Щоденник

Мемуари

Харків, 2/ХІ — 41 р.

Україна воскресає. В руїнах війни, в пожежах, з попелу виникає, як фенікс.

Харків майже наполовину спалений большевиками, знищений. Я все це бачив. Скільки пережито за останній місяць! А скільки ще попереду — і голод, і холод, і злидні, і кров… Але мій нарід, пройшовши це страшне горнило, зазнає нового, кращого життя. І що б там не було, а Україна, ставши двадцять п’ять років тому на шлях власної державності, крізь бурі, тортури, знущання і визиск все одно державності не втрачає і тепер починає новий рішучий етап свого ствердження.

Геть від Москви! — чи чуєш, Миколо? Коли б ти був зараз, коли б ти був з нами!

Вчора — дощ, холод. Я в місті. На майдані Держпрому величезний натовп, ждуть німецького радіо. В цей час з’явилось кілька німецьких солдатів, привели людину з зав’язаними очима. Оголосили, що це партизан і повісили тут же на балконі колишнього обкому.

Проти буд. «Саламандри» міститься міська управа. Величезна черга до бюра перепусток — регіструються інженери, техніки, лікарі, господарники, учителі. Щоб не стояти в черзі, я силоміць протиснувся до дверей управи, сказав черговому при дверях (якийсь інтелігентний хлопець в укр. сорочці), хто я і як мені найшвидше побачитись з бургомайстером п. Крамаренком. Моя рішуча поведінка і голосна українська мова справили вражіння. Він запропонував мені написати записку до Крамаренка і, якщо дозволено буде, обіцяв викликати. Я ждав недовго, мене викликали. В будинкові багато людей, метушня, окремі відділи по кімнатах, сутінь і бруд. Секретарка зустріла мене дуже прихильно, і я зрозумів, що й Крамаренко мною зацікавився. Справді, прийняв мене дуже чемно, привітно. Він — професор-технолог і був, крім того, директором якогось підприємства. Людина середніх років, рудуватий, на вигляд ніби спокійний, але, видно, стомлений, вже засмиканий. Для мене зразу запропонував і редакційну і видавничу роботу і врешті сам попрохав підказати йому, яку б роботу я вважав для себе за доцільну, найкращу. Я обіцяв поміркувати. Він запропонував посидіти в нього в кабінеті, потім разом іти до дому, — мовляв, багато про що хоче зі мною поговорити. Я сидів з ним три години, він в цей час безкінечно приймав одвідувачів. Сила-силенна різних справ. І дуже цікаво.

Прийшов кол. власник готелю «Асторія» Коваленко, пропонує швидко відремонтувати цей готель і ще двоє та відкрити ресторани й їдальні. З ним складають договір.

Приходить піп, протоієрей обновленської церкви, — старий геть і срібного хреста на груди почепив. Клопочеться про відкриття церкви. Йому натякнули про першочерговість автокефальної і що взагалі зараз тут релігійних справ не розв’язують. Це дальша справа парафіян. А молебен завтра можна на майдані служити?

— Ні, жодних зібрань, час воєнний.

Піп тут же почав «капати» на якогось іншого попа, що той ніби жодного сану не має… От виродки! Його попросили вийти.

Вривається група заплаканих жінок з криком, лементом. Вчора згорів Журавлівський базар, підпалений червоними диверсантами. Німці одразу позабирали 24 чолов. з прилеглої до базару вулиці, 12 тут же розстріляли, решту взяли на допит. Жінки просять урятувати цих, поки їх ще не розстріляли. (Людей взято загурт, хто під руку потрапив, — може, серед них і жодного винного нема). Одразу ж послали урядовців з перекладачами вияснити справу і, коли можливо, урятувати. Але тут, звичайно, Крамаренко почуває себе зовсім безсилим.

Прибіг хтось і повідомив, що знайдено кілька десятків тонн жита і ячменю, яких не встигли вивезти большевики. Доповідають, що 1-й хлібозавод вже одремонтований. Молода жінка в білому кожушку повідомляє, що в місті закопано багато отруйних речовин. Вказує точно — де і скільки. Зав. будівельним відділом доповідає про ремонт електростанції, просить затвердити якусь схему. Безкінечно приносять на підпис папірці, перепустки. Входить редакційний робітник нової газети, яка організовується, «Новий час». Він колишній співробітник «Соціал. Харківщини». К. рекомендує йому мене. Той, коли почув і побачив, остовпів.

— Як Вам пощастило залишитись?

І просить керувати газетою, але я одмовляюсь. Обіцяю лише активне співробітництво.

 

3/ХІ — 41 р.

Сьогодні вдень пішов у місто. На будинкові міської управи — великий шовковий жовто-блакитний прапор. Я так схвилювався, горло мені стиснуло так, що поспішив далі од людей, збочив у провулок повз «Березіль» і пройшов по Лимарській повз оперу. Трохи заспокоївся, хоч очі мимоволі були мокрі.

Нарада в редакції. В приміщенні колишніх «Вістей ВУЦВК». Знаменно! Старі вістянські знайомі. Просять взяти на себе ролю головного редактора, але я не згоджуюся. Тоді просять взяти відділ літератури й мистецтва та фейлетон. Згода. Потім заходжу до кімнат, де працював Блакитний, де жив Тичина, і мене проймає треміт…

Зустріч з Коником — пропонує назву газеті — «Українська думка», також видавати журнал для молоді — «Українське юнацтво».

 

4/ХІ — 41 р.

Розмова з Сліпченком. Потрібна організація укр. активу. Організовується укр. поліція. В ній чимало інженерів, студентів. В місті вже виловлено кілька сот черв, диверсантів і партизанів. […]. Російську інтелігенцію, яка хоче з нами працювати, прихиляти до себе. Українська самостійна державність незаперечна і стверджується німцями. Щодо уряду — вичікування. Німці воліють демократичний уряд. Сліпченко показав агітку, привезену Коником — «Петлюра — Коновалець — Мельник — три імені — одна ідея». На вождя, отже, висувається полковник Андрій Мельник.

В міськ. управі крутиться багато підозрілого елементу. Панує, звичайно, російська мова. Вчора зайшов переодягнений колишній нач. міліції. Його впізнали, схопили — при ньому був револьвер.

Штат до газети поступово набирається. Німці одночасно з нашою хотять випустити німецьку газету. Наближається 7/XI — можна сподіватись большевицьких диверсій. Живемо без світла, води, хліба. Торгівля дозволена, і курс грошей визначений (10 крб. — 1 марка), але ніхто нічого на базар не приносить.

 

8/ХІ — 41 р.

Ще за кілька днів до 7/ХІ серед населення посилено розповсюдилась чутка, що на большевицькі свята будуть большовики бомбувати Харків і взагалі можливі партизанські диверсії. 6/ХІ біля 9-ї год. ранку з’явились справді три большевицькі самольоти. Німці їх негайно і вдало обстріляли — один спалахнув і впав, решта втекли. Біля 12-ї год. дня знову налетіли один чи два, їх сильно обстріляли вже з самольотів, шкоди заподіяти вони не встигли. Біля 3-ї год. ще була одна спроба без наслідків. Пішов сніг, перший цього року. Небо густо вкрилось хмарами. Потім над вечір сніг обернувся на дощ.

Вдома біля 7-ї год. вечора я щойно зібрався вийти на двір на хвилинку, як біля других дверей надвірних, де зараз на постої живуть нім. лейтенант і фельд’єгер, зчинився великий шум. Німці сердиті, на когось кричать і ліхтариками присвічують. Звідти ж чути лементуючий чоловічий голос:

— Господа, єй-Богу, я нікогда нікому нічего плохого не делал. Пустіте мєня.

Потім сильний стук у наші двері і голос німця:

— Ніна! Ніна! [Дружина автора. — Ред.].

Ніна якраз несла в темряві окріп, обшпарила собі руки й живіт, вхопила пальто й вибігла. Я був напіводягнений, почав швидко одягатись. В цей час кличуть мене. Виходжу. Біля нашого ґанку під дощем стоять обидва німці і якийсь літній зарослий чолов’яга у шапці, у куртці. Вигляд ракла. Німці мені розповідають, що коли один з них вийшов на ґанок, то ця людина сиділа під сарайчиком, немовби спорожнюючись. Хто вона? Звідки? Чому тут? Я на це відповісти не міг, здивувався страшенно і схвилювався. На запитання до невідомого, хто він і чого тут спинився, маємо відповідь:

— Я з Журавлівки, мене там усі дражнять «партизаном», я боявся там ці дні бути і хотів переховатись.

Відповідь, звичайно, дурна. Коли переклали її німцям, вони зареготали і погрозили невідомому. Потім повели його до себе. Я вернувся, надів пальто і пішов до німців, щоб докладніше порозумітись і, можливо, допомогти чимсь. А Ніна, бачу, вже принесла шнурка, щоб тому невідомому руки в’язати. Німці одмахнулись, знову бравадно, пиндючно, роблено засміялись. Ракла посадили тут же в глуху комірчину, двері замкнули, увесь час якось скоса, підозріло поглядали на нас обох. Офіцер одразу ж одягся і зібрався йти. Я запропонував йому ночувати у нас, він сухо подякував, знову бравурно, штучно засміявся: мовляв, на такі дурниці йому байдуже. Пішов швидко. Ми фельд’єгереві дали стару лампу (просив), спитали, може, ще треба щось. Ні, не треба. Він був дуже привітний, чемний, — аж занадто. Запитав: чи правда, що я український письменник? Чи бував я в Німеччині і коли? Що я тепер роблю? Ми трохи поговорили і розійшлись. Запропонували, що раз таке діло, то самі будемо уночі вартувати, щоб знову хтось не вліз. Ні, —каже, — не треба, спіть спокійно.

А коли вернулись до своєї хати, огорнув всіх нас великий неспокій. В наказі, який висить у місті, сказано ясно — якщо у когось десь виявиться партизан, той буде розстріляний. Ну, і от маємо у себе в дворі пізно ввечері партизана. Висновок звідси безсумнівний. Правда, при цьому партизані жодної зброї не виявлено. І він не захищався взагалі, і на тому місці, де він сидів, теж нічого не знайдено. Може, підпалювач? Але ж сьогодні з полудня валив мокрий сніг, потім дощ, все геть порозкисало — як же той підпал здійснювати? Дивна взагалі історія! І чому саме у наш двір заліз цей тип? І чого йому тут треба було, беззбройному? Може, просто — злодіяка? Тим паче, що нарід починає вже потроху голодувати. Але якого ж ідіота треба, щоб лізти саме туди, де на воротах написи і наліплені папірці про перебування тут німців, а перед ворітьми і вздовж усього провулку стоять військові машини. Чи якась спеціальна провокація? Я загубився в здогадах. Чи так чи сяк, а становище грізне. Адже щодня скільки тут людей вішають та розстрілюють за найменшою підозрою, просто задармо. То чому б їм і мене не «коцнути»? Річ цілком можлива. Тоді я спитав своєї інтуїції, і десь там глибоко мені відповіло: ні, нічого лихого, мабуть, не трапиться. Я ще з годину похвилювався, потім вирішив, що коли моя доля така підступна і я отак по-дурному ні за що маю пропасти, то все одно долі цієї не обминути. Хіба що негайно втекти з Харкова? Але тоді вже напевне вся родина поплатиться. Жаль, звичайно, на порозі нового життя втрачати власне життя, але що ж тут зарадиш? Я ліг і з перевтоми міцно заснув. Вранці я ждав, що мене кудись покличуть і будуть допитувати. Ні. Все без змін. Ніна і тітка Віра пішли до німців прибирати. Кажуть, що ставлення німців до нас таке ж невиразно-стримане, як і було. Фельд’єгер в розмові сказав Ніні, що вони належать до польової жандармерії і самі розправляться з арештованим.

Я пішов на роботу до редакції. По дорозі на Білгородській вулиці вартовий німець хотів мене послати вкупі з іншими прибирати барикаду. Бачу, а там під дощем у болоті вже з сотня чоловіків працюють. Я пояснив вартовому, хто я, і йду, мовляв, на роботу, сказав, що я українець. Він добродушно підморгнув мені і відпустив.

У редакції — зустріч з письменниками: Топчієм, ще якимсь молодим українським поетом і російським поетом Російським. Топчій поводить себе дивно, пише він і укр. і російською мовою, пропонує переклади свої з російської. Я сказав йому, що перекладів од нього не прийматиму, що йому треба остаточно визначити свою національну приналежність. Молодого дуже прихильно заохочував до праці, а росіянинові приобіцяв — якщо він даватиме твори, корисні для укр. народу, для укр. нації, для України, — будемо друкувати переклади.

Мені запропонували квартиру в центрі міста, на Ветеринарній вул. біля колишнього ЦК КП(б)У. Там три кімнати з обстановою на третьому поверсі. Погодився, але вагаюсь.

Додому поспішав вертати, бо видано наказ, що ходити 7/ХІ, 8/ХІ і 9/ХІ можна лише до 4 год. дня. Хто пізніше з’явиться на вулиці, буде вважатися партизаном і на місці негайно розстрілюватись. По дорозі бачив посилені патрулі. Місто геть спорожніло. По Сумській вели велику партію затриманих, чи що, хлопців, на вигляд робітників.

Вдома без змін. Той ідіот-партизан все сидить у комірчині. Його виводили дрова рубати. А коли тітка Віра ходила туди топити в грубі, він весь час стогнав за дверима: «Водички».

День минув спокійно. Знову хмари і дощ. Я дві години рубав дрова у дворі. Німець-фельд’єгер зі мною привітно поздоровкався. На базарі ‘ вперше купили сьогодні 2 головки капусти за 10 крб. і за два тижні вперше наїлися пісного борщу. Німець попросив вимити манірку, там було з півманірки картоплі й сочевиці, тітка Люба й Ніна поснідали з апетитом.

Заходив Гільов. Він якийсь чи то млявий, чи стривожений. Я навіть спитав його, чи не хворий, бува? А на відході спитав мене, як прізвище моєї дружини. Підозріло…

А той ідіот-ракло й далі там сидить, до нього прилучили ще якогось хлопця. Вдень, коли проходила тітка Віра, а їх вивели на хвилинку за своїм, вони обидва почали просити у неї хліба й води. Німець щось сказав їй незрозуміле, і вона викликала Ніну, щоб розумітися. Німець попросив перекласти, чого вони хотять. Вони попросили знову хліба й води, а молодий додав:

— Пойдітє на (якусь там) вулицю і скажіте моєй мамє, чтоб она прінєсла мнє покушать.

Ніна точно переклала, додавши, що хліба у нас самих нема, а робити те, про що її просить молодий, вона взагалі не має права. Фельд’єгер затупотів, гримнув на заарештованих, зачинив їх знову.

Мені починає здаватися, що це все зроблено спеціально для перевірки нас. Зроблено як на те досить правильно: треба ж їм зрештою знати, з ким вони живуть і чи можуть довіряти людям, з якими живуть. На їхньому місці я, можливо, зробив би так само.

За повідомленням нім. інформбюро зайняті Феодосія, Сімферополь, Ялта, Курськ.

 

10/ХІ — 41 р.

Щ дні минули спокійно. Заарештованих уже забрали. Все скінчилось тихо. Сьогодні вранці год. о 9-й проскочив над Харковом большев. самольот, його обстріляли.

Зустрів у місті двох українських поліцаїв: армійські шинелі, на лівих руках наличники з жовто-блакитними смугами, на пілотках захисного кольору — жовті (поки що вишиті) тризубчики.

В управі, в загальній залі адміністр. відділу, добре намальовані плакати: «Слава великому німецькому народові» (і свастика), далі — великий золотий тризуб і з другого боку знову такого ж розміру плакат, писаний староукраїнським письмом і жовто-блакитним кольором: «Слава вільній Україні». А навпроти — на всю стіну транспарант: «Велика слава і дяка німецькому фюрерові Адольфу Гітлерові, що визволив український нарід від жидівсько-московського гніту». Поступово, бодай зовні, Україна українізується.

Зустрів у темному коритарі управи Й. Гірняка — радість, обійми! Але ніколи було говорити як слід. Умовились побачитись завтра і наговоритися. Він мало змінився.

На Сумській винесли із шпиталю померлого німецького солдата — їх ховають біля колишнього ін-ту марксизму. Тут же провели велику партію полонених, один скочив на тротуар і вихопив у якогось громадянина цигарку, за ним інші, зчинився шум, замішання, німецький конвоїр підскочив, одігнав, трохи-трохи не вистрелив.

Згадую найсильніші моменти хвилювання: коли бомбували Харків, а я мимоволі залишився в хаті, бо через переслідування агентури не міг з’являтися на людях, і повітряною хвилею розчинило двері з галереї та сильно кинуло мене в коритар і потовкло — бачу крізь шкло галереї сонячний день, чую посвист бомб, вибухи і здригання будинку і дзенькіт розбитих шибок, помічаю, як сонце заслонили вже руді пасма пороху від вибухів, і думаю: отак має виглядати кінець світу. Потім, коли точився бій за Харків і безпереривно гула канонада, а на нашому провулкові кілька енкаведистів почали шукати по льохах, дахах, сараях і квартирах «якогось диверсанта» — а я ось тут, будь ласка, і ледве вискочив та втік через паркани чужими садками й дворами; коли вночі за чотири будинки від нас горіла взуттєва фабрика, жахливо тріскотіли, мов постріли, пляшечки з лаком, а у дворі було видко як удень і щохвилини вогонь міг перекинутись на нашу хату, ми сиділи у дворі на клунках, і плакав маленький переляканий Лесик [син письменника Всеволод. В сім’ї, по-домашньому його називали Лесиком. — Ред.], коли в нашому дворі об’явився невідомий «партизан» і мене покликали німці допитуватись, який це і що це. А скільки ще було всякого!…

Згадую: дорогою на Богодухів, коли я 12/ІХ, вкупі з А. Головком, Л. Смілянським і О. Кундзічем, хотів був проскочити на Київ, така процесія: гурт чоловік двісті, переважно селян (серед них і жінки), оточений чекістами, жидками, що на ланцюгах ведуть вівчарок, сунеться степом, а за нами на колясці, розвалившись як на канапі, їде троє, теж довгоносих, чекістів. Грязюка, дощик, безнадійність, осінній сірий степ, на чолі гурту літній уже селянин простує гордовито, збивши шапку на потилицю. Йдуть на загибіль — свіжа чергова жертва.

 

11/ХІ — 41 р.

Сьогодні вперше з’явилась вода. Радість в хаті надзвичайна. А вранці я ще ходив за 1 1/2 кілометра до криниці, де стояла чимала черга, і приніс два відра мутної. Поява води, безперечно, піднесе настрій у населення.

З Києва чутки від людини, що приїхала позавчора (казали в редакції): все там ніби вже налагоджено, їжа є, базари функціонують, зруйнований дуже Хрещатик, частина Прорізної і райони окремі на Печерську. Що там з моєю хатою, з мамою, з братом? Поїзди звідти поки що доходять лише до Полтави. Решту наладнають ніби за тиждень-два. А поштового зв’язку нема.

Ми живемо на рештках сухарів, які їмо дуже обережно. Але щодня варимо якусь юшку — це основа. Базари торгують тільки на вимін. Я сьогодні добув торбинку пшеничних висівок (дав мені редактор Царинник), і це в сім’ї велику викликало радість. Я геть схуд, самого себе не впізнаю, і не впізнають мене інші. Ну, нічого.

 

17/ХІ — 41 р.

Позавчора, 15/ХІ, стало відомо — від вибуху мін, підкладених тепер уже червоними партизанами, загинула певна кількість німецьких солдатів. Тому повішено 50 комуністів (5 висить на колишньому будинкові обкому, 11 — на колиш. майдані Тевелева), а 1000 чоловік заарештовано з попередженням, що на випадок ще однієї диверсії буде розстріляно 200 чоловік. Ходити по місту знову можна лише до 4-ї год. дня.

Вчора в приміщенні колиш. театру «Березіль» відбулися закриті збори активістів-українців — чол. 50. Виступали з інформаціями п.п. Крамаренко і Коник. Вшанували вставанням пам’ять Петлюри і Коновальця. Виголосили славу Україні і вождю Андрію Мельнику. Коник зробив доповідь про принципові настанови роботи і найближчі завдання укр. громадськосте. Говорив стисло, ясно, розумно, ділово. Виявилось, що серед 1000 вчора заарештованих є чимало українців, бо бургомістри районів, де вимагалось запоручників, механічно вказали на перші ж квартали і там узяли перших-ліпших чоловіків. Це, крім глупоти, може бути й провокацією, вигідною для большевицької агітації: от, мовляв, німці несли нібито українцям визволення і одразу тих же українців вішають. Жахлива річ! Прибігла ак-ка Горленко, 18-річного сина якої теж заарештували. Коник-занотував відомості про нього і обіцяв сьогодні ж визволити. Горленко плакала і дякувала. Визволено ще низку українців [… — Ред.]. Бургомістрів за цю справу притягнено до відповідальності, погоджено надалі справу з нім. командуванням; щоб українців не брати. Призначено на райони нових бургомістрів.

З учорашніх зборів ще раз бачу, який бідний в Харкові укр. актив, як нам треба людей, які важкі перед нами перспективи. Гірняк підійшов і признався, що побоюється повороту большевиків (фронт зупинився за 100 кілом. чи й ближче, і звідти легко можуть проникати большевицькі диверсанти). Стоїть мороз до 11–12 степнів, харчів нема і будуть не швидко. Важка зима перед нами!

Сьогодні до редакції зайшли Коник і прибулий з Києва журналіст Олійник. Він із Галичини, молодий, енергійний, допитливий. Мене знає з творів, пам’ятає про ВАПЛІТЕ і дуже цікавиться постаттю Хвильового. Обіцяв зайти завтра.

Читав «Сурму» за 1/ХІ — 41 р. і «Укр. слово» за 9/ХІ. В останньому добра стаття Самчука «Нарід чи чернь». В «Сурмі» незрозуміла для мене диверсія якихось Яриго-Бандер. Треба буде конче довідатись.

Сьогодні з усіх розмов ясно мені стало — німці ждуть, як саме виявить себе на Україні укр. елемент. Чи мають вони до діла з життєздатною нацією чи це омана. Так наче досі вони нас не знали — нових «дикунів» відкрили: ха! У них нібито українська проблема ще не розв’язана, і все, мовляв, залежить зараз від активности самих українців. Під цю пору на Наддніпрянщині дуже мало — їх геть знищили большевики. От і знову…

 

18/ХІ — 41 р.

Сьогодні зраня годин зо дві сидів у редакції з Олійником, розмовляючи про Хвильового, про багато пекучих справ. Надзвичайно цікава, жвава розмова, з якої я багато чого нового зрозумів щодо української проблеми. А в місті все лунали вибухи. То вибухали міни, закладені большевиками ще в дні боїв за Харків.

 

20/ХІ — 41 р.

Вчора з Олійником ходив на приміщення Хвильового. По дорозі зазирнули на Сумський базарчик: гурт чоловік 30 понуро й метушливо сновигає, тримаючи під полами товар. Торгівля лише мінова. Погляди обережні, лякливі, підозрілі. Одкрито продавалась свиняча нога за якусь величезну ціну. Тут же — половина білого буряка, мішечок висівок з трісочками. Таких висівок я ще ніколи не бачив, і мені стало дуже неспокійно.

— Ходімо, ходімо, — смикнув мене Олійник, а потім додав: — У містах буде голод, треба вибиратись на село…

На кватирі Хвильового (я внутрішньо тремтів, підходячи до неї) — колодка. Пішли в домоуправління. Тим заправляє брат Тичини. Він мене впізнав, я його спочатку не міг упізнати. Виявляється, дочка Хвильового евакуювалась кудись із чоловіком, що працював на заводі, і потягла за собою Юлію Григор. Стара, кажуть, не хотіла їхати, плакала, але мусіла.

Пішли до матері Гжицького, хотіли в неї про дещо розпитати — не застали. Пішли на кватиру Смолича (який рейвах! живуть чужі люди), і там одібрали літературу (ВАПЛІТЕ, твори Хвильового, Йогансена, Куліша М., мої, ще дещо).

Сьогодні Олійник розповів: двоє хлопців з української поліції добули вчора спирту, напились, а на ранок померли, їх отруєно. Ясно, що Харків кишить ворогами і большевицька агентура діє старанно; я припускаю, що коли почне виходити газета, на мене може бути замах. Але тут не доводиться вагатись. Боротьба — так боротьба.

Водогін знову попсутий, води нема — вибухли в трубах міни. В м.[іській] у.[праві] сьогодні з’явилась електрика. Дають її обережно по окремих будинках, вичікуючи і вивіряючи, чи нема де потаємних мін. Сьогодні вперше приніс додому трохи капусти і солених бичків, куплених в буфеті м.у. Вдома це була подія і радість. Сьогодні в редакції Й. Гірняк багато розповідав про своє заслання і товаришів-засланців, зокрема про О. Вишню. Цікавий випадок із якимсь Жмутьком, що був до заслання на закордонній роботі, а під час заслання був викликаний на кілька місяців до Києва, щоб попідписувати якісь закордонні векселі. Потім його назад одіслали на Соловки. Химерна доля! А ще другий випадок: галичанин один під час слідства наговорив неймовірних дурниць, запродавши всю свою родину і зробивши її членами УВО. Коли вчинили слідство віч-на-віч і син кинувся до батька:

— Тату, що ж ти брешеш? — той крикнув:

— Мовчи! Я — батько, я знаю, що роблю.

 

25/ХІ — 41 р.

Олійник приніс мені (до редакції) шматок хліба, дві пачки цигарок і аванс за статтю «Україна живе» (до київ. газети) — 300 крб. Обіцяв, що дадуть мені трохи продуктів, — цю справу він уже погодив. Все це виглядало досить несподівано і зворушливо.

Сьогодні другий день, як почали давати обіди в м.у.: борщ із соленими бичками і ті ж бички з огірками на друге. Без хліба. Захворів дуже мій Лесик. Так берегли його і все-таки не вберегли. Лікар констатував виразковий коліт. Єдина можливість була ще в мене працювати трохи вдома, але тепер і цієї можливосте не маю — малий марудить, стогне, безнастанно має стілець. В екскрементах з’явилась кров. Чи виживе? А коли виживе, чим я його тепер відживлю?

 

4/XII — 41 р.

Вже місяць, як взялися ми до газети, а вона й досі не вийшла. Досі нема електрики, нема води, а головне, німці тягли, ухилялись під різними приводами. Тепер ясно: на них дуже натискали росіяни, доводячи, що Харків — російське місто і що вони, мовляв, російські громадяни, просять категорично видавати тут російську газету. Але німці, кінець кінцем, донюхались, зважили як слід (ми теж на них увесь час натискали, домагаючись укр. газети) і дозволили нам газету під назвою «Нова Україна».

Приїхав з Полтави П. Сагайдачний, старий укр. журналіст, що працює зараз при нім. армії. Він уже допоміг у кількох містах заснувати укр. газети. Тепер тижнів два попрацює у нас, поки все наладниться.

А працювати — ой, як важко! Хліба досі нема (живу на висівках). В Харкові дедалі частіші випадки спухнення від голоду. Сьогодні оголошено дозвіл виходити й приходити до міста в західнім напрямкові на 100 км. Може почнеться якийсь довіз. Проте — надій мало.

Харків у руїнах, у морозі, що незмінно вже держиться 3 тижні. Харків без світла, без води, без торгівлі, без хліба. Харків напружений, мовчазний, страшний. На базарі шклянка висівок — 10 крб. Копають мерзлі буряки (кормові) під містом і їдять. Великі ласощі — конина, хоч її дуже важко добувати.

Але партизани й різні інші большевицькі агенти роботи не припиняють. Населення не викриває їх, боїться, жде. Раз так — хай само населення гине з голоду, з холоду, чорт з ним! Таких громадян і «компатріотів» нам, звичайно, не треба. Зберегти б тільки українців, свідомих і корисних, швидше б їх згуртувати, витягнути на свій ясний, хоч небезпечний світ. А вся ота наволоч — пропадай пропадом, мать [далі неценз. — Ред.]!

Вчора до мене приходить у редакцію якийсь професор Філіпов, багато про себе починає говорити — філософ, мовляв, співробітник ВУАН і пише тепер працю про большевиків.

— Українською мовою? — питаю його.

— Нєт, по-русскі.

— Ну, то не треба.

— Как? Почему же? Позвольте? Із-за язика?

— Ну, а коли б ви принесли, прикладом, у Петрограді працю українською мовою, то у вас її взяли б хіба?

— Нєт. Но там ведь язика украінского не знают.

— А ми тут російської мови не знаємо. Розумієте? Не знаємо!

Він витріщив на мене очі, почервонів. Бачу — кипить, аж губи йому тремтять. Зрештою, каже, що він шанує українську мову, що його мати — українка…

— А ви хто з національносте?

— Я… мне всьо равно… быть русскім ілі украінцем.

Тоді вже я скипів:

— Ви, значить, інтернаціоналіст, а пишете проти большевиків? Ви не знаєте самі, хто ви! Сидите на двох стільцях, ходите дволиким Янусом! Ну, це, зрештою, справа ваша… А наша справа: мати діло з одвертими людьми, які себе бодай трохи поважають.

Він пішов. Потім переказували мені, що був дуже розгублений і на мене нарікав, казав: — Етот Любченко даже… страшен — так ненавідіт Росію і русскіх.

 

18/XII — 41 р.

7/XII вийшов перший номер нашого часопису «Нова Україна». В ньому — моя стаття «Україна живе». З того дня виходить щоденно, раз тільки був перебій — довелось скрасти один день. Газета має великий успіх. Як на наші умови, вона, безперечно, непогана. Дуже дається взнаки брак струму, також брак авторів. Заважає і безпорадність, відсутність культури у самого редактора Царинника. Переконуюсь, що він на ролю редактора зовсім не годиться — вже засмикався, заліз у дрібниці, різні господарські клопоти, все хапає до своїх рук і ніде путтям нічого не вміє зробити. Дуже хоче, старається — і не може, не здатний. Жаль і сміх на нього дивитися. А головне, не вміє задати належного тону. Які ж ми бідні на людей. За відповідального ред. підписує поки що Петро Сагайдачний, що спеціально приїхав з Полтави допомогти нам на початку. Він працює при відділі пропаганди нім. армії. Старий, досить досвідчений журналіст. Буде тут до Різдва, а далі справу перебере Царинник. Боюсь, що цей газету попсує — адже він досі ще й рядка не написав і взагалі як журналіста його майже ніхто не знає. Я братися до редагування не можу, бо передусім націляюсь весь час на Київ. По-друге, Царинник працює з дружиною С. Шадківською (вона, володіючи добре нім. мовою, веде відділ інформації) і братом (відділ місцев. життя), — тож моє редакторство одразу наставить їх усіх в опозицію. Сподіваюсь, що німці самі розв’яжуть цю справу (і то не на користь Царинника). Вони цими днями суворо перевірили і визначили штат, багатьох скоротили, заявили, що ми працюємо у них, підлягаємо, отже, військовій владі, будемо користатися її увагою і матеріальною допомогою, але зобов’язані бути дуже дисциплінованими і виконливими. Заперечують проти гонорару штатним співробітникам. Цензурують (цензор — др. Кох) досить пильно, дбаючи, щоб газета була переважно інформаційним органом. Про мою статтю «Україна живе» Кох сказав, що вона якраз на грані припустимого: ще трошечки — і довелося її он як різати. А наступну статтю «Або — або» він похвалив. За перший тиждень виходу газети я надрукував ще третю статтю «Скиньте маску». Страшенно хочеться працювати, якнайбільше нарешті правди сказати.

В суботу, 13/XII, до мене таємниче підійшли Сагайдачний з Царинником, попереду щільно причинивши двері, і поставили запитання руба: чи писав я антинімецьку статтю «Вища раса»?

— Так, писав, бо мені наказано було писати. Як і решта підсовєтських письменників, я вважався мобілізованим і одержував накази, які мусів виконувати. А коли б мене поставили до міномета і наказали стрілять проти німців, — що мусів би я робити? Стріляти. Тільки тоді була б німцям значно більша шкода, ніж від цієї статті.

— Я знаю, що ви стовідсотковий українець. Я знав, що ви мусіли. Так мусів би і я на вашому місці. Так я й скажу, поясню, де треба, — відповів Сагайдачний і стиснув мені руку.

Потім докладніше пояснив мені, що цю статтю знайдено в теках радіокомітету і передано Шостенком (якого я постарався за русотяпство звільнити з секретаря редакції) — Кривенкові, зав. від. пропаганди при міськ. управі (який мав бути заступ, редактора газети, тобто на моєму теперішньому місці). Кривенко її потайки всім показує і думає цим наробити лиха Любченкові, плете поганеньке й небезпечне плетиво спльоток. Ну, по правді, я від нього нічого кращого й не сподівався. Він же — малоросєйська підла душа, про що я давно знаю, типовий обмежений хахол. А коли вже на те, то може погано скінчити цю свою ролю. Сагайдачний зокрема страшенно обурений його поведінкою. Я зазирнув собі в глибінь і відчув: ні, тут нічого поганого мені не станеться, німці досить здогадливі, щоб усе зрозуміти правдиво і не робити дурниць… принаймі, одразу.

В м. у. заарештовано секретаря управи Полуветька (він колись за Скрипника був секретарем комісії з українізації, а тепер прибув на роботу до Харкова за спеціальним відрядженням з Києва). Заарештовано також заступника Крамаренка Сліпченка. Обидва — і П. і С. — дуже активно поводились щодо організації українського елементу. Що ж сталося? Де корінь цієї справи? Невже — обидва большевицькі агенти? Оце була б подія!

Наказано до 16/XII всім жидам вийти з міста й оселитися під містом у робітничих бараках при тракторному заводі. Московською вулицею зраня потягнувся потік іудеїв різного віку з тлумками й візками. їх у місті щось біля 18000, — так кажуть. Деякі, найслабші, по дорозі падають, деякі тут же гинуть. Страшний, драматичний вихід Ізраїля.

Я з 14/XII дуже захворів на шлунок. Уже місяць їм кислющий борщ з їдальні м.у., і то без хліба. Не витримав — сильний напад диспепсії, дуже я охляв, а схуд так, що кістки муляють, коли сиджу. Відживитись нічим. Стан справді загрозливий. Лише після тифу був я такий знесилений, як оце зараз. Лежу вже п’ятий день і почуваю, що мені важко й руку підвести. Що ж далі буде? Хоч би витримати, вижити. Хоч би трошки підсилитися. Вживаю всіх заходів до розшукування харчів. З завтрішнього дня рішуче кидаю палити.