

Гарна також будова нового кургаузу, величезного розмірами в стилі модерному, але найбільше овіяному цього разу подихом барочним. Величезний курортний парк, обсипаний золотом осени. Чорна вода надвечір у річці парковій й на ній білосніжні лебеді. Але скрізь та сама порожнеча, вражаюча тиша. Надто велика контрастність між можливостями цього курорту та бідненькою сьогоднішньою його суттю. Найчастіше натрапляєш на військових ранених, на інвалідів у протезах, з костурами та сестер-жалібниць. Тут чимало військових шпиталів. Тяжкі картини, і часто здогадується «Євген Нещасний» Толера.

Через цю рідколюдність одразу кидаються в очі «наші» землячки, особливо «автомати». Таки справді на вулиці цього чепурного, європейського містечка просочилась Азія. А як це виглядало б, коли б сюди доскочили большевики? І все ж таки баварці прихильно ставляться до «азіатів», досить добре годують, продають хліб спідтиха поза картками, а найчастіше — дарують свої хлібні картки. На всіх них, баварцях місцевих, лежить печать жахливої війни, вони пригнічені, вони внутрішньо напружені, з вигляду можна вгадати, що несуть вкупі з тяжким хрестом затаєну тяжку непевність — і вони досить співчутливі, м’якші, людяніші, ніж багато інших їхніх компатріотів.

 

14/Х — 44 р.

Дивлюсь та й думаю: єпископи — це наче в армії полковники. Нижчі духовні чини — то всякі сотники, хорунжі тощо. Митрополити — генеральна старшина. А патріарх — гетьман. Що ж до нашої укр. церкви, то тут старшини особливо виявляють здавна притаманні нашій старшині бунтівливі, анархічні, отаманські нахили, і це ще більше нагадує військову дійсність та невитруйну хахлацьку ворохобність.

Наші духовні «полковники» — ось вони головніші в цьому транспорті: діловитий, далекозорий дипломат Мстислав, вельми авантюристичної вдачі, грубуватий, хамуватий з підлеглими, які перед ним тремтять, властолюбний, але з панібратським іноді жестом, інтуїтивно-їмкливий, досить талантний, кому треба й по-європейському презентативний [закреслено 4 рядки. — Ред.], — назовні завжди чепурний, добре зодягнений, повненький, як качан, смаглявий брунет з чорними гарними очима й клинкуватою борідкою. Іноді з вигляду й виразу нагадує маленького східного деспота, і здається, що йому найкраще було б сидіти на шкірах та килимах десь у строкатому наметі, маючи на собі такий же строкатий розцяцькований халат і тюбетейку. Друга постать — Ігор, колишній старшина армії УНР (Мстислав теж був хорунжим арм. УНР), здоров’яга з розмашистим жестом, червонощокий, з довгою білою бородою й такою ж чуприною, гучномовний, трохи хизується своєю широкою степовою вдачею, має претензії уособлювати в собі нібито найхарактерніші риси справжнього українця, знавця ук-ої душі, мови, долі, але через свою відсталість і прямовитість, якою теж хизується, часто заганяє сам себе на слизьке й, хоч-не-хоч, виглядає, як у тій народній приповідці «високим аж до неба, а дурним як треба». Третя постать: Никанор київський, худорлявий, високий, шпакувата рідкувата рослинність на пергаментному обличчі, вдумливі, але й хитренькі очі, м’який обережний рух, — і з цього всього спочатку створюється враження людини інтелігентної, культурної, проте незабаром вже розкривається, що він справжній лис, великий егоцентрик, штучка дуже потайна й куслива, трохи злоязична й спльоткарна, завжди схильна до різних тонких під’юджувань, ласа до слави, грошей, а надто до жінок. Одне слово, єзуїт, «фарисей в прозодежі митаря», як зрештою і більшість цих бородатих «полковників». Далі: В’ячеслав, чистенький, гладенький, завжди добре вбраний, завжди дещо відсторонений від своїх колег, так, наче він вважає себе значно вищим і кращим за них, підкреслює всією своєю поведінкою, що він європеєць, але найбільший, здається, за них усіх індивідуаліст, скрайній, аж дріб’язковий педант, зайнятий передусім власним черевом, здоров’ям і взагалі добробутом, людина, яка ніби на своє єпископство дивиться як на справу тимчасову, і може коли завгодно перекинутись на інше щось, аби вигідніше, добробутом привабніше, — загалом такий собі український модерний бонвіван, випадковий приблуда до єпископської катедри, що назовні найбільше скидається на урядовця-міщуха, якогось середнього кшталту юрисконсульта чи бухгалтера. Далі: Сергій — мелітопільський, зовні справжній аскет, з довгою білою бородою, гарним обличчям, великими темними очима й підтятими над переніссям кінчиками брів, що надає всьому виразові якоїсь застиглої муки й печалі та дуже ушляхетнює цю постать. Він нагадує мені раз у раз о. Сергія — Льва Толстого. Так я був і підійшов до нього, та помилився. Він — людина стільки ж порожня, як і хистка морально. Він, поза всім, гне й досі в бік Москви і робить це з дрібних лише міркувань враженої чимсь амбітносте. Ще одне: єпископом став він з пропозиції нім. влади. З тієї ж пропозиції висвячено на єп. вінницького Григорія, що сам походить з Київщини, мій землячок. Коли митропол. Полікарпові інші єпископи й взагалі духівництво почали закидати, навіщо він дав дозвіл на висвячення Григорія, старий замішався та й каже: «Це не я, ні! Це німці дали… Бог дав, Бог так захотів. Я ж німцям просто заявив, що дати дозволу не можу, бо ні я, ні єпископат мій цієї людини зовсім не знають». А німці мені рішуче у відповідь: «Але ми знаємо! Розумієте? Ми знаємо». Ну, то хай буде воля Божа, коли так…» До речі, коли м. Полікарп звернувся був до нім. влади з проханням дозволити висвячувати декого з людей, що перебувають в Галичині чи в самій Німеччині (а там були справді достойні кандидати), то німці заборонили, обмеживши це право лише кордонами райхскомісаріату. Потреба ж у наявності єпископів була на Україні надто гостра, отже, довелось висвячувати часто людей випадкових, тим більше, коли кандидатури підсувались нім. чинниками. Одним із таких і є оцей брусуватий, малокультурний Григорій, що під час окупації укр. большевиками працював там на якійсь досить відповідальній посаді (комісарській), а тепер от має теж відповідальні рекомендації. А втім, це справа надто особиста, — можливо, що вже й тоді він потайки працював проти большевиків. За це його можна лише привітати. Тільки зовні він все ж таки мені, принаймні, не імпонує: темно-русява борода лопатою, простацьке обличчя з похмурим, аж якимсь розбійним поглядом, наче він щохвилини готовий до різкої сутички й тому насторожено бігає оченятами, все жде удару. А голос сильний. Любить при кожній нагоді свій голос показати. Найпаче при чарці, як це було одного разу на вечері у Мстислава. Нарешті — старенький, сивенький Сильвестер лубенський. Досить іще рухливий, чемний, типовий провінціальний попик із «благородних». Ближче не встиг його пізнати, вагаюсь говорити про нього щось певнішого. Правда, він нагадував мені під час знайомства, що ми вже знайомі давно, ще коли він у Харкові належав до «Плугу» (його прізвище Гаєвський), але я не можу собі цього пригадати.

І от між цими «полковниками» відбувається безнастанна «удільна» боротьба, взаємні наклепи, провокації, висміювання, підсиджування, різні ганебні злонамірені підступи. За що ж гризуться вони, коли й тих «уділів» уже чортма? А хіба, коли б «уділи» були, вони не гризлися б? О, ще запопадливіше, тільки не так дріб’язково. На них треба доброго кулака — ні, просто довбні, щоб при кожній потребі торохнути кожного по голові — знай зась! А до того більшу половину вигнати, щоб і близько до санів церковних не підходили.

Вчора й сьогодні між ними точиться особливо запінена оскаженіла гризня. Приїхав представник Ostminister’ства з Берліна, якийсь остзейський німець Ленау, що прекрасно володіє рос. мовою і, очевидно, зі східніх націй визнає тільки московську. Він привіз вирішення міністерства: всі єпископи мають змогу виїхати до Потсдама, все греко-католицьке духовенство до Дрездена, а решта різного духівництва і мирян скеровується до Ґраца, де кожний матиме можливість вибрати собі працю, місце праці і буде нарешті мати постійне забезпечене пристановище. В транспорті, річ ясна, почався занепокоєний рух. Всі певні (і мають рацію), що коли оця маса залишиться без голівки, то з нею перестануть рахуватися і в Ґраці негайно передадуть на суворі руки Arbeitsamt’у, замкнувши перед тим до табору. Почались делегації, петиції до п-ів «полковників», запобігливі прохання, слізні благання. Як у тій пісні: «Не їдь, не їдь, козаче, — твоя дівчина плаче…» Никанор заявив, що він підпорядкується тільки владі, отже, іде тільки до Потсдама. Григорій повівся одвертіше, сказавши буквально таке: «Не маю жодного наміру міняти вигідну потсдамську дачу на тяжкі злиденні мандри з отією масою різношерстою, що її десь поназбирував Мстислав!» Дехто з інших мовчки до них приєднались. Але Мстислав заявив, що він не залишить пастви, аж поки її доля відповідно роз’ясниться, і тому конче їде з усіма до Ґраца. Згодом до нього приєднався Ігор, потім Михаїл (цього єп-па не знаю зовсім). В’ячеслав посів нейтральну позицію. І от на цьому гарячому ґрунті спалахнули й без того нагнічені пристрасті. До основної теми суперечок прилучаються, звичайно, й мотиви побіжні, в часі давніші. До основних груп, що сперечаються, ставлення всієї маси стільки ж зацікавлене, як і прихильністю своєю скероване виключно в бік Мстислава. Гудом гуде транспорт, — суєта, розгубленість, чвари вже й поміж самою масою. Коли б так воля, то й «чорну раду» негайно скликали б. До Мст-ва раптом прибігає старий Цибуля (отой самий тесть Веретенників!) і просить, чи не прийме його М-в у лоно церкви автокефальної, під своє крило, бо він, бачте, українець з діда-прадіда, а через прикру ситуацію й ще прикрішу власну помилку опинився чортзна як серед «автоматів». От жук! Прибігає з тим самим проханням і довговусий «хуторянин-пасічник», .він же «письменник-академік», що особисто запізнаний був із Яворницьким, а тепер ось у Братиславі нечиста сила запаморочила його й штовхнула в обійми «кудєсніків-автоматів» — «явіть же Божеську милість, порятуйте блудного сина і візьміть мене з гобою до Ґраца, бо «автоматів» тепер розкидають, як нам сказали, кого куди або й напризволяще зовсім кинуть!» М-в їм одмовив.

Їжу готують нам тут же, у дворі школи, військові німці у польових кухнях, а наші жінки мусять їм допомагати. Яка ж це трудність отих жінок зібрати, щоб-картоплю почистили! Коменданти кімнат вже втрачають терпіння: собі ж, чортова бабня, зварити не хоче! Те ж саме було, коли німкені запросили наших жінок допомогти їм упорати городину, бо час, мовляв, минає, а робочих рук немає. Пішло зрештою 30 чоловік, але поки їх зібрали, поки умовили, а декому працю наказали, — це коштувало чимало зусиль, часу і нервів. Хами! Замість віддячитись людям за те, що так добре приймають та дбають, ці наші тупоголові міщанки-задрипанки ще й кирпу гнуть, а надто «галичменки», шляхта ота zagrodowa! Молодець Н-я, вона сама зголосилась піти, дарма що вчора багато працювала на кухні. Я її за це привітав.

На Покрову — чудесний сонячний день. В шкільній гімнастичній залі правиться служба Божа, а ми з нею тим часом вислизнули в місто. Незабутня прогулянка понад річкою за містом — каштани, клени, берези в золоті й червонястих коралях, а над ними знову ж ота чиста, синя, бездонна височінь, в яку хочеться летіти. Були тремтливі обійми під золотистими й так само тремтливими берестами, палкі поцілунки горіли під синім пломінем небес, ми йшли, спотикаючись, обнявшись міцно, співаючи й сміючись, аж поки на перехресті трьох глухих польових доріжок, на самому краю глибоченного кущами зарослого яру впали знесилено, щоб відпочити, а встали… задихані, і небо, синюще, осяяне сонцем, несамовито кружляло перед очима, кудись летіло, як стьожка екрана, як химерний сон. Я тільки глянув напружено, чи нема кого поблизу на цих дорогах, чи не помітив хто, які ми поганці і поганську жертву ось допіру ярливо принесли нашому Дажбогові. Нікого. Над залитими сонцем [чим — незроз. — Ред.] лише пролітає ніжне «бабине літо» і срібно-сизою памороззю осідає на бур’янах, на чорній ріллі. Я полегшено зітхнув і впав назад на сіро-зелену траву, п’ючи вкупі з чудесним повітрям блаженство особливої втоми. Вона підгорнулась до мене. Я радісно обняв її. Це були короткі, але близькі до справжнього щастя хвилини. Я й зараз, пишучи оце, сам собі заздрю.

В кімнаті поруч об’явилась у двох дітей шкарлатина. Німці заметушились, бігають лікарі, сестри. Взагалі медогляд і догляд тут було поставлено дуже добре. Я вчора теж зголошувався до відомого місцевого лікаря, що трохи говорить російською мовою. Не розпитував довго, лише уважно оглянув і сам сказав, що я колись мусів хворіти на малярію (правда!), звідси переважно й мої теперішні недуги, — вилікувати це все він напевне може, але на той випадок, якщо я залишусь у Кісінгені на місяць-півтора. Якби ж то!

Ще в одній кімнаті захворіла жінка на тиф. Щоправда, діагноз не остаточний. Кімнати з хворими одразу ізольовано, оголошено суворий карантин. Боюсь, якщо далі поїдемо, можуть початися в цьому скупченні й бруді різні пошесті.

 

15/Х — 44 р.

Неділя. Зраня рух. Наказ: терміново всім перебратися до вагонів. Здається, їдемо до Ґраца. Поспішно перевозимо речі на двірець самотужки, возиками (це неблизько). Святково вбрані німці зглядаються на нас на вулицях. Ми — як цигани чи погорільці. Десять-п’ятнадцять чоловік (і жінки) пхаємо тяжко навантаженого возика, а речі з нього падають, а люди брудні й строкато вбрані, а діти, бліді й обшарпані, табунцем супроводять нас, туляться до батьків. Жалюгідна картина! Війна!

 

16/Х — 44 р.

Понеділок. Потяг летить безупинно. Вже Австрія. Вже Альпи. Аж не віриться: вперше бачу Альпи і порівнюю їх з Карпатами, Кримом, Кавказом. Ні, кожні гори мають свій відмінний характер. Потяг ще понад стрімкими ущелинами, ледве видко дно, на якому здебільшого лискотить вода, гадючаться невеличкі гірські річки. Багато дерев на схилах — шпилькові всуміш із листяними. Часто вихоплюються до неба височенні стрімкі скелі, а вдалині, в їхніх голих сірувато-рудих западинах, біліє сніг. Колія лежить звивно, повертаючи в той або той бік, і майже кожний закрут відкриває якусь несподіванку, нову величну красу. У вагоні всі збились до широко розчинених дверей, тільки й чути:

— Ой, яка розкіш! Ах, Господи, краса ж яка! А он, он, погляньте, старовинний замок, руїни! А онде санаторій якийсь чи палац! І як він там примостився! От де пожити б хоч з тиждень!

Повз колію тягнуться оброблені латки землі, багато фруктових садів, хутірські і, видко, заможні досить господарства. Десь недалечко вже перед Ґрацом вскакуємо до тунелю, якому здається, й кінця нема: 4 1/2 кілометри. Вперше проїжджаю такий довгий тунель. А за тунелем одразу стоп! Наказ: негайно вийти всім з вагонів і поховатись на віддалі в кущах. Летить ескадрилья ворожих літаків. Окремі великі їхні скупчення ми помітили ще хвилин 15 тому, але були вони далеко, лягали курсом на південний схід (мабуть, на Будапешт чи Словаччину) й пороли чисте синє небо струменями димових заслон, що хутко розповзались, перетворюючись у смуги білих, ніби справжніх, хмар. Та ось один із тих літаків повернув у наш бік, зацікавився транспортом. Згодом іще частина відокремилась сюди ж. А коли ми проїхали тунель, вони вже були близько над нами, виблискували зловісно на сонці. Ми збігли стрімким урвищем униз, розсипались по кущах. Натрапляю садибу, але людей нема, двері замкнені — хотів молока чи щось дістати. Залюбки використовуємо з Лесиком провінціальну, як у Сквирі, убиральню. Поки сидимо в ній, вже коло дверцят ціла черга: хоч кущів довкола повно, а все ж тягне людину до убиральні. В такій подорожі в товарових вагонах, а ще коли діти є, звичайний процес спорожнення часто перетворюється мало не на проблему, обертається в скруту. В цьому відношенні ми трохи «пораювали» були в Кіс-ні — і тепло, і затишно, і чисто, і, головне, не боїшся, що потяг ось-ось рушить, а ти залишився зі спущеними штанами. Життя!

Десь лише надвечір рушаємо далі. До Ґраца не доїхали, ждемо на маленькій станції. А вранці прокидаємось у Марбурзі-Драу.

 

18/Х — 44 р, Марбурґ-Драу

Вчора вранці, ще лежачи у вагоні, відчув, що дуже тепло. Думав, погода змінилася, але довідуюсь згодом, що ми в Марбурзі-Драу. Хутко підводжусь, зодягаюсь. Гарний сонячний ранок. Наш ешелон на запасовій колії. Одним кінцем припирає до рампи. Брудно. В один бік червонясті черепичні дахи невеликого міста, що лежить в гірській улоговині. А другий — гори, зовсім близенько, і на їхніх схилах виноградники. Дуже тепло, як у Криму. Та це ж, здається, Карінтія! Тут близько вже мусить бути югославський кордон. І недалеко порівняно Братислава. Треба було два тижні подорожувати, щоб повернути врешті майже до вихідної точки. Парадокс! У мене таке вражіння, що німці тепер самі заморочились з нами, не знають, що робити.

Поголився, помився. По воду довелось іти геть далеко, бо на двірці водогін зіпсутий: передучора це місто сильно збомбовано після піврічної перерви. Є 130 убитих і багато поранених. Багато також руїн, матеріальних втрат. В горах поблизу крутяться партизани, переважно сербські, які вже вчинили кілька диверсій. В місті гарнізовану службу виконують українці, що нараховують біля 800 чол. Загін цей сформовано з українських наддніпрянських поліціантів, і його ж скеровують в гори на боротьбу з партизанами. Вже зранку ці наддніпрянці почали з’являтися коло нашого ешелону, зацікавлено попитувати за земляками й розповідати нам про місцеві умови та події. Є серед них, звичайно, й такі «ук-ці», що розмовляють виключно російською мовою й визнають себе тільки за росіян. Але більшість — це наші парубки, досить свідомі. Мріють про поворот на батьківщину, прагнуть до боротьби, тільки нарікають, що нема в ук-ців вождя (от як Власов у росіян), який під своєю твердою рукою всіх укр-ів об’єднав би й повів. То ж і доводиться записуватись до власівських загонів, — агенти Власова сильно натискують, переконують, заохочують. «Та зрештою, все одно, — кажуть деякі з них, — Власов теж річ непогана. Що ж з того, що він росіянин? Ми не з росіянами, а з большевиками та жидами маємо битись. Оце наш ворог». Почувши таке, я взявся з ними докладніше говорити, роз’яснювати, теж переконувати. Матеріал з них добрий, легко й швидко сприймають. Але ця горстка, що порозумнішала, протверезіла після розмови зі мною, — це ж тільки крапля в морі. Треба було б сюди підкинути з десяток досвідчених хлопців, і цей загін незабаром став би напевне теж достатньо свідомим та несхибним. А так… я дуже зажурився, не знаючи, що вдіяти, як тут зарадити. Головне, часу не прогаяти, не давати силі своїй одпливати до чужих берегів. Взагалі — яке ідіотське і… болюче яке наше становище! Хоч би об мур головою бийся.

О 12-й год. дня раптом повітряна тривога. Тікаю з Лесиком у гори, куди тікає чимало й місцевого марбурзького населення. Серед втікачів — німці, словенці, хорвати і… наші укр. дівчата, що працюють на тутешніх фабриках. По дорозі коротко розмовляю з двома. Вони із Сум. Вже два роки тут. Виглядають добре. Кажуть самі, що живеться їм, як на війну, непогано, тільки дуже додому тягне. Попитують, коли вже ця війна скінчиться, що там на світі чувати, хто я та звідки? Помітно зраділи, зустрівшись із своєю людиною. На перехресті доріжок у горах ми з ними розпрощались. Я спустився в глибоченьку улоговину, де біліло кілька хат. Хотів у першій же садибі купити яблук або грушок для малого. Не продали, бо хазяїна нема — в місті, — але Лесика жінка почастувала яблуками. Чую відклик тривоги і вертаю на високий перевал, з якого маю спуститись в бік двірця. На горі раптом знову тривога. Всі, хто вертав, як і я, кидаються тікати, ховатись. Це від двірця кілометрів 3–4, а проте інстиктивно хочеться десь притулитись. Йду до дальшої садиби, де також величезний фруктовий сад і дві хати. Одна замкнена, і під нею, під черепичним дашком, що над дверима, скупчилось з десяток людей. Вже летять літаки. Вже б’ють зенітки. І коли ми з Лесиком також притуляємось до стіни та до гурту, біля нас метрів за 2–3 з джмелиним дзижчанням починають падати скалки від набоїв. Навпроти в саду метрів 8–20 каплички з фігурою Мадонни, і по залізному даху каплички різкенько жорстко цокають оті ж скалки.

— Тату, що це? Скалки? — зацікавлено допитується малий, не бачивши цього ніколи так близько.

— Так, так. Притиснись-но краще до стіни.

Наші сусіди, серед яких є й жінка з нашого ешелону, поспішно накривають голови пальтами. Лесик і собі це робить, просить мене так само зробити. Видко, дитина вже трохи злякалась. Я заспокоюю його, закриваю надійніше власним тілом. Бачу серед присутніх полонених англійців і французів. Чую поруч французьку мову. І коли небезпека проминула, виходжу з-під ґаночка та наближаюсь до двох французів, щоб прикурити. Вони приємно вражені, почувши, що звертаюсь французькою мовою. Розмовляємо хвилин десять. Вони вже тут чотири роки, останніми часами їм стало краще, а найбільше вони задоволені, що мають тепер відносну волю, працюють тут в горах. Розпитують і мене: хто, звідки, чому тут? Молодший, худорлявий, зачувши від мене про Україну, зраділо закивав головою, так, наче сам він з України, і почав мені розповідати, яка це багата й гарна країна, як… Франція! Про Україну він, мовляв, чимало й читав і чував, мав знайомих українців. І видко було, що йому дуже приємно робити мені приємність — француз!

Із сусідньої хати виходить хазяїн, прямує до мене, але завагався серед подвір’я, бо знову летить нова хвиля літаків. Проте вона швидко десь віддалюється, і хазяїн поспішає до нашого гурту, звертається майже незрозумілою словенською мовою (дарма, що слов’янська!), відчиняє цю другу хату й запрошує нас усіх досередини. Входимо. Це — винарня. Стоять діжки, височить прес, а у великих спеціальних ночвах купа свіжого винограду. І пахне спокусливо вином. Ще й додає апетиту чималий кольоровий малюнок на стіні, де двоє карикатурних бюргерів залюбки частуються з бочки, а під ними нім. мовою напис: «Увійшовши сюди, забудь турботи, а вийшовши, будь веселим». І знову літаки. Ближче й ближче. Ой, щось занадто близько! Тут же, в горах, нема чого їм робити, — тільки перелетіти. Б’ють зенітки. І враз чуємо близенько: сее-фю-ю-ю-юст! Бух! Бу-бух! Ще раз бу-бух! Здригається земля. Хитається, тремтить, тріщить хата. Це — секунда. Під час неймовірного грюкоту, коли здавалось, що небо раптом розкололось і ми всі летимо в безодню, — всі інстинктивно присіли або попадали. Просто на цегляну долівку й одне на одного. А наступної секунди я зрозумів, що один лише стою скам’янілий, і мені блискає думка: живий я ще! тікати звідси! де ж Лесик? Лесик теж присів коло бочки, але вже зривається на ноги й кидається до мене: «Тату, що це? Бомба чи набій?» Хапаю його за руку. Інші, більшість, вже також випростуються. І в цю хвилинку починає тріщати дах над нами, вламується одним боком і на нас шумним грядовинням сипляться уламки черепиці й .тинку. В просторій хаті стає геть темно. Я розумію тоді, що люди кричать, особливо жінки. Кличуть Бога, на порятунок, кличуть когось ззовні, одні спонукують тікати, інші стримують, — неймовірний панічний розгардіяш і галас. Характерно, що оті полонені англійці й французи теж частково поводяться в той самий спосіб. Я кричу тоді: «Ruhig!», але це має дуже короткий вплив. Одним з перших опиняюсь із дитиною коло дверей, на мене навалюється осатаніла юрба, притискає мене так, що не можу відчинити і боюсь, щоб дитини не придушили. Останніми зусиллями з раменами назад і трохи відбиваю найближчих. Відчиняю — і сам вражено одхитуюсь, одхитуються й задні: на дворі темно, як пізнього вечора, весь сад в чорному димі, що смердить різко, специфічно-ядуче. І якраз сипляться густо, бринять, як джмелі, й цокають по деревах та дахах скалки від розірваних набоїв. Виходити не можна. Затримуємося, тим більше, що дах над нашими головами, зламавшись навпіл, зачепивсь якось і далі не падає, лишень легенько погойдується. Всю хату й виноград геть засипано уламками черепиці, від якої в хаті стоїть червоняста, ніби полум’ям пройнята курява. Людські постаті в ній бовваніють, як обвуглені. А знадвору буквально падає через поріг якась жінка з дівчинкою, мало не звалює нас з ніг і просто по-звірячому верещить: «Рятунку! Рятунку!» Заспокоюю її, у неї божевільні очі, вона нічого не хоче чути й розуміти, тільки спазматично вхопилась за мої коліна й верещить, лементує. Придивляюся краще — ні, не поранена. Дівчинка також ціла. Це — лише тваринний переляк. Тоді грубо одштовхую її (інакше вплинути неможливо) кричу на неї й лаю. Вона тверезіє. Я вихоплююсь з Лесиком надвір. За мною всі інші. Знову наближаються літаки. Ми біжимо в сад. Бігти тяжко, бо нагору. Задихались. В критичну хвилину припадаємо до підніжжя яблуні, притискаю дитину до грудей і вкриваюсь з головою пальтом. Що буде, то буде. Іншого виходу нема. Завмираємо. Тільки стукіт серць і суша в роті. Але літаки, хоч і низько летять, пролітають далі — там десь, уже за горами, над містом, бухають вибухи. Коли заспокоюється, вилазимо з-під дерева і деремось ген на гору. Тут дорога. Зупиняємось. Бачу коло себе й ту жінку з дівчинкою. Інтелігентка з вигляду, галичанка. Соромлю її, висміюю. Пробує виправдатись, різко огризається. Безнадійно махнув на неї рукою і йду собі геть, але вона не відстає, прилипла до мене, дарма що неприязно з нею поводжусь. Бачу звідси, згори страшну картину, від якої аж дрож проймає: поруч з будинком, у якому ми допіру були, метрів щонайбільше за 15 зяють у саду величезні чорні свіжі ями й горби свіжої землі, лежить чимало повалених дерев. Все це обширом загальним на 200—250 м. Коли б ці бомби (їх тут не одна!) впали метрів на п’ять ближче до нас, ми напевне були б покалічені або й убиті. Яке щастя! Який химерний випадок! І де? В горах, на значній віддалі від міста. Тут жодного військового об’єкта. Хіба що десь в горах приховано якусь фабрику. Але якраз надходять троє наших козаків із місцевого гарнізону. Кажуть, що в горах деякі об’єкти є справді, тільки в зовсім іншому напрямкові. Або летун погано був поінформований, або підбитий був і мусів негайно розвантажитись. Останнє найправдоподібніше: він скинув в одне місце весь запас бомб. Як виявилось потім — 10 бомб, і треба ж такого випадку! По правді, я ще маю щастя, не забуває про мене мій Дажбог!

Між іншим, добре порівняно поводився в цьому жаху мій малий. Коли в момент вибуху присів і припав він до тієї жінки, я помітив разючу зблідлість на його обличчі, але в очах було більше здивування, ніж переляку. Потім, коли я одчинив двері і перед нами повстало страшне видовище саду в чорному димі та жовтого за димом неба, я мимоволі вигукнув: «Оце здорово!», бо картина справді була вражаюча. А він, малий, засміявся і тремтливо-зденервованим голосом і собі підхопив: «Оце здорово!» Бачивши, що я нарікаю на збожеволілу від страху пані галичанку, він також взявся глузувати з неї, аж вона врешті не витримала, цикнула на нього: «А-но, видиш, який зух! Закрий писка!» Коли ж вилізли з-під яблуні, він, користаючи з того, що нема хазяйського догляду, почав хутенько збирати яблука. Я вже й не зупиняв його. Три десятки добірних яблук ми принесли «додому».

Мстислав із своїм секретарем Ю. Витковицьким виїхав до Берліна розв’язувати нашу долю. Я зокрема просив його поговорити там у «Вінеті» або з Симоненком, щоб мене викликали на працю до Берліна. Принаймні, буду в центрі, а там уже якось дам собі раду. Зокрема ще просив його сина Ярослава, щоб нагадав батькові за мою справу у Берліні — Ярко теж поїхав із М-вом.

 

21/Х — 44 р.

Вчора, пізно ввечері, коли вже обляглись, залунали уривчасто сирени. Не фор-алярм, а одразу тривога. Зриваємось на ноги. Свічу кишеньковим ліхтариком — 10 год. Хапцем зодягаю дитину, миттю зодягаюсь сам. З вагона ми всі вилітаємо пір’ячком, дехто, правда, падає. Не вперше застає нас тривога вночі, то раз у раз бували попередження чи сиренами, чи по радіо, — тепер тривога впала одразу на голову, і вже чутно вдалині постріли зеніток. У вагоні залишаються тільки старенькі Кричевські, вони майже ніколи на тікають, не ховаються, їм бо важко добігти до якогось сховища, от і ждуть приречено, здавшись на ласку долі.

Надворі мжичить. Ще з вечора було захмарено й посіявся дощик. Вздовж вагонів рух, метушня сполоханих розгублених людей. Найгірше за таких випадків бути на великому двірці, що завжди, звичайно, може стати найпершим об’єктом для ворожих бомб. Але де ховатись? Куди бігти? Знову хіба в гори? Пірнаю з малим попід вагони, бо по той бік уже зручніше добуватись на дорогу в гори. До мене приєднуються Д-чі з дітьми, і Н-я хапає мене за рукав (не чоловіка й дитину свою, а мене!) та починає хникати, стиха задихано лементувати і мене, ясна річ, дратувати. Вона дуже боїться нальотів і докраю губиться. Вона й цього разу з переляку спотикається на шпалах, важко висне вже на моїй лівій руці. А правою я тягну Леся, який, до речі, куди вправніший і бистріший за Наталю. О. Іван тим часом тягне обох своїх дівчаток. Так добігаємо до кінця нашого ешелону де міститься з одного боку подахована рампа, а з другого великий кількаповерховий склад (воєнний) харчів, що колись був, за характером своєї побудови, якоюсь, мабуть, фабрикою. Взагалі тут тісно межує район різних невеликих назовні фабрик і тут уже тупець залізничних ліній. Вдалині над містом спихнула освітлювальна бомба, хурчання двигунів раз у раз гучніше, ближче. Вибігаємо поза склад на досить велику відкриту галявину. Перехопитись через неї вздовж складу, ще трохи пробігти — і ліворуч буде дорога в гори. Так і прямуємо. Але враз перед нами вибухає, ніби луснув величезний пухир, півнеба, й на ньому разючим світлом повстають яких з двадцять освітлювальних бомб. Вони ніби зупиняються в небі, пливуть поволеньки. Видко скрізь, як удень. Д-чі обоє вражено скрикують і кидаються ліворуч. Я гукаю: «Куди ви? Біжім просто! Ще є час! Ще є час! Матушка! Матушка!» Але вона нічогісінько не чує, мчить, розгубивши дітей, як божевільна, в бік, де біліють хатки, попід самою стіною гори. Хатки ж оті все одно не врятують, а на стрімку оцю гору теж не видерешся. Безглузді люди! Ну, робіть собі, як хочете. Зважую, що поки почнуть на освітленому бомбардувати, я можу встигнути до тієї дороги, що повертає в гори. Тим більше, що шлях яснісінько освітлений. Аби Лесик не підвів, не пристав.

— Ану, Лесю, давай тепер тікати щосили!

І ми ринулись. Добігли. Повернули в гори. Саме в цей момент дуже близько захурчали літаки. І дуже низько.

— Он, он! Глянь, тату!

Справді я побачив його — чорного, зловісного. Йшов просто на нас.

— Ой, тату, вони нас уб’ють! — раптом злякався малий. — Ой тату, не можу вже бігти!

— Ще трошки, дитинко! Ще трошки! І тоді не вб’ють. Ні, ні, не бійся!

Але хіба я знав? Хіба тут можна щось передбачати певного чи вгадати? Хіба ще десять-двадцать метрів щось важать, коли не маєш уяви, куди саме скерує ота невідома рука свій смертельний удар? Біжиш, бо здається, що втечеш від смерти. Веде тільки інстинкт. І твій Дажбог.

Так було й цього разу. На дорозі повно засмиканих, переляканих людей, що тікають так само, як і ми. Дорога освітлена, хоч книжку читай. Нас, звичайно, видко літунові. Може обстріляти. Двоє німців-військових націлились на літака карабінами, хотять стріляти. Інші підскакують, лають їх затято, забороняють. За переднім літаком уже летить ціла ескадрилья, небо здригається. Лунають голоси, щоб негайно збігти з дороги праворуч у рівчак, у кущі. Це правильно. Але я механічно пробігаю ще метрів з десять, буквально волочучи за собою Лесика, який плаче й благає сховати його. Кидаюсь до рівчака під вербу. Тут уже сидить, скам’янівши, якась постать. Падаю на неї знесилено. Впізнаю одного священика-наддніпрянця. Западають в пам’ять його витріщені очі, зором скеровані в небо, — зором і німим болісним запитанням: що ж це буде? Лесик благає вкритися з головою. Прикуцнувши, тисну його до грудей. Ми спільно накриваємось моїм пальтом — у пітьмі якось легше і під пальтом ніби безпечніше. Таке наївне самообдурення! Аж ось тріскає й з несамовитим грюкотом-стогоном завалюється небо. На землі метнулись блискавки, — скільки можна помітити з-під полів пальта. Ще посвист, тріскіт і грюкіт і могутнє здригання землі. Знову. Знову те саме чутно, як зашуміло, гухнуло повалене дерево і війнув попід ноги порив вітру.

— Господи, помилуй! — зірвалось мимоволі з моїх уст, і я відчув, що мій малий хреститься.

Тихо стало. Міркую, зважуючи на звуки вибухів, що вони стались ось поруч за витягнутою відногою гори, яку ми щойно оббігли. А коли б я був хоч на кілька хвилин уповільнив нашу втечу, коли б зважив на лемент малого й не добіг до цього місця під вербою, — що з нами тепер було б?

І знову — літак. Бурчить ближче і ближче, вже дзижчить, як велетень-джміль, вже виє отим специфічним виттям, наче вгвинчується в небо, виє, аж стогне. Над головою. Так, над самою головою. Скине чи ні?

— Господи, помилуй! Господи, помилуй!

Їдкий, болісний, проймаючий свист бомби, наче вона прямує тобі просто в серце. Ой, Господи, коли вже так судилось, то хай краще вб’є одразу. Тільки не каліцтво! Тільки не мучитись!

Вибухи. Потім вибухи далі, але численні, страшенні:

— Господи помилуй! — і мені з цими словами якось лекше.

Хвилин двадцять триває це шаленство лише з коротенькими павзами. Потім одразу настає тиша. Така глибока, велика, аж чутно.

Вилажу з-під верби. За горою — сяйво на півнеба. Щось дуже горить, але ген праворуч від двірця. Йду далі в гори, на знайому вже садибу старого майора-інваліда. Там є знайома мені з попередніх утеч і схованок розкрита шопа з купою солом’яної трухи. В подвір’ї майорової (він, здається, колишньої австр. служби, сам німець) садиби бовваніє кілька постатїв, що допіру повилазили з різних кутків. Питають мене, що там і як? Не знаю, я був не на станції, а в кущах. В шопці порожньо. Тут же з’являється о. Пилипець з двома хлопчиками своїми і донькою-панною. Каже, що чув, ніби наш ешелон розтрощено бомбами. Оце так! І враз внутрішній мій голос посилає мені хвилю холоднавого заспокоєння, я добре почуваю, як вона стукнулась в груди й лагідно там лягла, розлилася. Я вже опанував себе. Не вірю, що саме так сталось, хоч чую на подвір’ї пожвавлену розмову на цю тему. Виходжу, розпитую й собі. Так, щойно прибігла людина звідти, від ешелону, сама бачила, що розтрощено три вагони… в кінці ешелону, біля отого складу. Ах, он що! А наш вагон аж у протилежному кінці, третій від початку. Значить, там усе гаразд. Голос внутрішній, тваринний голос предка й цього разу мене не зрадив. Ну, а в розбитих вагонах є жертви — і мерці, і поранені. Скільки й хто саме, ще невідомо. Є також поранені (і тяжко) надорозі в гори, тій самій дорозі, якою я біг і при якій ховався. Тільки поранень зазнали ті, що сховались раніше, ближче до гори, але в тому ж самому уздорожньому рівчаку. Одне слово, був би я метрів на 15—20 сховався ближче, і мене лихо не минуло б… От тобі й сила інстинкту! Але в цю хвилину, коли аж треміт пройняв мене, відчув я ще якусь вищу, сильнішу за мене силу, мудрішу голову, що владно веде мене й допомагає зберегтись. Хто це? Бог? Інстинкт? Інтуїція? Не хочу знати я зараз жодних термінів наукових, жодних спеціальних визначень. Я тільки всім своїм єством по-своєму, особливо почуваю наявність цієї загадково-владної сили, почуваю, що вона в мені самому, але я їй цілком підкорений — і цього мені досить. Фізично я зараз ніби взяв сильний душ, мені мовби й бадьорно, але й хочеться лягти. Лягти й ні про що не думати. Заснути.

Вертаю до шіпки. На купі трухи вже влігся з дітьми Пилипець. Лягаю і я поруч. Добре вкриваю своїм пальтом Лесикові ноги, бо погода мокра й холодна. Мале теж хоче спати, теж реакція. Ще коротка, млява розмова з Пилипцем (він боїться повторного нальоту), і починаю дрімати, хоч у ноги закрадається холод. Пилипець дивує мене своїм боягузством. Передучора, коли ми вдень ховались у цьому ж подвір’ї («poplachy» бувають по кілька разів на день), він при появі самольота як стояв, так і теліпнувся грудьми на землю під хатою, — сховався, тобто. А що він великий на зріст і дуже огрядний, то це виглядало просто кумедно. А що сам він колишній старшина УГА, до того ж за фахом літун, то це виглядало ще кумедніше. Всі ми, звичайно, боїмось і бережемось, але ж треба і витримку розумну і гідність мати. Так ніби і в поведінці й симпатяга він, не споганений отим галицьким шолудинням, а мужности йому справді бракує, якийсь обаблений, драглистий не тільки гладким тілом, але й звигіднілою у спокійному попівському добробуті душею. Ну, Бог з ним…

Коли це вчувається десь на городі поза шопою розпачливий голос. Гукає мужчина. Кличе когось на жіноче ім’я. В голосі надзвичайна тривога, просто відчай. Чую з перепитувань інших голосів, що він загубив десь свою дружину й дитину, коли тікали. З інтонацій і вимови пізнаю галичанина.

— Чи не виділи? — і розказує, яка вона.

— Ні, не виділи. А що там з ешелоном?

— Розбито три вагони. Дощенту. Я там був сам, бачив на власні очі. Є вбиті й поранені.

— Хто? Скільки?

— Не знаю, не знаю.

І пішов далі, безнадійно гукаючи серед осінніх садів і темряви. А я з тих обох інтонацій і слів про розтрощені вагони та вбитих перейнявся нараз сумнівом. Щось було в них — і сам не збагну — щось не те, не так. «Перебільшують щось, — подумав я собі, — у страха очі на лобі». І знову дрімаю.

Аж десь о 12-й ночі дочуваю на подвір’ї знайомий ніби жіночий голос. Наталя! Так і є! Про неї кілька разів набігала мені неспокійна думка: побігла ж, дурненька, в отой бік під гору, в саме пекло. Та ні, слава Богові, жива. І чую, що питає:

— Чи пана письменника тут не бачили? Пана Любченка? Хто й де взагалі його бачив? Скажіть!

— Я тут! — гукаю з шопи. — Ось тут я!

І зриваюсь, біжу їй назустріч, вдячно тисну руки. Обняв би тебе, голубко, міцно притиснув за те, що ти жива, але поруч стоїть чоловік, вже мені поспіхом розповідає, де вони ховались й скільки страху зазнали. Трохи-трохи й їх не повбивало. А вагон останній в ешелоні справді розторощений (о, вже один, а не три!) і є четверо вбитих та троє поранених (о, вже тільки четверо й троє!) Хто саме, ще невідомо.

Д-чі примощуються в цій же шінді. Лежимо зо дві години. Лесик спить, жаль будити, хоч ноги в мене вже задубіли з холоду. Ні, лежати тут довше недоцільно. Навряд щоб цієї ж ночі знову бомбардували. Хіба що перед світанком. Але тоді краще не роздягаючись переспати у вагоні. Там тепліше й зручніше. Так. Підводжусь, буджу малого. Йду. Д-чі приєднуються до мене. По дорозі зустрічаємо людей з нашого ешелону, які йдуть, навпаки, ночувати десь у горах, бо там лишатися бояться. Вони вже точно кажуть, що розторощено один останній вагон, а сусідній з ним лише легко зачеплено — цілий. Убито батька єпископа Мсти-слава та його ж сестру, які не встигли вискочити з вагона, убито ще дружину й доньку-підлітка одного волинського священика, а самого священика, потім єп. Сильвестра й одного гр.-кат. священика тяжко поранено. Д-чі вагаються, чи вертати їм до ешелону. Я рішуче йду. Тоді вони знову приєднуюються до мене.

Впізнаю вербу, під якою ховався. А кроків за тридцять впоперек дороги лежить велике повалене дерево. Далі майже вся дорога захаращена поваленими деревами і недалечко від того повороту на гірську дорогу, де я біг з малим у нестерпному сяйві бомб (ми тоді на цій дорозі були тільки вдвох, останні з цієї навали людської, що вмить злякано розпорошилась десь по кущах і закутках), — недалечко від того місця розбризкано, як трісочки, дошки паркану і за купою упалих дерев зяють ями, бовваніють довколишні їхні огреблення з перепоротої, перекімшеної, аж наче закипілої землі.

— Ще трохи, Лесику, і була б нам амба. Бач, які ми з тобою щасливі. А ти не хотів татка слухати, тікати далі. Бачиш тепер? — татка треба завжди слухати.

Мале мовчить, похнюпившись, теж вражене видовищем: видко досить добре, бо хмари зовсім розбіглися, ніч на цю пору геть проясніла. Мовчить, потім, як пішли вже, признається:

— Бо я дуже злякався. Думав, що нас дуже видко і літак буде просто в нас стріляти.

Пояснюю йому докладно, підбадьорюю, трохи соромлю, всіляко «накачую», щоб не був боягузом. Повз розбитий вагон проходжу не зупиняючись — через дитину. Не хочу, щоб психіка одразу занадто перевантажилась.

Спимо у вагоні не роздягаючись. Вранці — панахида по вбитих, які лежать на столах у залі, де ми звичайно одержуємо їжу. Зиркаю лише одним оком, але не зупиняюсь тут. Всі три церкви служать панахиди кожна зокрема. І тут поділ! Оглядаю знівечений вагон. Лежить боком. Каркас зацілів, залізні частини химерно погнуті, дерево розсипалось здебільшого вщент. Сусідній вагон стоїть нормально на рейках, тільки одна стіна трохи проламана й розщеплена. Поруч побіжна лінія рейок звивно покручена й порубана. Яка ж виключна сила того вибуху! А ямка від бомби метрів за 5 від знівеченого вагона невеличка. Зате великий будинок складу в кількох місцях тріснув, дах його завалився, вікна й двері повилітали, а стіни геть посічені, подзьобані скалками. Це, видко, була бомба особливої вибухової сили, — ямки від таких бомб звичайно лишаються невеличкі, зате чинність самих вибухових речовин дуже потужна.

З розбитого вагона, як з розпоротого черева тельбухи, вивалились геть знищені пошматовані лахи. Люди ще додивляються, вишукують, визбирують, що більше заціліло. Бачу, як збирають сусіди з різних інших вагонів яблука поміж тими скривавленими дахами й тут же згинці тишком біжать обмивати їх з крови. Тягнуть, рвуть уже одне в одного з рук понівечені речі, починають за них сваритися, аж раптом надходять родичі й близькі знайомі убитих, встрявають у суперечку, проганяють злодіїв. Боже! Яка ницість, моральна гидота, цинізм неперевершений! Свої своїх же грабують! І за яких обставин? — поки панахиду по вбитих служиться, а то ж усе переважно грабівники з «духовного званія». І що грабують? — лахи, буквально лахи, ще й скривавлені. Тепер, застукані бувши на гарячому, одходять мовчки, поглядаючи з-під лоба, як шакали. Аж ніби ще облизуються заласно, — будьте ви прокляті!

Приїхав уранці німець-уповноважнений з Берліна. В ешелоні сильний рух. Кілька чоловік, в тому числі і я, їдуть до Берліна. 140 чол. з єпископатом — до Бреслау. Решта до Ґраца. Сьогодні ж о год. 6-й вечора попереджено, що через годину від’їздимо. Лишаються на місці тільки ті, що мають призначення до Ґраца.

Біжу до вагона 14-го, щоб попрощатись з Людмилою, але її не застаю. Мати каже, що пішла до кіна. Який жаль! Прощаюсь з матір’ю, прошу передати найтепліші привіти й найкращі побажання доньці. Жаль! Але я маю від Людмили умовлену сталу адресу. Я напишу їй. Значить, так чомусь треба. Побачимо далі, пізніше.

До нашого вагона переселився ген. Савченко-Більський, який теж їде до Берліна. І родина Петлюрів. Генерал звернувся до мене, щоб я взяв його під свою опіку. Це — страшенна морока, я вже його добре знаю ще з Моршина. Не одмовив йому, але попередив, що опіка моя може бути лише часткова, бо сам я хворий і маю вже під опікою власну дитину. Він набурмосився невдоволено. Він хотів, щоб я тягав його речі, готував (своєї їжі він зовсім не має, а мої запаси теж зовсім кінчаються), укладав спати і взагалі був джурою. Він з великими претензіями та ще більшими примхами, оцей музейний експонат. Я, звичайно, йому допоможу чим зможу, але далі певної грані не піду.

Наш вагон їде до самого Берліна, тому з нього наказано вийти всім зайвим, отже, Д-чам, Ковпаненкові, Юркові, Селепині, що спрямовуються до Бреслау Натомість вернувся до нас «пан посол Онуфрійчук» — його взято до Берліна.

Д-чі страшенно роз’юриндились, ображені, просто обурені, що не їдуть до Берліна — sic! Берлінові тільки ще їх бракувало, — от йолопи. Стали одразу з нами, берлінцями, по-ворожому поводитись, кидати ущіпливі зауваження, многозначно чимсь нахвалятись. Особливо матушка. Ой, провінція, ой, дурноляпе міщанство… Я не витримав і чемно, але одверто сказав: «Будьте раді, що маєте Бреслау, а не Ґрац. То ж краще заспокойтесь, мовчіть і людей не смішіть».

Як же це сталось, що я їду до Берліна? Мстислав зробив? А може, хтось інший? Є чутка, що випущено з в’язниці Мельника, Бандеру Тараса Бульбу й багатьох інших укр. політичних діячів. Чутка сьогодні потвердилась. Це правда. Рішуче міняється курс нім. політики щодо українців. В найближчому часі можливі значущі зміни й події. Бо не менш значущі події відбуваються і назовні: вже большевики слідом за Румунією опосіли Болгарію й проламались до Югославії. Вони ж перейшли кордони Сх. Прусії і ступили на нім. землю. А на заході ступають уже на нім. землю англо-американці. Ситуація дедалі критичніша. Коло стискається. Треба робити щось кардинального. І от вкупі з іншими заходами починається нова гра також із нами. Думаю, що я тепер у Берліні можу бути дуже корисним, — то ж і постарались там вирвати Любченка з Марбурга. Дякую, хто б це не зробив, спасибі йому найсердечніше. Може, нарешті, матиму змістовніше життя. І вийду нарешті з вагона. Яке щастя! Аж віри не йму, що іду до Берліна.

 

2/ХІ — 44 р., Берлін

Швидко їдемо. У мене спазми в животі й бігунка. Мучусь, бо нема як випорожнитись — зупинки рідкі й короткі. Навіщо ж ти, ідіоте, пив учора, коли й без того давно вже хворий? Так тобі, ідіоте, й треба — приїдеш до Берліна зовсім хворий: здрастуйте, будь ласка, рятуйте мою душу!

О 12-й год. дня Frankfurt am Oder.

О 5-й вечора — Берлін.

Зупиняємось на одному з двірців при рампі — всього три вагони. Тут же, на рампі гніздо прожекторового апарата. Вздовж колій сірі похмурі руїни. Дуже нагадує Харків.

Мене проймає мимовільний треміт. Виходжу на рампу, стаю замислено, споглядаючи страшні руїни. Ось ти який тепер, Берліне! Тут я був шістнадцять років тому — була молодість, багато хвилюючих задумів і замірів, здоров’я було, романтика була… Тепер я тут стою, як утікач, змучений і досить розчарований. І ти ось стоїш переді мною, як тяжкий одноокий, безрукий інвалід, теж до краю змучений і, мабуть, досить розчарований. Тоді була пізня осінь, і тепер пізня осінь… Але тоді не було ще в мене сина, а тепер він вискочив, зраділо (після кількаденної лежанки) стрибає по рампі й вигукує: «Берлін! Берлін!» Я не знаю, сину, чи нам тепер радіти чи навпаки. Але іншого шляху все одно нема.

Навпроти вагонів наших — сторожівня. В ній нім. солдат розклав вогонь. Лесик забіг до нього й гріється. Хтось із наших уже примостив на вогні казанок з картоплею.

Приходить секретар Мстислава, галичанин (брат дружини Петлюрової) — Юрко Вітковицький, і каже, що допіру говорив телефоном із Симоненком. С-ко дуже радий, що я приїхав, вітає мене, просить переночувати у Потсдамі, куди о 9-й вечора вирушають наші вагони, а завтра конче приїхати до нього. Виявляється, це він улаштував мій переїзд до Берліна, має для мене цікаві пропозиції щодо роботи. Але тому, що сьогодні вже пізно, не може забезпечити мені готелю.

Приходить залізничник і на наших вагонах робить напис крейдою: Potsdam. Там уже живе Мстислав, там мають жити й решта.

Раптом разюче спалахкує прожектор і Лесик у захваті кидається туди. А вже усе небо над Берліном посмуговане проміннями прожекторів — щось зловісне, щось гнітюче є в цьому.

Йдемо до їдальні, що міститься недалечко, по той бік привокзального майдану Темрява. Але йду заради дитини — хай з’їсть хоч трошки чогось рідкого й гарячого, їмо «stamm» — картопляний суп несмачний — по дві тарілки й п’ємо добре пиво. В їдальні накурено й дивовижно брудно. Бліді, схудлі, стомлені обличчя берлінців, що пожадливо ковтають пісну погану страву. І в цьому є щось зловісне, справді гнітюче.

Вернувшись, довго розшукуємо свої три вагони, бо їх уже забрано від рампи. Врешті порозумілися зі стрілочником і він нас скерував щось аж на десяту колію. Знайшли, їх причеплено до потяга.

Ось уже й маємо їхати. Коли це — повітряна тривога. Враз гаснуть вогні на всій широчезній просторіні колій. Куди ж тікати? Залізничник—німець, що сам тікає, скерував до тієї ж брами, якою ми виходили з залізничного дворища вечеряти. Вулицями біжить дедалі більше людей. І ми (своїм вагоном, бо решта два «автоматівські») за ними. Питаю якогось юнака:

— Wo ist Luftschutzraum?

— Noch wenig — und links, links! Da! — показує той рукою.

І справді недалечко. Вбігаємо з великою юрбою німців у двір п’яти- чи шестиповерхового будинку. У підвалі будинку — сховище на кілька кімнат. Дуже добре улаштоване, з антеною, вартовим лікарем, ваннами, кількома запасовими входами й виходами. Окрема кімната для жінок з дітьми, і тут уже повно німкень з німчатами. Всі сидять, бо густо, як в клубній залі, наставлено тут лавки. Чоловіки окремо, і сідають вони в останню чергу. Скрізь на стінах написи, що дуже полегшує орієнтацію в цьому чималому лабіринті, і яскраво горить електрика. Є телефон і спеціальні сигнальні дзвоники, що подають належні попередження. Скільки оком можу сягнути по кімнатах, людей щонайменше з тисяча, але панує достатня тиша. Лише бринить глухо людська приглушена мова, розмовляють шепотом або геть стишеними голосами. Інколи прохоплюється плач немовлят і заспокійні улещування матерів. Добре, дуже добре все зорганізовано, але ще краще організовані самі німці. Навдововижу спокійні, розмірковані — характер уже знаний, а ще й звичка. Я заплющив очі, сидячи з Лесиком на лавці, в тісному оточенні берлінців, і мені раптово, як ото буває, спало на думку: чи це не сон? Я в Берліні? У сховищі? І, слухаючи гудіння численних голосів, знову на хвилинку перейнявся сумнівом: чи це не сон? Згадалась мати — чи жива ще?

Київ, моя кватира, бібліотека — як це далеко! Оце вже справді як сон. Було, розвіялось, нема…

Дзвоник сповістив про початок відклику — тут іще застосовують додаткового попередження. Берлінці заворушились, більшість рушила до виходів. Кожний, між іншим, має при собі бодай невеличку валізку або постіль. Не стовплюються, не затримуються. По черзі, без жодних непорозумінь, і тому все відбувається хутко.

Вертаємо до наших вагонів, укладаємось, не роздягаючись. Десь по годині потяг рушає.

 

9/ХІ — 44 р.

Передучора, 7/ХІ нарешті переїхали на помешкання. У тому вагоні вже ставало просто неможливо. Від холоду ми всі геть посиніли, аж почорніли й помітно схудли. Від того холоду аж спазми в животі. Я мерз, навіть лежачи в постелі укритим. Грівся тим, що співав. Аби хоч трохи забути про холод, від якого власні губи дерев’яніли, ставали ніби чужими. Рух, настрій, все паралізовано було.

Переїздити довелося увечері, коли стемніло. Якраз пустився дощ. Лесика я посадив на підводу з речами, а самі ми пішли пішки. Це далеко, аж на другому кінці Потсдама, під самим парком Сансусі, біля Шарлотенгофа. Що далі посуваємось, то рясніший та холодніший періщить дощ. Врешті просто злива. Промокає, набрякає, тяженним стає моє пальто, а поспішати треба, бо підвода котиться. Повні черевики дощу, бо темно-темнісінько, раз у раз потрапляєш у калюжі, а поспішати треба, бо можна втратити з ока підводу й тоді в цих незнайомих темних вулицях блукатимеш довго. Я захекався й вирів. Підвода зупиняється — Лесик плаче, лементує, бо змерз дуже в ноги. Зсаджую його, веду. Він аж гикає. Бідна дитина! Як видержить він усі ці злигодні?

Приїхавши на свою квартиру — Sigismundstr., 12, знову пріємо, поки виносимо на третій поверх усі наші паки, валізи, тлумки. Зустрічає нас привітна 60-річна німкеня, Frau Stamm, у якої ми маємо мешкати. Вона самотня, а квартира у неї окрема, гарна, з 4-х кімнат з усіма вигодами. Будемо їй платити по 25 мрк. від душі й оплачувати газ та електрику.

Боже мій, яка радість, яке неймовірне щастя! Адже нарешті справжній дах над головою, затишок, теплота, газ, електрика, ванна, чистота. Самі собі віри не ймемо. Переспавши як будь, другого ж дня зрана беремось до устаткування нашого побуту. Нам належать дві кімнати. Розміщуємось так: в одній — я з Лесиком і Міляшкевич, в другій — Онуфрійчук (він же Вальдемар) і Вітковицький Юрко, секретар М-ва. А що звечора в тій другій з балконними дверима кімнаті було досить холодно, то я запропонував Вальдемарові переспати у нас.

Запалили у ванній, позичивши вугілля у господині, нагріли води й покупались, зодягли все чисте, вистелили чисті постілі, крім Міляшкевича, що майже нічогісінько не має. Господиня дала нам кожному по перині, ми під ними пріємо — так тепло. Але тепер на чистому особливо помітно воші. Вранці й увечері заповзято полюємо на них, поставивши собі завдання якнайшвидше їх зліквідувати.

Господиня дуже привітна до нас, доброзичлива. Завдяки хабареві (щось із півкіло сала), даному урядовцеві житлового відділу, дістали ми це зручне приміщення, і сам урядовець попередньо мав розмову з господинею, одрекомендувавши їй нас якнайкраще. Крім того, і вона дістала подарунок від Вальдемара, що найбільше з нас усіх має запасів, — теж шматок доброго сала. Була вельми втішена.

 

15/XII — 44 р.

Як той звір після тяжкої втечі, зазнавши смертельної загрози й поранень, вилежуюсь тепер у безпечному й теплому барлозі, зализую рани, оддихаюсь.

Нарешті я й постригся — парикмахер одразу впізнав, що перед ним втікач зі сходу, і довелось коротко йому дещо пояснити. Миюсь, латаюсь, впорядковую свої лахи і нічого не хочу, крім відпочинку. Поки не відпочину як слід, до Берліна не поїду, хоч мої співмешканці всі вже там побували.

Нас прописано в поліційному управлінні і видано нам харчові книжки, як німцям. Це, звичайно, величезне досягнення. Єпископат завдяки вмілим заходам М-ва поставлено в особливі, вигідніші умови. Я, видко, не помилився, коли вирішив триматися єпископату.

Морока з картками, поки ми ще не опанували всієї цієї скрупульозної машинерії. Часто бувають заміни продуктів або обмежування термінів їхнього вибирання. Треба слідкувати за оголошеннями в нім. газетах: проґавиш — пропаде талон, а в тутешніх умовах це все абияка втрата! Треба знати, де та що вигідніше купувати. А для цього всього треба передусім володіти нім. мовою. Я поставив собі рішуче завдання мову тепер опанувати якнайкраще. Замовив собі з Берліна підручники, купив зошитів і систематично щодня, як наполегливий гімназист, «зубрю». Щось, кінець кінцем, та «визубрю» — під лежачий камінь вода не тече.

Господиня порекомендувала нам обідати в ресторані, що на розі нашого кварталу, «Bosphorus» зветься. Лихенько там годують, хоч талони з карток притьмом витинають. Далі, може, щось придумаємо.

 

17/ХІ — 44 р.

Встаю рано: 7—8-ма год. Одразу іду з кошиком та кухликами по молоко на сусідній квартал. Його видають дві Frau у під’їзді будинку, де визначено районовий молочний пункт. Одержую для господині й для себе. Лесик має дитячу картку на молоко, йому припадає 1/4 літра денно. А що в Берліні видано нам іще додаткові картки, поки ми основних місяшних не мали, то він одержує ще по 1/4 літра.

На сусідньому кварталі є невеличкий консервний завод, що працює для фронту, і там уранці за кілька пфенігів можна діставати юшку з вивареного свинячого м’яса. Досить добрий бульйон. Бігаю й туди, дістаю. Тільки треба туди раненько ходити, бо німці все розхоплюють. Беру той бульйон, купую на свої талони м’ясо, крупу, городину й пробую сам варити. Тим паче, що газ завжди під рукою, а Вальдемар розуміється дещо на куховарстві й мене вчить. Швидко переймаю науку, вже вмію добрий суп зварити й печеню під соусом зробити. Виходить незрівняно вигідніше, ніж ходити до «Bosphorus’а» — смачніше й поживніше. Тільки все це забирає часу й досить стомлює.

Бувають іноді повітряні тривоги, переважно вечорами. Ховаємось у підвалі нашого ж будинку. Сходити туди всім під час тривоги обов’язково. Двері квартир залишаються відчинені, сховище невеличке, зручно впорядковане, але непевне. Середньої сили бомба розтрощить і цей будинок і саме сховище. Наївно виглядають оці потсдамські німці, коли вони раз у раз зносять із собою валізи та запаси їжі. Ще вони не були під справжнім вогнем. Ще жодної бомби не впало на Потсдам, хоч недалечко оце недавно так гатили бранденбурзьку залізницю, що в нашому сховищі здригались внутрішньо (та й зовнішньо) ці необстріляні потсдамці. Навіть Лесик кепкує з них.

Літаки раз у раз ідуть над Потсдамом величезною кількістю. Від їхнього довгого гуркоту небо стогне, вражіння таке, ніби в небі кипить. І щоразу нових потужних ударів зазнає без того вже напівзруйнований Берлін.

Потсдам, колишня резиденція королівська, заселений і тепер здебільшого родовитими упривілейованими мешканцями. Цікаво виглядають місцеві зморщені, зігнуті, але з певним відбитком минулої заможности й аристократизму, специфічні потсдамські старушки й старички. Вони переважають серед місцевого населення. Вони, а також літні жінки та діти. Мужчин, юнаків і молодших жінок обмаль. Весь цей контингент або у війську, або на підприємствах. Жінки здебільшого обслуговують установи, трамвай, залізницю. Це дуже нагадує ще передвоєнну совєтську дійсність.

Але сам Потсдам — який же він гарний! Для мене є величезним задоволенням просто пройтись його вулицями й оглянути будинки житлові, вілли. Скільки цікавої різноманітности, культурного смаку, — скільки цінностей. Не казати вже про Сан-сусі, отой чудесний парк, павільйони і палаци. Був я тут шістнадцять років тому разом із В. Підмогильним. Але тепер сприймаю це зовсім інакше, по-новому. Так буває, коли після довгої перерви перечитуєш ту ж саму книжку Неділями ходжу з Лесиком до Сансусі, показую йому, розповідаю, і сам часом не вірю, що я в Потсдамі, і самому, хоч і захоплююсь цими витворами мистецтва, чомусь часто хочеться піти від них геть. Якнайшвидше. Куди піти, втекти? Не знаю. Чому? Не знаю також. Одне лише: мені стає особливо сумно. Сумно і досадно.

Оце як був з малим останнього разу, над парком летіли качки. Лесь помітив перший, закричав, підскочив. А мені стало ще сумніше.

Перечитую вдруге докладно з виписуванням нотаток «Листи до братів-хліборобів» В. Липинського. Хаотична трохи, але цікава, справді цінна книжка.

 

18/ХІ — 44 р.

Сьогодні — рік, як мене було заарештовано. Тоді, рік тому, я був буквально на волосочок від розстрілу. Тепер, через рік, я живу в Потсдамі, в резиденціальному місті німецьких королів і цісарів, маю німецькі харчові картки, не ношу жодного «ost» на рукаві, перебуваю взагалі в стані упривілейованому — химерно це? Химерно, бо я для цього й пальцем не вдарив, бо сталося це все само собою. Мій Дажбог!

Про арешт тогорічний востаннє занотував я 19/VII в Жегестові, скінчивши на тому, як мене, міцно закутого, з руками, скрученими за спину, два жандарські гевали повезли зі Стрия. Це була десь третя година ночі. На той час якраз вийшла тимчасова заборона їздити потягом всім, хто хоче, дозволено лише німцям, фольксдойчам та командировочним. Отже, у вагоні було досить порожньо. Коли почало розвиднятися, виразніші ставали силуети пасажирів і я помітив, що на зайнятих нами лавках ніхто не схотів сісти, купчились всі осторонь, хоч там було тісніше, а тут гуляли місця для кількох чоловік. Видко, сусідство жандармів знеохочувало людей, і, видко, розуміли вони, що жандарми везуть чергову жертву — оту неголену людину в сірому капелюсі, темно-синьому пальті й з непорушними, за спиною прикипілими руками. Так, навкіс од мене сиділа літня жінка. З одного її погляду я одразу впевнився, що вона все розуміє і дуже мені співчуває. Вона часто не витримувала, одвертала очі, а я навмисне дивився на неї пильно, проникливо, намагаючись їй вселити мою настирну думку: «Жінко, помолись за мене. Єй-бо, я нічогісінько не винен, а справа набирає серйозного характеру. Це — якась особливо сильна й вдала провокація, що може скінчитись для мене погано. Я такий грішник, що в християнського Бога не вірю. У мене є своє поняття про Бога, я вірую по-своєму. Але, може, я помиляюсь. А ти, якщо ти віруюча християнка, помолись за мене, щоб мені вистачило моральних і фізичних сил видержати всі ті грізні страхіття, які тепер неодмінно мене ждуть». І вона ніби розуміла мене, вгадувала мої сугестивні почування й благання. Щось змовне й ласкаве майнуло було в її погляді… А може й тут я помилявся? Я ворухнувся, бо вже від сидіння в одній позі аж почало тіло дубіти. Я повів злегка раменами, намагаючись зручніше покласти руки (ліва була на правій), що дуже затекли, заніміли, висіли, мов тяжкий додаток до мого тіла — і враз наче вогнем припекло мені правий зап’яток і звідти, від великого й вказівного пальця стрельнуло гольчасто — гострим болем у всю руку. Так неймовірно боляче, що я мимоволі сикнув і скривився. Німець, що сидів проти мене, помітив, здогадався, визвірено, але притишено прохрипів мені в обличчя коротку глузливу фразу, яку я збагнув швидше чуттям, ніж інтелектом:

— Подумаєш, який він ніжний! — і напівглузливо, напівгнівливо підморгнув напарникові, череватому й широкомордому, що безнастанно сопів, аж двигтів, поруч мене.

Вони обидва цинічно й притишено зареготали, обмінявшись іще якимсь, мабуть, брутальним слівцем, що його я не зрозумів зовсім.

Я схилив голову і вирішив держати п’ястуки так, щоб хоч трошки полегшити біль, який з цієї хвилини вже не вщухав. Було таке відчуття, наче отам, у пальцях, спалахнув вогник і вогнем почала займатись вся рука, геть і рамено. Сильно вщипнено було нервик — це я знав, але допомогти собі ніяк не міг, бо руки з власного тягаря раз у раз звисали нижче, нацуплюючи кайдани, що палючими обручами в’їдались уже в тіло. Крім того, вагон безнастанно здригався на рейкових стиках, я хоч-не-хоч від цього хитався й не міг утримати мої завогнені руки в одному спокійному стані. Це було справді невимовно боляче. Так починались мої тортури. Так проїхав я біля шести годин і сірим, дощовито-холодним ранком прибув до Львова.

З вагона мене вивели останнім, але потім включили в загальну юрбу. І коли ми сходили з платформи до тунелю, очі мої несподівано натрапили на чиїсь допитливі і водночас вражені чужі очі. Я впізнав — це був чорненький, кривий на ногу львівський студент, що теж лікувався в Моршині і жив у тому ж «Беркуті». Особисто з ним я не був знайомий, але часто зустрічав чи то на сходах будинку чи в їдальні. Тепер він дивився на мене зацікавлено-вражливими очима й — бачив я — поспішно штовхав під бік свою сусіду, щоб і йому показати мене. Сусіду я також упізнав. Це був також один з моршинських відпочивальників, старший віком і з вигляду поважніший, але хто саме він був, — не знав я, не довелось нам познайомитись.

Вивели мене жандарі з тунелю і на контрольному виході в самому вокзалі, де стояв завжди вартовий жандар у касці, засперечались із цим вартовим. Той вимагав у них пасажирських квитків або спеціальної перепустки, а вони, видко, такого документа не мали і врешті як документ виставили мене. Один із цих гевалів, роздражнений затримкою і суперечкою, шарпнув мене різко за руку, крутнув мною, демонструючи перед вартовим і хрипло кажучи тому:

— Чи не бачиш? Арештанта веземо. І то терміново.

Вартовий врешті махнув рукою, дозволив пройти. Але ця запинка затримала на хвилину загальний рух черги, скупчила довкола чимало зацікавлених облич. Серед них, трохи віддалік, понад чужими головами я знову помітив отих двох моршинських відпочивальників, що пильно додивлялись в наш бік. І коли вели мене через привокзальний майдан до трамвайної зупинки, я добре бачив, що ті двоє йдуть недалечко й мовчки так само пильно додивляються.

До трамвая мені сісти було майже неможливо через скручені назад руки. А ще й поспішати треба, ще й натовп звідусіль штовхає. Тоді ззаду враз наче ножем різонули мене по руках, і глибоким болем відгукнулось у раменах, у всій спині. То жандар сіпнув мене якраз за кайдана, отаким різким поштовхом «підсадив». Заточили мене в куточок вагона й самі стали тісно при мені, заслонили, — ніхто, здається, з присутніх і не помітив, не підозрював у цьому тісному натовпі, що везуть закутого в кайдани.

Крім болю, мене ще мучила потреба вимочитись. Ще з ночі, коли розбудили мене в камері в’язниці, я відчував цю потребу, але не встиг спорожнитися, бо на мене грізно гукали, поскорюючи, не дали й опам’ятатися. Потім у вагоні я вже не мав змоги, а проситись вийти чомусь не хотів. Як навмисне, я напередодні видув цілий літр добрячого молока, присланого мені до в’язниці Стрийським УДК; поза тим, не сподівавшись цього подарунка, наївся теж багато добрячого супу, яким силоміць частували мене співкамерники-поляки. Тепер я ледве витримував, щоб не пустити в штани, але коли жандар сіпнув мене за скуті руки, я й сам не знаю, як не пустив. Рятувала думка, що ось-ось уже привезуть до якогось приміщення, і там я попрошусь. їхали дев’яткою, проминули будинок, де жив Джулиба (чи вдома він? що він у цю хвилину робить? не сниться, мабуть, хто і як саме проїздить ось попід його вікнами), не вийшли ми на цій зупинці, хоч тут міститься будинок гестапо, а через дорогу відома в’язниця на вул. Лонцького, особливо сувора своїм режимом, найтяжча в Галичині в’язниця для політичних, її ми чомусь проїхали… Куди ж мене везуть? І раптом мої конвоїри похопились, перепитали у когось із пасажирів, плюнули, лайнули одне одного і на наступній зупинці грубо виштовхнули мене з трамвая і самі вискочили. Так, вони помилились, проґавили. Стали, отже, на цій зупинці ждати зворотного трамвая. Крім нас, нікого більше не було на цій зупинці. Зате через дорогу навпроти у вікнах високого будинку почали з’являтися зацікавлені обличчя. їх виникало дедалі більше. Вони, оті люди за шибками, досить одверто показували одне одному на мене, про щось жваво обмінювались словами, поглядали стільки ж схвильовано, як співчутливо. Я почував себе ніби на сцені під тиском численних очей з амфітеатру. І німці це бачили, сопли, мовчали понуро. І кілька пасажирів, що врешті надійшли на цю зупинку та несподівано для себе натрапили на таку от картину, затримувались трохи осторонь, насторожено споглядали, пробігали бистрими беручкими поглядами по мені, по німцях, по моїй великій валізі, що стояла тут же, прислонена до телефонного стовпа. Трамвая довго не було; німа, але досить промовиста й напружена сцена тяглась у щораз більшій присутності глядачів. І з кожного виразу кожної людини ясно звучало натискливе запитання: хто ти, голубе, що попався? За що й де тебе згребли? Я подумав: досить добрий експозиційний момент для повісті, треба буде його конче десь використати.

Надійшов трам. Знову мене розлючено «підсадили», знову лайнувся той жандар, що тягався з моєю тяженькою, бо виключно рукописами й книжками (та друкарською машинкою) напакованою валізкою. Проїхали один перестанок, вийшли біля будинку гестапо й до цього ж будинку ввійшли.

Так само, як і в большевицькій системі: контрольне віконце, вартовий по той бік дверей, перевірка перепустки, лаконічне скеровання далі. Ми піднялись на третій поверх, затримались в глухенькому коритарі перед останньою, здається, чи передостанньою кімнатою ліворуч — № 320 чи 328 — зараз точно вже не пам’ятаю. Жандар постукав, увійшов. Другий залишився при мені. По хвилинці перший розчинив двері, кивнув мені, щоб заходити туди ж. Переступаю поріг і, як годиться де б то не було, кажу: «Добридень». В мене встрягли з різних кутків кімнати чотири пари очей.

Перший, що стояв при столі, в цивільному рудуватому убранні, сам блондин, років 35—40, чисто голений, повний з виду, трошки усмішкуватий, з бистрими рудувато-сірими оченятами, — старший слідчий, як виявилось потім, на прізвище Шенк. Коло нього, з другого боку столу, опинився худорлявий, високий і якийсь висхлий, з блідим хворобливим обличчям і злим виразом його, очевидно, помічник в уніформі СД з одним кубиком на латці. Далі, при вікні, сидів літній уже, дуже огрядний, теж в уніформі з одним кубиком, — він друкував щось на машинку, але перестав друкувати при моїй появі й застиг похмуро, допитливо. Праворуч од мене збоку вигулькнув іще молодичок років 16—18, чорненький, з хворобливо припухлим обличчям, що рисами своїми найбільше скидалось на українське. Він також був в уніформі, але без відзнак. Слідчий дочитав пакета, поданого йому жандарем, кинув на стіл. Жандар питає, чи можна вже здійняти кайдани? Той кивнув і тут же запитує: «А ви його в кайдани взяли?» — і глузливо-докірливо хитає головою на адресу обох жандарів, додаючи: «Вас двоє таких здорових… як вам не соромно?» Сам посміхнувся, а жандарі ніяково похнюпились, хутенько розімкнули кайдани. Слідчий підписав їм путівку, й вони, клацнувши копитами, зникли. Слідчий одразу до мене; стереотипні запитання — ім’я, час народження, місце народження і т.д. Відповідаю укр. мовою. Молоденький править за перекладача — він мені недарма з першого погляду видався слов’янином. Дуже швидко розчиняють мою валізу, виймають з неї передусім мою кишенькову портфельку, витрушують документи, гроші. Пильно додивляються, схоплюють якусь телеграму й питають, що то за телеграма, від кого, який її зміст. Кажу їм, що на відстані не можу вгадати, бо там є кілька телеграм, тож не знаю, про яку саме мова.

— Телеграма з 1/ХІ, — підкреслено нагадують мені і тут же поскорюють грубо: — Ну! Відповідай негайно! У нас, щоб ти знав, треба моментально відповідати! Ну!

І не встиг я рота розкрити, як над моєю головою пролунало по-російському:

— Отвєчай, є…[неценз. — Ред.] тваю мать! Сукін син! — і той довготелесий кощавий помішник з усього розмаху баданув мене кулаком в обличчя. Це не було боляче — рука в нього сухенька, легенька, — проте довге шумне дзвеніння застрягло мені в усі. Я сіпнувся якраз у той момент, коли його рука падала в ударі, тому він зачепив мою щоку лише частково і найсильніший удар припав на вухо. Я знав, що коли б кинувся на того кощавого, то зробив би з нього каліку але й мені тоді був би одразу кінець. Може, тому й провокували. Ні, мене ви не спровокуєте. Я лише гордовитіше підвів голову і сказав, що не можу заради потрібної їм швидкости брехати: хай ближче покажуть мені ту телеграму і тоді я скажу Показують. Вгадую одразу й відповідаю:

— Це привітання від п. Галини Штон в річницю мого одужання, бо торік 1/ХІ я міг померти і не помер.

— Гдє син? — питає той же кощавий, а я, дивлячись на нього, думаю: то або зі старих денікинців, або з німців-колоністів.

— В Дрогобичі, — кажу, — в школі вчиться.

Тоді слідчий:

— Як ви опинились в Галичині? Коли приїхали? Чому не зголосились до нас?

— Я опинився з дозволу Feldkommendatur’и, штамп якої стоїть онде у моєму пашпорті. Приїхав наприкінці лютого. Не зголошувався до СД, бо не знав, що це треба конче робити. Мене у Львові замельдували на поліції, я дістав належні харчові картки, і оскільки домоуправління, де я оселився, не вимагало більше жодних формальностей, то я був певен, що всі намісні формальности вже полагоджено.

— Ви брешете! Ви — доросла інтелігентна людина, тому ви не могли не знати, що всі, хто приїздить з Рейхкомісаріату України, конче мусіть зголоситися у нас і дістати остаточний дозвіл на перебування у Львові чи в ґ.ґ. Кажіть краще правду: ви хотіли приховатися.

— Ні. Коли б я хотів приховатися, то не дозволив би одразу ж у пресі й радіо широко розрекламувати мій приїзд. Адже про цей приїзд повідомляло навіть Берлінське радіо, а за ним щось вісім столиць світових держав, геть аж до Шанхая включно. До речі, текст цього повідомлення є ось тут при документах.

— Чому у вас друкарська машинка?

— Я письменник, це — мій виробничий варстат.

— Але був наказ усім приватним особам машинки негайно віддати до нім. управлінь. Чому ви цього наказу не виконали?

— Мені в Києві дозволили користатися зі своєї машинки як співробітникові ДНБ і, крім того, відомому письменникові.

— Звідки у вас так багато грошей? Га?

— Нещодавно вийшла у Львові книжка моїх творів, а тепер друкується друге її видання, отже, у мене якраз на цей час припав мій річний заробіток, мій авторський гонорар.

— Ви давно належите до комуністичної партії?

— Ніколи не належав.

— Ви давно працюєте в агентурі Комінтерну?

— Ніколи.

— Який військовий чин ви маєте? Полковника чи генерала?

— Ні те, ні друге. За совєтським визначенням, я рахувався лише військовим кореспондентом, співробітником корпусної газети.

— Чого ви приїхали до Галичини?

— Лікуватись.

— Куди ви їздили з Моршина під час пересування банди Ковпака?

— Нікуди.

— Неправда! — грюкнув слідчий кулаком по столі й визвірився, втрачаючи терпіння. Кощавий знову підскочив, знову замірився, розмахнувся… але не вдарив, тільки кріпко матюкнувся й додав:

— Большевицкая морда! Ми тебя скоро научім говоріть правду! Слідчий тим часом розгорнув теку, взявся пошепки щось з неї вичитувати й раз по раз поглядати на мене, ніби вивіряючи. Потім постукав пальцем по тих папер[ах] і значливо сказав мені:

— Слухайте, Любченко, тут про вас геть усе докладно сказано. Тут, може, є таке, що ви вже й самі трохи позабували. Отже, раджу вам не прикидатись, не крутити, бути одвертим — це тільки полегшить вам розв’язання вашої надзвичайно неприємної справи.

— Я, пане слідчий, як бачите, не дитина і не ідіот. А тому ждіть од мене тільки сміливої правди.

Він тонко посміхнувся, перезирнувся коротко з іншими і раптом, глянувши позад мене, гаркнув:

— Скажете ви нарешті чи ні?

«Чи ти здурів? — думаю. — Що ти від мене ще хочеш?» — і я мимоволі озираюсь. Он воно що! Позад мене сидить на стільці якась жінка середніх років у темному плащі і такій же хустці. Вона в свою чергу визвірилась до слідчого:

— Чого ви до мене причепились, коли я нічогісінько не знаю й не можу назвати цих прізвищ. Робіть зі мною що хочете, бийте мене, ріжте мене, а я все одно не скажу, бо не знаю. Не знаю!

Вона підвелася й почала вимахувати кулаками:

— Посадіть мене краще у в’язницю. Засудіть мене! Зашліть мене! Розстріляйте! А коли я не знаю, то не знаю! Не знаю — от і все!

Вона наробила такого руху й галасу, що слідчий стурбовано замахав і собі руками, — мовляв, годі, припиніть це безглуздя. Але вона не хотіла заспокоїтись. Молоденький перекладач доводив їй, що найкраще поводитись тихо, що все одно, кінець кінцем, вона примушена буде все сказати, що їй аж ніщо не допоможе, і раз її квартиранти, бодай короткочасні, втекли, то вона за них мусить відповідати. Жінка була українка, ще й сварливої та сміливої вдачі. Я постеріг, що її затяжність і навальність таки справді впливає на слідчого, дещо бентежить, змішує його, а в решти викликає легку насмішкуватість.

Зненацька слідчий, кощавий і перекладач вискакують у коритар. Я лишаюсь нерухомо там, де й стояв, і тепер тільки помічаю, що в ширінці мені трохи мокро, трохи вже бризнуло там. Тоді мене опановує якийсь неймовірний протест, я хочу кричати, мені ще пашить ліва щока й шумить у вусі, мені страшенно болять два пальці на правій руці після кайданів, мені душа вся болить невимовно за цю велику несправедливість і наругу, я ось зараз кинувся б та потрощив усі ці столи з телефоном та паперами, але натомість я стою, мов скам’янілий, і в цю хвилину з якимсь солодким злорадством, розуміючи, що я жахливий нахаба, і мовчазно глузуючи, я даю собі волю й усе вчорашнє молоко, воду, супи пускаю в штани. В ту ж мить під моїми ногами на чистенькому паркеті утворюється чимала калюжа. Я навмисне топчусь по ній, розчвакую болото моїми великими спортовими черевиками, які бовтаються на ногах, бо, вивозячи мене з в’язниці, не дали мені часу їх зашнурувати.

Жінка, звичайно, бачить це — хай собі бачить. Озираюсь і зустрічаю її великі співчутливі, але трохи злякані очі.

Раптом кличуть мене до коритаря. Ведуть у найдальший найтемніший куток. Показують якусь газету українську, вимахують нею перед моїм носом і твердять, що серед укр. інтелігенції мають тепер німці багато ворогів. Ці вороги — націоналісти. Всі галдикають, каркають, погрожують, лаються, вимахують грізно руками над моєю головою. Бачу, що це — найпримітивніший спосіб, яким хотять вони мене ошелешити, спантеличити (як і тим безглуздим ляпасом), затуркати до краю. Раз так, то я охоче їм сприяю і вдаю геть затурканого. Тоді слідчий каже мені:

— Ми знаємо, що ви большевицький шпик, агент Комінтерну. Але це нас менше цікавить. Нам цікавіше знати про ваші зв’язки з бандерівцями, вашу роль в укр. націоналістичному русі. Оце головне — запам’ятайте. Йдіть, подумайте як слід і, коли ми вас покличемо, приготуйтесь розповісти всю правду. Зрозуміли?

— Так. Лише одного не розумію: в чому ж мене ви обвинувачуєте? В большевизмі чи бандеризмі? Поєднати ці дві крайності неможливо. Отже, мусіть бути щось одне.

— Не хитруйте. Але коли вже так рішуче хочете знати, то от вам: більше ми віримо у ваш бандеризм. Кріпко над цим подумайте. Ясно тепер?

— Ні.

— Ну, то ходімо.

Заходимо знову до тієї ж кімнати. Слідчий одразу звертає увагу на велику калюжу там, де я стояв.

— А це що? — вирячив очі й присікавсь до мене.

— Я хворий, — спокійно відповів я йому.

— A! Donner weter! — схопив він ганчірку, кинув на долівку й, поступивши на ганчірку ногою, завзято почав витирати. Потім розлючено кинув до жінки: — Даю вам терміну ще пять днів. Через пять днів знову прийдете сюди і, вже пригадавши собі все, ото все нам і скажете.

— Ні. Я прошу мене заарештувати, ув’язнити, засудити, бо все одно я й через п’ять днів нічого нового вам не принесу.

— Геть! — вигнав він її, мало не виштовхавши за двері, а вона однаково продовжувала сваритись і зарікатись.

Я попросив дозволу сісти й запалити. Крізь зуби, з поглядом зненависти слідчий дозволив. Я знав, що це моя остання цигарка і смакував її з особливим задоволенням.

Слідчий готував мені писане спрямовання до в’язниці і, між іншим, поспитав, хто ота Галина Пітон — німкеня, може? Я коротко розповів: хто, де саме познайомився з нею.

— А фото її маєте?

— Так. Аж кілька. Онде, в портфельці.

Він поглянув:

— О, яка гарна жінка! Дуже гарна! (інші теж наблизились поглянути). А це — ваш син? О, так само гарний хлопець! Шкода, щоб такий хлопчик пропадав сиротою. Ну, йдіть, Любченку, подумайте добре, пригадайте все, — ще раз справді щиро вам раджу. Ваша справа, кажу вам не заради залякування, дуже-дуже погана. Поможіть собі, коли можете. Од вас самого багато залежить.

Молодий перекладач наклав інші кайданки мені на руки (просто браслети та ланцюжок, не такі болючі) і повів мене на другу вулицю — Коперника — до в’язниці. Ось навпроти знайомий гарний будинок № 42, колишня власність гр. Нільського, вивезеного большевиками 1940 р. В цьому будинкові був клуб письменників, і тут 5/IX — 40 р. відбувся мій літературний вечір, той дуже вдалий, значливий з широким розголосом вечір, за який на мене впала ще одна підозра НКВД. Ах, Руто, ти теж була на тому вечорі! А ось просто через вулицю, ще ближче, знайомі вікна на другому поверсі — там міститься музична школа і там кілька місяців тому я договорився про виготування нової редакції лібретто до «Енеїди» Лисенка. Ну а ми повертаємо з заулка ліворуч, де на розі міститься відома на всю Галичину в’язниця для політичних — в’язниця на Лонцького. Коло парадних заґратованих дверей нас пропускає нім. вартовий. За склом дверей я бачу другого вартового. Він лише натискає кнопку, й двері самі механічно повільно, тяжко розчиняються. Щось дуже неприємне, щось зловісне видалось мені в цьому тихому механічному рухові дверей. Так! Усе тут, як автомат: і двері, і ці застиглі в шоломах вартові з сірими металевими очима, і дальша, теж рухлива, клітка вестибюлю, що скидається на невеличкий, хитромудрий лабіринт — наче ота пастка, вскочивши до якої, вже сам не потрапиш вийти. За цією ґратованою пасткою беремо в коритар одразу ліворуч до канцелярії. Конвоїр-перекладач віддає супровідного папірця тюремному урядовцеві, жовтому з лиця, прокопченому тютюном, просидженому до рубчика в задхлому казенному повітрі. Здіймає з мене кайданки, одержує розписку й зникає. Тоді наближається до перегородки (канцелярія перегороджена міцними штахетками) молодий урядовець, просто хлопчак, просить віддати йому все, що при мені є. Довго рахує гроші — їх біля 10000 злотих, в тому числі 1000 нім. марками. Забирає годинника, ножика, записні книжки, оливці, цигарки, сірники, краватку… Але моє «вічне перо», яким пишу вже 18 років, колишній подарунок М. Ірчана, я встигаю приховать в бічній кишені. Прошу його дозволу залишити при мені шкіряний поясок і шнурівки на черевиках, а також портфель з хлібом, маслом, яблуками й парою білизни та рушником. Він похитав головою, обережно озирнувся й зробив знак, щоб я взяв. Розписуюсь у квитанції, де підраховано мої гроші, також у квитанції з підрахунком речей. Молодий гукає до старого, куди саме той накаже мене скерувати. Старий ще раз пильно дивиться у супровідний лист від слідчого, перебирає механічно картотеку камер і гукає ще далі, в наступну кімнату:

— Сорокова, здається, вже вільна?

Жіночий голос сухувато звідти відповідає:

— Так. Сьогодні.

Старий робить недбайливий рух головою в бік молодого — і нам обом ясно, що призначається мені камера № 40.

Жду ще кілька хвилин, поки входить підліток в уніформі СД. Йому доручають мене одвести. Пацан так само недбайливо, механічно й трошки презирливо робить рух головою в мій бік: мовляв, ходімо. І я механічно рушаю за ним.

Виходимо у внутрішній двір. Якраз відбувається прогулянка ув’язнених жінок. Ходять безупинно замкненим колом у невеличкому прямокутному дворикові, де тільки шматок неба вгорі, хоч і сірий, але не камінний. Збоку стоїть вартовий з автоматом, пильно слідкуючи, щоб не порушувалась дистанція й не відбувалось розмов. Мовчазне, суворо розмірене рухливе, знову ж механічне коло молодих, іноді зовсім молоденьких жінок, панночок, у яких на грудях пришито бляшані трикутники з чорними літерами на них: «Р» (політична) або «Т» (терористка). І за ними збоку ще стежить огрядний, молодий, червонястий, як буряк, офіцер СД, тримаючи при собі величезну німецьку вівчарку. Я встиг іще помітити, що весь двір вимощений величезними камінними плитами, на яких викарбувано написи жидівською мовою, — це намогильні плити з жидівського окопу, покладені тут, як я потім довідався, десь 1939–40 р. большевиками, що після спалення «Брегіток» улаштували отут дуже зручну в’язницю в приміщенні колишньої польської поліції (і до НКВД було близенько — тепер там містилось гестапо. Приємна спадщина!).

Ми пройшли осторонь поза колом дівчат, і а вчув шепіт між собою тих дівчат — шепіт польською мовою. Мене повели на другий поверх. Тут при дверях дано мені сіреньку легеньку витерту ковдру, мисочку, ложку, й дівчина з літерою «G» на грудях (засуджена) хутко пришила на моєму пальті, так само на грудях з лівого боку, літеру «Р». Хотіла пришивати на піджаку, але я підсунув пальто, і добре зробив, бо інакше потім узимку, коли виводили на проіулянку, мусів би виходити на мороз у піджачку, щоб цю літеру конче мати назовні, або зовсім не виходити. Коли пришивала, ненароком кольнула мене в руку. Я мимоволі злегка сіпнув рукою. Вона ж тихесенько (поруч стояв вартовий) зронила польською мовою:

— То dobry znak…

Мене повели вище, на третій поверх. Тут знову перевірив супровідного папірця вахтман цього поверху і довжелезним коритарем повів у кінець. З дзенькотом, скреготом розчинив він двері камери № 40, упхнув мене туди й одразу ж зачинив. Ці товстенькі, окуті залізом двері зачинялися повільно й щільно, ніби в льох, а найприкріше вражав отой глухий уже, але дуже скреготний звук і засува і замка.

Це була одиночка. Маленька, вузенька. Навпроти дверей угорі заґратоване віконце. В лівому кутку просто на долівці смугастий, заплямлений, в двох місцях продертий (крізь діри сиплеться солом’яна труха), горбастий від збитих у ньому ковжухів сінник. З того ж лівого боку при дверях — маленька вішалка на стіні з поличкою. З правого боку під стіною — умивальна раковина, а ще ближче до дверей — унітаз. От і все. Ні, просто під вікном — коричневий калорифер.

Але це було ще не все. Коли я трохи освоївся із сутінкуватим світлом, що сповняло цю похмуру камеру, то побачив (чи зрозумів), що на вішалці висить сірий літній, досить зношений плащ і сірий рушник, а на полиці лежить шматок хліба. Він був надкушений, залишились виразні сліди зубів. Далі, кладучи свою ковдру на матрац, я мимохіть зазирнув під приголів’я, куди хотів покласти свого портфеля, і там, у самому куточку, натрапив на тісно зібганий клуночок. Швидко розгорнув його: тонкий сірий військовий светр, біла чистенька літня сорочка, чистенькі, хоч уже й не нові, підштанці, дві пари нитяних рукавиць, вкладених одна в одну. Що ж це? Чому це? Тут іще хтось перебуватиме зі мною? Значить, я не один? А де ж він, цей невідомий сусіда? Може, зараз на допиті?

І в цей час грюкнуло в мої двері, заскавчало, заскреготіло, дзенькнуло різко. Двері одчинились, і до камери поспішно та навіть розгублено вскочив той самий вахтман, що допіру мене замикав. Він без єдиного слова хутчій вхопив з вішалки плаща й рушника. Тоді, глянувши пильніше, підхопив іще ковдру, яка лежала чомусь в кутку за унітазом і якої я не помітив. Тоді вже спитав мене:

— Які тут речі ви ще застали?

— Ніяких більше, — рішуче відповів я, сам не знаю чому.

— Я питаю, що тут іще не є ваше? — визвірився.

— Нічого більше. Решта все моє, — твердо збрехав я знову. Він поліз під сінник, глянув на мій портфель, вийняв отой клуночок. Але я сміливо перебив йому рух:

— Вибачте, це все моє. Я з ним прийшов.

Хвилинку подумавши, він шпурнув мені портфеля й клуночка, а сам швидко сердито вийшов.

Мені стало все ясно. Попередника мого цього ранку розстріляно. Вони ще не встигли прибрати його речей. Це — камера тяжкої смертельної слави. Але що я несвідомо інстиктивно вхопився за речі мерця, зовсім непотрібні мені речі, — в цьому відчувся мені якийсь добрий, промовистий знак. Так, я зодягну цю сорочку і цей светр мерця, бо вони мені ніби нарочито підсунуті самою долею. Десь колись я читав чи чув, що це добрий показник. Кажуть, що у в’язниці люди стають забобонними — то ж і я не від того. Так буде цікавіше, змістовніше.

Я сів на сінник і замислився. Дивився довкола й не вірив, що я вже у Львові, на Лонцького, в одиночній камері. Так швидко? Чому? За що? Чи не сон це справді?

Що мене кинули саме до такої окремої камери, це свідчило про дуже погане моє становище. Чи, може, налякати отак хотять? А ті обвинувачення, які мені поставлено? Вони ж безглузді і самозаперечні! Так, але, поза тим, вони тяжкі й остаточним наслідком своїм можуть мати присуд смерти. Адже мені закидають комінтернівську агентуру й шпигунство! Боже мій, який жах! Мені отаке закидають! Доноси, видко, тонко сфабриковані, і ці доноси напевно зроблено агентурою НКВД, яка хоче мене знищити німецькими руками. Ловко придумано! І чи захотять німці як слід розглянутись у цій справі? Якраз їхнє зауваження, що вони, мовляв, більшої ваги надають моєму «бандерівству», свідчить, що думають вони навпаки. Вони навмисне плутають кінці, збивають мене з пантелику, щоб певніше й швидше розкусити мене чи, як большевики казали, «розколоти». А може, взагалі, як досить відомий укр. письменник я для них є постаттю надто осоружною. Під тим чи іншим претекстом мене треба тільки знищити. Той розгром українства, те здичавіле полювання на укр. інтелігенцію, що почалось останніми часами з особливим завзяттям, є досить певною передумовою і до мого особистого знищення. Так, чи так, чи ще ось так, а справа моя, безперечно, зовсім, зовсім погана.

Думки кружляли, як божевільні. Я губився.

Раптом цокнуло, відчинилось «очко» в дверях камери, і грубий хриплий голос гаркнув:

— Aufstehen! Setzen ist verboten!

Я поглянув на «очко» презирливо й підвівся поволі.

Вахтман міцно лайнувся і закрив «очко». [Недокінчено. — Ред.]

 

28/ХІ — 44 р.

Лесик захворів. Кашель. Ночами страшенно впріває. Побіг до лікарки. Одна з кращих дитячих лікарок у Потсдамі — Бг. Керреі. В кімнаті очікування повнісінько дітей. Досить брудно. Діти, яких приводять виключно матері (я один тільки мужчина серед них), — бліді, худі, миршаве якесь, нужденне покоління. Правда, це хворі, але не всі хворі діти мусять так виглядати. Досить глянути на них, щоб одразу яскраво повстали всі тяженні злигодні цієї війни, вся оця виснажлива скрута, до якої дійшла тепер Німеччина. Цікаво, що назовні не видко особливого піклування над дітьми — вони досить бідно або недбайливо зодягнені, вони розхристані ганяють по вулицях, змерзлі, аж посинілі, всі майже кашляють. І це в країні, що кричить про свою дбайливість за нове покоління, зокрема ж саме про турботу за дітей! Хто його зна, може, отак змалку намагаються це покоління гартувати, виховувати дещо по-спартанському. Чогось я, може, ще тут не второпав?

У лікарки розмова коротка. Мазнула чимсь малого у верхній частині грудей, наказала це місце не замочувати й прийти знову через три-чотири дні. От я й прийшов. Виявляється: підозра на tbc: відпадає рішуче. Слава Богові! Є бронхіт легкий, — ну, це ще торішня історія, знаю. Є виснаженість, нервова перевтома, загальний занепад харчування організму — знаю, знаю. Треба малому більше лежати, добре харчуватись (чим?), оці вітаміни пити (дала рецепта), оцю мікстуру від кашлю заживати (теж — рецепта), оці пілюлі з залізом тричі на день ковтати. Попросив у неї виписати трохи додаткового молока Дала на місяць по 1/4 літра денно. І то добре.

Берусь до малого рішуче. Починаю годувати його «Овомальтиною», придбаною в Братиславі, морквою, білим хлібом, маслом, частіше даватиму їсти, і то рідкого та теплого, догляну, щоб рано лягав та достатньо висиплявся чи вилежувався. Щоб годин три-чотири був щоденно на свіжому повітрі. Все, все зроблю, що можу. Таке воно худорлявеньке, блідненьке, жалюгідне стало — серце крається. Найгірше те, що в невеличкій оцій кімнаті нас живе четверо, і один, тобто Вальдемар, хворий на tbc. Бухикає страшенно, аж груди рве. Кому ж бо кому, а дитині це сусідство найнебезпечніше. І знає він, що наражає дитину, і все ж таки продовжує в цій кімнаті лишатися. Він мав бути в другій кімнаті, але через холод упросився на день-два сюди і так залишився. Злочин робить людина! Не хочу з ним сваритися, бо якраз із Лесиком він дуже ласкавий, добрий, але доведеться все одно повести з ним рішучу розмову. Крім того, недобре, що малий спить зі мною. Конче треба його відокремити, але поки що нема як. І сам я теж недужий — ось уже місяць як худну й худну, бігунка колітна не минається. Впливає на мене заморочливо метушня, тиранія побутових дрібниць діймає. Хвилинки вільної нема. Цілий день товчуся, причому організовано, дисциплінувавши себе до краю, — зварити, попрати, зашити, зацерувати, побігти сюди-туди, щоб те чи інше встигнути дістати, — і от уже дня нема, вже вечір, а я всіх справ зробити однаково не встиг. Невдоволення, втома. А завтра починається те саме. Турботи мене з’їдають. Вже й співжильці мої це помічають, кажуть. Вони дивуються моїй організованості й моєму завзяттю, але бачуть, що, попри всю цю активність, все ж таки впоратись мені важко. Ах, життя!

 

1/XII — 44 р.

Повстала проблема, що ж зі мною робити, щоб оформити в складі єпископату. Міністерство сходу поставило вимогу подати списки співробітників є-ту, які воно розгляне і кого затвердить, а кого й ні. Довго міркували, мудрували і врешті за пропозицією Вальдемара (хитрий лис!) визначили мені фах архіваріуса при єпископській книгозбірні. Ще один фах! Чим уже я тільки не був на своєму віку.

 

3/XII — 44 р.

Симоненко переказував через генерала Савченка-Більського, що жде на мене. Дивується, чому мене досі нема в Берліні. Йому здогадались пояснити, що я хворий. Генерал приїхав до нас забрати свого ящика з марбурзькими яблуками. Невдоволений з Берліна, а найпаче з Симоненка: мовляв, грубувато його прийняв (атож! він генерала не сподівався й не хоче отакої зайвої мороки), і секретар у нього «східняк», байдужий якийсь та русотяп, і взагалі в тій Симоненковій установі аж надто «Русью пахнет», і з усього видко, — так додає генерал, — що сам Симоненко своїм становищем і працею не захоплений. Тож чи не хоче він звідти піти, а мене натомість підсунути. Або, принаймні, зробивши мене своїм заступником, скинувши на мене всю оту мороку, розв’язати собі руки для поважніших справ. Ну, чи бреше генерал чи ні, але я й сам не ликом шитий. Запрягти мене, «употребіть», як якогось наївного провінціала, що оце допався до Берліна й з радости на все здатний, — не вийде, ні! Тому й сиджу в Потсдамі, поки не наладжу всіх своїх особистих справ, не вирівняю більш-менш свого побутового стану та не розглянусь уважно навкруги, а найпаче приглянусь до Берліна й виважу всі можливості та перспективи. Потсдам зараз для мене — трамплін. Тут я приготуюсь до стрибка. І сам стрибок зроблю лише тоді, якщо це буде доцільно.

Щось про Симоненка бовкають погане. Ніби в установі розпаношилось дуже русотяпство, ніби він до прохачів досить байдужий, ніби так взагалі він гороїжиться перед своїми, а плазує перед сильними чужими. Мстислав мав з ним особисто одну розмову, в якій, між іншим, С-ко сказав тоном дещо глузливим:

— Та, на вас глянувши, аж ніяк не скажеш, що ви особа духовна, а ще й єпископ. Хіба отакі єпископи?

І коли М-в натякнув йому про модерність і європейскість укр. авток. церкви, той сказав:

— А по-моєму, для нашої церкви то й можна було б автономістів, навіть росіян переконаних, тихонівців, чи як їх там, залучати. Воно поступово перетреться, перемелеться. Та й загалом не такої це вже ваги справа — українська церква.

Мстислав обурений. Я здивований. Знав я С-ка в Харкові за іншого. Що йому в голові замакітрилось, чи що? Передає куті меду, видать. «Степовий розмах», широчінь жесту, діапазон політичного розуму — так, мабуть, міркує сам собі, а виходить якраз навпаки. Виходить вузька расєйська, большевизмом трохи обарвлена… «рубашечність». Після того як дістав він від німців у нагороду бронзову медалю (а за що він її дістав?), йому трохи клепки в голові справді звихнулись.

Був молодий аспірант-історик, наш наддніпрянець з табору Вустрау. Привіз мені ювілейне число таборового місячника «Україна» як подарунок від редакції: нещодавно в таборі святкували річницю видання цього журналу. Хлопці довідались про моє перебування в. Потсдамі й ото відрядили посланця чернігівця Луценка, що також є співробітником редакції. Приємний, досить розумний хлопець. Ми з ним серйозно поговорили — такий, що можна серйозно поговорити. Привіз іще листи від редактора Жили, — видко, дуже активної й розвиненої людини, від молодого літератора з Київщини Русальського (Тевеленка Івана, що якось 1942 р. одвідував мене в Києві) та привітання від В. Чаплі, що перебуває також у Вустрау, й усього літ. тамтешнього гуртка. Просять усі, щоб я їм конче дав щось до журналу й конче приїхав до них на день-два та зробив чи доповідь, чи літ. читання. Ще вітає мене якийсь мій земляк із Животова, молодий вчитель, — рік тому чи два він потрапив у полон.

Я відповів усім найсердечнішою подякою, привітаннями так само й обіцянками. Чому б і не поїхати до них, коли буде змога? А що журнал, як на таборові умови, аж несподівано добрий видають, то конче напишу їм теплого, вдячного й заохотливого листа.

 

10/XII — 44 р.

Отже — Власівська історія. Придивляюсь, прислухаюсь, принюхуюсь до неї від перших днів її зактивізування і… посміхаюсь. Тихцем, внутрішньо посміхаюсь. Обурюватись, може, слід було б, а я — ні. Навіщо витрачати нерви на такі зрозумілі й незагрозливі явища. Посміхаюсь навіть з тих, хто обурюється. А таких чимало.

Зважую об’єктивно: що це? Чому це? Куди це? По-перше, незаперечним є, що це слабкість німців. Німецька політика на сході збанкрутувала в такій разючій мірі, що вже й самим їм стало ясно: неможливо далі розв’язувати проблему сходу, не розв’язавши тамтешніх національно-державницьких прагнень. Але й прагнень цих конче в жодному разі не бралися б розв’язувати, якщо загальне їхнє становище не похитнулось би до такого майже катастрофічного ступня. Тут уже й дитині видко. А проте й тепер в цьому стані банкрутства щодо східної політики вони ще багато в чому вагаються, ще бояться, діють половинчасто — і хочеться, і колеться. Я певен, коли б загальнополітичне, й передусім воєнне становище їхнє несподівано покращало, враз і вся ця власівська історія пішла б на спад. Це тільки гра. Гра, в якій ще раз, ще докладніше виявляється дивовижна короткозорість. Що ж це за політика — мислити категоріями лише завтрашнього дня!

Уявім собі, що таку власівську історію затіяли б були німці на початку війни, от коли взято було, прикладом, Смоленськ. Оголосити той Смоленськ тимчасовою столицею Нової Росії, повестись зовсім інакше з полоненими, щоб привабити маси червоноармійські до себе, повести належну вмілу пропаганду, створити (і це було б надзвичайно легко) поважні військові російські формації, затиснути цю силу в своєму ще сильнішому керівному кулаці і спрямувати на відповідних ідейно-агітаційних засадах куди слід та як слід. Ото ефект був би! Не довелося б з-під Сталінграда драпака давати й взагалі так ганебно схід залишати. Зі сходом було б уже давно скінчено. Напевне. А так… чи не пізно це все? Поки грім не вдарив, німець, як і той наш тупий упертий мужик, не зважився перехреститися. Ну, побачимо, що далі. Чи не пізно, справді?

Але для нас, для українців, на такий випадок ситуація склалась би значно гірша. Зміцнена російська націоналістично-великодержавницька стихія поглинула б чималою мірою наші домагання й спрямування. В єдино-нєдєлімському захваті потягла б вона силоміць за собою чималу частину напівінертної й не досить свідомої укр. маси. Та й лекше було б їй в дипломатичних колах умотивувати й зумовлювати свої імперіалістичні тенденції, бо передусім за нею було б першенство, так би мовити, чолова репрезентація і, головне, фактична сила. То ж для нас, безперечно, краще, що саме так сталось, що німці, нас хотівши тут знівелювати, національно знищити, якраз через свою невдало-короткозору поведінку дали нам вихід.

Комітет визволення народів сходу — чимала фікція. Одначе з нею слід рахуватися в цих умовах. Маніфест комітету висунув гасла, які свідчать про його quazi-поступовість. Тому стара російська тутешня еміграція з Власовим не пішла, і тому Власову легше набирати до своїх лав людей зі сходу. Вони розгорнули заповзяту агітацію, і до них чимало йде українців з таборів: кожний бо воліє нарешті наїстися й одягтися, ніж нидіти в таборі. Пішли до них і дехто з укр. інтелігенції, навіть у власівському укр. підкомітеті є отакий собі горе-журналіст, як Ю. Музиченко. Але й це все також до певної міри фікція. Незаперечний факт, що головніша, основна, здорова частина українства туди не йде. Так, мовляв, єднання сил у боротьбі з большевиками конче потрібне, але на засадах паритетних. Це ж комедія, щоб якийсь Власов обіцяв українцям те, що в 1918–20 рр. українці вже здобули, що офіційно визнано кількома державами й що жодним актом досі не анульовано. Ми допоможемо Власову, як рівний рівному, але ми ніколи не визнаємо якогось російського пріоритету. І нахабством московським є оце власівське втручання в наші справи, в наше життя, обурливим цинізмом є накидання нам ні з того ні з цього своєї ведучої ролі, своєї «великодушної» опіки та ще й виступи перед усім світом і в нашому імені. Ніхто йому цього права не давав. Коли ж треба буде, ми можемо і зуміємо як слід самі про себе сказати. І скажемо.

О, ця підступна, нахабна, ница московська політика!

Власов… він же в своїх військових формаціях (ще взагалі дуже нечисленних — якась там запасова дивізія!), він же має там лише чверть складу з росіян, а решта — українці й трошки кавказців. Він же, коли привселюдно говорить про повстанський рух на підсовєтських землях, то оперує тільки акцією УПА, що й без того стала вже широко відома. Що ж він свого російського має? Фактично дуже мало. Чому росіяни не повстають, чому про них нічогісінько не чути? А він, як одвертай злодій, краде чужі цінності і з цинічно-поважною міною старого московського шулера грубо підтасовує карти.

Але годі! Я занадто розмітингувався. Він і не вартий, щоб на нього витрачати так багато слів. Досить того, що одним із пристрасних його пропагаторів (і найактивніших співробітників власівського офіціозу «Воля народа») є Дудін. Отой самий київський Дудін, побратим і співдруг Штепи, який подавав у Берліні 1942 р. найжахливіші доноси на все українство. Отой найпідліший провокатор! Але справді годі. Вони не варті моїх слів, — навіть найлайливіших. Все це таке огидне, мерзенне, що я з обурення не можу як слід занотувати власних думок: не я їх суворо скеровую, а самі вони пориваються безсистемно — мішма й силоміць самі шугають збурено й розхристано. А це не вихід. Та й… жаль на цю сволоту доброго матюка.

 

11/XII — 44 р.

Pro domo sua. Відрадним є, що укр. сили нарешті все ж таки єднаються. Чи надовго, чи міцно — інша річ. Але рух такий є, усвідомлення гостроти моменту, відповідальности є. Не закриваю очей на прадавню нашу рису, проклятуще тяжіння до індивідуалістичного вихоплювання, до розбрату. І тут це буде. Неминуче. Але, можливо, тепер не в сильній мірі. Як не як, а найбільший політ, «стовбур» розуміє, що це було б тільки злочином і, може, все-таки утримається демонструвати «незрушимі принципи» (тупе самолюбство) і «твердий характер» (безголову традиційну упертість). А падлюка, політичний пристосованець і спекулянт, яких у нас теж чимало, просто побоїться зараз зважитись на якесь підривне шахермахерство, бо за злочин можлива тепер рішуча відплата. Ні, я трохи ідеаліст. Будуть, все одно будуть «чинність виявляти» і ті, і ті. Момент бо гарячий, надто відповідний. Одним — безглуздо, зарозуміло похизуватися, другим — половить, поки вода мутна.

Об’єднались гетьманці й УНО. Випущені на волю Мельник, Бандера, Тарас Бульба (Боровець) теж, як кажуть, обмінялись візитами й прийшли до згоди. Чималу активність виявляє Андрій Лівицький, що саме тепер крутиться в Берліні. І всі вони між собою нібито порозумілись. Кожна з політичних груп подала свої декларації німецькому урядові щодо створення Укр. комітету. Принципово згода німців на створення цього комітету ніби є, але яка саме з декларацій і груп найбільше їм до серця — хто зна. Адже все це — велика умовність, і все це тільки гра. Відбувається серед отих провідних українських кіл справжній ажіотаж. Понаїздило до Берліна, крім поважних людей, чимало різних «діячів», «отаманчиків» — злетілись як мухи на мед, і кожне поспішає десь зачепитись, кудись включитись, використати кон’юнктурку. Ану ж, мовляв, пощастить! Клюне!

Знаю це все із щоденних розповідей. Безпосередніх спостережень не маю, бо через хворобу й тяжку побутову мороку сиджу безвиїздно у Потсдамі. Через це ставлюсь обережно, вивіряю, порівнюю, виважую і не бачу зрештою в усьому цьому ярмарковому збіговиську ясних перспектив і добрих наслідків. Що б не створилось, а буде це, кінець кінцем, паліатив. Не лише з вини німців, але й з характеру політичної поведінки самих українців. Адже вдачу своїх земляків я достатньо знаю.

Думаю так: уенерівці на чолі з А. Лівицьким — це вже «живі мощі». Кубійович із своїм УЦК й горсткою «єдинокровних сватків» (а він теж до чогось пнеться, на щось претендує) — це цілковито знеосіблена, безпорадно-безнадійна креатура, та й годі. Мельник — вчорашній пережитий день, що volens nolenc, повторитись не може. Чинних перспектив, ясна річ, немає. Лишаються, так би мовити, крайні ліві, тобто бандерівці, які, помимо багатьох своїх огріхів, зуміли найзаповзятіше вхопити сьогоднішний день боротьби, являють все ж таки собою активну силу, що дається раз у раз відчувати й може ще багатьом імпонувати. Лишається також і крайня права — гетьманці, що, починаючи із самого Павла, змінили настанови й тактику в кращий бік, виявляють дедалі відчутнішу активність, горнуть до себе не лише поважних представників передового культурного українства, але й, головне, молодь, а ще головніше й найцікавіше (парадоксально просто!) — наддніпрянців. Багато наших наддніпрянців схиляються тепер до ідей гетьманату (наддніпрянців уже теперішньої еміграції!), їм остогидла міжпартійна метушня й боротьба, що тільки знесилює. Вони, крім того, за часів сов. влади звикли до твердої ведучої руки. І щоб уникнути раз назавжди демократичних розкладових спекуляцій (хто ж тепер, особливо з них, повірить у чистий, чесний демократизм?), чи не краще, мовляв, мати традицією освяченого й родом узаконеного провідника, свого князя чи короля, з яким рахуватимуться й королі та князі інших держав, — отже, й уряди тих держав? Хай уже, мовляв, буде одна тверда рука, один хазяїн. Скомпромітоване з власної особистої волі ім’я гетьмана Скоропадського ще 1918 р., яке потім іще додатково в найгірший спосіб розпропагували большевики, — це одіозне ім’я силою діалектичних обставин знову починає привертати до себе увагу і навіть прихильність. Дивно ніби, але в цьому є своя закономірність. І над цим слід серйозно поміркувати.

 

13/XII — 44 р.

Трохи чудно, на перший погляд, показується сепаративний рух козаків. В цьому — якась штучність, умисність, неприродність. Я досі чував про це лише в дуже узагальненому освітленні. Тепер потрапило мені до рук кілька чисел «Козачого вєстніка», де є записи й українською мовою, — мовляв, нащадки останньої Січі. Кумедно, справді! Туди, до одного козачого коша (правдивіше — козуба), охоче пхають все, що тільки під руку потрапить. Аби більше.

А найцікавіше, як у провідних статтях автори намагаються історично, економічно, етнографічно й навіть психологічно виправдати й довести оцей свій рух «самовизначення аж до відокремлення». Треба визнати, що в дечому, коли мова про Москву, вони мають рацію. І треба, поза всім, всю цю історію визнати за явище позитивне, гідне підтримки. Вони вже ворогують з Москвою — добре. Підточують якоюсь мірою єдино-нєдєлімський централізм та імперіалізм — дуже добре. Ллють все ж таки водичку на наш млинок — помагай їм, Боже!

 

15/XII — 44 р.

Протягом цілого цього тижня куховарю. Вчусь. Роблю помітні успіхи. Досі куховарську працю (особливо для чоловіків) вважав за таку ж каторжну, як, прикладом, працю склодмухів на гутах або шахтарів-вибійників. Не дуже й помилився. Але, як і в кожній праці, тут є теж своя потайна привабність, свій, так би мовити, «смак», коли, звичайно, зацікавишся серйозно цим ділом і дещо глибше його зачепиш. Купив сьогодні деякі речі на Bezugschein’i. Якийсь час тому подали ми заяву (вся єпископська група) до Wirtschaftsamty на придбання одягу, взуття, білизни тощо — збомбовані, мовляв, у Марбурзі і маємо втрати не лише щодо людей, але й щодо речей. Німці відгукнулись приязно, видали, хоч і не багато, тих Bezugschein’ів, а проте, дещо в пригоді стане. Трудно тільки самі речі в магазинах дістати, дарма що талони в руках. Бідність по магазинах кричуща. Що й з’явиться, бува, з речей, то одразу ж згромадяться черги, розхапають — як у прірву впало. Та й буква «З», блаженної совєтської пам’яті, відчутно діє, — за ними, зетниками, не поступишся. Треба бути дуже імкливим, нишпорним, спритним. Точнісінько як у большевиків бувало. Такий же злиденний вигляд крамниць (прикладом, величезний розмірами універмаг у Потсдамі), пісні, байдужі або навіть непривітні обличчя зовсім незацікавлених продавців, такі ж черги, метушня і зголоднілі очі покупців. А установи? Ну, зовсім як десь у совєтському Києві чи Харкові. Тепер я чимало ходжу по них, бачу добре, переконуюсь. Між іншим, сміливішаю раз у раз щодо мови й поведінки, і це дає раз у раз кращі наслідки.

Мову нім. вивчаю систематично, як гімназист. Купив підручники, запровадив зошити й книжечки на слова. Щодня працюю потрохи, а практику розмовну теж щодня відбуваю переважно з дуже балакучою Frau Stamm. Шкода тільки, що за іншими клопотами часу бракує.

Сьогодні раптом Лесь згадав про матір. Рідко, майже ніколи не говорить про неї, а це чомусь заговорив. Я легко, тактовно, щоб не вражати дитячої душі, звів мову на інше. З ним у школі днями сталася неприємна історія: завівся битися з німецькими дітьми. Ті, як звичайно буває у всіх школах, поки не освояться з новачком та не приймуть до свого гурту, вчиняють йому обструкції, дражнять «англійцем», «поляком» тощо, а це ось напали на нього цілим гуртом і потім набрехали учительці, що він на них — німців! — плював. Може й плював, хіба знати? Він сам розповідає якось невиразно. Учителька вибила його по руках, він утік з плачем додому. Через п’ять хвилин уже був удома посланий тією ж учителькою старший учень з Hitlerjunge, пояснив, що сталося непорозуміння, що більше такого не буде і повів малого назад до школи.

 

16/XII — 44 р.

Читаю — власне, перечитую докладніше — «Листи до братів-хліборобів» Липинського. Знову переконуюсь: написано цікаво, хоч стилістично важко. Написано місцями пристрасно, з болем і кров’ю. Є чимале ширяння думки і здібність заглибитись. Але… хоч місцями справді розумно, зате місцями просто наївно. Вже час і обставини багато чого рішуче перекреслили з отих його тверджень. Знати ж його радив би кожному укр. інтелігентові. Він, поза всім, збуджує асоціації, наштовхує на багато корисних розмірковувань.

 

26/XII — 44 р.

Лист від Гординського — теплий, докладний. Між іншим, про мою втечу в Жіліні й залишення всього того остогидлого мені товариства пише, що на це гостріше реагували й були одверто невдоволені лише ті, хто мені заздрив. Ну, правильно. Сприйняли вони цей випадок просто, як і належить обивателям, про інше щось (найголовніше) й зовсім не здогадуючись. Тим краще. А Стефаник у Братиславі розповідав, що мене дехто з них таки міцно лаяв і ганьбив. Тим гірше… для них.

Від Климів лист. Вони в протектораті. Там десь на селі улаштувались і почуваються поки що непогано. Раді за мене. Вони таки справді щиросерді люди.

Йдучи з Лесиком із міста, несподівано зустрів (це було кілька днів тому) інженера знайомого з Жегестова. Не пригадую собі прізвища, бо приїхав він туди з дружиною й дитиною в останніх днях перед евакуацією, втік зі Львова. Дуже симпатичний хлопець, культурний справді і, хоч має на собі галицьку луску, проте нутром, здається, здоровший за багатьох «сватків». Отож розповідає, що дружина його й досі в Кракові, де живеться спокійно й вигідно, але сам уже вирядився до Німеччини, шукає приміщення (зокрема в Потсдамі), має вже посаду і, коли остаточно улаштується, перевезе й родину сюди, бо незабаром слід сподіватися совєтського наступу на сході й евакуації Кракова. Розповідає також, що Стефаник Юрко потрапив був на Словаччині до партизанів (отоді, як поїхав на день у Братиславі речі забрати). Тікав він на Мадярщину, але поблизу мадярського кордону його перехопили партизани. Тоді він враз перешикувався й заявив, що саме до партизанів і добувався, шукав їх. Прикинувся простачком і взятий був за помічника кухаря до якоїсь партизанської частини, що стояла у Банській Бистриці. А коли путч кінчався, він утік і тепер перебуває в Братиславі.

Ну, й Юрко! Завжди з ним якісь чудні пертурбації, кумедні пригоди. Хотів би, дуже хотів побачити його, посміятись разом. Слава Богу, що живий. Хоч трохи й дурний, але… добре, що живий. Ще розповідає інженер, що Ірена Бачинська, колишня наша господиня в жегестівській «Гелені», й досі перебуває в Жегестові, тільки в іншій віллі. Там спокійно, але життя дороге. Вони з нею листуються. І я напишу їй, коли адресу мені надішлють, бо докладно адреси він не пам’ятає. Попросив я його, чи не допоміг би він, маючи зв’язки з Краковом, зреалізувати мої польські злоті, що лежать у мене мертвим капіталом, обернути їх передусім на сало. Охоче погодився, обіцяв спеціально зайти. Але навряд чи зробить — забуде, мабуть.

 

28/XII — 44 р.

Чимало різних листів. Заворушились приятелі й знайомі, зачувши про мене. Звідусіль пишуть, вітають. З кожним листом — ніби подув теплого вітерця. Але з-над Дністра, або ж ген-ген звідти, з-над мого рідного, дорогого Дніпра. Це справді трохи гріє і пестить. Хоч трошки ласки від своєї землі — і я вже радий.

Знову Ярко з дорученням тим самим від Дацька. Умовились поїхати 2/I.

Повідомлення в пресі про смерть Маринетті. Цікава, яскрава постать. Скільки шуму було свого часу із тим футуризмом! Сам я, ще юнаком, не позбавлений був певного захоплення, хоч тоді й не міг докладно збагнути суті (футуризму. Просто імпонувала екстраординарність, учудненість, сміливість і новизна, в якій вбачалось мені чимало революційного. А потім… потім гризся я з нашими хатніми футуристами, вбачаючи вже у тому футуризмі деструктивно-розкладову функцію, коли якраз для моєї нації найпотрібніше було втілення конструктивних засад. Щоправда, в умовах підсовєтських і наш укр. футуризм на чолі з М. Семенком набрав потворних (дуже якраз потрібних большевикам) рис, перетворився на групку літературних безоглядних бандитів, нацьковуваних партією на нас, що становили собою хребет укр. новітньої літератури. Треба ж було їм за всяку ціну цей хребет підточувати і врешті зламати. Але… минувся й бандитський аспанфут, потрапив на заслання, хоч і як прислужувався, М. Семенко, пролетів взагалі, як вихор спочатку і як шелестливий вітрець потім, футуризм у всій Європі, помер і Маринетті. «Все тече», — примітивно кажучи. А життя є життям. І непохитними, владними, лише з певними відмінами, лишаються, як основи, реалізм і романтизм. Розум і серце.

Читаю останнє число «Кр. вістей», і раптом у жалібних рамках повстає переді мною ім’я Орисі Парахопляк з Моршина. Це ж сестра (молодша) Славки, ота гарна сіроока дівчина, що продавала в Кургаузі моршинську воду, так добре вчилась й збиралась цього року до вищої школи до Праги! Вона мені дуже подобалась — і зовні, і вдачею. З неї напевне визріла б поважна сила для нашої культури. В цьому я пересвідчився після кількох наших розмов. І от тепер, під час бомбардування большевиками Новей Весі на Словаччині, вона загинула, про що з глибокою скорботою сповіщають батьки. Який жаль! Яка жорстока несправедливість! Яка, нарешті, огидна, несамовито-безглузда ця війна!

 

30/XII — 44 р.

Кінчається рік. Кінчається і мій зошит. Який же це був тяжкий, небезпек різних сповнений, хоч і цікавого змісту не позбавлений рік! І скільки тут, у цьому зошиті не сказано. Може, те, що не сказано, було б найзмістовніше, найцікавіше. Та… хай лишається воно там, у найглибших глибинах. До пори, до часу.

І от — з чим вступаємо в Новий рік?

Світ охоплює ще могутніша, несамовитіша буря війни.

Природна річ: що ближче до кінця, то сильніше мусіть бути напруження. Світ (і передусім Європу) охоплює дедалі більше розчарування й величезна втома. Теж зрозуміло. І світ, а найбільше Європу, охоплює хвороба большевизму. Цілком зрозуміло.

Втомлені й зневірені маси легко схиляються до крайности, тим паче, що гасла чистого комунізму такі привабні. Трудові поцейбічні маси прагнуть виходу з того темного тупця, в який загнала їх ця слабо зумовлена й надто жорстока різанина, порятунку прагнуть з цього жахливого зубоження, голоднечі, занепаду, безоглядного винищування, земного пекла. А комунізм стільки обіцяє, перспективно так заохочує, підносить, так заколисує свідомість і почуття найшляхетнішими концепціями великої вселюдської справедливости, соціальної рівности, інтернаціонального братерства! Тим паче, що ось є приклад, живий приклад двадцятикількарічного існування «країни соціалізму», де будують комунізм, де спочатку, як запевняла всебічна пропаганда, справа засуджена на цілковите ганебне банкрутство і де ось тепер виявлено стільки організованосте, одностайносте, економічних зусиль, відданости ідеї й бойового героїчного завзяття. Це ж не вигадки, не омана, а живий приклад. Це ж не якісь теревені, а величезні усйіхи большевицької невідступної сили, що грізним і переможнім походом дедалі рішучіше підгортає під себе Європу. І перемагає тут не лише кількісна навальна сила, але, що б там не було, — і сила духу. Велетенська фанатична сила, сила тієї ідеї, якій рівного чогось протиставити Захід досі не спромігся. Це імпонує. Це переконує. Це діє, поза всім, сугестивно. Магія! Особливо на маси, що знають російсько-азіатський большевизм здалеку, а комунізм сприймають поки що лише теоретично, дещо й романтично.

Європа входить у новий рік (принаймні, більша частина Європи), опанована большевицькою манією. Подекуди це набирає характеру психозу саме тому, що Європа здебільшого неврастенічна, а останні події її ще більше виснажили, роздратували, спантеличили. Хвороба легше падає на хворобливий ґрунт. Ця трясця мусить її перетрясти. І це будуть страшні конвульсії, частково катастрофічні для цього найстарішого закутку світу.

Парадоксальне наше становище — людей, що стоять на грані, знають і той, і цей бік, засуджують багато там, чимало й тут. Ми опиняємось між нещадними щелепами, нечутливо-залізними щелепами подій невблаганних, невідступних. Історія судитиме суворо, остаточно, а значить, і справедливо. Розжують, знищать нас ці щелепи чи ні?

Україна! А ти? Мій болю незболілий, захват ще з юнацьких років і найпристрасніше кохання на все життя! Моя омріяна солодка невіста і мати моя найласкавіша! Владарю найвеличніший, кате найжорстокіший і… скарбе найдорожчий! Моя осяйна, химерна, несамовита, незмінна візіє — і земна, чорна, кров’ю і стогоном незмінним, безнастанним перейнята реальність. Моє — все! Що ж ти? Куди ти? За ким? Чи під ким?

Ні, не хочу! Не можу погодитись і не погоджусь ніколи. Не «під ким», а над ким? Чи, принаймні, поряд з ким? Вже час. І хоч дуже грізні хмари облягли тебе, моя земле, хоч ти розтерзана корчишся в неймовірних муках, але я вірю, що саме тепер, саме в цих конвульсіях народиться нове. Я вірю не лише сліпою вірою фанатика (не тому, що сповнений такої жадоби), а й вірою холодного розуму, безсторонніх зважувань, сухуватого, але певного розрахунку.

Вже тебе не перекреслять; не зігнорують, не повалять цілковито, як то було. Хоч би як цього хотіли, хоч би там що. Ти вже висмикнулась. Ти тепер уже не тільки борсаєшся, але й борешся. І ти ще поборешся. Ми поборемось. І виборемо. Конче.

Я вірю.