19/III — 42 р.

Чудно: скінчив три місяці тому фразою, якою сьогодні хотів почати. Саме завтра, в день мого народження, я твердо вирішив покинути палити. За ці три місяці я вів неймовірну боротьбу з собою — я вже був витримав 70 днів — не палив, потім кинув з Нового року (бо ж треба відштовхнутися від якоїсь значної дати) і витримав до 12 лютого, потім пожалів себе як хворого, якого не слід мучити, і підсилив це ще думкою: «Ось-ось візьмуть червоні Харків, мене, звичайно, одразу ж уб’ють (тепер у моєму стані несила мені втікати)», — і дозволив собі запалити. Невже й тепер не витримаю? Хочу дуже, щоб завтрішній день мого народження був і початком фізичного мого відродження.

Я ще дуже хворий, кволий. Одні кості — сидіти боляче. 10/1 стало так погано, що мене одвезли до лікарні і там я пролежав до 28/ІІ-го. Підозрівали рак, хоч мені цього не сказали. Далі виявилось, що раку нема, а ніби була вже виразка дванадцятипалої, сама зарубцювалась і тепер я маю стеноз, гастрит хронічний і все ж таки виразку. Але лікарі й досі вагаються: одні вважають, що це — сильний невроз шлунка і взагалі різко виявлений вегет. нервоз, інші — що це-таки виразка. Конче треба зробити просвітлення рентгеном, але струму в Харкові нема, ніде це з’ясувати остаточно. Обіцяли німці в одному з їхніх шпиталів зробити мені просвітлювання, та кілька днів тому шпиталі їхні евакуювалися з Харкова. Остання надія пропала. І от ходжу я, ждучи колись нагоди, щоб розв’язати дуже важливу справу: чи потрібна мені операція, чи ні? Мені тепер трохи лекше, але я дуже стомлений, багато нервуюсь, а вдома неймовірно мучусь, бо життя родинне стало просто нестерпним. Теща і всі її родичі чортом на мене дихають. Ніна теж, хоч і силкується бути чемнішою, уважнішою, проте не витримує. Докори сипляться мені щодня — гострі, ядучі, уразливі. Всім я тут набрид і всі вони дивляться на мене безнадійно, як на півмерця. А цей півмрець вимагає суворої дієти — діставати ж тепер дієтичні продукти неможливо. Я, однак, потроху дістаю. Добуваю грошей (мене дуже підтримує редакція), добуваю чимало харчів для сім’ї, але родичів це не заспокоює і ми всі надзвичайно зголодніли, вони прагнуть ще кращої їжі, і коли я п’ю молоко або яйце їм, вони заздро, аж хижо поглядають на мене. І знаю я — в глибині душі вони щиро обурюються. Мовляв, на чорта це йому? Все одно ця людина помре. А я хочу жити! Я зроблю все, щоб жити! Я мушу ще багато, багато зробити. І тому я став трохи нахабним, я стараюсь не звертати уваги на всі ці хатні і побутові прикрощі, а робити лише те, що потрібно для мого здоров’я. Я в їхніх очах тепер виглядаю надзвичайним егоїстом, і вони мене — знаю це добре — гостро ненавидять. Тож, без сумніву, почуваю це дедалі ясніше. Ну, що ж… Хай ненавидять, а я буду жити. Лікарня! Її не забути на все життя. В геть зруйнованому місті [без закінчення. — Ред.]

 

19/V — 42 р.

Допіру (9 1/2 вечора) був черговий наліт червоних. Так триває вже тиждень. Є майже щодня руїни і жертви. Бої під самим Харковом. Взято Керч.

У нас у хаті пішла водогоном вода! Зробив рентгенізацію тиждень тому в лазареті. Виявилась застаріла, а тепер поновлена виразка дванадцятипалої. Потрібна якнайшвидша операція — резекція. Вживаю заходів, щоб виїхати швидше до Києва. Багато допомагають Царинник, Шадківська і шеф-цензор Ротемунд. Але перед операцією треба добре підсилити організм — їсти поживно й багато лежати. Спробую ще поборотись — добре, що знаю, що за хвороба і що робити. Молодці німці — зразу сказали. Виявляється, що хворію вже 5 років, що одна виразка зарубцювалась сама собою (організм силоміць переміг!), а поруч виникла тепер друга. Невже Губерґріц, такий діагност хвальний, не міг виразкового процесу помітити? Невже як жид навмисне приховав від українця, який був під явною підозрою? От сукин син!

Одержав 22/IV першого листа від Юрка. Яка радість! Квартира в Києві ціла, мама там, і майже всі речі збереглись. Просто віри не йму. Швидше до Києва — швидше! А звідти буду старатися до Берліна або Кракова, щоб потрапити в руки досвідчених хірургів і в умови нормальні.

Починають цвісти сади. Позавчора вийшов о 12 1/2 на ґанок, вперше чув солов’я. Це ж у Харкові, а що в Києві? Швидше, швидше до Києва! Ця зима — як страшний сон. До речі, снилось днями — я потрапив знову до большевиків, кручусь, приховуюсь, піднявши коміра, в якомусь буфеті. А звідусіль таємничо й загрозливо зазирають Городський, Усенко, Копиленко, Тардов. І зближаються. І потім Корнійчук проходить швидко, кинувши на мене многозначний погляд. Треба тікати, і я починаю тишком-нишком вислизати з цього смертельного оточення.

 

20/V — 42 р.

Був у мене в редакції Ол. Корж — живе в Огульцях під Валками — приніс (за 30 км) нариса про село. Патлатий, уже із сивиною. Каже: «Думаю собі, ще восени, з ким же я залишився тепер на Україні, чи є хоч один відомий письменник по цей бік? І, признатись, дуже мене це турбувало. Аж раптом доходить до нас число «Нової України» з вашою передовицею «Або — або». От я зрадів! Не можете собі уявити, як я зрадів! А от… Гордієнко Кость, йому в нашому селі пропонували переховатись, радили конче залишитись, а він каже: «Ні, я звик до большевиків, в іншій системі не зможу працювати». І виїхав».

— Ну, Кость Гордієнко, — кажу я, — завжди був людиною неповноцінною, справляв враження недорозвиненого, притурканого, заляканого, взагалі… трохи псих.

Ол. Корж — і, видко, щиро, без компліментів, — дуже вихваляв мої статті, підкреслював їхню всебічну культурність.

А тиждень-півтора тому була в мене дружина С. Пилипенка — Кардиналовська. Приїздила сюди з Вінниці, щоб сестру зголоднілу забрати. Каже — місяців 11/2 тому у вінницькій газеті прочитала повідомлення, про те, що я існую, що я по цей бік і поки що саме в Харкові. Дуже зраділа і просила побачитись зі мною.

Чудесні ранки — свіжі, запашні! Як хочеться бути здоровим і жити нормально. Цвітуть сади, день у день буйніше. А я — геть зів’яв.

 

21/V — 42 р.

Увечорі о 7 1/2 особливо чутна канонада в напрямі Салтова. Сусіди-німці між собою розмовляють у дворі про села Непокрите й Цвіркуни. Це загалом км 20—30 на півн. схід від Харкова. Хоч і звик я до цього непевного стану протягом зими, але неприємно. Набридло вже. Мимоволі дратує. Швидше б до Києва.

Виявляється (з розповідів у редакції з цілком вірогідних джерел) 4 дні тому у неділю червоні були за 4 км від Харкова. І ніхто нічогісінько не знав, навіть думки на припускав — так спокійно, витримано поводяться в місті німці. Дивовижна здібність, — це треба визнати. Кажуть, що саме тут, під Харковом, має розв’язатися доля цьогорічної офензиви. Червоні скупчили величезні сили, німці теж. На вулицях міста такий безперервний рух автомашин, що іноді довго доводиться чекати, щоб перейти вулицю. Такого руху Харків іще не знав.

Сьогодні звідомлення про цілковитий розгром червоних у Керчі. Большевики мають колосальні втрати. Туреччина мусить днями сказати своє остаточне рішення. Франція — так само. Війна шириться. Велетенське змагання. Світ і світ. Як цікаво, хоч і тяжко, в ці часи жити!

Був у хворого М.Г. Бурачека. На сходах зустрів його балакучу дружину. Він сидить на ліжку, спустивши ноги. Сивий, і патли аж на потилиці, як у попа. Астма. А ще плеврит. А ще… ще якась хвороба. Каже, що йому лекше. Зрадів моїй появі. Згадували Тичину. Б-к жалкує, що Тичина опинився по той бік, що йому запаморочили голову большевики. Ніценко вчора розповідав: під Харковом розкидано больш-ми газетку-агітку, яку редагують Корнійчук, Василевська, Бажан. Я згадав це товариство, особливо дефективну Ванду (як вона запінено промовляла на зборах письменників отут у вересні) — і стало мені нудно, і радість взяла, що я по цей бік.

Особисте: почуваю себе трохи міцнішим, зате знову відкривається потроху екзема. Родинні стосунки фактично не існують, крім стосунків з Лесиком. Живу в цілком чужому, ба, навіть ворожому оточенні. Мене ненавидять, але побоюються. Я ненавиджу, але назовні намагаюсь бути стриманим і чемним. Важко так жити. Швидше б, швидше до Києва! А сьогодні раптом неприємна новина: перепустку до Києва навряд чи дадуть. Можливо — лише до Кременчука. Все одно — поїду до К-ка, а звідти буду брати Київ. Все ж таки ближче.

Помічаю, перевірив, рішуче упевнився: існує фатальність, якої жодним способом уникнути не можу. Все робиться інакше, ніж думаєш і хочеш. Яких тільки заходів не вжиєш, от-от, здається, станеться здійснення — ні! Конче виходить інакше, по-своєму, в інший зовсім час, іншим зовсім способом. І так, наче інший «хтось», невідомий, таємничий і дуже сильний, робить це замість тебе. А коли мине трохи часу, бачу, що цей невблаганний «хтось» скерував усе краще, докладніше, ніж я передбачав і хотів. Мушу це виявити. І коли станеться смерть, — може, справді кращого кінця й не можна було передбачити.

 

22/V-42 р.

Становище під Харковом дуже напружене. Йдуть страшні, колосальні бої. З того боку діє маса танків — «ударні групи Тимошенка». Йдуть з прапорами: «Побєдіть ілі умєрєть». Німці кажуть, що такої навали й крови ще ні разу ніде за всю свою війну не бачили. Дружина Г. Хоткевича прийшла з Мерефи, каже: людей німці вивели в поле. «Підкачали» на тій ділянці мадяри, німці лають їх. Сьогодні посилена чутка, немов червоні взяли Костянтиноград. Але чуток зараз, тим паче провокаційних, багато, багато.

Приходить сьогодні до ред-ції Світличний, подає мені пакет. Гроші від укр. громадянства (3360 крб.) мені на лікування. Я був вражений і зворушений. Не хотів брати. Він умовляв — ображу їх, якщо одмовлюсь. Прикро, наче ти каліка чи безнадійний смертник, якому зібрали пожертву. Знову одмовляюсь, він категорично настоює. Довелось узяти, бо гроші справді дуже потрібні, щоб підгодуватись перед операцією. І далека все ж таки лежить мені дорога. Та й невідомо ще, як мене Київ прийме. Всяко може бути.

 

23/V — 42 р.

Прокинувшись уранці, згадав: сьогодні роковини смерти Є. Коновальця. І стало гірко за мій нещасливий нарід. Коли й висувається достойний, розумний, сильний проводир — гине передчасно. Коновалець зараз був би нам дуже потрібен. Згадав Ю. Тютюнника, згадав інших, потім Тетив. Швидше б сісти спокійно до столу та взятися як слід до «Бакані».

Їдальня м. у. на розі Московської і Короленківської. У вікні раптом — донька М. Куліша. Зайшов. Вона тут працює подавальницею. Зраділа, аж обіймає мене. Інші подавальниці обступили. Серед них дочка Лади Могилянської — теж подавальниця. Згадали про дядька її, Дм. Тася. Прибіг заступник директора, почувши про мене, прибіг бухгалтер, одрекомендувався: він був стрільцем в дивізії Є. Коновальця. Який сьогодні збіг! Я умовився, що зайду завтра й поговорю докладніше з ним та дочкою Лади. Дівчата пригостили кислим молоком (по 13 крб. шклянка!).

Був з подякою у бургомістра Симоненка і його заступника Сліпченка: це вони подали ініціативу щодо грошової допомоги на моє лікування і, крім вчорашньої суми, ще трохи видають, уже офіційно, з коштів м.у.

 

24/V — 42 р.

Будинок нац. культури («Просвіти»). Збори, присвячені пам’яті Петлюри. Призначено о 10.30, а почалось о 12.30 (хахли!). На горі — виставка, бідненька, погано систематизована і блідо оформлена (хахли!). Потім — панахида в залі. Людей чимало, наявні майже всі гром. діячі Харкова. Був коротенький момент: раптом здалось, що я в Сквирі, в гімназіяльній церкві. Тоскно стало за молодістю, за всім, що не вернеться. Далі, замість доповіді про Петлюру (не встигли погодити тез) виступ із спогадами про нього колишнього козака, що особисто кілька разів зустрічався з отаманом. Говорить тихо й поганою укр. мовою (хахли!). Нарешті концерт. Хор під керів. Ступницького, солоспіви… все блідо, сіро, бідно. Нема у нас сил, нема людей, нема достатньої культури. А зав. відділом охорони здоров’я при м. у., лікар Добровольський, повернувши днями з Києва, розповідає: в Київській м.у. навіть діловодство пішло вже рос. мовою. Що це значить? Чому? Навіщо? І багато, каже, там арештів нещодавно вчинено серед співробітників м. у. Що ж це значить? Звідки ця провокація? Який, справді, нещасливий мій нарід! Тільки розвиднятись йому почало — і одразу ж темні хмари насунули. А Житомир? А той постріл? Ех, хахли!

 

25/V — 42 р.

Вистава «Марусі Богуславки» в колишньому театрі «Березіль». Безпорадність, безкультурність, найгірше провінціальне аматорство. Якщо не вернуться згодом наші театри ім. Шевченка («Березіль») та ім. Франка з большевії, — театральна культура наша на кілька років геть занепаде.

Поруч в театрі сиділи Шадківська й Царинник. Новина: німці розпочали загальний наступ. Під Харковом наступали, як тепер виявляється, 20 стріл, большовицьких дивізій, 3 кінні д-ї і 15 танкових бригад, — всі дуже добре озброєні. Найнебезпечніший момент був 17/V, коли червоні прорвались в кількох місцях і були за 4 км від Харкова. Тепер вся ця маса оточена. В мішку опинився і сам Тимошенко. Є думка, що він може скласти зброю, перекинутись на цей бік. Було б це дуже доречно, бо, крім усього, відразу ж сприяло б заснованню української армії.

З’явились брошурки російських великодержавників з емблемою на обкладинці — тризубом і поясненням зокрема, що тризуб Володимира — це той найдавніший державний знак Росії. Зміст брошурок закликає до єдности всі народи кол. Росії. Одне слово — «єдіная, нєдєлімая», що починає подавати свій голос і виявляти акцію дуже грубо, провокаційно, нерозумно. Розраховано на те, щоб збивати з пантелику і місцевих недотик і німців та взагалі чужинців. Але знову ж таки — занадто грубо, аж комічно. Це все як бандерівці із своїм синьо-жовтим прапором…

 

26/V —42 р.

Рівно 12-та год. ночі. Допіру пролетів большевицький літак (чи, може, кілька), сильно і близько десь бомбив, аж хата тремтіла й шибки ойкали. Обстрілу зенітками не чутно. Проґавили, чи що?

 

27/V — 42 р.

Згадую: ув’язнення в «особом отделе» 14 армії і порятунок мене київським студентом-слідчим. Виклик в НКВД з приводу хрестоматії (коли працював у ДВУ р. 1925), складеної М. Панченком за моєю допомогою, — тоді разом викликали і В. Коряка, — їхавши з ним на візнику до слідчого, мав розмову і настанови від нього, як триматись на допиті. Заарештування мене на ст. Цвєтково — підозрілий, мовляв, суб’єкт, протокол, документи, посвідка від корпункту «Правди», з доручення якого я їхав, вплив на чекіста моєї посвідки про належність до літераторів, завдяки підписові Горького. Заарештування мене в поїзді 1938 р., коли їхав із Сочі — на Донбас. Поведінка моя незалежна і протест. Вибачування чекіста наприкінці, — мовляв, помилка. Подання на мене заяви (1941 р.) до письменницького партосередку, що я їздив на полювання з ворогами народу (Патяком, Кириленком), але тоді ж їздив і П. Усенко, сам секретар парторганізації. Це паралізувало справу. Заява на мене Каштелянів про Тетіїв (1938 р.), але заява була подана Микитенкові (копія — НКВЦ), а Микитенка незабаром арештували.

 

28/V — 42 р.

11-та год. вечора. Гуде, наближаючись, ворожий літак. Чутно вибухи на віддалі. Годину тому теж пролетів — один чи кілька, — бомбив, і його обстрілювали. Вибухи десь дуже близько. І перед вечором був наліт. І вчора вночі. Сидиш, чуєш, як ворог впрост і на твою хату — і нічогісінько не можеш вдіяти. Прикре становище. Набридло вже до краю. А большевики тепер кидають бомби саме так — куди доведеться, аби лише наробити шелесту, психологічно тиснути на населення. В Харкові за ці дні вже чимало зруйновано жител і чимало є жертв.

Червоні зараз пробують знову наступати, щоб відтягти бодай частково сили німців від оточувальних боїв. Оточено 3 совєтські армії, і коло раз у раз стискається. Командувач і нач. штабу 67 большевицької армії, що теж оточено, застрілились.

Сьогодні в мене надзвичайно радісна несподіванка: лист з Берліна від Івана Цуба. Він, переглядаючи укр. пресу, знайшов моє ім’я і написав. Зв’язок з ним втрачено ще 1919 р. під час повстання в Тетієві. Я згадую двокласну школу на Слободі, майже дитинство, потім юнацтво і взагалі Тетіїв — чудесний, бурхливий і страшний Тетіїв.

 

29/V — 42 р.

Зараз 10.45 год. вечора. Рокотання авіамотору, наближається. Вибухи. Постріли. Стіни здригаються. Шибки дзвенять. Але вражіння таке, що пролетів один — аби лише нагадати про большевиків. Я вже звик, всі ми тут, в Харкові, звикли. А проте дратує.

Читаю укр. літературу (часописи, книжки) привезені днями з Берліна. Вчора прочитав «Огневу пробу» — І. Мазепи. Зараз під руками — «Український державник» — календар на 1942 р. гетьманського напрямку. Слабкий він, наївний в своїх статтях, а часопис гетьманський «Українська дійсність», якого кілька чисел прочитав учора — ще слабший, просто місцями безпорадний і смішний. Як погано ці люди знають життя — нове життя і нову нашу українську дійсну дійсність! Куди сильніший орган УНО — «Український вісник», що знову почав виходити і що перший відновлений його номер я прочитав учора. Виявляється, його були заборонили в Берліні через те, що він занадто критично виступив з приводу апетитів Румунії, зокрема щодо Одеси.

 

30/V — 42 р.

10-та год. вечора. Знову бомбить, тільки далі десь. Все це вже з відчаю. Під Харковом — цілковитий розгром — 260000 одних лише полонених! Сьогодні — лист із Києва від Костюка Григорія, того самого, що був критиком і особливо зблизився зі мною за часів «Пролітфронту». А тепер він у Києві — заступник голови софіївської районової управи. Дивні діла твої, Господи! Початок листа: «Користуюсь випадковою нагодою й пишу Вам пару слів. Маю певні відомості, що про Вас у Львові дуже турбуються і хотять при нагоді прислати Вам виклик, щоб ви приїхали туди. Конкретно турбується панна Темницька Рута. Дуже прошу, якщо буде можливість, напишіть мені кілька слів» і т. д. Руто, Руто, як ти мене схвилювала оцим і одразу якось поглибила певність, що буду жити, що мені ще посміхнеться життя. Так! Треба геть усе мобілізувати, щоб зміцнитись, перевести вдало операцію і спробувати ще хоч трохи пожити справжнім змістовним і повноцінним життям. Недарма я зустрів тебе, Руто, в такий зламний для мене час, недарма ти запала мені так глибоко в серце і пам’ять.

 

31/V — 42 р.

11-та год. вечора. Допіру знову пролетів большевик і бомбив. Зараз гуде в повітрі нім. самольот. Після вчорашніх нальотів і позавчорашніх є руїни й жертви на Панасівці та в районі парку, під Померками. Сусіди-німці казали сьогодні, що сподіваються цієї ночі сильного нальоту.

Розмова з Н.[іною] про потребу завтра ж оформити розлуку. Спокійна, порівнюючи, поведінка, але сльози за Лесиком.

Шульгин зробив мій портрет олівцем, — досить вдало, на мою думку. Читаю І. Мазепу: «Україна в огні й бурі революції». Дуже цікаво, досить ґрунтовно і, сказати б, — розумно.

Ходив надвечір з малим на прогулянку по вуличках Журавлівки, що нагадують Сквиру. Ось цими вуличками восени я носив воду — як було важко й холодно! Зараз всі вони в зелені, повітря чисте тут, запашне (та ще після вчорашнього дощу). А вишні вже майже одцвіли. Який жаль! — я ж і не бачив цвіту.

 

З/VI — 42 р.

Два дні тому Н. категорично відмовилась іти зі мною до бургомістрату з приводу розлуки — вплив тіточок і тещі, що потім не зможе забрати з Києва своїх речей. От міщани, дріб’язкові людці, — просто підлота. Ну, тим гірше для неї.

Сьогодні повідомлення з ортскомендатури — завтра йду туди. Нарешті! Аж не віриться. Був сьогодні представник з Києва в редакції, привіз останні числа «Нов. Укр. Слова». Заходжу до кабінету Царинника, а цей представник якраз розповідає:

— Ми друкували прекрасний великий нарис вашого кореспондента… Любченка Аркадія… письменника… Знаєте, справив велике вражіння, особливо в колах інтелігенції… я якраз одного разу був серед академіків… і…

Тут Царинник не витримав, засміявся, а я мусів признатися, що це я. Чоловічина трохи зніяковів. Виявляється, це той же нарис «Україна живе». Розповідав про Київ. Життя там досить уже наладнане і значно дешевше, ніж у Харкові.

Здоров’я моє знову погіршало — різкі зміни в виміні речовин, кволість і поворот екземи. Так, бачу: поки не зроблю операції, не налагоджу шлунка — нічого не поможе. Там корінь усього лиха. То ж з коріня й треба починати.

 

4/VI — 42 р.

Вранці одержав перепустку на Київ. Аж не віриш, що вона у мене в кишені, що поїду. Уже днів 5 численні різного роду частини пересуваються головно на північ. На Сумській, де найбільше купчиться цей рух, та на Московскій просто важко перейти через вулицю. Яка ж сила-силенна вояків, зброї, машин! Кажуть, большевики зазнають вже останнього їхнього розгрому на південь од Харкова, але натомість вони тепер повели дуже сильний наступ на північ від X. Між Білгородом і Курськом йдуть запеклі бої.

Читав днями совєтську «Правду» з 14/IV — 42 р., з 30/IV — 42 р. Те ж саме, та ж (ще більша, бо бракує сил літературних) нудота, сірість, демагогія, страшенна брехня про німців і накачка потогонної стаханівської системи на оборонних підприємствах та на колгоспних ланах у зв’язку з посівною кампанією. А місцями — просто сміх бере! Який цинізм і яке безглуздя! Нічого там не змінилося, нічому їх час і події не навчили. Навпаки — ще демагогічніше все виглядає. В номері за 14/IV оголошено нову позику на оборону в 20 мільярдів!

Зараз (10 1/2 год. вечора) увесь час нім. літаки гудуть, патрулюють. Сьогодні сподіваються чомусь сильного бомбування Харкова.

Згадую: березень (не пам’ятаю тільки дня), коли Х-в був під великою загрозою і ми з Царинниками наладнали вже санки, щоб на них посадити та вкутати дітей і пішки мандрувати на Полтаву. Тоді вже земельна управа евакуювалась (разом з німецьким її керівництвом). І взагалі була в місті велика паніка. Барикади, укріплення, провокаційні чутки. Я ходив напоготові з грішми в кишені й найпотрібнішими речами, які лише могли вміститися по всіх кишенях. Так само була приготована Н. з Лесиком… Неприємні, дуже неприємні години й дні. А ще неприємніші ночі, бо ж під загрозою розстрілу на місці було заборонено вночі виходити на вулицю, хоч би й на випадок конечної втечі.

 

8/VI — 42 р.

Вчора (в неділю) проводжали мене в Царинника. Були, крім відповідальних робітників редакції, заст. бург. Харкова Сліпченко, нач. ОблЗУ пр. Вєтухов, нач. упр. держ. маєтків проф. Заболотний, голова «Просвіти» проф. Дубровський, зав. фінвідділу м. у. Сеник та інші. Були й представники нім. командування: комендант міста п. Унгли, нач. відділу преси при Propagandaabteilung Ротермунд та ще чотири офіцери. Промови. Я дякував. Дозволив собі трохи випити. Увага й чулість мене справді зворушили.

Сьогодні взяв розлуку. Коли були у юриста бургомістрату, хтось невідомий зайшов, а юрист одразу сказав йому, що треба звернутися до похоронного бюро. Вийшовши звідти, Н. сказала мені грубо й цинічно, що це недарма, що я конче помру. Сволота!

Завтра о 6-й год. ранку поїзд, яким їду, рушає — через Ворожбу. Зараз пакуюсь. Боже мій, нарешті я зробив цю першу операцію, вирізав цю прокляту «язву» дудницьку [дівоче прізвище Ніни — Дудник. — Ред.]! Лесик зі мною. І я вільний, зовсім вільний!

Тепер починаю нове життя.

 

13 червня, 1942, Київ

От я в своєму кабінеті. Хвилинами здається, що це — сон. Тепер ще тільки ширше бачу та глибше почуваю, скільки пережито мною за цей рік! Адже минув якраз (без малого) рік!

Вперше в житті зазнаю відчутність такого великого відрадного супокою, що саме оце здається мені справжнім щастям. Я знову прибився до рідних берегів: мама, брат, хата, все на місці, все гаразд. Все на місці! — я просто не йму віри. І всі здорові. Я сам теж здоровий. Тут нарешті є що їсти, і я їм скільки хочу, і нічого мені не шкодить — навпаки. І нема вже страшного дудницького вантажу за плечима, нема того болючого нервового подразника, від якого я просто скаженів. Скінчено з цим назавжди. Яке ж справді щастя! Я вільний, вільний!

Я згадую: коли в Х-ві пакувався, мені не давали навіть мотузка. Вона, Ніна, лежала на ліжку й чіплялась, лаяла мене, всіляко ображала. От дурна баба — замісць розлучитися по-хорошому, вона настирно ще додатково обурювала проти себе. Я страшенно стомився, пакуючись; ліг о 3-й ночі, а о 4-й мене розбудила тітка Люба. Майже не спав, схопився. Буджу Лесика, він теж одразу охоче схопився, одягається, умивається. Рух в усьому будинкові. Снідаємо з малим, а тут і машина під’їхала. Хутенько збираємось. Прощаюсь з дідом, каже: «Не знал, что у вас такіє плани, нє ожидал, что так будет». Я у відповідь: «Нє знал, что у вас такая внучка, не ожидал». Подякував йому за все, подякував тіткам, тещі потиснув руку, але чемно сказав кілька слів. Н. проводжає до машини, інші теж. Лесика посадив із шофером, сам ззаду Тоді Н. простягає руку: «До свідання, Аркадій» (вона віддавна демонстративно переключилась на рос. мову). Я: «Прощайте!» — і руки їй не подав, захлопнув перед самим носом дверцята. Вона, вражена, одсмикнула свою руку, аж ніяк не сподівалась. Інші всі біля воріт застигли. Ех, ви, сволота! Русотяпи! Міщани! Людці! Сміття громадське! Чого більше? Н., коли вчора йшла до контори метрик, призналась: «Ах, єслі би большевікі возвратілісь! Я с тобой розошлась, пятна петлюровского на мне нет, мне далі би оні хорошую работу, і я вєліколєпно жіла би!» Я навіть зупинився, пильно поглянув їй в очі. Пригадую, десь через рік після одруження, саме коли народився Лесик, я раптом глянув на неї якось збоку, зверху, безсторонньо і відчув, зрозумів, що не люблю цієї людини. Так, не люблю, — переконливо ще раз відгукнулось в мені відчуття, і взяв мене неспокій. Що ж я наробив? Як же я далі житиму? А далі більше й більше ставала ця людина мені відтрутною, — різкість, комсомольські невитруйні замашки, цілковитий брак нац. свідомости, хоч її й наштовхував я безнастанно, загальна легковажність, фоксики (ідеал!), гвардійські прихватки й грімкий, як труба, голос, нічого жіночого, теплого, чулого, нічого привабно-збуджуючого, що мусить мати жінка, — завжди холодна, неприємна, насильна для мене спільна постіль — мої тяжкі невдачі життєві з того часу, як почав жити з нею… Але де ж я був раніше? Чому я цього не бачив, не передбачив, коли дружився? Яка помилка! А вийти з цього стану за совєтів — дуже важко, бо вона здобула собі марку «нового советского человека», а я увесь час під підозрою НКВД. Треба тільки ждати пагоди, щасливої якоїсь, зручної нагоди. І я ждав. Напружено ждав, коли б та як нарешті позбутися її. Вже й не сподівався швидко це здійснити. Коли ж — от тобі війна! Спасибі, спасибі тобі, війно! Скільки мук моїх ти розв’язала, хоч і додатково мене сильно вже вимучила, та й ще не так вимучиш…

 

16/VI — 42 р.

Чудесний був день, коли ми з Лесиком їхали з Харкова. О 6-й ранку відійшов потяг з Харкова. Товаровий вагон, ми на своїх валізках, серед густого натовпу пасажирів, у кутку — тут зручніше. Хлопець поводиться дуже слухняно, радий, що їде додому, й трошки приголомшений незвичною обставиною. В широкі двері обабіч ллється сонце, біжать там за дверима зелені червневі лани. Все майже засіяно, впорано — аж дивно. Що то значить, коли люди хотять працювати, коли вони зацікавлені! Чудесне повітря! О 6-й вечора Ворожба. Хутчій шукаємо поїзда на Київ, пересідаємо. Важко мені, знесиленому хворобою, тягтися з речами через рейки, але нічого… Питаю у машиніста: «Це на Київ поїзд?» «Ага, Конотоп, Бахмач — значить і Київ». Сіли, згодом рушили, а в дорозі виявляється, що поїзд тільки до Бахмача, а на Київ у Ворожбі був другий поїзд, стояв далі. Навіщо ж машиніст збрехав? На зупинці йду до нього, сварюся — хам чоловік, бачить, що я з дитиною, з речами, й так підводить. Либонь, навмисне. Він зніяковів, радить пересісти в Бахмачі, бо той київський вийде з В-би на 2 год. пізніше. Але пасажири радять пересісти в Конотопі: тут людей буде ще менше, та й станція заціліла. Так і роблю. В Конотопі сходимо. Сувора перевірка документів нім. вартою. Ждемо 2 год. Справді через 2 год. надходить київ-й поїзд. Нім. вартовий веде нас (і всіх пасажирів) до власного вагона. Ми з Л. лише вдвох у купе, вагон майже порожній, вагон уже західньої конструкції. Поїхали. Заснули. Вранці о 7-й — Дніпро! Переїздимо міст. Віри не йму! Пильно вдивляюсь у рідні, знайомі береги. Серце завмирає. Так я давно вже не хвилювався, просто сльози накочуються, горло лоскоче. І от уже по цей бік Дніпра. Здрастуй, Києве! Чолом тобі, дороге мені Правобережжя!

З вокзалу речі несе носій. Йдемо. Купую по дорозі мадярських цигарет — за 7 шт. 10 карб. Чисті вулиці. Розкішне, чисте прохолодне вранці київське повітря, яке одразу помітно відчувається після Харкова.

Вдома. Л. постукав, і одчинила мама. Радість і щастя. А потім цілий день — говоримо, говоримо, блукаємо по кімнатах, як сп’янілі, купаємося (нарешті за цілу зиму), їмо, їмо, жартуємо, сміємось, сповнені невимовних найніжніших почуттів не тільки між себе, але й до речей, які залишились цілі і просто зворушують, бо кожна нам щось нагадує, з чимсь пов’язана у спогадах. Ах, це наче сон! Приходять Жорж [брат автора. — Ред.] і Женя — теж наче сон. Ці два-три дні такі переповнені, незвичайні, незабутні, що годі про них вичерпно й сказати. Вони залишаються, як справжнє свято — передусім у душі, в почуттях.

Другую дня: районова Шевченківська рада (В. Підвальна, 15), де розв’язується справа приписки; візит до ред-ції «Нового Укр. Слова» і знайомство зі Штепою. Ось він який! — яничар і зрадник! Тож-то очі в нього не дивляться прямо, а все збігають поглядом убік. Він радо приймає мене, просить співробітничати. Тут же знайомство з п. Малиновським, представником нім. преси (сам він західньоукраїнець). За його пропозицією написав велике інтерв’ю для нім. преси, вчора вже послано. Вчора він уже втретє був у мене в хаті, хоче наладнати тісніші зв’язки й пропонує постійне співробітництво в нім. органах. Добре. Для «Н.У.С.» просять конче нарис про останні бої під Харковом. Не дам.

Був в театрі «Вар’єте» — добре, аж не сподівався. Вчора був ув опереті — «Коломбіна» — теж непогано.

 

19/VI — 42 р.

Склав візиту голові міста Л. Форостівському. Добре прийняв. Розмовляли години дві — власне, він увесь час розповідав. Людина, видно, вольова, ініціативна, діловита й дисциплінована. Принаймні, перше таке вражіння. Тип чинного й свідомого власної гідности українця, яких нам треба зараз якнайбільше.

Сьогодні — візита до його заступника проф. Волконовича. Теж багато про себе розповідає, але це вже інший тип, верткіший, хитріший, дуже, видно, самолюбивий і значно старший роками — колишній викладач слов. мов університету.

З третього дня приїзду майже щоденно зустічаюсь з Г. Костюком, колишнім пролітфронтівцем, заповзятим ваплітянином. Був 6 років на засланні, зараз тут керує відділом мистецтв і, каже, ще з Харкова додержує приятельських стосунків із Форостівським.

Майже щодня зустрічаю різних знайомих — вигуки, обійми, привітання, поцілунки. Виявляється — мою статтю «Україна живе!», передруковану ще в грудні київською газетою, всі читали, всім вона дуже сподобалась, і всі ждали мене до Києва.

У ред. «Нового Укр. Слова» вже 5 днів лежить інтерв’ю зі мною, зроблене Ів. Лисогорком, добре, вдале інтерв’ю. Але лежить. Я жду, коли видрукують, — тоді, можливо, дам перший матеріал. Вони ж щодня попитують за моїм матеріалом і ждуть, щоб я його швидше дав. Знаю: тоді видрукують лише матеріал і потреба в інтерв’ю одпаде. Отак і вичікуємо один перед одним — заминка, напруження вже почалось. Я такий, що радо й зовсім не друкувався б у цій газеті. Вона не те що безпорадна, побудована вся на передруках, а просто підозріло-безлична, шкідлива. Не орган, а якась протоплазма. Од неї просто смердить. Страшенно не хочеться мені з нею зв’язуватись. Бо коли зв’яжусь, то передбачаю незабаром серйозні непорозуміння, — її співробітники, здібні на яку завгодно провокацію. Ще поміркую, ще зважу.

А поки що знову, як на курорті. Перепадають дощі, і повітря в Києві чудесне. Багато сплю, багато (аж занадто) їм і швидко набираю тіла (хоч хвороба однаково дається взнаки). Впорядковую хатні речі, книжки, папери. Хочу змінити квартиру — нове життя в новій хаті. А зруйнований, згорілий Хрещатик вражає до сліз.

 

20/VI — 42 р.

Сон: О. Вишня спочатку в гурті якомусь (наче кінець великих зборів) підходить і каже мені слово з приводу доповіді, з яким я охоче погоджуюся. Потім — знову гурт, їдальня, а він перестрів мене з двома повними чарками й пропонує випити. Я натякаю на мою виразку, а він підморгує, киває — мовляв, нічого, пий, не завадить. Я чокнувся з ним і випив. А тим часом бачу, що офіціантка вже несе мені миску закуски — смажену курку, залиту сметаною. Починаю задоволено їсти. Мама каже, що це — прибуток.

 

22/VI — 42 р.

От і рік, рівно рік війни. Я знову, як і рік тому, сиджу в своєму кабінеті. Все переніс за рік, — наче важкий і просто неймовірний сон. Ах, який страшний сон! І скільки повчального. І скільки, незважаючи ні на що, полекшання, справжньої глибинної радости.

Ще раз та ще раз переконуюсь: є невидима й непереможна над людиною сила. Хай це зветься доля чи як завгодно. Це, у всякому разі, наймогутніша Сила. Од неї, кінець кінцем, все залежить. Що б не робив, як не складав би свої плани, скільки б енергії не витратив, намагаючись бути господарем своїх справ, а Вона — Дажбог — раптом усе по-своєму скрутить, разюче, несподівано все поверне геть в інший бік. І що найразючіше — бачиш потім, що Вона діє надзвичайно логічно, правдиво. І мимоволі почуваєш себе не те що особисто слабким, нестійким, а якимось короткозорим, недосвідченим, просто іноді дурним. Стоїш, геть ошелешений, і тільки дивуєшся.

От минув рік війни, а я став мудрішим, дорослішим на десять років. Яким же немовлям був я рік тому. І став я, поза всім, морально сильнішим, незрівнянно багатшим.

Вчора: обіду Ф. Гладкова. Його дружина — хороша українська молодичка, теж з Київщини. Дуже турбувалась за моє здоров’я і на дорогу силоміць тицьнула мені в кишеню з фунт масла. Обід був, як на теперішній час, заможницький, — навіть вареники з сиром і з сметаною, навіть курка (та ж то снилось передучора). І самогон був. А хазяїн до приходу гостей вже сильно пригостився і одразу ж після закуски, хильнувши дві шклянки самогону, заточився, упав на канапу і заснув. Ми обідали без нього. Був іще Б. Каштелянчук, кореспондент газ. «Голос Волині» (Житомир), сам початковець-літератор, що слухав мою лекцію торік чи позаторік на літгуртку журн. «Молод, більшовик» і досі захоплений нею. Загалом — досить легковажний, «кручений панич».

 

24/VI — 42 р.

Вчора були в мене оператор «Укрфільму» Топчій ще з якимсь своїм співробітником. Пропонують написати текст до документального фільму про Київ. Сказав, щоб зайшли 25-го, дам остаточну відповідь.

Сьогодні: візита до Штепи (треба ж вияснити справу, бо все якось застигло). Каже: в генералкомісаріаті затримують мою справу з анкетами і немовби так йому відповіли: «Любченко був активним совєтським письменником, хай тепер зачекає. До таких ми застосовуємо метод вичікування аж до закінчення війни. Працювати за попереднім їхнім фахом їм не дозволяємо. Хай попрацює поки що на якійсь іншій роботі». Якщо Штепа не бреше, то все це просто жорстоко. Треба було тобі, Аркадію, так ризикувати життям, щоб утікти від большевиків, треба було тобі стільки пережити і так болісно ждати визволення, з перших же днів почати співпрацювати з нім. збройними силами в Харкові, так віддано й завзято працювати, незважаючи на хворобу, так мріяти й рватися до Києва, щоб, кінець кінцем, мати отакий прийом! Оце справді «діалектика»! Але нічого — це вже дурниці, порівнюючи з тим, що пережито. Я їм, коли схочу, своє доведу. Хоч Штепа провокує, але я свого доможусь. Був допіру сам у генералкомісаріаті, просив зав. від. преси Рейнгардта прийняти мене. Було вже пізно, він був дуже зайнятий, скерував мене до свого заступника Люфта, а той уже поїхав додому. Завтра зраня одвідаю Люфта. А може бути й таке — той же Штепа з Якубським (ой, лис! і морда лисяча!) вбачають в мені не дуже бажану, загрозливу для їхньої редакції (та й взагалі на київському літературному фронті) постать і самі щось напровокували в ген-ком-ті. Бо ж звідки ж ці закиди щодо активности, коли я останні сім років нічого майже не писав? Від таких «компатріотів» можна сподіватись чого завгодно. Так, дуже можливо, що для них я начебто якийсь загрозливий конкурент, — хочуть одразу мене ж присадити.

Вчора був у лікарки-травниці на Дмитрівській вул. Стара чаклунка. Взялася лікувати, надавала варива, порошків, мастик і трав. Сьогодні зачав лікування. Вирішив так: нічого на цьому не втрачу, а поки зроблю операцію, треба й цього народного способу спробувати. А ну ж допоможе щось? Про неї дивовижні речі розповідають — і то люди, яких вона ось нещодавно вилікувала. За большевиків її покарано було, як чаклунку, тюрмою.

Сьогодні — зустріч і знайомство з редактором місцевої російської газети «Послєдніє новості» — Дійовим, здається, він щойно повернув з Берліна, де був 11/2 місяці у відрядженні. Молодий російський інтелігентик, який нагадує вихідця з «золотої молоді». Розповідав багато про сучасний Берлін. Між іншим, тамтешній анекдот з приводу широко застосовуваних ерзаців — Х-ві набридло це пісне життя, і він, вирішивши скінчити самогубством, купив в аптеці отрути, напився, жде смерти, жде, аж нічого не вплинуло. Виявляється, що отрута — ерзац. Тоді він вішатись, але теж не вийшло, бо мотуз (ерзац) з паперу урвався. Тоді топитися, але убрання (ерзац) з дерева утримало його на воді. Він врешті розчаровано махнув рукою, затоскував і через два тижні просто з досади й голоду помер.

Брата Юрка хотять скерувати на роботу до Німеччини.

 

25/VI — 42 р.

День. Дощ. Теплий, літній, пахучий, — особливо в цьому чарівникові Києві, геть затопленому зеленню. Крізь дощову пилюгу вже просвічує сонце і над купами дерев у Ботанічному стоїть синявий випар, як дим. Краса!

Допіру повернувся з генералкомісаріату. Розмова з заступ, зав. від. преси — Люфтом. Застав його одразу. Одразу мене прийняв. Я привітався і одрекомендувався по-німецькому, але застеріг, що погано ще цією мовою володію і попросив перекладача. Він вийшов, пошукав, привів ту саму пані, що вчора я з нею мав дотичність у почекальні Рейнгардта. Запитання: чому я виїхав з Харкова? Пояснюю хворобою і поворотом додому. Він, виявляється, не знав, що я місцевий мешканець і був евакуйований. Це одразу надало більшої ясности моєму становищу. Коли ж я розповів про роботу в Харкові й показав документи, які свідчать, що я з перших днів приходу до Х-ва нім. збр. сил включився в активну працю й працював до останнього дня від’їзду звідти, показав ще й газети з моїми статтями, — сумніви, які були тут, ще більше розвіялись. Він сказав, що в «Н.У.С.» штат буде днями ще додатково скорочений, газета розміром ще зменшується і стає виключно політично-інформативною, тому для мистецько-літературних матеріалів там залишиться місця 10 — 5%. Що ж я там зможу робити? Нічого. Отже, він пропонує співробітничати в DNB [Deutsche Nachrichten Buro] (в Рівному), причому матеріали я можу йому давати безпосередньо. Ця праця буде добре оплачуватись. А для орієнтації, для вибору тем він передасть через Штепу відповідний пакет із низкою зразків-статей. Я натякнув, що мої деякі статті з «Н.У.С.» і повідомлення про мою втечу від большевиків надруковані також в газетах Львова, Кракова і Берліна. Він наприкінці додав, що залежно від успіхів моєї роботи він матиме на увазі штатно призначити мене на редакторську роботу десь згодом в іншому місті. Я подякував. Загалом розмова тривала недовго, але суто діловито і залишила по собі задовільне для мене вражіння. Я дуже радий, що не порушено моєї гідности, і вів я розмову в достойному тоні самоповаги. Почував навіть, що моя діловита підтягнутість і коректність, навіть моє убрання і свіжоголене обличчя мало тут своє певне значіння. Він, між іншим, спитав десь після початку розмови: українець я чи росіянин? Я з підкресленням відповів, що українець, і це підкреслення примусило його уважно зиркнути на мене. Це було дуже відчутно і показово. Він теж був сухувато-коректний, але симпатичний, такий собі невеличкий на зріст, дещо худорлявий, з розумними карими очима, молодий німецький чиновник.

Потім пішов я до SD [Sicherheits Dienst] — Штепа передав мені офіційний туди виклик, — що міститься на Володимирській, в колишньому будинкові НКВД. Прошу на привході перепустку до Іуберта, що відає справами преси, — аж тут іде якийсь знайомий молодий німець. Блик-блик! —зразу ще не впізнали одне одного. Та він, видко, навмисне наблизився до віконця перепусток, щоб придивитись, переконатися, і тоді впізнались взаємно. Це — Ніколай, той киянин-перекладач, що цілу зиму прожив за стіною моєї кімнати на Юр’євському, 75 у Харкові. Він працював перекладачем у жандармерії. Ну, звичайно, вітання, жваві розпитування… А вартові німці, що стоять поруч насторожені, здивовано й ніби задоволено поглядають. Ніколай, виявляється, уже два тижні працює тут. Услужно повів мене до Губерта, але його, на жаль, не застали.

Вчора зустрів у кафе на Фундукл. критика Юрченка. Звичайно, так само радісні вітання, розпитування про Харків. Обіцяв зайти. Це один з колишніх микитенківських прихвоснів. Як змінився!

Вчора ж на вулиці зустрів письменника Ю. Будяка. Старий, хворий. Мене спочатку не пізнав, я сам до нього признався. Він дуже зрадів, казав, що днями має бути дозволена організація Спілки письменників. Жаліється на тяжку хворобу. Потім розповідав про своє заслання, дуже нарікав на Рильського — запроданця, а особливо гостро лаяв Андрія Паніва і Епіка, що ганебно поводились на допитах в НКВД. Епік, за його словами, рятуючи свою шкуру, багатьох оббрехав і запроторив на заслання та смерть. Зокрема — Антоненка-Давидовича, який, дуже можливо, дістав би легку кару. Про це Будякові казав, обурюючись, сам Антоненко, коли їх одного разу вкупі везли на допит. Між іншим, про Епіка я це чую вже не вперше.

 

28/VI — 42 р.

З ночі дощ. Вже незабаром місяць, як майже щодня дощ. І холодно. Погане літо.

Лесик простудився. Мама вчора пішла на село по продукти — тепер дощ їй може багато перешкод завдати (це — Немішаєве, за 20 км). Я хазяюю сам, і вже набридло вовтузитись з горшками, дуже багато це забирає часу і стомлює.

Сьогодні зраня був Ніколай, розповідав про свої пригоди на фронті під Харковом і про теперішню службу.

Позавчора вранці з’явився вчений секретар Вінницького мед-ту, привіз того листа мамі, що я ще з Харкова, давно передавав через Кардиналовську. І газети з моїми статтями. Розповідав про життя Вінниці і периферії. Є розгублення, тривога.

Позавчора ж у редакції познайомився з редактором чернігівської газети — молодий ще, якийсь стривожений і так само розгублений хлопець.

Штепа домагається моїх літ. матеріалів до газети. Я вчора сказав йому про інтерв’ю зі мною: чому ж не друкують? Обіцяв вияснити й зробити. Жду.

 

1/VII — 42 р.

Знаменна дата! Рівно рік тому, як саме в цей час (о 9-й год. ранку) цей двір «Роліта» збуджено гудів, сповнений був надзвичайного хвилювання і метушні — виїздили письменники, перший день офіційної евакуації, хоч від сусідів приховували цю справу. Автобус прибував і одбував, транспортуючи «добровільних утікачів» на двірець. Ще вночі виїхали на станцію «найвельможніші» (Тичина, Панч, Рильський, Рибак, Гофштейн, Тардова з робітницею, Городський тощо — переважна більшість «аристократичного» нового крила будинку). Бачу — стоїть автобус у під’їзді, і туди вантажать валізки й вузли. Зазирнув у марш, де ліфт, а там Копиленко пре колосального клунка, загорнутого в килим, аж піт бідоласі виступив, і питає: «Ти ще не вантажишся?» «Ні, а що?» «Ну, то слідуючим заїздом із наступною партією через годину-півтори поїдеш…» «Добре, добре». Ах, сердега, він і не підозрював, що я зовсім не поспішаю, навпаки, міркую, як би то довше залишитися в Києві! Він преться до автобуса, пре поперед себе клунка, а там усередині аж сидить Смілянська з дитиною, ще хтось з жінок з дітьми. І він просить їх негайно вийти, дати місце клункові. І вони вагаються, не хотять. І він силоміць клунком грубо, нахабно витискає звідти дітей. І зчиняється крик, лайка, скандал. І всі присутні обурюються на Копиленка… У дворі ж никають бліді, розгублені жидки, страшенно стурбовані тим, що їх не всіх вивозять у першу чергу: їм бо, як жидам, мовляв, у першу чергу загрожує німецька небезпека. З’являється раптом Бажан у військовій уніформі, який вкупі з Корнійчуком верховодить тепер у Спілці. Жиди обліплюють його з такою настирливістю й шумом, що він ледве виривається з цього напосідливо-переляканого кодла, а вони однаково біжать за ним. Переслідуваний, враз затурканий, він опиняється аж на другому кінці двору і, помітивши мене, простує до мене, як до спасенної точки. Я одводжу його ще далі вбік і кажу, що не маю охоти зараз їхати, хоч і належу до сьогоднішнього списку: мовляв, взагалі не поділяю цієї панічної втечі й хочу лишитися вкупі з ним у Києві, а як доведеться, то й «захищати Київ». Він насторожено бликає короткозорими очима й каже: «Ну, як хочеш, як хочеш… але май на увазі, що потім буде важче виїхати». «Нічого, як буде всім, так і мені». А довкола нас уже знову скупчились переважно жиди. Б-н поважно проголошує, що допіру він говорив особисто з Хрущовим, той цікавився настроєм письменників, передавав їм привіт і побажання триматися достойно, поводитись так само організовано, дисципліновано, свідомо, як то було й досі. Я поспішаю додому, радий неймовірно, що маю право (в даному разі певну згоду секретаря парторганізації, товариша Бажана) поки що залишитися.

Шкода, що мій торішній щоденник загинув. Тепер багато чого слід відновити, поки час, бо воно дуже цікаве, повчальне.

Мама позавчора ввечері притопала з села, принесла трохи харчів. Я теж роздобув трохи муки й сала. Другий день ми розкошуємо. Продовжую лікування, що його призначила чаклунка з Дмитрівської, 17. Помічаю якусь реакцію в усьому організмі — чи на добре воно?

А Київ буяє своєю самобутньою красою — сьогодні до того ж сонце. Тут і померти я згоден. Тепер я ще більше, ще глибше почуваю його цінність для мене як українця. Дорогий він мені кожною своєю дрібничкою, ходжу по ньому як зачудований, люблю його так, як, здається, досі ніколи ще не любив. Моє величне, моє прегарне, болюче й втихомирливе, трагічне й шляхетне, розтерзане й живуще, вимучене і невмируще, неповторне, заглиблене в суть життя, якоюсь таємничістю солодкою овіяне, віковічну істину в собі приховуюче, мужнє і ласкаве моє місто, — ясне, земне і в той же час химерне гніздовище усіх скорбот і радощів, усього сенсу життя й боротьби моїх пращурів і мого народу. Я стаю ось перед тобою і почуваю себе перед твоєю величчю маленьким, непомітним, але ти мені знову даєш сили. Я почуваю, як ти мене знову окрилюєш, я п’ю, п’ю, п’ю з твоїх невичерпних життєдайних джерел.

 

4/VІІ — 42 р.

Знайшов вірша, написаного М. Рильським в грудні 1940 р., коли ми разом із ним їздили на літ. виступ до Конотопа й потрапили під хуртовинну, морозяну погоду до готелю місцевої міськради, що якраз ремонтувався (взимку! в мороз!). Там і мусіли два дні жити.

А. П. Любченку
(на спомин про спільну подорож)

Хоч номінально ми в Європі,
В найкращій із її країн,
Але фактично — в Конотопі,
Що мучить нас, як сучий син.

Нема ні їсти, ані пити,
І навіть — соромно сказать,
— Півдня доводиться ходити,
Щоби природі дань віддать[1].

А тут ще хуга сніжна виє,
Реве й свистить, як ідіот,
І замітає всі надії
На наш додому поворот[2].

Нема й дістати де й окропу,
Аж навіть згадується «мать»…
Ох, швидше б цьому Конотопу
Нам, друже, рифму показать!

М.Р. 13/XII — 40.

А ось іще знайшов клаптики — це записочки мені як старшині військових курсів при Спілці письмеників у травні 1940 р.:

Увлекшись компасом из стали,
Аркадий добрый наш, забыв,
Что головы к чертям устали,
Не говорит нам — перерыв!

(Автор невідомий)

Исписали все тетради,
Порох вышел твой и мой.
Ах, Аркадий, Бога ради,
Отпусти ты нас домой.

(Я. Городской)

Я порядкую в ящиках стола, в книжковій шафі, наладжую своє нерухоме літературне майно — і це зараз дуже цікаво, дуже багато викликає думок. Скільки мерців лежить переді мною, скільки мною витрачено дорогого й найціннішого в моєму житті часу! 23 роки в пітьмі, в тюрмі! Як тепер це все надолужити? Хочу найдоцільніше організувати свій час, щоб якнайбільше зробити, написати те, що іще встигнеться.

Сьогодні (зараз 8 год. вечора) — рівно рік, як я вирушав із своєї хати. В цей день торік о 6-й год. вечора, щойно я прийшов додому і сів обідати, подзвонив телефон із Спілки п-ів. Маміконянц — діловод Спілки — передав категоричне розпорядження Бажана і Корнійчука, щоб о 7-й год. вкупі з усією сім’єю і з речами (скільки сам підіймеш) бути на товарній станції, сісти і вирушити. «Куди?» «Нє знаю, куда повезут». «А як же я за годину доберусь до станції із сім’єю та речами? Дайте якийсь засіб пересування». «Нє знаю, так пріказалі т.т. Корнійчук і Бажан». «Ну, якщо не буде засобу пересування, то я не виїду, бо це фізично неможливо — так їм, будь ласка, і перекажіть». А сам собі думаю: справа погана, треба лаштуватись в дорогу, вони, напевне, мені не вірять, уже підозрюють. Я побіг, кинувши обід (а на столі стояв величезний полумисок полуниць, і мама, бідна, почала ридати), у Софію до Ніни, викликав її, так і так, мовляв, баритися не можна. Прийшли. Вже й не обідали. Склали речі. Смуток, сльози, нервування. Дзвоню в спілку — ніяк не можу піймати Бажана. Знову впіймав Маміконянца. «Ну, як із транспортом? Я готовий, жду». «Сейчас, сейчас, поговорю з Олександром Євдокімовічем [Корнійчук. — Прим. авт.]». А потім хвилин через 10 дзвонить: «Ол. Євдок. сказал, что дает свою машіну, только ви сейчас же должны виєхать». І моя остання надія на затримку, на якісь можливі зачіпки й викручування зникла Треба їхати. Сіли всі, як годиться перед великою дорогою, на хвилинку. Підвівшися, я ще зазирнув до свого кабінета, він уже був у вечірній сутіні, видався мені великим і поважним, ніби на відстані вже. Але десь в глибині душі лишалось щось нерозривне з ним. Так, наче передчував я, що повернусь сюди через рік і застану все на тому ж місці. Так. Ну, прощай, Києве! І раптом Лесик, такий завжди охочий до всяких подорожей, — у сльози, в крик: «Я не хочу їхати! Я не хочу їхати!». Серце мені стиснулося, але я навмисне став суворішим, бо й дорослі почали знову ридати. Двірники понесли речі до Спілки, і я з Ніною пішов з ними по Нестерівській, а мама з Лесиком — по Фундукліївській. В Спілці — товкотнеча, розгардіяш, паніка. Особливо — жиди. Хтось каже про жертви останнього бомбардування, а Коган істерично майже кричить у відповідь: «Мнє ето нє інтересно. Мнє інтересно, когда же я получу посадочний талон? Когда же я уеду? Почему евакуіруют в первую очередь украінцев?Нам, євреям, нємци больше угрожают!» Обурення, шум, метушня, народу стільки, що й противитись важко. До того ж уже темно, а світла нема — затемнення від самольотів. Жидівка Балясна, що виконує тепер відповідальну роботу по лінії парторганізації, нашвидку в півтемряві пише мені посвідку на від’їзд. Мама, Ніна й Лесик сидять на речах у коритарі. Ждемо машину Корнійчука, яка повезла на двірець польську письменницю Шемплінську, що теж виїздить цим ешелоном (два дні тому вона з 5-місячною дитиною і чоловіком — Соболевським, чи то журналістом чи інженером — на мотоциклі прибула зі Львова, їхавши 4 доби. Вона ж бо, поза всім, депутат Львівської міськради). Сів і я з родиною на клунках біля сходів — сум і злість, що доводиться їхати, що ніяк не щастить залишитися в Києві та заплутатись в цьому вирі і залишитись зовсім. Потихенько кажу ще раз мамі: «Продавай речі, але тримайся, постарайся зберегти мої книжки й взагалі хату. Я конче тікатиму, як говорив, десь в дорозі. За межі України ні за що не поїду. В крайньому разі — Ніна з малим рушить далі, а я зникну по дорозі будь що буде… А як тобі скрутно буде, дуже вже скрутно, тоді мандруй до Животова». Мама, хороша моя мама, плачучи виймає ті 300 крб., що я їй залишив (все, що міг старенькій залишити, бо й у самого було обмаль), і силоміць тикає їх мені: «Тобі ж, Аркаша, дорога велика із сім’єю, бери, тобі кожна копійка дорога, я тут якось перекручусь, Жорж іще допоможе». Я, звичайно, не взяв, одвів її руку, поцілував стару. А тут уже й машина прибула. Маміконянц покликав мене у садок: «Ви, Аркадій Аф., билі всегда такой отзивчівий, вніматєльний… Желаю вам хорошей дорогі… вас, скажу по секрету, хотят поскорей вивезті, потому так і получілось с нєудобствамі… о вас, ланімаєтє лі, беспокоятся, как о лучшем пісатєлє. Ну, до свіданья, всего вам…» Ах, наївний і хороший мій Вачан! Він прямо не міг сказати, в чому річ, але знайшов спосіб сказати так ясно, що пряміше й не треба. Він хотів мене попередити, щоб я краще зрозумів своє становище людини, яка потрапила під підозру через те, що залишилась, не поїхала з першим ешелоном 1/VII. Ми з ним обнялися. Потім, коли сідали в машину, він допомагав, і Кротевич допомагав, а дорогу раптом заступила Левітіна [… — Ред.], виродок, прообраз «Свині» у Хвильового, і просто сісти не дає: «Ти уже єдєш? Уже єдєш?» «А ти, що ж, не бачиш, чи як?» «Ну, до свіданья, счастлівий путь… Когда же меня повезут? Что ето такое делается?» Я ледве одчепився од неї, а в душі промайнув радісний промінчик — ага! захвилювались жидки, піджилки трусяться! Так вам і треба! Скільки ти одна, Софіє Левітіна, завдала нам у свій час скрути і болю, коли була цензором в Головліті, скільки ти тому ж Хвильовому крові зіпсувала! А тепер тремтиш, скавучиш. Так тобі й треба. От, коли б тільки була можливість, взяв би й послав тобі кулю просто у твій вузенький, але хитро-шкідливий лоб. Чекайте-но, чекайте, що вас іще спіткає. Розплата допіру починається, і ви всі, як стривожений рій, допіру тільки зашалютались. А я, на жаль, замісць взяти участь у цій розплаті — і за себе, і за друзів, і за розстріляного дядька Петра, і за засланого дядька Юлька, і за зруйноване гніздо наше в Животові, і за всю Україну, — замісць розплатитись за все, помститись (так, так, помститись безжально, безоглядно!), я мушу їхати кудись на далекий Урал, в чужу, невідому Уфу. Мене на самому порозі нового життя зіштовхують назад, у ті ж іще темніші сіни, в льохи. Мене знову паралізують, хотять зробити слухняним і безпечним. Ні, я не поїду! Я тікатиму. Конче. Будь що буде!

Дверці машини захлопнулись, і я поїхав… поки що на товарову станцію.

 

6/VII — 42 р.

Вчора (це була неділя) обідав у Базилевського. Живе тут, в «Роліті». Передучора зайшов до мене увечері, одрекомендувався — він аспірант, літературознавець. Вітав, що я живий, що тут, що працюю, і цікавився дуже Харковом, де він учився раніше. В розмові вияснилось, що він походить з Уманщини, недалеко від Животова, а оце два дні, як був у Сквирі, де жив його батько останніми роками. Отже — земляки. Просив дуже прийти до нього сквирської горілки спробувати. Ну, спробували ще й вареників з полуницями. А дружина в нього — студентка істор. ф-ту. Молоде, цікаве, завзяте. Раділи вони моїм одвідинам так, що я аж незручно себе почував. Академік Грунський переказував через нього мені найщиріші вітання і просив умовитись, коли може зі мною зустрітись. Я відповів ним же і просив, щоб Грунський сам призначив час, а я, мовляв, для нього завжди час знайду.

Був потім надвечір у подружжя Шведів, артистів опери. Єпископ Мстислав хоче конче мене бачити — казали. Взяв у них «Марію» Самчука.

Сьогодні: вранці машиною з оператором Топчієм — на кіностудію. Розмова з др. Ульрихом, начальником студії, пропозиція дати літературний текст до докум. фільму «Київ». Він сповнений сумнівів щодо укр. мови, сам трохи говорить російською. Запитує: «А хіба укр. мова має, прикладом, термінологію свою в галузі медичній або технічній?» «Ну, звичайно». «А мені казали, що ні». І довелось довгенько його «просвіщати». Хтось, видко, з русотяпів його сильно загітував. Роботу я погодився взяти за 300 мр. Потім дивився цікаву кінохроніку: бої під Севастополем, під Харковом і одвідини Гітлером Фінляндії. Звідти від’їздив трамваєм. Чудесний сонячний день, перший гарячий день літа. Суниці на Володимир, базарі. Одвідини «чаклунки», що взялася мене лікувати від екземи. Прихід А. Ковальчука і пропозиція від групи молодих письменників стати на чолі літер, об’єднання. Поява Деменка з дружиною. Поява літератора Винницького і його довгі розповіді про свої пригоди. Поява дружини поета Сороки: чи не знаю я що про нього, бо він ще в серпні був заарештований у Харкові НКВД?

Я й не зоглянувся, як проминув сьогоднішній день, і, на жаль, не встиг нічого зробити.

 

7/VII — 42 р.

В газеті «Н.У.С.» рішуче співробітничати не буду. Підозріла, погана газетка, ще й, як мені здається, великодержавницького російського напрямку. Р-тор російськ. газети «Последніє новості» Дудін в ній подвизається з великими й невковиристими статтями, а Штепа, бачу, ходить перед цим піжончиком на задніх. Огидно! Скрізь панує у них мова російська, навіть перекладачка Гордон і зав. літчастиною між собою говорять російською мовою. Якісь взагалі снують теж підозрілі людці і «дівчатка». Лавочка расєйская. Страшенно огидно. Мене навіть (хоча б з люб’язности звичайної) на хліб не прикріпили, але то — Бог з ними. Сьогодні бігав цілий ранок (у Костюка був, у Маньківського в правничому відділі м.у.), щоб якось десь прикріпитись на робочу картку хлібну. Зустрів старого Саратовського, і він пропонував зарахувати мене до співробітників свого театру, та я з ним, пам’ятаючи Жмеринку 1922 р., не хочу діла мати. Піду ще завтра, щось та виходжу. Зустрів Костирка.

Мама сказала, що в дворі є чутка, наче М. Шпак, який уже перед 4-ма місяцями повернув з полону і перебував у себе на селі і дружина якого з дітьми аж з Білгорода оце приїхала до Києва шукати чоловіка, — наче він опинився в партизанах. От ідіот! Завжди він був ідіотом, таким і залишився. Його кижечка віршів була видана в обкладинці, на якій художник намалював галузку, а на галузці птаха, шпака, навмисне на сміх. Тим часом Шпак (це було років 2–3 тому) ходив зраділий і всім показував цю «птичку». А коли йому Скляренко Семен по-доброму сказав, навіщо він, такий незабезпечений, вічно голодний та обірваний, так багато заводить собі дітей, примушує дружину мало не щороку родити, — де ж, мовляв, його голова? — той тицьнув рукою на свою ширіньку і многозначно відповів: «А в нього, знаєш, своя голова. Що ж я з ним зроблю?» От ідіот! Чи так чи сяк, а Шпак дурак…

Згадався побіжно другий вихованець совєтського режиму, представник сталінської інтелігенції, тупий, бездарний парубчак, що гнувся теж бути поетом і що про нього часто говорили жартома: Шеремет не поет, не поет Шеремет.

 

10/VII — 42 р.

Сьогодні рівно місяць, як я приїхав до Києва. Почуваю, що відпочив трохи. Помітно (навіть для інших) поправився. Так само й син. Тепер треба братися до діла. Досі не маю робочої хлібної картки, хоч сьогодні вже був в цій справі у заступ, голови міста Волконовича. Він скеровує мене до Stadtskomisariat’у. Ціла халепа!

Жду листа зі Львова від Рути — написав їй днів 8 тому. Два дні тому Юрко одержав листа від Ніни з Німеччини, з Десау. Вона працює за фахом в арх. бюрі, просить маму подбати за Лесика, запитує, чи зроблено вже мені операцію, і запевняє, що хоч ми розлучились погано, але найкращі її почуття зв’язані з нашою родиною. Огидна вона все-таки, безпринципна, як та повія, духовно [… — Ред.], розкладена жінка [… — Ред.].

Бачив сьогодні Кавалерідзе. Він працює над пам’ятником Шевченкові для Дубна. Дуже просив зайти до нього і до мене обіцявся завітати…

Вранці забігав Гладков — збентежений ніби, жаліється, що платню їм скоротили і взагалі погано. З ним я привітний, але дуже поміркований — адже він від Штепи, з тієї компанії — і цього досить.

Вчора у своєму під’їзді зустрів колишнього мого вчителя гімнастики в гімназії у Сквирі — Шаповала. Постояли, поговорили. Він — а що воно буде, а як буде?.. Типовий хахол. Я йому прочитав коротку лекцію і, видко, не стільки його підбадьорив, як здивував.

Уже кілька днів сонце, теплінь, справжнє літо. З якою радістю поїхав би я кудись на село. Але зараз дуже важко добути перепустку. Та й треба щось думати про заробіток. До діла час, щоб десь на осінь можна було вирядитись до Львова й розв’язати остаточно справу з операцією… Записую ось зараз ще другим заходом. Вечір, власне — надвечір’я. З мого бічного вікна видко сусідній сквер, що вже за ці роки буйно розрісся. Над деревами стоїть синявий вечірній туманець. Легка прохолода після варкого дня. Хороше. І будівлі далі за сквером, на узгір’ї, укомпонувались так гармонійно, наче це спеціально за дбайливим мистецьким розрахунком і смаком їхню різну височінь, повороти і місце тут визначили. А воно ж цілком випадково — і якраз гарно, повноцінно. Гарний ти, Києве!

Читаю зараз «Марію» Самчука. Річ була б досить добра, але вона досить поверхова; написана чи то поспіхом, чи з браку в автора нахилу до конче потрібних в таких творах (бодай окремих) психозаглиблень. Написана якось так, ніби автор лише швиденько перебігає життям, а місцями трошки підстрибує і перестрибує. Добре, що він дав підзаголовок: хроніка одного життя. Це до певної міри його виправдує, але не цілком. Щоправда, укластися в невеличку книгу з цілим життям людини — завдання нелегке. Я ждав від «Марії» значно більшого. Кажуть, що його «Волинь» цікава, серйозна, ґрунтовна річ. Шукаю її вже давно і ніде не можу запопасти. Самчук мене давно цікавить. А Кавалерідзе сьогодні характеризував його: серйозна людина, в творах менш цікава, ніж у житті.

Кажуть, ніби по радіо повідомлялось сьогодні про здобуття Кронштадта. Оце було б здорово, «йолкі-палкі». А вчора — з 38 пароплавів, що йшли на допомогу советам, потоплено під Шпіцбергеном. Здорово! А позавчора — взято Вороніж. Чиж не здорово? А ще перед кількома днями впав Севастопіль. Події наростають, наступ розгортається. Дивуюсь на талановиту розміркованість, всебічне охоплення комбінованими ударами такого колосального фронту, — це можуть тільки німці. Вчитись, вчитись у них, хоч багато хто з моїх земляків, млявих і зарозумілих, не хоче цього збагнути, тупуляється розгублено не місці, бурмоситься і бурчить… Його, бачите, притиснули, а він ждав, що йому ні з того ні з сього впаде готовенька українська держава, що йому просто на тарелі піднесуть готовенькі особисті блага, бо він, бачте, українець. Ой, хахли, хахли! Вони й досі не розуміють, що наше поле бою — наполеглива, але гідности сповнена… праця… на свою ж, кінець кінцем, користь. Цей «рукопашний бій» афішувати треба, вміло переключитися треба, а не скиглити й потилицю чухати. Які ж бо неповерткі, неімкливі — і обурливо це і боляче.

 

13/VII — 42 р.

Чому досі нема відповіді від Рути? Або листа мого цензура не пропустила (я писав про виклик, який мені потрібен зі Львова, щоб тут швидше й лекше добути перепустку), або її зараз нема у Львові. Кому ж іще написати? Гірнякові? Але не маю його адреси. Щось треба починати рішучіше.

Волконович в хлібній картці мені одмовив, і це треба запам’ятати. Чи боїться він чогось чи просто хам і сволота? В Києві всі майже справляють вражіння або переляканих, або злих, або геть розчарованих. Справді — тут негаразд. Постерігаю дедалі більше невдоволення. Воно росте. Наприклад, дуже неохоче їдуть на працю до Німеччини, уникають різними способами. Кожен розводить загадково й запитливо руками — що це, мовляв, робиться і щодалі буде? Беруть-бо до Нім-и силоміць. Побутові обмеження теж досить суворі. На базарі увесь час, крім дорожнечі, метушня і хаос. Запровадження укр. карбованця викликало паніку, бо чимало позалишилось в людей рад. грошей, а підготовчі пояснення про обмін з’явилися пізно. Тепер, до 25/VII, відбувається реєстрація всіх, хто має, а хто ні робочої картки на хліб (готується, очевидно, очищення міста від зайвого елементу в зв’язку з незабарливим переїздом сюди з Рівного генералкомісаріату). Перспективи на зиму погані — палива нема і з харчами негаразд… Все це та багато чого іншого створюють дуже напружену атмосферу. Але мимоволі постає запитання: за большевиків бувало іще гірше, і терпіли, мовчали. Тепер — враз забракло терпіння, дарма що війна і що явища ці тимчасові. Чудна і просто погана вдача всіх оцих людей — одне слово, обивательщина. А на селі… на селі, казав мені днями Ф. Гладков, посилюється партизанський рух, дядько вже суне до лісу. Дядька-бо занадто притиснули з різними вимогами, обмеженнями та безапеляційним начальницьким грубим поводженням. А дядько, попри всю скруту і злигодні за совєтських часів, все ж таки вже звик, щоб з ним бодай на словах рахувались, обдурювали, але покликались на його самолюбство, «незалежність», «авторитетність». Так, так… «всего дороже нас возвишающій обман». А німці цього не ураховують, багато чого не ураховують і надаремно ускладнюють взаємини. Все це, звичайно, перетреться. Та й тверда рука нашій збуреній, розкладеній і часто розбещеній масі конче потрібна. Але потрібна також вдумливість підходу. Це ж не негри-невільники. Це вимучені большевизмом люди. А переможець завжди, принаймні, має право на великодушність до тих, хто всіляко сприяє його перемозі. Щось тут негаразд. Якийсь «гвинтик» уже зламався чи стерся. І здається мені, до цього псування запопадливо й злодійкувато прикладають руки передусім москалі та поляки, а найбільше, звичайно, большевицька агентура.

Допіру був у відділі мистецтв, познайомився з директором капели бандуристів Москаленком, що три дні тому повернув з капелою з Волині. Повернули вони швидше, ніж сподівались, бо мали там величезний успіх (бували демонстрації із співанням у залі укр. гимну тощо), їх попросили негайно виїхати до Києва (sic!), щоб звідси незабаром вирушить до Німеччини (мовляв, компенсація!). Мос-ко розповідав, що на Волині, особливо молодь, дуже невдоволена У. Самчуком, який нібито дозволив собі підписувати низькопоклінні документи й писати холуйські статті. Вважають його скомпромітованим. Та чи не є це поміркованість дозрілого Самчука і гарячковість ще не зовсім дозрілої молоді?

Позавчора, у суботу, був у мене Хоменко, аспірант, той, що крутився в Харкові ще в листопаді — грудні минулого року і що його фейлетона я з великими виправленнями надрукував в «Н.У.С.». Він розповідав про Уфу, де встиг побувати ще у вересні як евакуйований і звідки різними комбінаціями все ж таки вислизнув. Людина, за всіма ознаками, спритна, але занадто балакуча, нервово-балакуча і тому дуже нервує інших, втомлює швидко. Я, пригадую, ще в редакції ледве витримував його візити. Отже — Уфа. Бував він у Тичини, який жив тоді в малесенькій прохідній кімнаті: два ліжка для його й Ліди, а мати Лідина на долівці. Обіцяли йому кращу й теплішу кімнату, але ж на неї запретендував якийсь актор, потрібна була за неї рішуча боротьба, — і Т. махнув рукою, перехопили в нього той куток. Т. казав, що збирається писати мемуари. Він улаштував при Башкирській академії Панча, Копиленка, Яновського, Рибака, Гофпггейна. Тоді Гофштейн почав домагатись, щоб улаштувати іще там такого бездару-жидка, як Скоморовський, та ще кількох жидків. Т. жалівся на це Хоменкові і не приховував уже свого обурення на жидівське нахабство. Довелось Хоменкові в тій же академії постояти в черзі до буфету разом з Рильським та Копиленком і одержати зрештою трошки киселю в мисочку… А що ж було потім, узимку? Кажуть, ніби всіх їх з Уфи потім повезли далі на Сибір. Хтось там, безперечно, не витримає, загине.

Вчора в Ботанічному саду до мене призналась Оля, що була кур’єром в Спілці письменників. Ніби зраділа, але далі в розмові виявилась дивною — чи то вона взагалі легковажна трохи, чи занадто розгублена під впливом усіх подій. Щось несерйозне і навіть підозріле. Я постарався швидше скінчити з нею розмову.

Заходила Люся Шкаруба, приятелька Ніни. Зітхає за своїм Женьою, що мобілізований був большевиками й досі про себе звістки не подав. Він безоглядно завжди зраджував її, а вона, бачте, все одно зітхає й побивається за ним. Нашу розлуку сприйняла вразливо, хоч і дорікала дуже Ніні й сказала, що Ніна згодом дуже пожаліє. Ет, не люблю я цих трафаретів і вегетаріанства… Більшість наших теперішніх жінок і дівчат [… — Ред.] запопадливо липнуть до німців і з перших же днів у найгірший спосіб узялись «репрезентувати» націю. Все це, виховане ще большевизмом, без міцних моральних і національних засад, ні чорта не варте — його слід було б знищити, випекти з життя, як пошесть, як гангрену. Про цих жінок і дівчаток ми ще будемо в свій час рішуче говорити, і наш присуд мусить бути найсуворіший. Це — гидота, гнилизна, струп. До всіх болів мого народу — ще й цей, соромом пройнятий біль!

 

14/VII — 42 р.

13-та година. Допіру були в мене Кавалерідзе і Влас Самчук. Кавал. привів Самчука познайомити, зв’язати. Самчук старший віком, ніж я собі уявляв, і взагалі не такий, як я уявляв — присадкуватий, досить уже посивілий, хоч обличчя свіже (він не палить), стриманий в рухах, послідовний і спокійний в думці. Хоч згодом, коли я почав розповідати деякі факти з життя укр. совєт. літератури, помітно пожвавішав, зайорзав на канапі, хлопнув мене по-хлопчачому по рамені і якось безпосередньо, тепло, весело, злетіло у нього слово: друже… Він просить дати матеріал (белетристичний) до журналу, що буде друкуватися в Полтаві з дозволу військ. нім. влади і що редагування його запропоновано Самчукові. Вийти має конче до 1 вересня. Працює він зараз в ДНБ, маючи завдання писати два фейлетони на тиждень. Сидів місяць у в’язниці, була перспектива вислання до Нім-и, але потім залишили його знову в Рівному. Я трохи похвалив його «Марію», подякувавши за те, що таку загалом потрібну книжку він написав, чого ми в совєтських умовах не могли, звичайно, собі дозволити. Докладніше про неї я заангажувався поговорити при іншій нагоді. Він, видко, був приємно схвильований, але почервонів. Він взагалі, помітив я, червоніє хвилинами, — добра ознака. Обіцяв іще зайти, бо тут перебуватиме ще кілька днів. Умовились якось днями разом у Дніпрі покупатись.

Кавалерідзе хоче організувати новий український драматичний театр і просить співробітництва. Треба йому конче і всіляко допомогти. Сьогодні, до речі, бачив у відділі мистецтв «корифея» Сагатовського, — його треба швидко вбік, десь до архіву, а натомість щось свіже, нове, життєздатне і перспективне на зразок Кавалерідзе. Візьмусь в цьому напрямкові «обробляти» Костюка.

Вчора — вечірній чай у Базилевських, де познайомився з Ю. Тарковичем. Молода ще людина, але поміркована. Зовні — типовий представник нової генерації захід, українців. Змістом своїм типовости цієї додержує лише частково. Нема отієї романтичної революційної зафарблености і характерного нахилу до теоретизування. Передав мені привітання від П. Сагайдачного, з яким мав розмову про мене у Львові. Взяв зі мною інтерв’ю про евакуацію письменників із Києва та про мої пригоди в Харкові — для «Краківських вістей» (між іншим, Самчук казав, що редагував інтерв’ю зі мною Малиновського і скерував до друку). Таркович збирається проскочити до Харкова, я дав йому адресу редакції «Н. У.». Розповідав про Дудіна, ред-ра рос. газети в Києві, як той оце недавно, бувши в Берліні, подав райхскомісарові меморандум і там рішуче зазначив: українці на східніх землях — або комуністи, або націоналісти. Але меморандум цей переходив канцелярію, де працюють якраз українці, досвідчені вже в таких справах люди, і вони додали до меморандума своє коротке пояснення, змістом якого було, що це, мовляв, звичайнісінька гола провокація чергового російського великодержавника. Коли меморандум дійшов до рук вищого начальства, начальство його відкинуло з іронічною усмішкою. Так безплідно і безславно скінчилась дудінська провокація. Яка сволота! Недарма я з першого моменту, коли познайомився з ним, відчув до цього «барчука» сильне упередження.

Таркович вітав мене, що я не взяв участи в «Нов. Укр. Слові», і радив швидше їхати до Львова, де, запевняв він, мене дуже радо приймуть і допоможуть вилікуватись. Потім, повернувши вже на зиму до Києва, я зможу братися до роботи як слід. Він, розміркований хлопець, має цілковиту рацію, — але як цього всього доскочити?

Базилевський, коли ми залишились на самоті, просив ради, як йому повестися — пропонують йому їхати до Берліна і відбути там курс спеціального навчання для праці в системі держави, тобто майбутньої укр-ї держави. Викликали його й подали пропозицію німці, але ініціатива, за всіма ознаками, виходить з кіл гетьманських. Отже, за всіма ознаками, шанси гетьманату піднялися?.. Я, звичайно, замість якоїсь твердої поради, відповів йому, що такі кроки в людському житті спрямовуються лише за глибокими особистими політичними переконаннями і розв’язати це може і мусить тільки він сам. Додав, правда, запитання: чи популярний може бути гетьман на нашій Україні після компромітації в 1918 р.? Як на його думку?

— Ні, — рішуче відповів він.

Він передав мені запрошення від комісії з усталення укр. правопису, яка зараз працює в Києві, — взяти в ній участь. Довідавшись, що там є група, яка обстоює т.зв. «академправопис часів Скрипника» і змагається з групою Грунського (дещо русофільською), я погодився.

 

18/VII — 42 р.

Сьогодні вранці поїхав на Рівне автобусом Самчук. Він ночував у мене. Позавчора ще зайшов з дружиною, я запросив їх у мене перебути, і вони охоче погодились, бо досі були надто далеко від центру міста — у Кавалерідзе. З Самчуком швидко й легко заприятелювали, багато ходили разом по місту і багато говорили про найцікавіші справи. Подарував йому деякі свої книжки й фото. Він обіцяв конче надіслати мені чи передати якось свою «Волинь». Запрошував конче до Рівного. Написав (од мене передаючи привіт) листа Маланюкові у Варшаву. Маланюк зараз працює десь там топографом.

За ці дні: перша участь (16/VII) в засіданнях правописної комісії; біганина з приводу придбання піаніно; марш на Малу студію «Укрфільму», бо трами зараз не ходять; вживання всяких заходів, щоб добути хліба; хвилювання щодо харчів, бо 20/VII закривають базари й забороняється всякий довіз продуктів. А що ж буде, чим і як жити? Ні чорта не розумію. У всіх киян величезна розгубленість і дуже пригнічений настрій.

Малиновський — репортер ДНБ — жде днями приїзду з Рівного директора ДНБ, обіцяє влаштувати мене безпосередньо через нього співробітником ДНБ. Мудрує теж над тим, щоб згодом улаштувати мене на роботу в Берліні — редактором мови. Така можливість досить реальна, але навряд чи я, обтяжений родиною, зможу на цю пропозицію пристати.

А поки що зароблені ще в Харкові грошенята швидко пливуть, зарібку свіжого нема, харчування стає дедалі складнішою проблемою — пропозиції щодо роботи з’являються, та вже ніяк не перетворяться в діло.

І Рута мовчить. Видко, лист по дорозі застряг, дарма що рекомендований.

Згадую: початок 1941 р., приїзд із З.У. групи письменників, мене призначено бригадиром зустрічати їх, турбуватися за найкращі умови їхнього перебування в Києві. Лютий мороз, вітер, зустріч львівського поїзда на вокзалі, «Континенталь», де вони розміщені, потім сніданок унизу в ресторані, де нікого, крім нас, нема. Моя промова на цьому сніданку, що супроводиться кілька разів оплесками. Настрій піднесений. Наприкінці промови я кидаю лише одне гасло: «Хай живе вільна, об’єднана тепер радянська Україна!» Всі встають, оплески, щум, чокання чарок. І коли чокаються, коли запала хвилинка тиші, в цю тишу різко, вимогливо, з викликом вривається ззаду мене голос: «Хай живе тов. Сталін!». Озираюсь — троє молодчиків сидять під стіною, п’ють, їдять і зухвало посміхаються. Зразу стало ясно: агенти НКВД. Коли вони встигли там прилаштуватись, як з’явився той столик і ці троє сторонніх людей, — тільки вони одні знали. І в ту ж хвилину серед гостей сталося прикре замішання. Настрій враз упав. Всі мовчки сіли й не знають, що далі робити, що казати (а це ж іще галичани, лякані люди). Кліпають на мене обережно з-під лоба. Я теж з несподіванки дуже розгубився, хоч швидко опанував себе і хотів уже відповісти: мовляв, протягом сніданку вже так багато було сказано ім’я «геніально наймудрішого батька Сталіна», що занадто багато згадувати його — це вже зловживання. Але мене випередив Гофштейн (він теж захвилювався, за себе, бо потрапив до цієї компанії) і виголосив коротку промову в якій старався частково мене виправдати, мотивуючи приблизно тими ж домислами. Проте сніданок уже був геть зіпсутий і кожен поспішав встати від столу. Коли встали всі, той самий чекіст гукнув: «Я поважаю вас, т. Любченко, як відомого письменника, але вибачте — сьогодні тут ви зробили серйозну помилку!» До мене наблизився Ю. Смолич, що був на сніданку, і сказав: «Не турбуйтесь. Пришити вам чогось все одно не зможуть, бо саме вони повелись по-дурному». Проте я ждав неприємностей і до мене потім співчутливо зверталися Карманський, Цурковський, Тудор, Скляренко, заспокоюючи та підбадьорюючи. Провокація була занадто груба, тому й наслідків не дала. А я, порушивши совєтський канон, почував глибоке задоволення, хоч і знав, що це мені, як певну мою демонстративність перед гостями, вже кріпко записано в список «злодєяній».

 

19/VII — 42р.

Неділя. Історія із М. Шпаком. Підлий ворог хотів завдати мені смертельного удару, але я зловчився, ухилився і натомість разюче вдарив ворога. Я такий обурений і злий, що, незважаючи на витримку, не можу зараз докладніше записувати. Зроблю це згодом.

 

20/VII — 42 р.

Днями замовив малому літні черевики у шевця на Фундукліївській — ріг Нестерівської в бік Волод. собору. Швець — українець, середніх років, кривий на ногу, проста й щиросерда людина. Розговорились, і виявляється, що він іще хворий на серце — міокардит. Я йому дав низку порад щодо режиму життя та дієти, а він, страшенно захвилювавшись, вдячний за мою увагу й співчуття, показує мені на клаптику паперу запис «пантокрин» і жаліється, що ніде в Києві цих ліків дістати не може. Я загадав, що в мене залишився флакон з харківських запасів, і пообіцяв йому цей флакон подарувати. Швець зрадів, почав розповідати про свою дружину й сина, що живуть у Ніжині і незабаром до нього приїдуть. Взагалі з усіх його висловлювань проступала яскрава закоханість у життя, — людина-каліка, що цілими днями сидить згинці без свіжого повітря, — велике прагнення якнайповніше відчувати життя і чимало зв’язаних з цим надій та цікавих перспектив. Через день по цьому заходжу до нього, щоб забрати готові вже черевички, грюкаю — жодної відповіді. А убиральниця, що якраз мила сходи, питає мене: — «Ви давно в шевця були? — Позавчора. — Ну, то ви не знаєте, що тут трапилось… Цієї ночі його вбили і пограбували… А такий, знаєте, хороший чоловік був».

 

23/VII — 42 р.

Найбільше дається відчувати в наш час одна сила — сила випадковосте. Твої найпристрасніші бажання, всі твої найенергічніші заходи, вся концентрована воля — ніщо перед невблаганною силою випадковосте. Живемо, отже, зараз, зовсім незалежно від нас самих, хоч якими б цільними твердими натурами ми були. Живемо несподіванками, випадковостями, що враз усе перерішують по-своєму, — іноді страшенно жорстоко, іноді ж багатьом на радість і щастя. Та й щастя, радість — це така ж умовність, примха, як і все теперішнє наше життя.

 

27/VII — 42 р.

Два дні тому на Фундук-й, недалеко вул. Леонтовича, о 6-й год. вечора йшов один пристойно зодягнений цивільний. Йому назустріч теж такий самий цивільний. Порівнялися. Один із них щось коротко сказав і вистрілив другому просто в серце. Той упав і люди (їх тепер в Києві залишилось небагато) кинулись до вбитого. Поки туди-сюди, а вбивця вже майнув за ріг і зник. І німці, що проходили вулицею, теж не могли впіймати. Що таке, чому, хто, за що? — Нічого невідомо.

Позавчора купив і привіз піаніно — здійснилась мрія. А грати сам не вмію, сиджу та бомкаю. Зате сина навчу. Ах, який жаль, що не вмію, —так хочеться віддати музикою багато з чого з тих почуттів, що бродять у душі. Я певен: писав би музичні п’єси, коли б умів грати.

Вчора, в неділю — гарячий липневий день, і якраз липи цвітуть, кричуще пахнуть, — ходив з Лесиком на Хрещатик і в сади над Дніпром. Страшні хрещатицькі руїни, навіть хлопчик (він їх уперше побачив) вжахнувся: «Ой, тату, що ці большевики наробили!» Пляж на Трухановім і галас численних купальників, що аж по цей бік ріки чутно. Дніпрова далечінь — голуба далечінь! (Куліш Микола… «Малахій»). Зустріч біля гетьманського палацу з старим нім. солдатом, частування мене цигаркою, а я його лимонадою. Захопилися розмовою, він провів нас аж додому і до хати зайшов. А що в хаті допіру вимили підлогу і дуже чисто взагалі, — він так хвалив, що пішов на кухню до мами вітати її за добре господарювання. У мами мокрі закачані руки, і він потиснув вище ліктя. Обіцяв іще заходити.

Відбув регістрацію — в пашпорті стоїть печатка: «Звільнено від роботи». Сьогодні дістав робочу картку з познакою: «Забезпечено». Все Це тільки завдяки хворобі моїй, що днями знову рішуче нагадала про себе черговим нападом.

З харчами погано — нічого майже нема на базарі і страшна дорожнеча. Заробітки теж дуже погані. Але не втрачаю надій.

Сьогодні одержав листа від Самчука. В ньому — захоплення моїми творами і така ще, між іншим, фраза: «Тепер я добре розумію, чому ви не одержали ордена і чому Микола Хвильовий увігнав собі в лоб ту немоторну кулю».

 

28/VII — 42 р.

Сон: Куліш Микола, що живе просто на землі над якимсь проваллям. Я теж над цим проваллям, на самому краю. Він має робити якийсь сенсаційний виступ по радіо, і я здивований, чому він мені про це не сказав. Він мовчазний і дав мені кілька тоненьких, але значливих змістом зошитів. Про його виступ сказав мені Сергій Пилипенко, швидко пройшовши повз мене і лукавенько посміхнувшись.

А днями снився Натан Рибак, що здалеку хитро з примруженими очима і своєю іскаріотською посмішкою заходив до мене, ніби для нападу, та не вдалось йому, — він віддалився з якимсь величезним натовпом. Пригадую, як він мені снився торік, другого ж дня після початку війни: у моєму кабінеті на канапі я його в постілі душив з насолодою… він захарчав… я його задушив на очах у переляканої Ніни… і прокинувся з глибоким відрадним відчуттям. Як же цей жидок обкручував Корнійчука! Справжнє втілення маленького Юди! І я, рятуючи свій стан хоч на короткий час, примушений був писати про нього статтю. Я сам себе зневажав, і зараз мені огидно, але що можна було в тих умовах зробити? На жидівську гнучкість відповідати теж гнучкістю, аби лише найдорожча справа менше потерпала. Думаю, що б коли українцям властива була мудріша, еластичніша поведінка, вони багато виграли б. Наша прямовитість плюс упертість — це тільки наш примітивізм, і хоч від них віє здоровою первісністю, але в наш час така саме зоологічна «цільність» дуже шкідлива. Може, зрештою, навчимося бути хоч трохи європейцями.

Ще глибше ненавиджу москалів, що стільки тяжіли над нами своєю азіатською вдачею (як же! слов’янська спорідненість!) і всіляко намагалися утримати наш нарід у межах тієї пресловутої «первісности» й примітивізму — широкої, мовляв, слов’янської душі, незайманої і тваринної. Будь вони тричі прокляті!

Пригадую: Ніна невдовзі перед нашою розлукою зловтішно сказала мені: «Ні черта із етой вашей України не вийдєт!» І це після семи років спільного зі мною життя, після того, як я уже в грудні 1941 р. відкрив їй цілком свої національні болі та прагнення і всю мою національну боротьбу в минулому. І це — українка, з кости-крови українка! Ні, вона просто — гадина. Вона, кінець кінцем, той же Н. Рибак, лише другим боком. Найгірша курва — це курва зі свого ж роду, бо тут цинізм, як органічний уже протест, не хоче і не потребує знати бодай найменших меж.

Прочитав «Протоколи сіонських мудреців» (П. Нілуса). Якщо це підробка, то дуже вдала. Вражає.

Наполягаю на засвоєнні нім. мови. Пишу текст до короткометражки «Київ», статті й фейлетони до ДНБ; готую новелу для Самчукового журналу; хочу й до бердичівської газети щось написати, бо дуже просив, спеціально заходив до мене днями заст. редактора — працюю в правописній комісії… але голодний. Хліба обмаль, жирів майже зовсім нема, зелень та молочне на базарі страшенно дорого. Всі довкола нарікають на заборону довозити до Києва харчі. Ждуть, що ось-ось це мусить бути замінене якоюсь іншою постановою, що давала б можливість бодай мінімуму прожиткового, бодай сякого-такого забезпечення від голоду.

Брати Винницькі. Обоє служать в житловідділі. Один — літератор (був у нього днями на іменинному обіді), а другий — інженер. Літератор пише укр. мовою, обидва й говорять укр. мовою, проте обидва в Україну зовсім не вірять, а інженер одверто мріє про монархічну Росію і не приховує зненависте до всього українського. А в пашпортах визначені як українці. А дід їхній — поляк. А баба — чи то грекиня, чи грузинка. Своєрідні метиси. Загалом — маразм. І вони теж якоюсь мірою репрезентують сучасне київське «громадянство».

Йду вулицями — майже виключно російська мова. Майже виключно — метиси, покручі, перевертні, малороси, безнадійні міщухи, тупі консерватори, чорносотенці, великодержавники, всіляка смердюча наволоч… Душно! Душно! Весь бруд тепер виплив нагору і Мусує, як дріжджі, користається з нагоди, щоб десь зачепитися, пустити нові пагінці. Душно! Київ розкладений і продовжує гнити. Де ви, аборигени? Розбрелись, а решта десь принишкла по закутках, запічках, шпаринках і жде з трепетом, відчаєм: що буде з Україною? Жде нетерпляче кінця війни на сході, певна, що тоді вже все остаточно з’ясується. І така наївна, не втрачає віри, що все оце — тимчасове, що німці врешті виявлять увагу до національних місцевих почуттів, винагородять українців за їхню допомогу в цій антибольшевицькій боротьбі, не зневажать давньої прихильности українців до нім. народу. Більше фактично їм нічого не лишається — тільки надія. Та й те, мовляв: чи доцільно німцям по війні мати знову на сході потужну імперіалістичну Росію? А німці промовисто мовчать або промовисто граються… в «кітки й мишки».

 

31/VII — 42 р.

Вчора зранку заходила Докія Гуменна. Вітає, радіє, що я по цей бік, що неушкоджений, що нарешті я в Києві. «А ми всі вже цілу зиму ждемо, ждемо». Настрій у неї підупалий: що буде з Україною? Заспокоїв, пояснив, що з одного Києва й поведінки теперішніх його обивателів судити про стан і долю всієї України не можна. Потрібна видержка, потрібна спочатку цілковита перемога над Москвою, жидами, большевиками. Дуже багато залежить від того, чи зуміємо ми, українці, вже досить скомпромітувавши себе на початку цих історичних подій, тепер повестися з гідністю, виявити бодай сяку-таку політичну дозрілість, тобто працьовитість, дисциплінованість, витримку, але без рабського запобігання, без південної ексцентричности, а тактовно, спокійно, розмірковано, достойно. Вона погодилась. Каже, що з полону десь на село до себе повернув поет Воскрекасенко. Вона працює наук, співробіт. в Музеї переходової доби, лає проф. Оглобліна (директора музею і колишнього купця). Це — кодло Штепи, Якубського, Драгоманова й ін. Розповідає, що Якубський про мене проязичився: «Треба Любченка запросити до співпраці в музеї, але його нігде не видко… і в редакцію не заходить… уникає людей, бо в нього не все, кажуть, гаразд у минулому… До того ж — «орденоносець». «Хто? — здивувалась Гуменна й рішуче заперечила: — Та Любченко ніколи орденоносцем не був. І взагалі… у нього все якраз гаразд, ми ж знаємо!» От сволота! Я зігнорував їхню газету, і вони вирішили мене провокувати. Але як наївно, безсило, безнадійно виглядає ця провокація з орденом! Звичайно, це не значить, що вони чогось гіршого не роблять. Ні чорта з цього не вийде, старанні й жалюгідні мої «співбатьківчане», — з твердої й добре шліфованої поверхні бруд все одно швидко сповзе або й одразу одскочить. Я ж готовий був до цього давно. Я готовий до ще більшого. Досить мати перед собою таких лисів, таких брудних юдиків, як Штепа та Якубський.

Кажуть у Винницьких: є претендент на російський престол. Син Тетяни (царської дочки), що, як відомо, уникла розстрілу і вийшла заміж за японського цісаревича. У неї, мовляв, двоє синів. Але старший, за звичаєм японським, виховується в дусі японському, готуючись перебрати державу Висхідного Сонця, а молодший (Олексій 2-й) — в дусі материнському, — тобто кандидатом на трон російський. І кажуть, що за давніми якимись пророцтвами, найбільше в цій війні виграє жовта раса, отже — Японія… Sic! — глупота…

По київ, базар [ах] розплодилось чимало ворожбитів та хиромантів. З різних кутків плодяться, як паразити, різні, кумедні іноді, чутки. Тут, може, звичайно, діяти і большевицька агентура. А німці, на мою думку, зовсім невдало провадять пропаганду в нашій країні, багато чого не ураховують, користаються з методів застарілих. Аж дивно! Розумний такий, діловитий нарід і так мало надає значіння дуже поважній справі.

 

2/VIII — 42 р.

Не щоденник у мене, а якийсь базарний кошик. Ну, хай. Тут — я сам, і ніхто мене тут не знає. Аби лише не забути потім — воно знадобиться. Шкода, що загинув щоденник торішній, а особливо той, з років 31–33.

Старший Винницький дуже обурений на українців, що не цінують Пушкіна, аж тремтить, аж пінить. Хотілося йому нагадати з того ж Пушкіна:

Уж Русью только бредіт он,
Уж он Європу нєнавідіт
С єйо політікой сухой,
С єйо развратной суєтой.

Або:

Нє торговал мой дєд блінамі,
В князья не пригал із хохлов…

Чи:

То ль дело Кієв! Что за край!
Валятся самі в рот галушкі,
Біном хоть пару поддавай,
А молодіци-молодушкі!..

І взагалі сказати йому про Пушкіна — великодержавника, безоглядного російського шовініста, що плазував перед троном, величав товстозаду «Расєю», зневажаючи в найцинічніший спосіб Наполеона, прогрес, упокорених українців, кавказців, поляків, славного Мазепу, якого він просто ненавидів.

Але потім вирішив: не варт, недоцільно. Переді мною — звичайнісінька великоруська тупо-хамовата свиня, а я буду «метати бісер»…

Ах, як же ненавиджу я їх, оцих змосковщених виродків. Ненавиджу Москву!

Днями були: дружина композитора Верьовки, якого больш. вивезли до Уфи, і з нею якийсь громадянин з Вукопспілки (я з ним раніш познайомився у Тичини, але не пам’ятаю прізвища). Вчора заходив інж. Кошовий, що кінчав і-т з Ніною, тепер працює нач. виробничої частини на заводі, що колись звався «Ленінська кузня».

Вже третій лист від Самчука. Попередження, що приїде його шеф др. Аріо, директор ДНБ, який хоче, щоб я йому показав Київ. А вчора був Малиновський. Попередження, що сьогодні о 3-й прийде до мене з Аріо. Днями з’явилась по всіх укр. газетах інформація через ДНБ про нашу правописну комісію — там згадано і моє прізвище. Поява цієї інформації дуже важлива саме тому, що там сказано: «В основу покладено академправопис 1929 р.». Отже, для всієї укр. периферії буде вже ясна й точна орієнтація на цей правопис — 1929 р. Менше вагань, мудрувань і більше спільности, унормованої єдности. Я радий, що так широко видрукувана інформація, бо це ж була моя ініціатива, і я сам виготував для Малиновського матеріал. Що б там не було, а вся культурна Україна буде вже щодо правопису мобілізуватись в цьому єдиному напрямкові, тим більше, що в інформації на початку ж стоїть фраза: «При підтримці німецької влади» працює, мовляв, ця комісія. Отже, для боягузів і русотяпів — досить певне застереження. Є чутки, що укр. письмо хотять перевести на латинську абетку, тому й затримується трохи друкування підручників. От коли б це справді здійснилось! Україна зразу переступила б чимало меж на шляху до Європи, а головне, ще рішучіше й остаточно розірвала б штучну, проте міцну пуповину з Москвою. Пригадую, як про це мріяли ми ще в ВАПЛІТЕ. Навіть такий заядлий плужанин, як С. Пилипенко, піддався на наш заклик (нам це не випадало робити, бо одразу ж ініціатива була б паралізована, а він як представник села був тут добрим пробним каменем). Він тоді і проект виготував за зразком чеської абетки. Вже й засідання відбувались в буд. ім. Блакитного. Але все скінчилося крахом і погрозою ЦК КП(б)У.

Сьогодні — неділя. Знову сонце, хоч прохолодно після дощів. Квіти й зелень палають на балконі. Лесик гуляє на дворі, про матір свою й не згадує. А про Харків і «бабу Женю» не хоче й слухати [… — Ред.]. Тим краще!

Мама сьогодні збирається наварити вареників з вишнями — цілий тиждень перебирала якісь запаси пшениці, намочила, змеле тепер на муку, чогось підсипле, і будуть, каже, вареники. Добра моя, хазяйновита мама! Добре мати маму. Без неї мені зараз — хоч пропадай. А вона якось крутиться, щось вишукує, пристосовує, принатурює, сама воліє поголодувати, аби лише нам дати. Справжня мама, люба мама. Не знаю, як уже їй подяку скласти.

Останніми днями хворію — виразка мучить, нерви знову розпускаються, ніяк їх не стримаєш. Багато, багато довкола неприємного. Мимоволі діймає, гостро іноді чіпає. Заціплюю зуби, стискаю серце в жменю, але важко зовсім не реагувати. Довкола не гаразд — витримка потрібна величезна. І в самого мене не гаразд — ще більша витримка потрібна. Знаю. Тримаюсь. Але скільки муки!

5 год. дня. Допіру був з візитою директор ДНБ з Рівного п. Аріо. З ним — його уповноважений, що залишиться тепер у Києві, ще редактор укр. відділу Д НБ п. Лазар і місцевий кореспондент ДНБ Малиновський. У мене вони застали Завитневича (голову мовної комісії) і літератора Винницького. Останній прийшов несподівано, потрапив на нашу офіційну зустріч випадково і трохи перешкодив, бо при ньому ні я, ні Завитневич не могли вже говорити так одверто, як хотілося. Розмова тривала годину — про справи культури української, про укр. мову, про газету «Н.У.С.» й невдалу роль Штепи яко редактора. Аріо, австрійський німець, дуже добре володіє укр. мовою, стоїть щодо мови на засадах правопису 1929 р. Сказав, що цими днями вони пустили інтерв’ю зі мною — оте, що взято було у мене Малиновським ще місяців півтора тому. Цікаво, чи надрукує його тепер «Н.У.С.»? Зустріч ця, на мою думку, матиме деяке значіння, бо протягом години все ж таки ми встигли чимало чого важливого їм розповісти. Аріо просив додержувати зв’язку з його представником.

 

4/VIII — 42 р.

Так, я невиправний романтик, наївна я людина. В цьому раз у раз переконують мене життєві факти. Але нічого. Раз я усвідомлюю свою наївність, значить ставлюсь критично. Значить — я все ж таки не дурень. І я себе цим не заспокоюю. Я не можу, не можу спокійно, задоволено жити. Бачу, розумію і роблю собі певні висновки. Вони іноді боляче крають серце, обценьками давлять голову, душу всю до краю стискають, вивертають. Така моя «наївність» — мов тортури.

Цими днями:

Візита до В.Г. Кричевського (увечері в неділю). Величезна кімната на Житомирській, куди він переїхав під час пожежі на Хрещатику. В цій кватирі колись жив Соловцов (основоположник драм. рос. театру в Києві — стаціонарного. — [Прим. авт.]). На стінах багато нових малюнків. В.Г. в чорному пальті, зігнутий. Жаліється на харчові нестачі, лиху зиму й тяжку перспективу нової холодної та голодної зими. Про Яновського питає. Просить заходити. Конче вдень, щоб на нові малюнки подивитись. Він багато тепер працює, сам дивується. Але так воно й буває: в скруті мобілізуєшся, знаходиш несподівану відпорність і енергію.

Вчора — Гоголівська вулиця, вся в зелені. Наче у Сквирі десь. П. Плюйко. Його клопітлива дружина. Хліб з маслом. Пироги з вишнями. Вечірні прохолодні запахи з городів і садків, коли вертав додому. Схвильованість і важкі роздумування.

Вчора ж знайомство на Малій студії з німецьким драматургом-сценаристом (забув прізвище). Пропозиція разом писати сценарій про партизанів. Блукання з ним потім по жидівському базарі. Сонце, спека. Він усе шукає маленьких порцелянових образків давньої роботи, складає колекцію. Купив звичайного кошика з лози за 40 крб. — пошле в Берлін дружині! Злидні чи екзотика? Меткий, пронозливий чоловічина, хоч уже літній. Вражений був неймовірною дорожнечею на базарі. Таки… злидні і таки… екзотика.

 

5/VIII — 42 р.

Встав о 6-й ранку. Тепер взагалі встаю приблизно в цей час, бо світла нема і лягати доводиться о 9-й. Так живуть майже всі кияни, за винятком, звичайно, німців.

Цілий день з самісінького ранку мотаюсь по різних установах та організаціях — треба десь щось заробити, здобувати харчів, запасати на зиму дров, бо зима буде важка. Допіру, геть стомлений, повернув з Подолу, — пішки, звичайно. Скрізь тільки пішки: електростанцію переладновують на торфоопалення, струм виключений, трамваї не ходять. На Подолі оглядав Музей переходової доби. Директор музею Оглоблін просить написати (за гонорар) спогади про початок війни у Києві та евакуацію письменників. Погодився.

У відділі мистецтв зустрів Є. Фоміна. Він до мене вже кілька разів заходив, але не «заставав» дома. Сьогодні прийде о 6-й, розповість про Уфу, де він був узимку, та про Ворошиловград, що в ньому до останніх днів падіння міста перебувала «столиця УСРР». Зараз (2 год. дня) біжу до голови Шевченківського р-ну п. Василюка клопотатися за дрова, потім — до Завитневича у тій же справі. Побутова виснажлива морока. Справжня тиранія дрібниць. Але в цьому зараз — невблаганна категоричність самого життя.

 

6/VIII — 42 р.

Знову півдня в ходінні — Мала студія (аж за Володимир, базаром), потім — житловідділ (біля Сінного базару), редакція «Н.У.С.», де взяв журнали й газети західньоукраїнські для читання, нарешті відділ мистецтв (Фундук, вул.), де мене запрошують консультантом. Треба діяти: під лежачий камінь вода не тече.

А загальне становище в Києві таке: вже два тижні, як заборонено сюди довіз харчів із сіл, проте крамниць теж не відкрито. Міському мешканцеві хоч помирай з голоду, бо пайка, яку він (якщо працює) одержує, аж ніяк його не задовольнить — лише огірків трохи та капусти. Хліба з 1/VIII дають по 200 гр. і на службі на місяць — 1 кг. Ціни на базарі: хліб — 14—15 крб. за 100 гр, сало — 700–750 крб. за кг, масло — 800, пшоно — 22 крб. шклянка, сірники — 6 крб. пачка… А заробітна платня середнього службовця — 700–800 крб. на місяць. От і крутись. Зі спекулянтами, які дійшли ажіотажу, боротись, безперечно, треба, але робочого мешканця забезпечити якимсь мінімумом теж треба. Дивує мене ця неорганізованість і ця безпорадність влади. Вона межує з байдужністю… і злочином. Адже все це — тільки на руку большевикам.

Був Є. Фомін, але коротко. Прийшли інші й перешкодили розмові. Фомін якийсь дуже розгублений, говорить безсистемно, сидить як на голках, хитрує. Каже, що втік з Ворошиловграда ще з двома, показує різні документи. Вже прописаний в цьому ж будинкові, легалізувався. Вигляд дуже непрезентабельний: хто дав йому сорочку, а хто штани. Правда, Фомін давно вже звик до розгардіяшного життя й подачок. Питаю: «А як же буде тепер з вашою дружиною й дітьми, що залишились в Уфі? їм тепер там нічогісінько не дадуть, ще й виженуть. Вони ж підуть жебрати, загинуть, чи подумали ви про це?» «Подумав, — відповідає. — Все одно і я з ними там пропав би». Дивне якесь ставлення. Тут не відчай, ні, а взагалі — страшна байдужність, несердечність і брак благородства. Взагалі — підозріле все це.

 

10/VIII — 42 р.

Знову холодно, наче жовтень. Бігаю по різних установах, добуваючи дозвіл на дрова. Це дуже важко, але тут уже мобілізую всі свої здібності й енергію.

Коли Фомін зайшов у редакцію «Н.У.С.» і мав розмову зі Штепою, той спитав його:

— Який орден був у Любченка?

Фомін категорично заперечив: жодного ордена, і взагалі жодних відзнак Л. ніколи не мав. Отже — провокація продовжується.

В педі-ті сьогодні мені сказали, що є розпорядження райхскомісаріату друкувати підручники для народних шкіл за місцевим діалектом для кожної области. От тобі й маєш усталення єдиного правопису! Не про єдність тут дбається, а про роз’єднання, розслаблення — «розділи й пануй!».

І тут, безперечно, діють «штепівці» та «дудінці» різних категорій. Але, видко, мають вони для свого «діяння» сприятливий ґрунт, мають, на що спертися. Все, зрештою, ясно. Давно вже ясно.

 

21/VIII — 42 р.

Соняшно. Справжній запашний серпень. На сонці тепло, навіть припікає. У холодку — зразу ж прохолодно. Почувається перша осінь. От узяти б рушницю та в береги, кудись у Сваром’я, до озер осінніх, до стіжків сіна!

Встаю о 6-й, лягаю о 9-й, щойно стемніє. Світла в хаті нема, лише каганчик. Хвороба мучить потроху. Бабу-лікарку кинув, ні чорта не допомагає. Влаштую трохи сім’ю на зиму й почну клопотатись про виїзд до Львова для лікування.

Сьогодні послав нарешті Самчукові матеріал до журналу: «Молодість» (фрагменти з повісті). Клопочусь, щоб придбати трохи меблів, поки є можливість. Працюю над субтитрами для фільму «Справа Стикса» й пишу текст для короткометражки «Київ». Подав заяву про вступ до членів буд-ку вчених, що міститься в колиш. б-ку Спілки письменників.

Днями вперше по торішньому від’їзді з Києва зайшов туди.

Зараз відбуваються бої на Кавказі. Десь там Сочі, Гагри, Хоста, Сухум… Чи доведеться ще на тих берегах покупатись?

Черчіль у Москві (sic!). Сталінград у небезпеці. Індія повстає. Десант на береги Франції числом до дивізії геть знищено силами лише берегової оборони. Молодці німці — тут більше нічого не скажеш. Коли б вони тільки уважніші були до українських справ — і прихильніші. Коли б не припустили помилки, збайдужуючи і зневажаючи наші вимріяні прагнення й виправдані права.

Точиться чутка про ставку на гетьмана. Чутка дедалі настирніша, обґрунтованіша.

Фомін розповідає: по той бік дехто з письменників і журналістів запевняв, що чув мене по радіо з Братислави, як я читав доповідь про укр. літературу. Заздрили, що я, мовляв, по Європі їздю і лекції читаю. А коли почався наступ Тимошенка на Харків і були вже в совет, часописах повідомлення, що нібито Харків напівздобутий, Громів і представник «Ізвєстій» нахвалялись:

— Ну, теперь дрожи, Любченко!

 

22/VIII — 42 р.

Субота. Вітряно. Трохи хмарно. А проте, ще тепло, тепло — сухий, теплий, пахучий серпень. Учора — працюю над субтитрами, год. 1-ша дня, стукають, одчиняю, на дверях незнайома, вже підстаркувата огрядна людина в білому убранні і солом’яному «котьолку». Сусідка, видко, показує цій людині мої двері. Незнайомий звертається нім. мовою: «Тут живе письменник Любченко?» «Так, прошу». Заходить до кабінету, витирає піт з лисини й голеного обличчя, обважніло сам сідає на стілець. (Тип комівояжера доброї фірми). Ще раз перепитує, чи це я, й каже мені комплімента, що я добре розмовляю нім. мовою. Далі просить завтра об 11-й год. зайти до гестапо — 3-й відділ, кім. 22. І повторює сказане ламаною рос. мовою, просить занотувати.

Сьогодні був там (певен, що з приводу Шпака) — виявляється от що: коли вартовий повів мене й одчинив двері кім. 22, там я помітив Штепу. Значить, продовжує христопродавець «капати на мене». Попросили хвилинку зачекати в другій кімнаті, потім урядовець цей сам зайшов до мене. В кабінеті вже подав руку, одрекомендувався — Губерт, молода ще, досить вродлива людина, офіційно-підтягнута. Розпитав коротко, як я втік і як та чому я в Києві? Далі: чи я ручаюсь за Фоміна? «Ні, — кажу, — бо знаю його поверхово й разом з ним ніде не був». Далі прохання: написати коротку характеристику стану укр. совєтської літератури в останніх часах перед війною, а також тепер — хто з письменників є, яка їхня творча спроможність, чого вони зараз хотіли б, які прагнення й скеровання? «Добре». Але я зразу ж сказав, що теперішнього стану схарактеризувати не можу, бо мало кого бачив, мало розмовляв, сиджу через хворобу переважно вдома. Про решту ж пообіцяв дати на четвер. А Фомін, виявляється, посилався на мене — Губерт тут же прочитав з якоїсь теки: «[..? — Ред.] Schriftsteller Lubtschenko». Спитав, між іншим, якої я національности, й докладно про національність всіх членів моєї родини. Під час розмови — стукіт у двері і зазирнув Дудін. От, вони, значить, сюди вчащають — все штепинське кодло!

Вчора о год. 6–7-й веч. були в мене подружжя Плюйко, принесли трохи сала та яєць (п. П. приїхав з Христинівки). Стукіт. З’являється Самчук в чоботях, зарослий, запилений, дуже подібний до звичайного парубка з села. Він щойно з Харкова, їздив по Лівобережжю аж два тижні. А мені — лист зі Львова. Зиркнув я: ой, Боже мій, рука Рути! Люба моя, щира моя! — вона виклопотала -виклик мені з генерал-губернаторства, що доданий тут же, в пакеті. Вона просить конче приїхати. Всі львів’яни, мовляв, ждуть, улаштують, допоможуть лікуватись і роботу забезпечать. Тут же лист від Спілки львів. письменників. І запрошення від Краківського УЦК [Український Центральний Комітет] на роботу у Л-ві. Значить, Рута не забула. Значить — справді любить. Зоре моя, зорій мені! Ти ж, поза всім, справжня українка. Листи ще з травня, адресовані на Харків. Вони вже задавніли, але спробую ними оперувати. Так чи інак, а у Львові я буду!

І листи, і Рута, і Влас, що живе зараз у мене, — це як свято. Захотілося дуже, будь що буде, жити, творити, змагатись.

 

24/VIII — 42 р.

Уранці о 9-й год. поїхав Улас. Проводжав. Поцілувались. Дав на прощання примірник передрукованого «Посланій» Маланюка. Хоче його вмістити в журналі. Журнал вирішили назвати «Земля», буде видаватись у Харкові. На редактора висунуто Ол. Парадиського, хороша і по-професорському обізнана людина, але редактором, думаю, буде поганим. Видавець — Самчук. Журнал у Харкові, а видавець — у Рівному. При теперішньому сполученні це зовсім нікуди не годиться. Самчук дуже вагається, ще невідомо, чи погодиться.

Позавчора були з ним на виставці київ, художників. Був з нами і Вировий (з Праги). Є хороші речі. Загалом — радісні, веселі фарби, переважає сонце й пейзаж. Дуже мало жанрових малюнків і майже відсутня історична тематика. Із скульптури запам’ятовується «козак» і «Дон-Кіхот» І. Кавалерідзе. Все ж таки живуща наша нація! От художники (тут майже виключно українці) в таких тяжких теперішніх умовах зуміли дати чимало нових, хоч і невеличких обсягом, але вдалих творів. Тільки дуже дешево все поціноване (цінували німці!) і більшість речей, всі кращі речі вже куплені тими ж німцями.

А після виставки, коли зайшли до салону на Володимирській, В. В. Кричевський розказував, що з цим цінуванням відбулась ціла історія: були протести художників, дехто забрав свої речі з виставки, але більшість, на жаль, злякалась, скорилась (совєтське виховання!) і тому залишились мізерні ціни. Так, негри й тут — чи навчаться, зрештою, не бути неграми? Це ж — митці і мають право вільно цінувати свою творчість. Ніхто б нічого тут і заперечити не зміг.

 

25/VIII — 42 p.

Стало вчора темно — вечір — записувати вже не міг. Отже — не вчора вже, а позавчора: педінститут, святкування 29-ї річниці з дня смерти Л. Українки. Повна зала людей, аж не вміщуються (3-тя год. дня) — і це виключно українці. Знайомство з єпископом Мстиславом — каже мені: «Якраз сьогодні про вас багато говорили». Президія: Завитневич, Форостівський (голова міста), Волконович (його заступник), Солодовник (зав. відділом культури м.у.), Приходько (його заступник), дві сестри Л. Українки (літні вже, одна особливо подібна до Лесі), Драгоманов Світозар (як родич), я і Самчук. Занадто довге вступне слово Завитневича і занадто довга доповідь М. Базилевського (зайва декламація і в того і в того). Сцена добре вбрана, пахнуть на всю залу свіжі квіти й трохи прив’яла зелень, як на Зелені свята. В залі переважають укр. сорочки на чоловіках. Є молодь теж в нац. убраннях. Після офіційної частини — розмова з сестрами Л. У-ки про волинський укр. діалект і вплив польської мовної культури на укр-ку, а рівно ж російської. Потім — зустріч з дружиною Епіка (сестра артистки Нятко), яка перепинила мене на виході зі сцени і дуже раділа.

Коли почався концерт, ми з Самчуком пішли тихенько, поспішили до П., які нас ждали з вечерею. Ми твердо пообіцяли — отже, мусіли бути у них.

Увечорі пізно Влас розповідав, який відчай його взяв, коли червоні окупували Зах. Україну. «Хотів, — каже, — скінчити як Хвильовий». Далі розповідав, як рідне село зустріло його особисто, коли він повернув у серпні торік додому, — несли на руках через усе село, були палкі промови, парад укр. поліції і т. д. «І це те село, що я його перед 10-ма роками залишив відсталим, малосвідомим», — додає.

Уранці він багато розповідав про Закарп. Україну. Потім про Маланюка. Виявляється, М-к набув аристократичних звичок і не може з ними розлучитися. Вони, проте, великі друзі із Самчуком.

Вчора перестріла мене на вулиці біля Опери дружина Десняка-Василенка (колишня дружина Ан. Петрицького, небога Мих. Грушевського). Як постаріла! Обіцяла зайти, подивитись на мого сина. (У Харкові в 32–33 рр. була вона в мене дуже закохана, — поглянув іще на неї, і серце стиснулось — стара, стара вже зовсім. Такий, либонь, і я…).

Надвечір зайшла колишня бібліотекарка Спілки письменників з листом від О. Демчука, переданим з Білої Церкви. Він місяць тому потрапив у полон, просить допомогти звільнитись. Але що я тут можу зробити? Нічого.

 

26/VIII — 42 р.

З ночі влізло в голову (переклав у сні):

І всюди пристрасті фатальні
Й від долі захисту нема… —

NIпереслідує, не можу позбутися.

Вчора на Фундукл. зустрів Н.О. Сахарову, сам до неї признався. Взаємна радість. Стара вона вже, проте я впізнав її. Каже: Борис працює за кордоном на дуже добрій посаді, він інженер-путьовик і гірничий інженер. Має незабаром приїхати у відпустку, тоді й мене одвідає. «Аркаша, коли ж скінчиться ця війна?» І слово «Аркаша» дуже схвилювало, нагадало молодість. Записали взаємно адреси. Пропонував — щось, може, треба їй допомогти?.. «Ні, звикла, — каже, — вже сама собі забезпечувати». О.В. помер (її чоловік).

Зустрів Ю. Такровича. Здивований, що я досі в Києві, поскоріше мене на Львів, на лікування. Каже, між іншим, що Самчук збирається на якийсь час переїхати до Харкова. А мені Влас нічого не сказав. По всіх часописах на Україні з’явилось у перших числах серпня велике інтерв’ю зі мною, дане від ДНБ. Тільки «Н.У.С.» не надрукувало, звичайно. Ну, це неважно. Важно, що Україна знає.

 

29/VIII — 42 р.

У Губерта о 10-й ранку. Він звідкись щойно приїхав — неголений, стомлений, ‘в брудних чоботях. Вибачається за вигляд, дуже взагалі привітний. Віддає статтю (вийшла пристойна, на мою думку, стаття, яку треба використати для преси). Просить докладніше розповісти, що являють собою наявні київські літератори як митці, чи можна було б заснувати з них Спілку письменників? Каже, що треба було б розпочати видання художнього журналу, що взагалі він зараз опрацьовує питання київського культ, життя. Така, між іншим, фраза: «От театри… щось там не гаразд. Оперета, прикладом, вар’єте досі працюють російською мовою. Це не годиться». Я промовчав, але зрозумів, що цей натяк недарма. Каже, що до мене він звертається, бо ім’я моє як письменника зустрічав не раз, знає, що я відомий укр. письменник, але, на жаль, творів моїх іще не читав. Записав мої анкетні дані (час народження, місце, походження, теперішня адреса). «Можливо, при нагоді зайду до вас. Дозволите?» «Прошу, прошу…».

Два дні тому — стаття Е. Коха «Рік німецької України». Закиди щодо Шевченка, бандури, мрійництва, а також — про емігрантів, наївно-вимогливих, що одірвались і не знають теперішньої України, нових специфічних умов. Лейтмотив: Україна — житниця Європи, її саме так буде використано, вона здавна призначена тільки для інтересів Німеччини. Ця стаття-промова, що була виголошена тижнів два тому. Ну, все ясно, як.., «апельсин».

А допіру потрапила мені до рук «Фолькішер беобахтер» від 25/VIII. Тут стаття: «Тоді на Дону: 1918». Наведено цитату з Айнхорна, що Україна рано чи пізно відродиться («Еллада степів»), натяк на виправдані підстави самостійництва; є компліменти українському народові, талановитому і мужньому, завжди і тепер — констатація безсумнівної дружби з нім. народом, найприхильніше ставлення до нього тощо — є згадка про укр. полки, які 1918 р. вкупі з донцями й німцями героїчно билися проти большевиків. Все це дуже знаменно, бо це ж «Фольк, беобахтер». Отже — не випадковість, тим більше, коли згадати сьогоднішню розмову з Губертом. Симптоматично і… відрадно?

Лист від Ніни. Зник Фомін — учора вранці зайшов до нього якийсь цивільний, пішли разом, і досі нема. Так розповідає його сусідка.

 

31/VIII — 42 р.

Посилені чутки про передачу (звичайно, тимчасову) румунам Правобережної України. Про мобілізацію від 18–30 рр. На душі порожньо, холодно. А по той бік душі — дивна як для серпня спека, а серед людей похмурість, приголомшеність, заклопотаність, недовіра, злість і зненависть, а в довколишньому житті [недокінчене речення. — Ред].

 

3/ІХ — 42 р.

От і вересень. Стало одразу прохолодно. Надійшла позавчора синя хмара — дощу не випало, але похолоділо, хоча сонця багато. Червоніє виноград на балконі. В тіні зразу почувається осінь. Де було те літо? Куди поділося раптом? Коли, коли воно промайнуло?..

 

Треба швидше ладнати грубку, запасати палива. А це — справжня проблема.

Лист зі Львова від Гр. Лужницького: про з’їзд укр. письменників у середині жовтня. Аж не віриться!

Сон: Тичина десь збоку коло мене, невдоволений з мене, а я йому знову кажу, що він — переляканий навіки інтелігент, що він тільки потайки любить свій нарід, а це не справжнє, не повноцінне почуття, що він все ж таки спокусився на большевицьку оману, запродався. Потім — ніби вернулись большевики, а я кручусь, не встиг утікти і не знаю, що робити. Але вони чомусь іще не беруть мене на тортури, придивляються, ніби хотять продовжити садистичну насолоду ката, націлюються. Я прокинувся. А коли знову заснув — знову сняться большевики, жиди, жах! Я в якомусь саду сів із кийком, спочиваю під парканом і ховаюсь. А за парканом шум. Підводжусь, зазирнув згори — там притаїлись, засіли на мене двоє жидів-письменників. Один показує другому на мене пальцем, а другий, Кальницький, раптом каже: «А! Міністр народньої освіти!» — і підводиться погрозливо.

По полудні: був допіру Г. Костюк, вернувся днями з подорожі до Слав’янська, звідки привіз сім’ю. Він залишає відділ мистецтв. Штат його інструкторів скорочено. Павлов, ін-р образовторч. сектора, одразу ж одержав виклик на виїзд на роботу до Німеччини. Потрібна знову робоча сила —напруження. Заарештовано Лисенка, директора консерваторії, який щойно повернувся з подорожі до Львова. Костюкові пропонують посаду голови райуправи Святошина. Я радив прийняти пропозицію. Кілька днів тому наказ штадткомісаріату переключитись опереті і вар’єте тільки на укр. мову. А вчора новий наказ: закрити взагалі ці театри. Костюк не розуміє чому. Я думаю, для того, щоб скорчовувати пні українські.

Вели сьогодні полонених червоноармійців, люди давали їм хто що міг. Метушня, збудження. Вигляд у полонених жалюгідний. Цікаво, чи так виглядають і британці, коли потраплять в полон? Навряд. У них є самолюбство, гордість. Побитий, стомлений, але, мабуть, додержує гідности. А це — азіати, вічні раби — одразу перетворюються на справжню отару з благальним або холуйським виразом в очах.

 

6/IX — 42 р.

Неділя. Теплий вересень. Зраня викупався, міцно витерся — і в тепле убрання. Так роблю вже рівно місяць: звечора напускаю у ванну воду і, хоч вона холодна, проте вже звик, почуваю себе добре. Регулярно зраня — 1/2 літра сирого молока, теж сприймається добре. Загалом трохи зміцнів, тільки дуже бракує поживних страв, а відучора закрили базар, закрили всі будки й кафе — тепер уже й цукерки малому не дістанеш, а з молоком і взагалі з їжою що буде — хто зна. Ой, тяжко.

Працював зраня, кінчав текст до фільму про Київ. Здається, нічого виходить.

Був поет Соколенко, славний, приємний парубчак. Привіз листа від Самчука.

Ходив о 2-й годині по київських садах. Дуже мені самітньо і сумно — скільки згадок і болю на кожному кроці, скільки тяжкого завдала мені й Ніна!

Проходжу повз магазини, колись заповнені продуктами, і ще сильніше почуваю голод. Проходжу повз колишній «Театральний» ресторан, а тепер на ньому «Nur flier…» — і заздрю, дуже хочу просто хліба й шматочок м’яса, якого давно вже не їв. Купив біля Софії у перекупки на хіднику грушку за 7 крб., довго міркував, синові занести чи самому з’їсти, бо на другу грошей не вистарчило. В цей час наблизилось двоє угорських субофіцерів, — один товстий та червоний, не питаючи, взяв грушку й кинув своєму чорному пуделю, а тоді вже: «Ісколькі стоїть?» — і поліз у гаманець. Взяла гірка досада…

На колишньому будинкові Купецького зібрання напис — «Deutsches Haus» — прибрано, чисто, життя вирує. А на Софії забутий, геть злинялий, як звичайна ганчірка, жовто-блак. прапор. Вже й не розбереш тепер, якої він «масті». Через те про нього забули й не чіпають — він сам ще з перших днів «звільнення». Що він високо (вікно останнього поверху) — це велично, а що він такий-от — це жалюгідно.

В «Укрфільмі» максимальна платня для українця-спеціаліста 2.000 крб. і звичайна пайка, а незначний технік середньої руки, німець, одержує 22.000 крб., німецьку пайку й право на німецьку їдальню. От і маєш.

 

8/ІХ — 42 р.

Нарешті сьогодні дощ.

Днями перечитував одеські газети (приніс Парубочий) — журнал «Колокол», ч. І, журнал «Смех» та кілька щоденних часописів. Усе російською мовою, про українське щось і натяку нема, крім хіба згадки в театральному огляді (журн. «Колокол») проте, що «украинский театр нашел надлежащее ему место». Це дослівно. Але в театр, анонсах нігде укр. театру нема. А Парубочий каже, що цей театр — халтурне якесь збіговисько — тулиться по клубах на околиці міста. В одній з газет є портрет вченого-молдаванина (забув прізвище) — він учився навіть в Сорбонні, а тепер дістав звання почесного члена Румунської Академії за розвідку, в якій доводить, що «Трансністрія» споконвіку була заселена виключно молдаванами, що молдаванами були Петро Могила, Ів. Мазепа, Орлик та інші укр. діячі.

Сьогодні приїхав з Харкова Л. Даненко, привіз теплого листа від Царинників і газети. Каже — добре мене там усі згадують, зокрема в редакції, навіть убиральниця й швейцари. Один тільки одинокий Топчій лає (але це якраз добре!). Цікавий випадок — через день-два після мого від’їзду з Харкова в приміщення редакції потрапила бомба. Жертв нема, але от-от могли бути. Чому не міг бути жертвою хоч би й я? Все так умовно, химерно…

Споряджаю Лесика на село, — якщо вдасться.

 

11/IX — 42 р.

Вчора перед світанком (ніч з 9-го на 10-те) наліт червоних літаків. Вибухи й постріли чутно було досить далеко, проте я прокинувся. Кажуть, були вони на околицях Києва. Це вперше з того часу, як Київ взято німцями.

В газетах: стаття А. Розенберга про потребу населенню всіх окупованих країн (цілком без вагань і нарікань) підпорядкуватися суворим вимогам війни. Взято Новоросійськ.

В гром. житті: театр «Вар’єте» знову починає працювати (приїхав якийсь начальник з німців, заборонив передавати майно «Опері», лише підлягати їй по системі керівництва й працю продовжувати). Те ж саме й щодо «Оперети». Дивно тільки, що створюється зайве смикання, безладність, які зовсім не властиві німцям. Очевидно, це тому, що міняються часто начальники.

В хаті: напівголод, хліба їмо по маленькому шматочку, бо його вже на базарі зовсім нема, — нема й муки. Базари геть порожні, розігнані. Дозволена лише часткова торгівля у середу й суботу — по суті мізерна через великі обмеження. Під Києвом скрізь густо стоять поліційні пікети й нікого не пропускають із харчами, конфіскують, заарештовують. Чи не тому воно, що Київ — укр. центр?

 

13/IX — 42 р.

Неділя. Сонце. Прохолода.

Рівно рік тому в цей час (9-та год. ранку) їхав я із Сум на Охтирку. Втеча до Києва не вдалась. Вертав страшенно здосадуваний і хворий. Зі мною були в машині А. Головко, Л. Смілянський і В. Кундзіч. Про цю втечу слід було б окремо написати нарис чи навіть оповідання. Якби ж не забути цікавих дрібниць!

 

14/IX — 42 р.

Звечора, годині об 11-й, знову червоний бомбардувальник. Гухкали бомби. Гриміли постріли. Гуркотів мотор у дворі, — на башті нашого «Роліту» тепер прожектори. Але швидко скінчилося, і я, та й всі ми спали спокійно.

Лист від В. Левинського — вітає, що врятувався я від большевиків, каже, що Темницька Рута дуже за мене непокоїлась. А що в останньому листі до Рути я згадав і про нього, то й він ось пише. Значить, Рута листа одержала. Чому ж не відповідає досі? Нічого не розумію! Каже, ждуть мене у Львові. А як до Львова добутись? Це — проблема.

Лист від Ніни — сухо, офіційно, просьба надіслати адресу, бо хоче, мовляв, дитині гроші переказати. Дурна, дурна…

Плюйко знову добув мені трохи масла і яєць, — спасибі йому. Дуже він мене підтримує.

Пишу мемуарний нарис до музею. Текст до «Києва» давно готовий, але ніхто за ним не впоминається: др. Ульнер, полетівши до Берліна, застряг там, а тепер виявляється, що його взято там до армії. З ким же розв’язувати мені справу? І чи заплатять тепер? Отакі «заробітки»… Погано, геть погано.

 

15/IX — 42 р.

Вчора почав клопотання про виїзд до Львова. Підстави: офіційний виклик з генерал-губернаторства, який прислала Рута. В штадскомісаріаті поставились уважно і прихильно, скерували із своїм листом-запитанням до СД. Сьогодні був зранку в СД — тут справа ускладнилась. Сказали, що їм треба вияснити всі обставини, і, залишивши в себе мої документи, просили зайти через тиждень.

Лесика, дуже можливо, виряджу через днів 4–5. От коли б справді пощастило!

Сьогодні дуже холодно, хоч сонячно. Чутка в дворі, що нас виселюватимуть, бо ввесь цей будинок потрібно німцям.

Читаю В. Садовського «Національна політика совітів на Україні» — дуже поважно, вдумливо, добре написано. Цю книжку слід було б за першої ж нагоди видати якнайбільшим накладом. Тут, на великій Україні, вона зробила б величезне діло. Прочитав брошуру В. Дорошенка «З історії укр. політичної думки за часів світової війни». Теж добре, цікаво, корисно. Прочитав № 1 «Вісника» за 1939 р. (Львів, редакція Б. Окниша) — так собі, слабенька публіцистика, а прози зовсім нема.

Всі ми похворіли на шлунок. Зараз багато народу так хворіє. Запевняють, що від хліба — хліб гіркий, важкий, розсипчатий, ще й пахне чимсь злеглим, наче цвіллю. Запевняють, що в ньому багато домішки проса й каштанів. Зараз чимало його лежить на полицях крамниць, і люди не беруть, дарма що їм належить і що взагалі тут завжди товпилась черга за хлібом. Чорт його зна, можна й отруїтись! Та ще мені з моїм шлунком — це просто заріз. А добути десь кращого хліба — нема навіть за гроші.

 

19/IX — 42 р.

Рік, як Київ здобутий німцями.

Вчора вдень зайшов до інституту довідатись про дрова. Інститут замкнено. Чому? А сьогодні виявляється: прийшло вчора нім. начальство, запропонувало протягом 15 хв. очистити приміщення, залишивши в ньому недоторканними всі документи. Тут тепер буде нім. педаг. інститут. Що ж до ук-го, то нічого невідомо. В інституті якраз перший день учительської конференції, скликано 300 чол. Тепер їм ніде притулитись, нема й можливосте матеріали дати.

Секція мистецтв при відділі культури м. у. перестала існувати. Рік тому в цей день я лежав дуже хворий у вузенькій кімнатці в Харкові. Паніка серед харк. письменників — ажіотаж евакуації. До мене все надсилають, повідомляють, пропонують, щоб брати виїзні талони на потяг і точно вказати день, коли я іду. Це були критичні, тяжкі, незабутні хвилини. Особливо заповзявся на мене Л. Юхвід (жид, секретар партосередку). А ще й Іра Дудник розповсюдила чутку, ніби я хвалю німців, запевняю, що вони порядним людям нічого поганого не роблять і не знущаються так, як це змальовує дурна сов. пропаганда. Я справді мав необережність таке сказати в її присутності. Але хіба ж міг я припускати, що вона (та ще й родичка!) такою сволотою буде?

 

20/IX — 42 р.

Скрута. «Роліт» виселюють. Вчора вже оголосили. Мені, правда, дозволено лишитися в своїй кватирі, але де певність, що через тиждень-два не зміниться хтось з нім. начальників (тепер вони міняються мало не щодня) і не запропонує мені виїхати за 24 години? Треба, поки тепло, домогтися іншого приміщення, десь далі від центру, і перебратися.

Скрута з грішми щораз більша: зароблених на кінофабриці ніяк не вирву, бо там чимале безладдя і договором роботу мою не оформлено. А продаж речей не дає того, на що я розраховував — не вмію я спекулювати, але доведеться просто рушати на базар і зайнятись комерцією.

Скрута з дровами — досі не привезли, хоч два складометри давно оплачені. А тепер інститут прикрили, і вся ділова господарська його робота припинилась.

Скрута з малим, бо виїзд його на Волинь теж пов’язаний з дошкільною секцією педінституту.

Скрута із ‘власним здоров’ям: від цих грубих і просто шкідливих харчів почався у мене коліт, якого вже тиждень не можу спинити. Геть знесилився.

Срашна скрута, але треба, треба виборюватися і духом не занепадати.

Нарешті — лист від Рути! Яка радість!

 

21/IX — 42 р.

Ну, як не дивуватись? Позавчора сниться мені: добуваю я собі дві новенькі блакитні сорочки й одну українську вишивану, теж блакитну. Питаю вранці маму, що це могло значити? Каже: буде якась приємна вістка. Не дуже я в це повірив, аж другого дня зовсім несподівано — лист від моєї дорогої Рути. Вона мені теж пише — «дорогий Аркадій». Це вперше вона так звертається. Вона була у Відні, там щось студіює, але що саме — не каже. Вона дуже стурбована, що я досі не одержав документів, посланих на Харків, і береться знову клопотатись за документи. Вірить, що вдасться перетягти мене до Львова, й мене накачує такою ж вірою. Але в листі є дещо непродумані речення. Коли б це зараз не дало якраз негативних наслідків, бо саме тепер документи є в СД, і через три дні мені треба піти туди одержати остаточну відповідь. От і може статися, що навесні вона добула дозвіл, а восени сама ж його необережністю зліквідувала (лист ішов аж два тижні!) Ну тепер уже все одно — як доля судила, так і буде.

А снилось іще, ніби я йду над широко розлитою мутною водою, з якої стирчать верхівки затоплених кораблів тощо. Це — сліди сучасних боїв, руїна війни. Я проходжу над нею недокінченим мостом, дерев’яне брусся якого дуже слизьке. Але я дуже спритно перестрибую, перебіг — і раптом мостовиння урвалось. Я спинився. Треба злізти поверхом нижче. Зліз. Тепер треба пролізти дуже вузьким риштуванням, біля якого стоїть варта. Зодягаю чорненьку шапочку, пригинаюсь, присідаю і, на диво собі, досить легко пролажу! Мама каже, що це дуже добрий сон.

І зараз же опісля цього снилось, ніби я опинився на естраді з якоюсь молодою дівчиною. В залі повно глядачів, які ждуть мого виступу. Я напізодягнений, але, незважаючи на це, починаю експромптом веселий скеч. Дівчина розуміє мене з півнатяку, підхоплює, виступ відбувається прекрасно, глядачі щиро регочуться з моїх дотепів і, коли ми кінчаємо, щедрі оплески сиплються нам в нагороду. Завіса упала. Зала спорожніла. Я з дівчиною йду купувати якісь хороші речі, бо зразу збагатів. І всі зустрічні шепчуться, озираються на мене, вітають, запобігають, всіляко виявляють пошану й радість мені, талановитому життєрадісному артистові. Мама знову каже, що це прекрасний сон — великий успіх у житті.

І цієї ж ночі ще снилось, ніби я їв багато дуже смачних вареників із сиром. Тут уже мама уникає пояснень, лише зітхає.

 

23/IX — 42 р.

Сьогодні помер Юрій Будяк-Покос. Похорон завтра на Куренівці.

Одержав листа від Й. Гірняка й Гр. Лужницького. Просять до Львова, ждуть нетерпляче.

Був у СД з приводу перепустки на Львів. Це вже втретє призначають мені і ніяк не можуть розв’язати справи — нема Губерта, від нього, виявляється, чимало залежить. Призначено прийти в суботу, 26-го, о 9-й год. ранку.

 

26/IX — 42 р.

О 9-й ранку був у СД з приводу перепустки. Губерт каже: «Що ж, не подобається вам в Києві? Хочете до Львова? На постійно чи тимчасово?»

— На постійно. А в Києві мені якраз подобається, тут же моя сім’я, мої родичі і взагалі це моє рідне місто. Тільки роботи нема. І потім — операцію мені конче треба зробити, а тут це неможливо.

— Але у вас нема дозволу на проживання у Львові, тільки право на в’їзд.

— Я думаю так: раз дозволено в’їзд, то дозволяється й проживання. В усякому разі на місці, коли б треба було, я це все поладнаю. Я певен.

— Ні. Тепер треба мати спеціальний дозвіл. Отже, я виясню остаточно справу в генералкомісаріаті. Приходьте через тиждень.

На цьому розмова скінчилась. Правда, додав іще він:

— У нас письменників і так зовсім мало, а ви ще хочете нас залишити…

Все це, звичайно, дуже мене здивувало. Перспективи на виїзд геть захмарились.

Ах так! Ще запитання:

— Що то за з’їзд письменників має відбутися у Львові? І коли?

Я докладно розповів про листа від Гр. Лужницького й передачу цього листа до секції мистецтв.

Позавчора стало мені відомо, що до педінституту надійшов лист з Берліна, де запитують і про мене. Побіг, піймав увечері у дворі пед-ту Завитневича (там зібрались бездомні співробітники і-ту, бо будинок зайнятий і під замком). Дає він мені листа такого змісту:

Vineta
Berlin С 2, den 8 Septem. 1942
Служба пропаганди, Схід Е, V
Наша признака: керівництво справами
(при відповіді просимо посилатися)

 

Munzstrasse, 12
Fernsprecher: 416241
Ukrainische Paedagogische Institut
Kiew, Bulevard Schewtchenko

 

Є намір панів: Аркадія Любченка, проф. Марківського, Петра Горецького, Базилевського, Ковальова залучити для співробітництва на особливій службі Vineta Райхсміністерства Народньої Освіти і Пропаганди, відділу схід. Названі нами рекомендовані для служби п. проф. Павлом Зайцевим, і ми просимо подати точні відомості про тих панів.

 

Heil Hitler!
Vineta
Служба пропаганди Сходу Європи
(підпис)

На це вчора складено відповідь про трьох: мене, Ковальова, Горецького (Базилевський відсутній, а Марківських є два — отже, кого з них запрошують?). В якісь наслідки цієї справи я мало вірю. А втім, зараз може все статися.

Здається, Лесика таки пощастить 30-го відрядити на село. Сон сьогодні: вперше за дуже довгий час бачив Юлька. Він був високо на горі і звідти дуже мене лаяв за якусь статтю. Каже: «Це належало б Вишні Остапові зробити — той зробив би як слід!» Потім я сварився з мамою за шматок якогось сирого м’яса (до речі, одержали пайки м’яса, і воно у нас іще не використане). Потім: уночі (місячно) якась дівчина увесь час при мені, вона хоче зі мною злягтися. Аж раптом усі пішли гуляти до млина, в сад, а я залишився сам на високому голому пагорбі. Я пішов з того пагорба, дорога крем’яниста, як у Криму, але задоволений, що взутий і що ступаю крутою дорогою вільно.

 

28/IX — 42 р.

Такої скрути я ще, здається, не зазнавав. Головне, що не сам, а двоє голодних ротів. В хаті з’їдено все до кришиночки. Грошей ні копійочки! І позичити ніде — вже позичено, де можна було. Вийти не можу, щоб загнати щось, бо морда вся страшенно розпухла (ледве бачу) і вся вкрита екзематозною корою. У такого й не куплять нічого. Мама вміє лише дріб’язок продати, на більше щось у неї розмаху й досвіду не вистарчає. Третій день уже без хліба. А сьогодні вранці П. забіг: він у суботу під Козятином купив трохи масла й яєць, а поліція перейняла і все забрала. Ухнуло моїх останніх 200 крб. (позичених)! Женя дала трохи квасолі, але її треба зварити Лесикові на дорогу — позавтра їде.

Все збіглось якнайгірше — аж дивно! Неприємність за неприємністю. Справді: де тонко, там рветься.

12.20 дня. Допіру прибігла кума, дружина інж. Плюйка, схвильована, що так трапилось із моєю поїздкою. Принесла Лесикові кілька грушок і маленький пакуночок просила передати мамі. Розгорнув, а там сало! От пощастило!

12.30. Мама прийшла, на городі у Жоржа картоплі накопала. Еге, та сьогодні ми будемо їсти! І як воно все збігається, як дивно в житті буває. Дрібниці це, але дуже показові. Отак — дрібниця та груша, що допіру я з’їв, а проте вже лекше стало, бо від учора від 12 год. дня ще нічого в роті не мав.

 

29/IX — 42 р.

Сон! Дуже яскравий. Весна, село, дорога в болоті, сонце, тепло. Я подав руку Руті, і нам треба перейти через болото, через дорогу — напитися води он у тій хаті, бо вода там якась живуча, прохолодна, а нас мучить спрага. Перейшли протоптаними купинками, не замаравшись. За нами рушила і до хати увійшла якась теж молода жвава компанія — воду пити. Назустріч нам привітно вийшла господиня, півселянка, півміщанка. Але у цей час на Руту кинувся пес, такий невеличкий, білий, брудний, але злющий. Плигнув на неї. Здається, вкусив. Потім до мене. Я затиснув його ногами так що голова його опинилась у мене спереду поміж ніг, і вхопив за морду руками, міцно здушив морду. Він же встиг зубами защемити частку мого тіла. Мені не болить, хоч знаю, що коли міцніше давитиму йому морду, то зуби вгрузатимуть в тіло моє й болітиме. Проте давлю, бачу навіть на зубах окраєць мого тіла — не болить. Руті кажу: пий. Вона п’є. А я зчавив морду уже так, що в собаки зуби хруснули, собака знесилилась між моїми ногами. Тоді я навмисне сцикнув, обмив поміж його зубами моє тіло, збігло з мочею трошки крови, але — дивна річ! — зовсім не боляче. І я був задоволений, що вчасно облив тіло від собачої слини. Я тоді перехопив руку йому в пащеку, другою взяв нижню щелепу й сильним рухом роззявив, розірвав геть оту пащу. Собака впав півживий. Я полекшено зідхнув, одкинув його ногою, випив кварту чудесної прохолодної води, взяв Руту під руку. Нам пропонують калоші, щоб назад перейти болотяну вулицю, але я, такий одразу повеселілий, збадьорений (радісно мені та легко), кажу: «Ні, ми й так перейдемо — там протоптано вже стежку!»

Цей сон запам’ятався до подробиць і ввесь час стоїть переді мною.

А вчора теж снилось (взагалі останніми днями сняться виразні хвилюючі сни): їду на з’їзд письменників до Москви. Але їду з-за кордону як представник незалежної України. В Гомелі пересадка. Зустрічаю в готелі Тамару Ж. і Ю. Яновського. Вони вражені, з підозрою і великим зацікавленням придивляються до мене. Яновський врешті питає: «Що ви тепер будете говорити?» Я просто, але з притиском: «Репрезентую і обстоюю незалежну Україну». «Я теж репрезентую незалежну Україну», — гордовито і якось злісно каже він, дивиться на мене так пильно й вороже, що я догадуюсь: упіймався. Це ж він, догадуюся я, виїхав до Гомеля спеціально, щоб мене упізнати й віддати до рук НКВД. Куди ж я їду? Чого ж мені треба в тій ворожій Москві? Адже мене там враз ухоплять і знищать. Я ж — ідіот, коли сам лізу в руки ворогів! Ні, назад звідси! І я кидаюсь поміж маневруючі поїзди, вихоплююсь на тормоз товарового, що йде назад, далі од Москви, до України. Яновський безсило метається, і я дуже здивований, що він став мало не енкаведистом. У сні він був мені особливо підступним, страшним ворогом.

Справи хатні: вчора протримались картоплею. Сьогодні вранці стукають — лист! — чую якийсь жіночий голос. Сам я не міг одчинити, пішов Лесик. Лист передала й одразу побігла Олена Павлівна. В ньому 200 крб. й прохання прийняти їх поки що замість невдалої купівлі масла під Козятином, та мовчати, щоб Полікарп Порф. не знав — це, мовляв, у неї із схованки про «чорний день», як у моєї Ніни в «Образі». Все ж таки мені щастить, вже не будемо сьогодні голодні, а завтра — середа, базар, мама щось продасть, малого завтра відрядимо на село, а самі далі якось перекрутимось. Адже я маю зароблені гроші, тільки вирвати їх не можу, та й вийти з хати не можу, поки не стухне трохи екзема.

 

30/IX — 42 р.

Вирядив сьогодні мого синочка на Волинь, у Любомль під Ковелем, а звідти їх перевезуть у с. Шацьке на Бузі. Там організовано укр. громадянством добрий побут і навчання для дітей укр. діячів Києва, щоб забезпечити їх від голодування, від страшної зими в Києві. Обміркував я справу всебічно, зважив до дрібнички і вирішив, що краще малого послати туди на зиму, бо невідомо ж, що з нами тут взагалі буде. Поїхав він, а мені жаль. Слабке воно і хороше, слухняне, розумне моє дитинча. Сумно мені сьогодні, дуже відчувається, що його нема, але сам він їхав безжурно, співав і обіцяв повернутись зміцнілим. Я його, правда, вже тижнів зо два готував до такого настрою. Так, це добре, що він поїхав: буде їжа, буде навчання, буде товариство, буде догляд. Тут, у Києві, цього всього я не можу йому дати, а йому вже восьмий пішов. Добре, що поїхав.

Сьогодні вранці раптом блискавка, грім, рясний дощ. Саме тоді, коли їхав Лесик. Це теж, кажуть, добра ознака в дорогу.

 

3/Х — 42 р.

Нудьгую за Лесиком. Поки був він, не зверталося на це особливої уваги — був собі та й годі. А тепер дуже відчувається його відсутність, і шкода, що мало з ним говорив, ходив, мало розважав. Під час від’їзду поводився він дуже добре — сміявся, бадьорий був, розмовляв, як дорослий. «Жаль, — каже, — що я от їду, а тато такий хворий», — це бабі вже на вокзалі. Приходько (новий зав. сек. мистецтв), що й своїх дітей відряджав, питає Лесина: «А за татом скучати не будеш?» «Ні, — весело відповідає малий, — я буду до школи ходити». Вчора Приходько, зустрівши мене, дуже хвалив малого. Справді, хороший він, імкливий, слухняний.

Вчора раптом принесли ордер — пропонують виселитись на Малу Володимирівську, де дають якихось дві кімнати. Мов грім на голову! Мене ж запевнили, що я лишаюсь тут. Упіймав управдома: що таке? Він пик-мик, виселяють, мовляв. Треба щось робити. З досади я, незважаючи на екзему, поголився, побіг до німців. Нічого не помагає. Тоді до районової житлоуправи — теж перспективи погані, пристойних приміщень нема. Увечорі бігав до Винницького, щоб допомагав, — не застав. Піду сьогодні.

Виселитись мені звідси все одно треба. Внутрішній голос підказує, що я таки поїду кудись із Києва, а тоді маму конче звідси викинуть, і сама вона не впорається.

Вчора нарешті продав фотоапарат за 1300 крб. і сьогодні нарешті наїлись ми. Цілий тиждень голодували.

 

21/Х — 42 р.

Дожився. Сьогодні третій день, як вийшов з хати, а досі сидів геть обкиданий екземою, розпухлий. Екзема ще є, але вийти мушу, бо виганяють з хати. Бігав учора вранці до Кшисецького (зав. міськ. житловідділом), дав він мені кілька записок на кватири, пішов я, поглянув — жах! Сьогодні бігав аж до політ, інституту, там Володимирська райрада, а головою в ній Костюк. Ходили разом, дивилися на приміщення — жах! Півзруйновані, з дірами, вимагають капітального ремонту. А надворі дуже холодно, і в мене почались невротичні болі шлунку. Я геть розслаблений, як побитий, і ходити не можу — ноги важкі, ноги тремтять…

Мама ще якось держиться. Куди ж ми підемо з нею? Що нас жде? Я вже зараз понатягав на себе всі теплі речі, а що ж зимою робитиму? Що, коли досі нема ні полінця дров і хати нема? І вдатися до когось по захист, по пораду нема. І грошей нема. І перепустки нема.

Я вже місяць голодую. Цієї зими, якщо лишатимусь у Києві, я, мабуть, не знесу.

 

26/Х — 42 р.

Два дні тому — лист від сина, переданий Приходьком. Сердешне моє хлопченя! Пише, що в Любомлі з харчами краще, ніж у Києві, тільки хліба мало дають. Пише: живеться поганенько, сплять по двоє-троє на ліжку і днями виїздить до Шацька — «невідомо ще, як буде в Шацьку». Пише, як дорослий. Приходько наладнав там, що міг, дуже лає виховательку, яка байдуже поставилася до дітей, каже, що домовився, щоб у Шацькому дітей забрали в окремі родини. Каже, що Лесик трохи поправився, але кашляє. Боляче мені, тоскно, серце крається, але що, що можу я зараз зробити?

Ось тиждень такий хворий, що страх. Сиджу в кухонці при плиті, при вогні. Неймовірні болі шлунку. Зігнуло мене в дугу. Нічого не їм. Знесилився так, що й підвестися важко. А тут іще — холодні пронизливі дощові дні. А тут — як на голках, бо майже щодня заходять німці й вимагають, щоб виїздити. Кватири нема. Ледве переступаючи, ходжу по житловідділах, по різних установах, прошу, благаю, дають адреси, приходжу на ті адреси: жахливі конури з вийнятими геть вікнами, без дверей, без опалення, без води, вільгість, бруд, жах! Коли б іще був я здоровий — якось жвавіше крутнувся б і досі, може, щось уже улаштував би. А так — паралізований. Ні, ще в такому стані не був ніколи. Рвався до Києва, додому, а тут гірше, ніж де-будь. З хати виганяють, і нема куди йти, крім як на вулицю, на дощ, назустріч зимі.

Минулого тижня дзвонив до Губерта, просив призначити зустріч з приводу перепустки на Львів. Призначено було на сьогодні на 3 год. Приходжу точно, а його нема. Знущання. Не хоче, видко, дозволити виїзд і крутить. Ну, й сказав би просто. Навіщо ці викрутаси? Завтра знов буду дзвонити, цю справу треба якнайшвидше та остаточно вияснити. Від неї ж залежить усе моє дальше життя. Життя? В таких умовах, в такому безнастанному збігові найгірших явищ чи довго можна витримати зовсім хворій людині? Я дивуюся, як іще я живу.

 

29/Х — 42 р.

Четвер. Вчора ледве підвівся о 6-й ранку, цілу ніч не спав, були неймовірні невралгічні чи чорт їх знає які вже болі. Потопав до житлоуправи — йду я тепер із кийком, зігнувшись у три погибелі, люди на вулиці насторожено й співчутливо позирають на мене. Ноги такі важкі, що ледве підіймаю їх. Звичайно, запізнився. Нач. Кшисецький за 10 хв. перед тим виїхав на якесь засідання, але кватира на М. Володимирівській, 60, за яку я змагаюсь, вже за мною «бронійована». Треба швидше вихопити ордера. Треба прийти о 1-й дня, щоб уже не проґавити Кшисецького.

Звідти рушив у SD навмання — може, впіймаю Губерта. Позавчора теж був там зраня, ждав з годину, але він був дуже зайнятий, просили прийти іншим разом. Ну, прийшов, почекав знову. Приймає мене. Бачить, в якому я стані, й питає, як справи.

— Sehr schlecht, — кажу й розповідаю про хворобу.

Губерт співчуває. Потім запитує раптом про Корнійчука, що він докладніше собою являє як письменник, людина, громадянин. Далі ще — про визначних совет, укр. письменників. Назвав йому кілька визначніших.

— Орденоносці? — питає.

— Так.

— А скажіть, — вставляє так ніби між іншим, — якого ордена і за що саме ви одержали?

— Я? Я ніколи ніяких орденів не одержував.

— Хіба? — здивувався і виймає теку, а з неї папірця, друкованого німецькою мовою чорним шрифтом. — Ось точно мене повідомили!… ось… Любченко має ордена Леніна.

Я на це просто засміявся й обурився:

— Ганебна провокація, пане Губерте! Вас обдурили. Спитайте кого хочете, перевірте як хочете…

— Значить, це неправда?

— Ганебна брехня! Вас взагалі можуть обдурювати щодо мене, бо, видко, комусь дуже не подобається, що я втік від большевиків, але ви, я сподіюсь, уважно все перевірите, не дасте себе обдурити.

— Ну, звичайно, звичайно. А знаєте, яку вам дають характеристику? Ви в Харкові найтісніше були зв’язані з націоналістичними групами, а в Київ приїхали як закінчений стовідсотковий український націоналіст.

— От що, пане Губерте, я вам на це відповім: нова брехня. В Харкові ні з ким я не був зв’язаний, це можна теж точно перевірити. Що ж до мого особистого націоналізму, я почуваю себе сином свого народу, люблю свій нарід і шаную його, але ніколи не був я таким дурним, щоб успіх і щастя його, народу, вбачати в скрайностях. Скрайність — це не є вияв розуму, тільки безконтрольної емоції, а я вже не хлопчик, щоб жити фантазіями й дозволити почуттям та ефемерам заслонити здоровий глузд.

— Ви в Харкові затримувались остаточно чи спочатку їздили до Уфи, а потім повернулись до Харкова?

— До Уфи ніколи я не їздив. Я в Харкові затримався і там переховався.

— А де ваша родина?

— Тут, у Києві, я ж вам казав уже не раз. Я ж повернув додому, розумієте?

— Ах, так, так! — ніби згадав він, а тоді каже, що коли я хочу для лікування й переведення операції поїхати до Львова, то мушу подати заяву на його ім’я й прикласти до неї висновок лікаря, який обґрунтовував би таку мою потребу виїзду. Я подякував. Наприкінці ще раз питає мене, що поробляють місцеві письменники.

— Але ж, пане, я вже не раз вам казав, що ні з ким з місцевих письменників не зв’язаний. Не знаю їх. Крім того, цілий цей місяць я пролежав безвихідно дома. Що ж я можу вам сказати? І повторюю, ці письменники мене зовсім не цікавлять, не потрібні вони мені. Скажіть ви мені краще, чи взагалі є тут, у Києві, якісь справжні письменники? По-моєму, нема. Принаймні, я не чув ні про кого, крім померлого недавно Юрія Будяка. Отже, і не питайте. Чого не знаю — того не знаю. А не вірите — перевірте. Це так само легко встановити, як і те, що я не орденоносець.

— Gut! — веселенько підвів він руку і простягнув мені. — Приносьте або пришліть заяву й посвідку від лікаря.

Я вийшов, неймовірну почуваючи втому. Так, хоч блиснула мені тепер можливість поїхати на операцію, розв’язати якось нарешті справу з лікуванням, але хвороба так мене скрутила, що особливої радости я вже не відчув. Та й невідомо ще, чи пощастить поїхати — все зараз таке умовне, випадкове. Fatum.

Сьогодні добув ордера на приміщення. На нього, виявляється, претендував Кавалерідзе і спізнився по ордер тільки на один день. Дуже його це вразило, і, побачивши мене в житлоуправі, він по-хлопчачому кинувся до мене з вигуком: «Ось мій убивця!» Як завжди експансивний, почав мене умовляти, що знайде мені краще приміщення, аби лише це йому віддати, бо тут — сусіда йому близький приятель. Я, звичайно, одмовився.

Днями дві цікаві зустрічі. В сутінках стукають, приходять до мене М. Базилевський та ще хтось. Виходжу до них у кабінет, свічу сірника просто, щоб зорієнтуватись. Мені рекомендується невідомий з обличчя чоловічина:

— Бутович.

А потім ще запитує:

— Пам’ятаєте?

— Ні.

— А Тетіїв пам’ятаєте?

— Ну, звичайно.

— А 19-20 рік у Тетієві? Повстання пам’ятаєте?

— Ну, ще б пак!

— От і я там був. Я, правда, порівнюючи з вами, був малопомітною людиною, а все ж учасником був.

— Та хто ж ви, га? От, єй-бо, не пригадаю собі.

— Я з Бурковець, студент тодішній, син священика з Бурковець… От.

Потім виявилось, що це брат моєї колишньої, ще з 1919 р., любови — Соні («Бузика») і що Соня, синьоока, жагуча, п’янка в коханні, тепер у Києві. Живе з того, що продуктами гендлює, спекулює, чи що, на села ходить з мішками. «Дуже, — каже брат, — постаріла». Я виявив бажання її бачити, але він, брат, не радив — мовляв, дуже неприємно буде розчаруватись, така ж бо нищівна її старість! А сам він працює в генералкомісаріаті бухгалтером-інструктором і незабаром виїздить на три місяці до кількох районів (у тому числі Сквирського) інструктувати тамтешніх бухгалтерів. Умовились, що він у Сквирі або десь-інде підшукає для мене роботу, щоб я міг спокійно й неголодно перебути зиму та попрацювати над своїми рокописами.

Друга зустріч тими ж днями з В. Козаченком, якому я свого часу дуже допомагав виходити в люди як молодому письменникові. Опасистий став. Вигляд куди кращий, ніж у редакції було. В новому убранні. Цигарки «Київ» палить. Приїхав як касир банку з того містечка на Звенигородщині, де він тепер живе, — приїхав вантаж, машиною до тещі, привіз їй картоплі, борошна тощо. Взагалі вихваляється, що йому дуже добре живеться. Це й видко. Аж неприємні були ці вихваляння і ця ситість. Розлігся у мене на канапі дуже непримушено, цигарки дорогі смалить, розповідає про свої (досить сумнівні) бойкі подвиги — він під Києвом нібито потрапив у полон. Я зрештою спитав його, що він робить як письменник.

— Нічого.

— Дуже погано. Не маєте права байдики бити. Молодість, вільний час, сприятливі умови… та яке ви право маєте сидіти, склавши руки? Чи то вже зовсім не почуваєтесь українцем? Якщо наступного разу, зустрівши вас, я довідаюсь, що ви так само продовжуєте байдикувати, я перестану вас поважати!

Я його добре викартав. Він погодився зі мною, запевнив, що працюватиме. Присутній при цьому Базилевський енергійно мене підтримав.

 

Отак, чого доброго, можна й померти. Розумію, почуваю, що живу останніми рештками сил. Не стільки фізичними, як духовними. Примушую себе жити. Наказую собі рухатись, наказую ще триматись. Ще трохи. Ще. Встань, піди, повернися, зроби, подумай… І бачу, так бачу, що це ходить хтось другий. Один «Я» наказує, а другий силоміць виконує. Але як довго можна отак протягти? Хвилинами перший «Я» каже: «Аркаша, погане зовсім діло. Жаль мені тебе, Аркашо! До чого ти дожився? І що ти встиг зробити? Нічого. Нічого ти ще поважного не зробив. А от, мабуть, помреш. І все це так несподівано. І виходу нема. Жаль, жаль мені тебе, маленький мрійнику, дурненький Аркаша, хлопчику нетривкий, обмежений з провінціальної сквирської гімназії… Жаль…» І коли я думаю про те, що жалію себе, — стає мені страшно. Пожаліти самого себе — це вже справжнє безсилля, безнадійність. Найгірше, найнебезпечніше, коли мужчина починає себе жаліти, впадає в сентимент.

Але виходу справді нема. Коли б не така тяжка хвороба, я, безперечно, ще крутився б сюди-туди, я ще вискочив би з Києва до себе на село, сам підживився і маму б піживив. Я тоді й до Львова конче добився б — чи існували б тоді для мене оті кордони (тим паче, такі умовні) й різні бюрократичні приписи? Я й Лесика забрав би до Львова, і маму.

Та ба!.. Лежу, як колода. Мене корчить від болів у три погибелі. Мені вже й не хочеться нічого їсти, хоч мама невідомими шляхами дістає десь потрошки молока або колотухи. Не їм, не можу. Часто вонітую пекучою від квасів рідиною, що збирається у шлункові неймовірно великою кількістю, але намагаюсь робити це так, щоб мама не бачила, щоб менше вона хвилювалась. Мерзну страшенно — не тільки тому, що в неотепленій хаті нашій пара з уст клубками летить, а й тому, що дуже виснажений, дуже схуд і, скільки б не зодягав на себе барахла, як щільно не вкривався б, — однаково тремчу. У ванні зіпсувався кран, там безнастанно дзюркотить вода, і я, слухаючи її падіння, знаючи, яка вона там холодна, здригаюсь раз у раз. Вона, ця біжуча вода, мучить мене цілу ніч. Мені хочеться ще тепліше вкритися, конче хочеться окунутися в справжнє ласкаве тепло і спокій (ото щастя!) і заснути навіки.

У мене є брат. Це — слабка людина. «Маленький ротик», як звали його в нашій родині ще в дитинстві. Правда, він здібний, навіть дуже здібний архітект. Але дуже однобічний, знає свою лише архітектуру і зовсім погано знає життя. В особистому житті — невдаха: двічі одружений і щоразу не так, як треба.

Отже, здавалося б, коли є брат, то міг би мені допомогти. Але він безініціативний і в теперішніх обставинах цілковито розгублений. Прийде, позітхає, покурить мовчки махорки — такий зігнутий, прибитий, та й піде собі. А дружина його дріб’язкова, бердичівська міщаночка (дарма що добрий технік-рисувальник), яка завжди заздрила мені як відомому письменникові, — тепер аж надто байдужа. Правда, у них і свого клопоту досить. Та чужі, зовсім чужі люди до мене уважніші, дбайливіші, якісь прихильніші, ніж свої родичі. Ну, це зрештою не новина. Так воно здебільшого буває.

І я — самотній. Страшенно самотній — тільки мама зі мною. Але мама є мама. З нею не про все й поговориш. Ах, коли б мені хоч трошки більше сил! Я ще поборовся б!

На Малій Володимирській (колиш. Столипінській), 60 — моє нове мешкання. Височенний будинок на горбі з трохи романтичною брамою виглядає назовні ніби замок, але моє приміщення у цокольному поверсі — півпідвал. Його можуть бомбувати (занадто показовий об’єкт), але я гарантований. Там жив якийсь дантист — жид, досі ще залишилось лікарське крісло у сінях. Управитель, як виявилось, колишній учитель серед. школи з Попельні під Сквирою. Дуже добре до мене поставився. Та мешканці цього півпідвалу, що переносяться до іншого приміщення, ще тижнів зо два триматимуть тут свої речі. Отже, справа затягується.

Нарешті Винницький приніс трохи грошей за субтитри до кінофільму. Казав, що нова дирекція вважає мій гонорар занадто високим. Годі! Більше для них нічого не робитиму. Де вже не скупість, а цинізм.

Характерна картинка з останніх днів на розі Фундукліївської й Нестерівської, де тепер — закритий магазин лише для німців. Привозять туди велику фуру білих булок. Запах б’є на всю вулицю. Перехожі зупиняються, зупиняюсь і я. Нас дедалі більше. Вже велика юрба. Можна подумати, що тут сталась якась особлива подія: когось заарештували, хтось б’ється, нещасний випадок… Ні! Це величезна юрба жадібно п’є запах свіжого білого хліба, голодна, виснажена юрба. Вона стоїть мовчки. Вона дивиться похмуро. Німці носять хліб і зиркають на юрбу підозріло, трохи сум’ятно, наче злодії. А юрба все зростає й похмуро мовчить. І за цією мовчазністю клекотить глибокий гнів і злість. І тут один одного розуміють без слів. І здається щохвилини — кинуться, розхапають цей хліб, розтрощать воза, розгромлять магазин. Ось-ось станеться щось страшне, непоправне. Не забуду ніколи тих застиглих з іскоркою злоби очей і того кричущого мовчання.

А вода з крану все капає, капає, дзюрчить, аж наче свердлить наскрізь мене всього. Слюсар не хоче направляти — йому байдуже, бо він з цього будинку виїздить.

Мене огортає неймовірна втома і… раптом якась цілковита дерев’яна байдужність до всього, до всього. Піду ляжу, добре вкриюсь. З головою.

 

2/ХІ — 42 р.

Понеділок. Київ. Бульвар Шевченка. Хірургічна клініка (тут лежав М.М. Коцюбинський). Палата 17. Я один у палаті. Вчора надвечір був у мене ще вдома консиліум. Він мав дати авторитетні висновки, що допомогли б моїй перепустці. Але вже пізно. Два дні перед тим дедалі частіше блювання й знесилення. Під час консиліуму — раптова блювота кров’ю. Я був до краю вражений. Проф. Крамаренко рішуче махнув рукою, скомандував — негайно до клініки!

Несли мене на ношах Парубочий і Б. Винницький, — якраз заскочили провідати. Чудесне чисте блакитне небо осени, як океан. Чудесне повітря! І ввесь час наді мною легко кружляють жовті, мов цитрина, листочки кленів, іржаві — каштанів. Падають на мене. Мене несуть, погойдуючи, я ніби пливу у бодрену синю безодню і прошу не поспішати… Як усе раптово й фантасмагорично! Думав — кінець. Учора ж увечері викачали зондом 2 літра кислоти, затруєної вже кров’ю з виразки, яка тріснула. Промили тричі шлунок. Впорснули кальцію. Потім влили 200 гр. крови. Я ожив. Я поки що врятований.

Сьогодні лежу колодою. Почуваюсь краще. Попросив одчинити вікно — ковтаю цілий день свіжину.

Були: Олена, Жорж, Вірочка (друж. Бориса В.), Костюк, Базилевич. Костюк уже розмовляв з Форостівським і Волконовичем — обіцяють допомогти в організації дієтичного живлення. Проф. Крамаренко, мій рятівник, привітав мене з поворотом до життя, спитавши: «Ну, як там… на тому світі?»

 

3/ХІ — 42 р.

Вівторок. Спав добре. Самопочуття краще ніж учора — хочеться їсти. Хочеться свіжого повітря. Темпер. 36,1. (А позавчора увечері, коли лежав у перев’язочній і коли мене судомило, був пульс 140).

Приходила мама — розгублена й рада, що я живу. Призналась: стан мій був такий, що вона не сподівалась. У мами, сердешної, аж голос тремтить з радости. Гриша К. справді організовує дієту — от спасибі! — аж це довелось пролітфронтівцям та ваплітовцям так тілько один одного відчути й пізнати. Стара гвардія! Честь і слава!

Були: Завитневич (дуже вражений, що я так раптово скоцюрбився) і Базилевський. Цілий день вікно розчинене. Вохкість, прохолода, але я добре закутаний і не мерзну. Зате — міцний запах осени, запах жухлого листя, мокрої кори, мокрої землі, а іноді зів’ялої трави. Ах, чудесно!

Операція, здається, в п’ятницю.

 

4/Х[І] — 42 р.

Температура — 35,6. Спав нервово, погано. Був Гриша, клопочеться, перевіряє. Дров сьогодні обіцяє трохи мамі. Потрібно 10 ампул кальцію — щодня мені вливати, а нема ніде й жодної. Лікар Кувадло міг би трохи добути, але він у лісі, дрова собі заготовлює. О.П. — Білі хризантеми! А додому — курча.

 

5/XI — 42 р.

Темпер. 35,8. Сон досить добрий. Вночі в грудях пече. Коли ковтаю, теж пече. Clisma — нарешті, аж від 1/ХІ — звільнився, стало зразу лекше. П’ю тричі на день: Natr. bicarb. 15,0, Magn. call — 15,0, Extr. hynami — 0,5. Впорснули сьогодні випадкового десь знайденого Calcii — 5,0. А була Гуменна Д., взяла рецепта й оце недавно принесла аж 3 ампули по 10,0. Молодець! Уже лекше. І Кувадло обіцяв трохи добути. Ще лекше. І гроші за «Пропащу силу» принесе Докія з музею. І харчів трохи добули, додержую дієти. (А комітет допомоги на чолі з Нагулькевичем дав аж на сміх — 500 крб. і біля кг старого смердючого масла — громадяни, землячки!) Музей закрито.

Спасибі Ол. Пав. — принесла прекрасного варення з яблук, передала. І як уже, як їй дякувати? У неї справді велике почуття. А він — чудак! — зовсім і досі не подав і голосу.

Лист від Ніни з Десау — цитата з мого «Вертепу» про біль і радість. Як це зрозуміти? Датовано 16/Х — недарма. Болить їй, мабуть. Так і треба. Хоч би як вона корчилась, мені за неї ніколи ані трошки не заболить. [… — Ред.].

Листівка від Андрієвської, виховательки Лесикової з Любомля. Виправдується, крутиться, нарікає на тамтешніх громадян, що з ними дуже важко. Значить, сама винна. Заспокоює, що Л. здоровий і взагалі поправився. Мало вірю.

Операція, як сьогодні сказав Ів. Ів. Ковадло, буде не раніше, як за два тижні. Треба приготуватись.

 

6/ХІ — 42 р.

П’яти. 5 год. ранку. Прокинувся, бо щось кусає. Чую — шупортить під вухом на подушці. Засвітив. Воша. Убив. Не можу більше спати. Знаю: війна, руїна, злидні. Але не можу примиритись, щоб у клініці (ще й хірургічній) — воші! От лихо!

Взагалі лежу в страшному бруді. Досі не мили мене, не купали. Замість простирадла неймовірно рвані, старі, заваляні, брудні, аж сірі підковдреники. їх підо мною два чи три — інакше ліжка не охоплять ці лахи. На мені чотири старі витерті до краю ковдри, бо лікарня не отеплюється, інкаше б я тремтів тут, як цуцик. Дві збиті на гудз, якого вже не розтовчеш, подушки. Продірявлений (тож компенсований ще одним таким же) — сінник. А рушник? — онуча. Ні, вранці щось треба починати робити. Так неможливо.

6 год. веч. 40 хв. Постіль перемінили. Довідався проф. Ю.Ю. Крамаренко, приходив, вибачався, співчував і розводив руками — в цих умовах нічого не може він порадити. Дозволив принести постіль з дому.

Була мама, прийшла пізно. Замучена, схвильована. Але дрова їй уже привезли. Додому прибігав сторож цієї лікарні, грубо вимагав, щоб йому заплатити 50 крб. за те, що він мене ніс у лікарню. От хам! Мама скерувала його сюди до мене. Ще не приходив. А Ів. Ів. попередив раніше мене, щоб нікому нічогісінько не платити.

Читаю «Історію укр. письменства» С. Ефремова.

 

7/XI — 42 р.

Тут дві санітарки, літні вже: українка Оксана і білоруска Душа. Кожна має відмінну, звичайно, але головне — національно яскраво виявлену вдачу.

Були Кост. і Приходько, обіцяють ще допомогти дієтечними харчами й грішми. Потім — письм. Вовк і з ним головний інженер міста, якого бачу вперше. Підбадьорювали й обіцяли щось із харчів. Потім — Гуменна, грошей ще не добула в музеї, але новину принесла дивовижну: передучора вночі заарештовано голову міста Форостівського геть із родиною. Що це? Звідки це? Чому ж це? Ні чорта не розумію.

 

8/ХІ — 42 р.

Неділя. Холодно дуже. Лікарня не отеплюється. Сплю під трьома ковдрами, а мерзну, вночі нежить носа заклала, ледве дихаю. Як же оперуватись? Я ж на операційному столі безперечно простужусь. А після операції? Тепер я скулююсь у три погибелі, як цуцик, укриваюсь із головою, то й нагріваюсь трохи. А тоді ж я не зможу так скоцюрбитись. Виходить: якщо не огріватимуть лікарні, то й оперуватись я не зможу. Вчора увечорі переливали кров: 200 гр. Але невдало. Влили тільки 100. Тричі в різних місцях кололи, понапускали під шкіру, пекло, боліло, спав із компресами, мучився цілу ніч. Хай навіть так, що тепер у мене вени погані, зате я дав тричі в різних місцях колоти. А от вартовий лікар А. Карпов, маючи тричі можливість влити цю кров, не зумів скористатися. Мені досадно і жаль цього збентеженого невдаху-лікаря. Він приходив сьогодні вранці, щоб продовжити трансфузію (рештки крови ночували на льоду), але я побоявся, чи не зіпсулась в теперішніх умовах ота кров, та й руки після вчорашнього ще дуже болять.

Сьогодні, в неділю, ждав рясних одвідин. А якраз ніхто не прийшов, навіть брат. Одна тільки мама приносила їжу.

Бачу, що я трохи розпаскудився, волю над собою втрачаю, занадто себе жалію. Вирішую з сьогоднішнього дня бути до себе суворішим. Не маю права розкисати, якщо хочу себе зберегти.

 

10/ХІ — 42 р.

Форостівського звільнили другого ж дня, і він, так наче нічого й не трапилось, продовжує виконувати обов’язки голови міста. Виявилось — непорозуміння. Але це непорозуміння супроводжувалось, як розповідають, розтрощенням фіртки в його садибі, бо вночі, коли приїхав цілий загін його заарештовувати, довго не відчиняли хазяї дверей, спали. Така нагальність, підозра, похапливість і — пшик! Трохи скандально це виглядає, як на німецькі органи розшуку й безпеки.

Сьогодні у мене винятковий день. Був Приходько, приніс півкіла чудесного масла, яке купив у нім. закритому магазині («nur fuer…») на талони, що йому їх передав саме для мене якийсь заїзний з Волині робітник освіти —він мене знає як письменника і, довідавшись оце про мій стан, віддав для мене свої командировочні талони. Передав мені також вітання, найкращі побажання, але прізвище своє просив не називати. Просто: робітник освіти з Волині. Яка шляхетна людина!

Потім прийшов співробітник Цукротресту походженням сам із З.У. — невиразно назвав своє прізвище. Передав мені примірник збірника «По той бік греблі», який щойно вийшов друком у Львові. Я страшенно втішився. От справді несподіванка — і збірник сам собою і наявність цього збірника ось у моїх руках! Передав також торбину з дієтичними харчами. Порозмовляли. Приємна, освічена людина, а головне — свідома національно. Днями він їде у службове відрядження до Львова і Кракова. Обіцяв перед від’їздом зайти.

В лікарні лютий холод, і моя операція відкладається, поки буде лікарню отеплено. Почуваю, що за цей тиждень я значно зміцнів.

 

12/ХІ — 42 р.

Четвер. 7-ма год. вечора. Допіру я випалив мою останню цигарку. Звучить це трохи театрально, але як же його інакше сказати? Всі лікарі категорично радять покинути палити, і фактично від 1/ХІ, з дня цього тяжкого захворювання і переїзду до лікарні, я палю, як початківець — 5–7 цигарок на день, а то й зовсім не палю. Сьогодні ж мене рентгенізували (шлунок опущений на три пальці, ulcus тощо) і проф. Богаєвський рішуче заявив:

— Киньте палити, і ви незабаром забудете за свою хворобу. Кажу це вам на підставі довгорічного досвіду. Знали б ви, скільки хворих отаких, як ви, послухавши мене, потім складали мені найщирішу подяку. Сам я хворів на таку ж хворобу вісім років тому, покинув палити і швидко видужав, на світ наново народився. Найпевніший ваш порятунок в тому, щоб кинути палити.

Переконав. Власне — доконав. Бо я вже давно й сам хочу це зробити, та ніяк не примушу себе — проклятуща, страшна звичка! Це дуже важко довершити саме тепер, у такий напружений час. Але якраз учора я твердо вирішив сьогоднішнім днем скінчити цю свою огидну безвольність, яка мене мучить зневагою до себе ж самого. А сьогодні обставини тільки потвердили, зміцнили моє рішення. Отже — край!

Був сьогодні якийсь невідомий, що одрекомендувався «маловідомим дитячим письменником» Заглоцьким чи Заруцьким. І справді такого я ніколи не знав, не чув. Приїхав він на кілька днів до Києва з Миргорода, де працює на дослідній станції, що нею керує його брат. Був у червоній армії, потрапив у середині липня цього року десь під Мілеровим у полон. Каже, що по тому боці ще чув про мене — лають мене в пресі большевики. Настрої там, каже, різні: хто ще лишається фанатиком, хто геть зневірений, але всі пристрасно прагнуть кінця війни. Вражіння від нього якесь непевне. Може, агент?

Була лікарка — галичанка, сестра позавчорашнього гостя, що працює в Цукротресті керсправами. Про Парфанович нагадала: та доручила їй конче розшукати мене в Києві, вітати й запросити до Львова. Обіцяла днями ще зайти, натякнула, що принесе щось з дієтичних харчів.

Була Ол. Пав. — принесла грудочку масла. Був Приходько вже пізно увечорі — приніс трохи цукру, переданого якимсь студентом, і обіцяв через комітет допомоги добути днями трохи грошей (з концерту, що відбувся в неділю під дириг. уперше Н. Городовенка, який недавно прибився до Києва аж з П’ятигорська). Була Віра, дружина Б. Винницького, а сам Борис і досі не провідав. От і Борис!… Та й Жені, родички, досі нема. Вранці випав невеличкий перший сніг. Холод у кімнаті моїй собачий. Рятуюсь електричною грілкою, своєю ж, з дому. Коли тут затоплять і чи затоплять взагалі — невідомо. Багатьом хворим запропонували поки що піти додому й повернутись тоді лише, коли будуть умови для операції. Я ж все одно примушений тут переждати, поки мама та Жорж переселення довершать. Я тут зараз от на ласці (у нетопленій хаті, — безпритульний, можна сказати). Але все це ще дрібнички, з якими треба миритися. Буває гірше. І це «гірше» я вже дуже добре знаю.

 

13/ХІ — 42 р.

П’ятниця. Вранці, прокинувшись, глянув у вікно: біло, пороша… Оце якраз піти б з рушничкою. Боже, яке щастя! А потім десь у лісі, на пеньку спочиваючи, хильнути чарку й з’їсти шматок чорного хліба (цілушку!) з салом. Легка втома, лісова сторожка тиша, бодрене запашне повітря… Воно й у степу теж непогано, але сьогодні дуже захотілося до лісу. Чи доведеться ще пополювати?

Сьогодні закрито в Києві медінститут, студентам запропоновано у неділю з’явитися на Львівську (збірний пункт усіх відраджувань до Німеччини) і виїхати на працю до Райху. Були Базилевський і Ол. Павл. Санітарка розбила мого термоса — в умовах собачого холоду це для мене просто лихо. Мене перевели в меншу палату № 6.

 

14/ХІ — 42 р.

Субота. Якийсь передсвятковий настрій. І справді: мама принесла листа від Рути. Яка радість! Скільки сонця — наче знову отой сонячний день на узліссі під копицею сіна, під Трускавцем. Боже, яка ж вона хороша, ця синьоока дівчина! Яке серце велике — вона, виявляється, знову розпочала клопотання про мій приїзд до Львова, пише, що документи вже мусять бути десь в дорозі і що я їх незабаром одержу. Пише вже з Відня, лист від 2/Х — отже, йшов 1 1/2 місяці. І завзяте, уперте чар-зілля. Оце характер! Отакими мусять бути українки. Руто, люба моя дівчино, вклоняюсь тобі, схиляюсь з глибокою пошаною й обожненням; для тебе, заради тебе все зроблю, як заради України, бо ти — зразкова дитина нової нашої життєздатної і, що б там не було, незрушимої України. Бо мене любиш передусім, як такого ж відданого сина цієї України. Ми справді рідні з тобою. І я того незабутнього вечора у Львові недарма казав: «От побачиш, побачиш, ми з тобою зустрілись заради чогось дуже важливого, виняткового». Я це передчував. І знаю: до смерти вже будемо пов’язані найглибшими почуттями незалежно від того, чи будемо близько одне при одному чи на віддалі. Але завжди будемо спільно. Ми — рідні. Думками. Серцем. Кров’ю.

 

16/ХІ — 42 р.

Вечір. 7-ма год. Допіру задрімав і приснилась Рута: в сонячному, яскраво-зеленому, весняному саду застрягла вона на якомусь старому паркані, й спідничка її заплуталась у колючому дроті. Я взяв її майже на руки, вона довірливо притулилась. Я поступово розплутав той дріт, визволив її, і ми пішли, міцно обнявшись. І так було солодко, радісно, як може бути лише у сні.

Дуже нудьгую за Лесиком. Як йому там? Що там з ним? Ах, боляче, боляче увесь час він мені на думці. Хоч би зв’язок був кращий, хоч би листуватись частіше. Нічого він не пише, — бідне моє, таке безпорадне дитинча!

 

20/ХІ — 42 р.

Субота. Борюсь, борюсь, щоб не палити. Дуже тяжко. Сни: йду по прибережних смугах замерзлої річки. Сніг, жовтий сухий очерет, лід. Зі мною мама, а збоку десь — поет Лисогорко. Треба перейти замерзле озеро, і я хочу взятись навпрошки. Мене застерігають. Я все ж таки майнув навпростець. Лід підо мною тріснув — перший дзвінкий лід — і проступила вже вода. Я швидше втік, устиг вискочити, щоб не провалитись. Пішов твердішою смугою, попід берегом. І вийшли ми на берег, на якому чудова зелена сонячна весна. Травневий сад чи ліс. Тут великі дерева, і бачу на них, як у ботанічному, висять на дощечках написи: «П. Тичина», «Ю. Яновський»… Знаходжу і своє дерево, яке ще напису не має, бо мене ще тут не було.

А то іще: літо, озеро, я з чемоданом шукаю затишного куточка, щоб переодягнутись. Знайшов. Швидко скинув із себе дуже брудну білизну і закопав її в землю. А з чемодана вийняв свіжу, чисту, — одягнув її і нове убрання одягнув. Дуже яскраво все це бачу, наче не сон, а дійсність. До дрібниць усе запам’ятав.

Вчора до моєї палати поклали ще одного хворого — студент, симпатичний хлопець, але невідомий. Я його навертаю на путь істинну. Я вже потроху походжаю, почуваю себе значно зміцнілим. Пора додому, але дім ще не налагоджений. Тим часом проф. Крамаренко мало не щодня під час обходу рішучіше натякає, щоб вибиратись звідси. Дивно, як він сам не розуміє, що мені це неприємно, що виганяти отак бездомну зараз людину не годиться. Сиджу тут як на голках, а переселення відбувається надто повільно: одній-однісінькій мамі дуже важко впоратись. А Юрко — нетяга, невдаха.

 

23/ХІ — 42 р.

Розповідають: з 2600 студентів-медиків, що мусіли з’явитися на Львівську, прийшло всього 56, та й то хворих, або вагітних студенток, яких напевне до Нім. на роботу не пошлють. Двічі вже влада зверталась до студ-ів по радіо, закликаючи виконати негайно наказ і погрожуючи репресіями. Наслідків жодних. Студенти ховаються, тікають на периферію. Але їх брати там на роботу заборонено під найсуворішою загрозою. Тепер їх просто ловлять на вулицях Києва — масові облави на молодь.

В місті настрій взагалі напружений. Кажуть, що ранками часто з’являються над містом совєтські розвідники, тільки на значній височині. На колишньому «Більшовику» в убиральні раз у раз з’являється зведення совєт. інформбюро, друковане на гектографі, а то й цілі сов. статті. Так само й на інших підприємствах. Злочинців неможливо виявити, хоч арештів багато, — дуже спритно діють. В місті від часу до часу бувають сов. агітки-метелики. Є випадки диверсій на транспорті. На периферії дедалі сильніше почувається партизанський рух, — особливо в районі Вінниці якась банда Калашника, що про нього вже починають легенди складати, як колись про Махна. Тут у лікарні перебуває зараз кілька вояків (українці, росіяни, узбеки, вірмени), колишніх полонених, а потім — рядових нім. армії, взятих до армії нібито за їхнім власним бажанням. Вони змагались переважно з партизанами і розповідають страшні історії, запевняють, що німці найбільше бояться партизанів. Вони поранені в цих боях і всі вже нагороджені, — хто залізним хрестом, хто іншою відзнакою.

У Києві серед обивательщини великий успіх має зараз різна ворожба. Дуже розповсюдився спіритизм. Знаменне явище — чорний час великого розчаровання, безвихіддя, занепаду.

Вдень, приблизно год. о 12-й в сусідній палаті № 7 помер хворий — теж виразка дванадцятипалої. Ще молода людина, 28 років. Я йому передучора, коли йому стало дуже погано, молоко своє віддав. Була дружина під час смерти. Сльози, зойки. А два дні тому у палаті № 8 померла жінка після операції: чоловік мобілізований большевиками, десь ув армії, лишилось двоє маленят.

Ці стогони увесь час, ці крики, ці тривожні прохання, ці тяжкі, безнадійні зітхання — скільки тут довкола страждань! Терпи, терпи, Аркадію. А до мене одвідувачі приходять уже рідше й рідше. І звикли. І набридло. Завжди воно так.

 

25/ХІ — 42 р.

Не палю. За Лесиком неймовірна нудьга — може, що трапилось із ним? Від учора ускладнення — коліт. Є підозра, що виразка тихцем кровоточить — робитимуть аналіз. Справа переселення посувається дуже повільно, мама вже геть утомилась, боюсь, щоб вона не захворіла.

В моїй палаті почали довбати стіни, щоб провести трубу від «буржуйки», яка міститься в сусідній палаті № 7. Гупають — жах! Сміття, пил, всі речі вже вкрились білою приладдю. І це лікарня!

 

27/XI — 42 р.

Вечір. Нудьга. Я сам. Сусіда мій вчора виписався. Сьогодні він мене одвідав. Він — студент. Розповідає: студентів-медиків скрізь виловлюють і скеровують до Німеччини. Але з Києва вони ще не виїхали, бо у Львові в таборах — висипний тиф. До Києва прибуло два ешелони біженців із Курська. Сьогодні в часописі повідомлення про широкий наступ совєтів в районі Калініна, про запеклі бої по місцях прориву совєтського під Сталінградом. Погано. В місті настрій дуже тривожний, точаться розмови про готування до часткової евакуації Києва. Це, звичайно, можуть іще бути провокаційні чутки. Але взагалі погано. Цієї ночі, кажуть, горів аеродром під Постом-Волинським. Багато укр. поліцаїв сьогодні скеровано на фронт — бачили, як їх слізно виряджали родичі.

Моє щастя: коли торік у Харкові лежав у лікарні, німці будували барикади в місті, було дуже тривожно, бої почалися під самим містом. Тепер, коли я знову в лікарні, — знову наростає загроза й тривога. І тепер я надзвичайно гостро, болісно почуваю самотність. І серце так невимовно болить за Лесиком, так мені його шкода, так хочеться пригорнути до себе — о, я тільки тепер розумію, що значить мати сина! До сліз, буквально до сліз мучить мене це почуття.

І взагалі: що ж далі? Чи пощастить мені виїхати до Львова? А коли й пощастить, то статися може, що розгублю, втрачу остаточно сім’ю, родину. Так усе заплутується, так тяжко ускладнюється, що мимоволі бере розпач і єдине, на що можна покладатися, — доля. Знову фаталізм? Так.

 

28/ХІ — 42 р.

Становище, отже, таке: операції не буде (це я передчував з перших днів, як потрапив до лікарні, тільки причин не міг тоді знайти і сам собі не вірив). Доводиться покластись на поборювання виразки самим організмом. Другий тиждень не палю (ой, як тяжко!), додержуюсь дієти. Перестальтика слабша. Halitus кращий. Тільки не вбиваюсь у тіло, хоч їм такі поживні речі, яких давно не їв. Можливо, що виразка потайки кровоточить. Сьогодні-завтра виявить це аналіз.

Вдома: через три-чотири дні скінчать переселення, і я зможу піти до нової хати. Мати зовсім квола. Син мій десь на людях. Брат засмикався, захекався на службі й у особистому житті (взагалі ж він недолуга, немоторний хлопець) і не з’являється провідати, навіть матері мало що коли-не-коли спроможеться допомогти. Братова (Женя) — черепаха та, каракатиця — ні разу не набрала охоти (за цілий місяць) одвідати мене. Я — сам. Тільки мати — як мати. Отже, і рідні у мене як кіт наплакав. Фактично — двоє найдорожчих людей: син і мати. З ними розлучитись особливо важко. Але, можливо, доведеться. Важко саме тому, що невідомо, чи потім уже зустрінемось.

Вчора звечора, хвилюючись, нудьгуючи, аж просто кричучи беззвучно, прийшов, зрештою, до висновку: ніщо не допоможе, тільки витримка. Що б не діялось, а я продовжую своє, так наче ніщо мене не обходить. Моя послідовність, організованість, підтягнутість, самостислість, — ось найкращий опір усій навалі життєвих прикрощів, єдиний спосіб зберегти гідність, сталість, рівновагу, себе зберегти.

 

30/ХІ — 42 р.

Понеділок. Уночі була сильна буря. Зараз (10-та год. ранку) — вітер ущух, сонце, мороз. В палаті холодно. Рятує тільки електрична грубка, — не думалося, не гадалося, коли п’ять років тому її купувалося, що вона єдина мене так рятуватиме! Ці п’ять років вона стояла забута, без користи. А тепер, що б я робив без -неї? Навіть дрібниці якісь, просто дурниці, мають своє конечне місце в житті. І все взагалі в цьому житті діється за своїми незалежними законами. Керує ж цими законами — хто? Може, випадок? Але випадок — велика умовність. Випадок завжди має і свої причини. В чому ж річ? В тій, мабуть, силі таємній, позасвідомій, могутній, що існує повсякчас поруч мене, супроводить мене незмінно в житті. Скільки разів уже я стикався з нею на крутих небезпечних поворотах і тут особливо ясно почував її віддих просто в обличчя, почував холодний дрож, як перебіг струму — дрож від близького трепету крила… Я щоразу дивувався її невблаганній категоричності, мудрості. Дивувася і схилявся. Бог? — Ні. В цій Силі завжди прихована якась добренька хитрість і хитренька добра усмішка. Навіть, якщо прикрістю чи лихом обдаровує, — усмішка та ж сама.

Останніми ночами — яскраві сни: пливу рікою, в якій вода така чиста, прозора, що видно на глибині кушир. Пливу легко, бистро, дивуючи когось на березі. Трохи позад мене пливе якась жінка. Я змахую руками дужче і до половини здіймаюсь над поверхнею води — так пливу, почуваючи в собі надзвичайну силу і надзвичайно дивуючи всіх на березі. Нарешті підводжусь і легко, спритно, балянсуючи, перебігаю, йду по поверхні води. Здивування на березі безмежне! А то ще сон: з’явився на засідання, чи що, де багато жінок у новенькому сірому й квітчастому убранні. Жінка пробує пальцями, перевірюючи, чи справді нове, — воно нове, але тонкого тендітного ґатунку, і я добре знаю, що це тому, що війна. Жінка трохи зневажливо підкреслює мені цю ваду, а я, трохи досадуючи на її недоумкуватість, протикаю пальцем в штанах на заду дірку, тут же наліплюю з чорних ниток, як пластиря, латочку на ту дірку і зухвало, іронічно кажу: «Voila! Дамська мушка на щоці!» Всі сміються, і я задоволений з брутального цього дотепу. Отаке чортовіння висниться…

У палаті моїй — новий сусіда. Харченко. 65 років. Типове українське обличчя з відповідними вусами. Кожум’яка з Куренівки. Дуже любить і вихваляє свій фах. Розповідає деталі виробництва, секрети. Заповзятий рибалка. Хворіє на гангрену ноги: з 15 років незмінно палить і незмінно п’є. За все життя хворів лише раз на висипний тиф, і тепер дуже здивований, розгублений, що хвороба так міцно вчепилась і вже другий місяць тільки зростає. Ця кремезна міцнюща людина, справжній відприск запорожців, сьогодні вранці тоненько, як дитина, заквилив і безнадійно заплакав. Довелось його всіляко втішати, заспокоювати. Він почав мене пригощати молоком, якого принесли йому цілу сулію.

Большевики під Калініним розгорнули широкий наступ. У районі Дону, під Сталинградом — також. За офіційними повідомленнями, їх атаки скрізь відбито. Французи в Тулоні, зрадивши німців, затопили частину своєї військової фльоти. Взагалі там розкол, протест, одверті вияви органічного несприймання нової німецької дійсності. Нація! Кров! Сила!

А у Києві — Штепа. Його рептилька, т. зв. «Нове укр. слово», цілком переключилась на передруки з нім. газет. Тільки й свого, що об’ява про розшук утрачених родичів. Знівельованість, безличність дійшла краю. Такого я собі навіть уявити не міг.

 

2/XII — 42 р.

Листівка од Лесика. Пише, видко, не він, а хтось із старших за нього дітей — вправніше й докладніше, ніж це може мій малий. Але річ не в цьому. Важить от що: він здоровий, йому там добре, годують їх, як на цей час, цілком задовільно (я тут, у Києві, не міг би йому цього зараз забезпечити) — отже, все -гаразд. І я зразу заспокоївся. Мені стало лекше, навіть радісно, проте ще сильніше потягло туди, до Лесика. Хоч на хвилинку побачити, поговорити з ним, насміятися, погладити голівоньку, притиснути до грудей. Тепер шкодую, що влітку мало з ним гуляв удвох, мало жартував, мало розважав. Чим же приємним згадає він там батька? Кричав на нього, штурляв іноді — даремно, без цього можна було обійтись. Правда, зате він у мене дисціплінований, організований хлопчик. Ну, нічого. Сантименти тепер зайві. Добре, що йому там добре. Тут зараз, особливо в зв’язку з переселенням, він конче простудився б, зголоднів би, запаршивів, — взагалі не знати що і як з ним у цих умовах було б. Знову — передбачливість і прихильність отієї Сили. Адже цей від’їзд Лесика, можливість тимчасово улаштувати його на стороні, — сталося воно несподівано, само собою.

Так. А от я стояв на порозі Львова. Ще кілька днів — і була б уже перепустка, і я вже рушив би у давно й пристрасно бажану путь. І все сковирнулось, перекрутилось, так наче хто навмисне взяв і раптом владно зупинив, зробив-таки по-своєму. Цікаво, дуже цікаво, в чому й тут криється ота «хитрість», і передбачливість? Чим це буде виправдане? Для чого саме потрібно було, щоб я місяць тому не поїхав і так смертельно раптом захворів?

У суботу, 5-го грудня, залишаю лікарню. Почуваю себе ніби досить добре, тільки енергії, завзяття колишнього мені бракує. Млявість — і руху, і думки. Може, на свіжині це минеться? Але гнітить свідомість сталого серйозного захворування, потреба надалі поводитись із собою, як із тендітною річчю. Набридло вже! Буду, звичайно, конче домагатись перепустки на Львів. Треба невідкладно в нормальніших умовах довершити лікування. Це — головне.

 

18/XII — 42 р.

З п’ятого грудня я вдома. Це — Мала Володимир. (колиш. Столипінська), 60/17. Цокольний поверх, дві маленькі кімнатки, кухня, ванна, але є груба, хата тепла і — що найважніше — окрема. Темно й тісно, проте я задоволений, що залишив «Роліт». Взагалі спогади про нього дуже важкі (як же погано жилося мені там ці сім років! — і хвороба!). А останнього місяця перед лікарнею ніколи не забуду (холод, голод, безгрошів’я цілковите, хвороба валить остаточно, сплю в неймовірно тісній і брудній кухоньці, а в зіпсутому крані ванни, якого слюсар не хоче направляти, безупинно дзюрчить вода… день і ніч… день і ніч… збожеволіти можна!). Коли тепер я увійшов до тієї хати й почув, що вода й досі продовжує шумно бігти, я аж здригнувся. Переді мною повстала вся жахлива картина мого вмирання, перебігли уривки з колишнього життя, колишнього страждання в цій хаті. І я одразу відчув, яка мені чужа й далека ця хата, яка це була жорстока примха долі, що я тут жив, — я відчув усім єством глибоко й незаперечно, як цю хату ненавиджу Добре, що я звідси виїхав. Якийсь певний стан на ній закінчено. Може, справді, я почну тепер одужувати? Почуваю себе добре, так добре, як хіба ще в Трускавці. Ось уже другий місяць не палю. Помічаю значне освіжіння — добрий і довгий сон, жодних диспепсичних ознак і болів, прекрасний апетит (їжа теж поки що є), і коли я днями купався, то вражений був, що так погладшав. Тож і хочеться, гадається, тепер, щоб нова хата, бодай темнувата і тісна, почала новий, щасливіший етап у моєму житті.

Ще й позавчора сон: Хвильовий, Курбас і я під якимсь собором (здається, в Чернігові), під білою стіною на зеленому весняному пагорбку вирішили випити і закусити. Сонце. Дерева в ніжній зелені ранньої весни. Теплінь. Радість. Я наближаюсь до них, що сидять уже на траві, з літрівкою горілки, яку на ходу розкубрюю, сколупую сургуч. Тоді мені доручають ще хліба десь дістати. Біжу кудись убік попід парканами. Дістав і досадую, що це теперішній «німецько-український» хліб з проса, ячменю, кукурудз. качанів та каштанів. Надрізаю цілушку — аж він біленький, як здобна булка. Кладу в рот — так, надзвичайно смашна, справжня булка! їм з величезним задоволенням. Іду і смаковито їм, а зустрічні люди дуже дивуються, що в мене такий білий, ну, просто великодний хліб… Мама (мій незмінний Мартин Задека) запевняє, що це дуже добрий сон.

Напередодні виходу з лікарні мене одвідала п. М. Донцова. Приїхала з Ковеля на два-три дні в якихось редакційно-видавничих справах. Жвава й досить життєрадісна, літня вже й миловида жінка в окулярах. Говорили багато про ВАПЛІТЕ і Хвильового. Д. Донцов зараз у Берліні.

 

19/XII — 42 р.

11-та год. ранку. Вчора прийшов Жорж і перервав запис — перевозили з ним його таратайкою останні книжки з моєї старої квартири. Вже книжки всі упорав — майже два тижні носив чемоданом, скільки дозволяла мені моя виразка. Осточортіло. Лишилось тепер перевезти меблі, німці обіцяють на 21-ше машину й полонених. Так от, п. Донцова. Вона в Ковелі редагує газету. Жаліється, що справа йде погано. Донцов незабаром має приїхати до неї на відпочинок. Коли довідалась, що я збираюсь на Львів, а звідти, мабуть, до Криниці, то дуже захопилась думкою, що слід було б на той час і Д-ву туди поїхати — він бо дуже хотів би зі мною бачитись і говорити. Але навряд чи німці туди його пустять. Розмова загалом була жвава й цікава. Сиділи вони (з нею п. Марія Ясеницька, що, власне, привела її до лікарні) годин зо дві. На прощання я просив вітати Д. Д-ва.

був у Губера, подав заяву й посвідку з поліклініки. Він за цей час дістав ще одного кубика й ордена. Я привітав його. Розповів про мої справи.

— А на скільки вам треба їхати?

— Місяців два-три.

— А де ваші попередні документи, довідка від штадтскомісаріату?

— У вас, отам унизу, у відділі видачі перепусток на від’їзд.

— Ага, добре. Я зберу всі матеріали, виясню, подзвоніть мені знову… десь через тиждень.

Отже, знову — крутанина, відтягання. Справа ж тепер цілком ясна, цілком вичерплива довідка з клініки, де поставлено вимогу перебування в санаторії, а потім операції (на Зах. Укр.). Все ясно. Однак… однак він запитує:

— Ну, а поза хворобою… як справи?

— Ніяк. У мене зараз одні-єдині справи: хвороба й лікування.

— То ви, значить, увесь час удома?

— Так.

— А скажіть, у неділю цю ви хіба не були в Андріївській церкві?

— Я? Я взагалі мало ходжу, я дуже знесилений, а то б іще до церкви ходив та там вистоював? Коли хочете знати, то з часу мого приїзду до Києва я ще ні разу в жодній церкві не був.

— Отакий ви, значить, домосід? — якось із недовірою, з незадоволенням буркнув він. — Ну, то подзвоніть мені через тиждень.

Вийшов я з відчуттям, що він з мене дуже незадоволений, бо не має з мене жодної користи. Але я певен, що він мені не вірить — все придивляється пильно, принюхується, прислухується, вважає за якусь тонку, складну й небезпечну «штучку», що її важко розкусити цілком. Ну, хай собі! Аби перепустку на Львів дав.

Учора над вечір — робітниця з пакунком від Ясеницьких (брат і сестра — ті, що з Цукротресту). Листівка з написом: «Нашому видатному письменникові Аркадієві Любченкові — галицьким звичаєм від св. Миколая». Сьогодні ж Миколи! І подарунки: всякої дієтичної їжі потрошку й туалетне мило, хлородонт, краватка. Люди прислали що тільки могли в цих виключних сьогоднішних умовах — і це дуже цінне, дуже хвилює. А найбільш зворушує сама увага. Важить навіть, як це все було запаковане — у білий папір з вирізаними візерунками та кольоровими нитками позав’язуване. Печать теплоти, щирости — по дружньому, по-родинному мило, симпатично. Свої, мовляв, близькі, рідні люди.

А за вікном ляпотить. Дощ, туманець. Отака зима. Ще й досі не було «серйозного» морозу.

 

20/XII — 42 р.

Вчора увечері у Ясеницьких. Олеся, брата Марії Яс., нема, поїхав до Житомира. Застав двох: один зразу ж пішов (він з Рівного, приїхав у справах на день-два), другий, літній залишився. Це — місцевий інженер-економіст із Цукротресту. Розповідає, що в буд. вчених відбулись доповіді в зв’язку з річницею смерти М.С. Грушевського. Доповіді у напівтемряві. Один вогник тільки блимає. Доповідач нічого не бачить у своїх нотатках і говорить уже так, з пам’яти. А проте і доповіді відбулися, і народу зібралось чимало їх послухати — просто як в катакомбах первісні християни. Це ж справді і відданість і, без перебільшень, у цьому холоді, голоді, темряві, суворому цензурному догляді — героїзм! Німці для буд. вчених навіть світла не дали — от і маєш… ставлення! А втім, чи не характерно? — викликають М. Ясеницьку якось уточнити справи особистих документів. Запитання: ваша народність? «Українка». «Але ж послухайте… ви ж належите до шляхетського роду». «Ну, то що? Хіба українці не мають своєї шляхти?» «Скільки нам відомо: ні, її мають німці… ну, ще поляки, коли про слов’ян мова, ну, ще росіяни…» «А українці?» «А українці — селяни і робітники. Вони завжди тільки на когось працювали, а їхні нагадування про себе в історії — це ж тільки повстання рабів, то ви, значить, все ж таки… українка?» «Так!»

У середині листопада закрито й запечатано магазин Коваленка на Фундукліївській — книжки й худ. речі. Сам він, дарма що прізвище українське, був заповзятим виразником прагнень та інтересів місцевих русотяпів, що тісно коло нього почали купчитись: тут продавалась рос. емігрантська літер, й передплачувалось берлінське «Нове слово». Він частенько їздив до Берліна — про нього говорили, що він навіть фольксдойч, навіть ніби походить з прибалтійських баронів. Сам я бачив і чув, як він, білобрисий та жовтоокий, типовий західно-північний інтелігент, увивався в магазині біля нім. офіцерів і чудесно говорив нім. мовою. І от одного дня гестапо запечатало магазин, а Коваленка, всіх співробітників і тих покупців, що були на цей час у магазині, заарештувало.

Щось сталося з пресловутим Дудіним. Або виїхав кудись у довге й далеке відрядження, або репресії зазнав, бо вже тижднів зо два нема його в пресі, а головне: «Послед, новости» підписує як редактор Штепа (!).

Днями помер Моргілевський І.В. Який жаль, який жаль! Ще одна велика втрата в нашій укр. культурі. Шкодую, що не міг бути на похороні, — чолов’яга ж він прекрасний був! Допився-таки Іполіт Владиславович, не зважив-таки на ті тривожні гасла, що перед кількома роками почало подавати хворе серце. А ще й голодував, кажуть, дуже.

 

22/XII — 42 р.

Вівторок. Зранку туманець, моква, потім трохи сонця. Зовсім як весна. На Дніпрі лід посинів, потемнів, аж почорнів — смугами, смугами — як бігли хвилі за вітром, так і замерзли, а тепер це дуже добре видко. Мокрий Поділ з лискучими дахами, мокрий наїжений Труханів острів, до якого через Дніпро прокладено льодом місток, величезні жовтаво-сірі плями узбережного піску і за островом піщане поле, ген-ген до Старика. Дарниця мріє в тумані, Дарницькі ліси вже самі обертаються в туманне видиво, тануть в далині. І тепер ось в цю мокву, в сірий весняний день — який же ти хороший, мій Києве! Довго не хотілося йти з Володимирської гірки. Скільки з нею у мене зв’язано!

По вулицях ситі німці поспішають з пакунками, несуть ялинки, на Хрещатику біля їхніх магазинів повно машин. Купують, готуються — передсвятковий настрій! У мене ж передсвятковий сум.

Вже нема бульвара Шевченка, а є Rownestr. Іменем Шевченка названо Караваївську, що за большевиків звалась вул. Толстого. А втім, чого дивуватись? — адже з перших днів під поліцію зайнято буд. Укр. Академії Наук (проти кол. буд. Центр. Ради).

Вчора й позавчора далася гостро відчути хвороба — болі, диспепсія — мабуть, від гарбузового насіння, якого я наївся замість цигарок, — ото дурний! Починає поступово скрадатись екзема. Чорт би його брав: одне кінчається, друге починається, і нема мені виходу з цього проклятого кола.

Вчора дали 8 чол. полонених червоноармійців-козаків, і вони за день перенесли мені всі речі, крім піаніно. Пишу оце вже при своєму столі. Дав їм 150 крб., були дуже вдячні.

Сьогодні у Криштофенка — крамниця випадкових речей. Колись він робив спроби писати щось для дітей — ні, торгівець з нього куди кращий. Пробую «загнати» піаніно, мисливські чоботи, сакви. Обіцяв допомогти.

Сьогодні оф. повідомлення: німці в районі Волга — Дон (важливий, вирішальний район!) відступили.

 

23/XII — 42 р.

Мрячка. Туман такий, що за кілька кроків не видко ні будинків, ні людей. Тепло, аж парко — вище нуля, + 4.

Дзвонив до Губерта, бо сьогодні якраз минув тиждень від останнього побачення. Це було о 9 1/2. Відповів: подзвонити об 11 1/2. Так я й зробив, навіть на 5 хв. раніше. Уже його нема, відповів якийсь інший співробітник за нього, щоб подзвонити по обіді, а саме о 2-й год. Подзвоню конче. Буду невідступний, настирливий аж до нахабства. Нервує, дратує мене це крутійство й просто — знущання. Подумаєш, яка проблема: дозволити чи ні Любченкові на пару місяців поїхати до Львова? Бояться? Очевидно, так. Принаймні, вагаються. Яка глупота! Не туди б’єш, Моріце.

Ах, які ж вони справді дурні! Ніколи я не сподівався, все думав, що в ставленні до нас, українців, це — якась політиканська хитрість, короткочасова й зумовлена вимогами світової дипломатії. Все думав я, що ось-ось настане поворот, рішуча зміна на краще, бо інакше буде пізно міняти ставлення. Але бачу, що вони й не думають його міняти. Уже давно бачу — і страшно боляче за себе і за них. Як ми помилились, в якій жахливій пастці опинились! Давно, давно вже бачу й день у день глибше переконуюсь. Мене це так вражає, що спочатку я просто не хотів самому собі у цьому признаватися. А вони? Зарозумілі, запаморочені «успіхом» переможці! Такі прекрасні вояки і такі короткозорі політики, невковиристі дипломати! Як же вони помиляються — це фатальне, фатальне!

 

24/XII — 42 р.

Вчора таки додзвонився, хоч і не зразу — з труднощами (то довго зайнятий телефон, то раптом розмову, вже почату, перервали — треба ж конче всіляких ускладнень). Ну, врешті поговорили. Дозвіл на виїзд гестапо дасть, але треба тепер наново клопотатися спочатку перед штадскомісаріатом, треба звідти знову принести вимогу, яку я вже приносив до SD три місяці тому. То ж був виклик генерал-губернаторства на роботу, тепер буде просто моє приватне прохання на лікування. Боюсь, що щтадскомісаріат тепер мені одмовить. А раз так, то й до гестапо нічого буде звертатись.

Учора ж у Приходька у від. культури. Дружина П-ка розповідає, коли була в Любомлі, дітей застала в жахливому стані. Спали покотом, брудні, лахміття, голод, воші. Лесик звернувся до неї: «Де ж ви та тьотя, що проводжали нас у Києві. Так візьміть мене назад до тата, візьміть мене!»

Вона хотіла його забрати, але П-ко одмовив. Він запевняє, що тепер у Шацьку їм добре. Днями приїдуть звідти люди й розкажуть точно. А люди ці поїхали забрати своїх дітей, інші — встановити місце могилок, бо двоє дітей вже померли там з черевного тифу Сама вихователька Андрієвська теж хвора на черевн. тиф. От діла! Я від учорашнього дня ходжу як втрачений. Що там з малим? Боже, як боляче, що він не тут!

2-га год. дня. Допіру прийшов з gescheft-мандрів. У Криштофенка: гобелен, за його допомогою, здав на комісію до держ. коміс. магазину (зараз же за рогом на Хрещатику) — за 2000. Мисливські сакви не беруть. Випадково зайшла туди, шукаючи сервізу, М. Ясип-ка. Розмова про Лесика. Каже, що там шириться черевний тиф, що дитину треба конче забрати, й обіцяє це улаштувати протягом тижня — не йму віри. На мої справи з перепусткою, коли довідалась, що треба починати від штадском-ту, дивиться скептично. Але я буду домагатись, зроблю все, що зможу.

Вертаючи, зазирнув до старого приміщення: як там піаніно? Зустріч із сусідкою на сходах. Вона — з виглядом тривожним і таємничим:

— А знаєте, що днями приходило до вас гестапо й розпитувало про вас. Як ви живете? Чи багато людей до вас ходить і хто саме? Куди ви переїхали?… Я сказала, що на Столипінську, а взагалі кажу… мало їх знаю, бо живу тут недавно, — і дивиться на мене допитливо, загадково.

Я спокійно усміхнувся, відповів, що це явище звичайне, що я — письменник, отже, мусить бути до мене більше уваги, ніж до звичайного рядового громадянина. А думаю про себе, що це вони перевірили в зв’язку з моїм клопотанням про перепустку.

 

25/XII — 42 р.

Вчора у Ясин-их. Одна Марія. Зустріла радісною звісткою: поїхали вже по дітей до Любомля, привезуть усіх — і мого Лесика. А як ні, то вона організує цю справу і конче мені його привезуть. Далі пропонує: щось від часу до часу давати для преси Захід. Укр. («Крак. Вісті»), а вони мені тут місячно сплачуватимуть 2 — 3000 крб. Так, мовляв, вирішили вони з Олесем допомагати мені поки що, бо ж ніде не працюю. (Догадуюсь: учора, зустрівши мене в магазині Крйштофенка з клунком, вона зразу зрозуміла, що я продаю речі для прожиття). Далі розповідає: коли вона й брат познайомились зі мною в лікарні, то почали зраділо, захоплено розповідати про це й про мене (я їм обом дуже припав до вподоби) різним своїм знайомим укр-цям. Але дехто із земляків одразу ж наїжився, почав їх розчаровувати, хапливо їх застерігати й старанно лаяти мене та взагалі все «любченківське кодло (+ Панас Л-ко)». Це їх трохи збило з пантелику, одначе не розхолодило. Але під вражінням цього всього зайшла вона отоді вдруге до лікарні й повела агресивні зі мною розмови, які мене гостро насторожили, хоч я й вирішив відповідати щиро, одверто: отакий я був, отакий я є, отаке моє credo — для того я й тікав од большевиків, ризикуючи життям, щоб усе життя, усі сили віддати Україні, як робити це почав ще з юнацтва… Потім, як пішла вона од мене, я трохи завагався — чи не провокація? Адже вдруге лише бачу цю жінку з .Галичини, що служить тут у генерал-комісаріаті. І пошкодував. Та пізно вже було. Тепер вона, одкривши мені причини, просила вибачити, що так довго й так настирно, зачіпливо турбувала мене, хвору людину. І тепер, каже, ті ж земляки іншої співають: так, ми, мовляв, помилялись, Любченко наша людина, чесна, віддана і… симпатична (ха-ха! — яка ницість!). Навіщо ж було мене плямити, не знаючи? Сволота! Може, ось тут — справжні провокатори!

 

27/XII — 42 р.

Вчора ж дуже виразно снилась Рута. Десь під потоками біжить вода, бистра, тепла і досить чиста (бо бачу в ній своє тіло і тіло Рути). Ми купаємось, величезна насолода, я ліг на неї і… Потім я ще купався в морі, перекидався, упірнав, плавав, а хтось інший, голий, не міг цього робити, побоювався, і я заохочував його, намовляв.

Пані Юркевич запевнила, що всі діти приїдуть через кілька днів, бо послано туди двох людей з дорученням забрати всіх і перепусткою на 15 дітей. Отже, мій Лесик може з’явитись на свята. Чудово було б. Мамі сказав — мама зраділа, аж пожвавішала, почала ретельніше до свят готуватись. Зараз вона знову пішла на Поділ заганяти якесь барахло (сьогодні — неділя). Вчора у Ясеницьких — є чутка, що в Харкові вийшов літ. худ. двотижневик «Український засів». Цікаво.

 

28/XII — 42 р.

Другий день досить міцний мороз (-18, -20), взяв одразу й не попускає. Турбуюсь за малого, — як він у цьому холоді доїде, ще й взуття у нього лихеньке. Завжди щось є неприємного: нескінченні хвилювання, безнастанні турботи, виснажлива, діймаюча тиранія дрібниць. Життя!

Чутка: Штепа пішов до університету агітувати студентів щодо дисціплінованости й виїзду до Німеччини — Штепу студенти побили.

За останній час, незважаючи на темряву, перечитав геть усе Хвильового. Читаю зараз «Літ. маніфести франц. реалістів» (збірник) — дуже цікаво! Перебираючи книжки, наново переглянув усе М. Рильського — живо повстав переді мною Тадейович: чи побачимось іще, чи хильнемо чарку, а може й на полювання ще поїдемо? Який же він справді прекрасний поет! Перечитав днями «Перстень Полікрата» Є. Маланюка — той самий тон, кольор, запах, поет уже цілком усталився, поет талановитий, але трохи понурий, холоднавий, занадто інтелектуаліст. Над ним, з його власної волі, тяжить Рильський, але він, незалежно від власної волі, тяжить до Бажана.

 

29/XII — 42 р.

Вчора год. о 7-й вечора ходив на Караваївську до В.П. Завитневича по хлібні картки. Не застав. Вертаю темними вулицями, а думка про Лесика. Запитую себе, свого внутрішнього «демона»: як Лесюк, чи здоровий, чи все з ним гаразд? Відповідь — так, відповідь з глибин мого єства — спокоєм, певністю. Ну гаразд, думаю, бо справді відчув без найменшої хмарки ясне заспокоєння. Значить, і доїде він, незважаючи на кріпкі морози, добре. Ще й уявляю собі: приїде й якогось гостинця батькові привезе. Ні, малий він ще, не догадається. Коли б хоч сам щасливо доїхав. І от приходжу додому, а вдома — Лесик! Я аж остовпів, ждав його взагалі, але не ждав сьогодні. А він, такий гладкенький, свіженький, усмішкувато й трохи несміливо привітався, показує одразу свої нові жовтенькі чобітки, що їх йому справили в Шацьку, а тоді й каже:

— Я тобі гостинця привіз, тату! Три кілограми сала!

Я знову остовпів. Дивлюсь на нього й сам собі не вірю.