7/1 — 43 р.

От уже й сорок третій… час цє чевось так, як рєчка, год лєціць, як хвіля тая — челавєк гариць, як свєчка: вєцєр дмухнув — йон пагас…

Сьогодні перший день Різдва. Допіру (1-ша год. дня) скінчив прибирати в своїй кімнаті й убирать ялинку. Хоч трохи й підв’язана додатковими галузками, проте гарна вийшла ялинка. Малий щасливий. Він ще від учора втішався ялинковими прикрасами, якими [недокінчене речення. — Ред.].

 

8/1 — 43 р.

12 год. дня. Вчора прийшла Леся Шкаруба, перебила. Дивна трохи візита: коли я приїхав до Києва, вона теж була прийшла, думаючи, що й Ніна приїхала, але, як довідалась про нашу розлуку, то дуже змішалась і на моє запрошення приходити іще категорично одмовилась, мовляв, це незручно etc. А тепер раптом з’явилась. Лесикові подарунок принесла, зі мною години дві теревенила, кокетувала, взагалі була дуже приязна, з усякими серйозними справами поради питала й казала, що часто бачить Юрка, раз у раз передавала привітання й дуже турбувалась за моє здоров’я. Дивно! Чого їй треба? Без якихось серйозних причин люди так раптово й помітно не міняються. Згадувала про свого Женю, який у большевиків десь при штабі фронту, натякала, що її відданість чоловікові вже й матір її дратує: мати каже, що Женя, повернувши, все одно не повірить в її цнотливість. Невже вона… той? Гм! Але є важливіші справи. Беру тиждень тому. Новий рік не зустрічав ніяк. Тоскно. Самотньо. Ліг о 10-й. Заснув. Раптово прокидаюсь від шуму — це поверхом вищи сусіди, зустрічаючи Новий рік, зняли неймовірний галас і тупотняву. Б’ють чомусь чобітьми в долівку, як коні копитами, — не танок, ні, без жодного ритму, так просто тваринний захват. Хто вони — не знаю, или співали, крім укр. пісень, старої студентської «Бистри как волни», з доричним на цей час приспівом: «І к рюмочке пріложімся, а посли к огурцу», а також ще гімназіальної старої: «Вєра чудная моя». Я дуже ясно уявив собі це київське середньої верстви віджили міщанське товариство. Я, лижучи внизу, наче був там у них, нагорі, бачив їх усіх, особливо жінок і того «душку-весельчака», що виголошував якісь втішні тости а промови, раз у раз переривані вибухами загального сміху. Так, уявляючи їх, уявляючи собі в оці хвилини весь звироднілий і обскубаний Київ, думаючи на самому порозі нового року про всю Україну, про її долю, з якою нерозривно пов’язана доля моя, я довго не міг заснути. Я все хотів прозирнути хоч трохи вперед, та дарма. Єдине тільки — отой внутрішній голос, отой мій Дижбог, хоч і глухо, віддалино, але подавав надійне відчуття: попри всі терпіння, скруту й немовби безвихіддя Україна все одно в цій загальній світовій колізії здобуде собі нарешті державне ствердження.

На Новий рік зраня — візит до Ковадла. Книжки своїх творів йому в подарунок. Зрадів він дуже. Між іншим каже:

— Я вас зазнайомив з Ясеницькими, не хочу, отже, мати, на випадок чого-небудь, гріха на душі, тому скажу вам таке: мене недавно запросили в товариство порядних людей, причому двічі підкреслили, що Я-х не буде. Довідуююсь потім, ніби вони непевні люди. Може, це й міщанська етика, дрібна перестраховка, але вважаю, що ви мусіте про це знати…

Обід у куми — ах, обід який, наче й війни нема! — випив з дозволу лікарів 4 чарки горілки й почував себе прекрасно. Годині о 5-й вертали з малим додому, застаю книжки на столі. Був Сагайдачний, шкодував дуже, що мене не застав, залишив також листа від С. Гординського. Просять зі Львова конче матеріал про Хвильового до роковин смерти, а також пропонують видати збірку моїх новел.

У вечорі пішов до Ясеницьких привітати з Новим роком. І Олесь уранці забігав, вітав мене й маму. Застав п. Марію. Виплило якось само з розмови, що попросив її докладніше мені пояснити ролю і справу Бандери — адже вона сама не раз вихвалялась, що добре знає ці справи. Вона ніби взялась розповідати з охотою, але тут же збочила на особисте, на своїх батьків, родичів знайомих і, як здається мені, роблено захоплюючись, за 1 1/2 год. розповіді сказала буквально лиш те, що Б. був краєвим начальником ОУН, молодий, веселої вдачі і низький на зріст. Все. Вона, я бачив, поводилась крутійкувато. А потім якось перескочила на те, що в Києві, як і взагалі на Україні наддніпрянській, дуже підозрілі, хворобливо насторожені люди.

— От про мене влітку, — додає вона конкретніше, — місцеві жінки поганої були думки, що я ношу пристойні убрання. Звідки, мовляв, у мене гроші? І що я начебто добре живу. А що працюю я у німців і володію добре німецькою мовою, то пустили чутку, що я німкеня і тільки вдаю з себе українку. Інші ж пустили чутку, що я безперечно — співробітниця гестапо! Можете собі таке уявити?!

— Можу, — відповідаю, — бо знаю добре розкладене, зденервоване, в чималій мірі спроституйоване большевиками тутешнє суспільство. Знаю, як половина цього суспільства стежила за другою половиною, як не вірив навіть брат братові, а чоловік дружині, як діти зрікались офіційно батьків і навпаки… то що ж мене може дивувати? Дивувало б тільки, коли б обійшлось все без підозр, спльоток та інсинуацій.

— І про вас, знаєте, нам таке говорили, що страх! — підхоплює вона далі. — Мовляв, чого ви носитесь з отим Любченком, він нічого не вартий, він — большевицький агент.

Я засміявся, досадно похитав головою. Але виходила — я почував — якась гостренька гра, ми ступали з нею ніби на лезо. А потім вона докінчила:

— Хай там собі вони що хочуть, а ми будемо з вами дружити. Правда?

Вгощала, як завжди, медом. Просила конче бути на Святвечір з родиною і приготувати щось цікавого для розповіді або читання перед гістьми.

Другого дня забіг Сагайдачний. Він їде на Харків. Мені незабаром перешлють гроші за новелу у збірникові «По той бік греблі». С-ий працював у «Краків, вістях». До них прийшов із Харкова перший номер журн. «Укр. засів». Каже, що враження дуже погане. Це — якась дуже невдала читанка, рецензії в «К. в.» на неї не буде. Мого матеріалу, що передав через Самчука, нема. От і добре. Каже, що клопочуть в Кракові для мене знову документи, що коли Ясеницький приїхав і розповів про мій стан (тоді я ще в лікарні був), там усі дуже занепокоїлись. Поява Сагайдачного мені піднесла настрій. Взагалі приємно було з ним бачитись. А вигляд у нього трошки строкатий: сині штани з напуском по-козацькому на халяви, червонястий, коротенький піджачок, а пальто кольру кави з молоком (верблюжа шерсть!).

Від Ніни листівка: вимога негайно повідомити про стан Лесика, інакше вона буде довідуватись через німецькі організації або через укр. пресу. Ще раз — дура!

Днів кілька тому, перед самими святами — візит О. Сосулі, роз’їздного кореспондента з «Н.У.С.», холуя Штепи. Він ще ніколи не був у мене, я лише раз по приїзді з Харкова обідав у нього (тоді він певен був, що я співробітничатиму в «Н.У.С.»). І раптом тепер — здрастуйте! Просить на перший день свят на 4 год. дня на обід — привіз, мовляв, з периферії дечого смашного, то й хоче шанованих людей пригостити. Я подякував, сказав, якщо моя екзема не розкипиться сильніше, прийду. А взагалі, мовляв, я тепер людина нікудишня з моєю виразкою. Пішов він, ще раз дуже просячи завітати. Чому це? Або нанюхав десь про мене чогось доброго,’ для нього прибуткового. Або — якась провокація. Ну, от хоча б: клопочуся про перепустку до Львова для лікування, такий небезпечно хворий, а тим часом десь по непевних товариствах холодець жере і горілку дудлить. Все може бути. Ні, не піду я до тебе облесний, наївний Сосуле.

5-го був у Коваленка, що заправляє тепер перепустками на виїзд при міськуправі. Спочатку пішов до штадскомісаріату, але там, у кімнаті № 12 на дверях напис: «Усі без винятку українці мусять спочатку звертатись до відділу перепусток м. у. — до п. Коваленка». От і пішов я. Прийняв мене дуже ввічливо, запропонував зайти другого ж дня (я сказав йому, що вже розв’язав справу в гестапо). От заходжу 6-го. Зустрічає так само привітно, каже, що вияснив: принципово заперечень нема, треба тільки, щоб завідувач від. культури штадскомісаріату Майєр поклав резолюцію, що так само не заперечує, а Майєр приїде з відпустки лише 15-го. Треба заждати. Так, треба мобілізувати maximum терпіння. От мура, от крутанина [далі неценз. — Ред.]!

Напередодні свят (6-го) вранці я ще в ліжку лежав, ледве розплющуючи очі, що закисли від екземи, — обважнілий та геть запухлий і спотворений, — як раптом хтось обережненько постукав в двері. Сяк-так одягся, одчинив. На порозі гарненька, молоденька жіночка — сіроока чорнявка. Дуже збентежений, вибачаючись за свій вигляд і за безладдя в хаті, запросив її до другої кімнати. Вітається, діловито простягаючи руку, сідає й каже:

— Знаючи ваш стан, галичани посилають вам тисячу крб. на свята.

Я подякував. Щось невиразне відповіла вона, попросивши розписку. Я знову висловив ширше й ґрунтовніше своє зворушення і подяку. Вона тут же: це, мовляв, наш обов’язок, бо маємо ж одного такого Любченка, що є нашою гордістю. Коротка, сповнена взаємних приємних визнань і спільної щирости розмова. Вона пішла, побажавши мені веселих свят і швидкого одужання. Гарна, справді гарна, тепла, лагідна жіночка, що дуже припала мені до серця. Отаку б мені дружину! Я сумував цілий день.

Надвечір — запрошення від Ясеницьких листом. Відповідаю листом, що не прийду: екзема спотворила, отже, і сьогодні на Свят-вечір і всі свята сидітиму в хаті. Нудьга, розпач, але що робити? Послав і певен був, що не повірять, що я, мовляв, з якихось міркувань теж починаю уникати їхнього товариства. І справді, через хвилин 20 з’являється Олесь Яс-кий, у вікно стукає:

— Христос родився! Одчиняйте-но, хазяїне! (одчиняю). Що це ви саботуєте? Ми вас уже два тижні, як запросили, а ви… Одягайтесь, ходімо!

Але коли я підніс ближче до лиця лампу й показався йому, він одразу збавив завзяття. Незабаром пішов, уже механічно повторюючи, що мене ждатимуть все одно, що там яскравого світла не буде, що я можу, нарешті, обв’язатись якоюсь хусткою.

Свят-вечір відбувся у мене під невеличкою, але дуже гарною ялинкою вдома, — праворуч син, ліворуч мати. Борщ, вареники з капустою, кутя. Затишно, родинно, просто і трошки сумно за тим, чого нема вже давно.

 

18/1 — 43 р.

Класична зима. Мороз останнього тижня доходив 23–25°. Сонце. Сніг іскриться, сніг понависав скрізь, рясно обсипав дерева. Ще й паморозь пухнаста! А з 4 1/2 год. дня, як завечоріє, місяць підіймається, сяє на все небо. Київ посивів, Київ, як зачарований. Тоді, вечорами, виходжу пробігтись морозяними вулицями. Йду в ці вулиці, як у казку. Яка краса! Яка неймовірна краса! Людей на вулицях зовсім мало — оцим морозом, рипучим снігом, місячним шляхом… Яка краса! Я навіть забуваю, що маю спотворене екземою обличчя і саме тому можу вийти тільки увечері. Я, коли б це десь у полі, чи в лісі, чи взагалі на відлюдді, — упав би на коліна й молився.

Вчора М. Ясен-ка прислала робітницю, просить конче прийти у важливій справі. Приходжу увечері. Виявляється: совєтський літак, що прямував до Англії, десь у Скандинавії зробив вимушену посадку. Знайдено при літунові важливі документи. СССР віддає Англії у концесію на 99 років Мурманськ і Баку. Далі ще відомості: СССР уже нема, є Росія (офіційно). Так само не червона армія, а російська. Офіцерам повернено старі права, закликано також старих усіх офіцерів (і емігрантів) до армії. Отже — старі ордени, погони, денщики etc. А жидам ордени нові, совєтські забрано, старшин-жидів з армії відкликано, всіх жидів-військових поєднано в одній окремій частині. На чолі нової Росії поки що Політбюро і Сталін. Але, очевидно, незабаром, відбудуться там глибші, принциповіші зміни.

Отже, у німців, що так протегували росіянам, провадили взагалі проросійську політику й самі мали на меті створювати нову Росію, — вибито з рук важливий козир. Щось мусять вони тепер зробити у противагу. Може, висунуть, піднесуть на державну височінь укр. проблему? Коли б це вела не партія (наці), що має свої непохитні постулати, а уряд народній, то, безперечно, укр. проблема давно вже дійшла б розв’язання. Проте сама дійсність, дуже можливо, примусить і тими постулатами поступитися. Найближчий час може бути дуже цікавий, змістовний, важливий для нас, українців.

Десь тиждень тому — сон. У лісі театр, з ложі бенуару я бачу, як бічним входом увіходить Гітлер у синій уніформі нім. залізничників. Зала встає, вітає його вигуками й оплесками. Він починає промову зі сцени, але мені вона вже відома, нецікава, і я тихенько виходжу, щоб зробити щось важливе, а потім вернутися на кінець промови. Я певен, що встигну. Зараз же при узліссі город, а за ним хати. Поспішаю до крайньої хати, проганяю тут якихось дітей, що мені заважають, і сідаю до діла. В цей час там, де театр, — силенні вибухи, і я бачу, як розколюється земля, отой город. Але, зваживши силу вибуху, переконуюсь, що розколини сюди, до мене, не сягнуть. Вибухи продовжуються, якісь люди панічно біжать, сум’яття втечі, але я спокійно сиджу й перевзуваюсь. Знаю, що мені треба перевзути тільки ліву ногу, та вже одним заходом наново у чистенькі онучі й шкарпетки перевзуваю обидві. Тим часом якісь молоді жінки крутяться коло мене, немов допомагають чи сприятливо слідкують. Я перевзувся, підвівся, твердо станув.

Вчора у Ясеницьких розмова з Марією такого характеру (вона: «Мені не вірять, бо бачать мене в товаристві німців, хоч то українці в нім. формі; хіба ж можна жити так, щоб не вірити людям?») — характеру такого, що мимоволі виникає до цієї пані упередження, повстає думка про співробітництво її з органами нім. розвідки. Дуже примітивно, наївно поводиться вона, забуваючи, що тут люди пройшли вже школу большевицького чекістського догляду. Ви, єй-право, дитина, пані Маріє, порівнюючи з тим, що ми вже тут бачили й зазнали. Ну, що ж, тим гірше для вас.

Кілька днів тому був Базилевський. Він недавно приїхав із Білої Церкви, був в Сквирі. Там тепер і Бутович. Там, виявляється, давно вже для мене посаду влаштували (зав. наросвіти), кімнату приготували, двічі людину до Києва по мене з належними документами присилали, але та людина не заставала нікого вдома — я тоді лежав у лікарні. А в Білій ждуть досі і ждатимуть ще місяців два-три: посада заступника редактора газети, 1200 крб. на місяць, кімната з освітленням, є їдальня для відп. робітників, у якій добре годують. Побачу — може й поїду.

 

24/І — 43 р.

Вчора: раненько, о 7-й год. купив радіорепродуктор, включив — хата трохи ожила, а головне — матиму щодня інформації про стан на фронті (часопису тепер не маю).

Вчора — морока з піаніно, яке досі на старому приміщенні, там ремонт, його обляпали й полонені узбеки на ньому грають (жах!), а привезти сюди неможливо, не дають німці ні машини, ні підводи. Підвів мене дуже тамтешній виконроб, інж. Ніконенко Г.І., якому я повірив, що він річ збереже й доставить мені ціленькою. Каже він тепер, начебто німці зламали замок у моїй колишній хаті й наказали вчинити отаке «варварство».

Вчора — візит сина Г. Нарбута, що приїхав з Ковеля. Лист від М. Донцової (просить твори М. Хвильового для перекл. нім. мовою й вітає з Новим роком) та фунтів зо два сала від неї ж. На Волині, як розповідає Нарбут, велика партизанщина, переважно большевицького спрямування, але є частково й суто національного, українського. В Ковелі стоїть загін донських козаків, що охороняє залізничну лінію, а всіма ними командує ген. Краснов (отой самий, 88-річний, його штаб у Полтаві, настанова: єдина, неділима etc…).

Увечері були Плюйки — він, нарешті взявши у мене гроші, привіз трохи сала й кіло свинини. Я йому, звичайно, вдячний, але… він зразковий дурень і невиправний хам. Страшенно зарозуміло, всевідуче розмовляє на теми політичні і тут же грубо кричить на дружину, якщо вона вставить і своє (до речі, завжди розумне слово). Ну, одним словом — хам. В цей час прийшла М. Ясеницька. Познайомились. Потім Плюйки пішли. Марія просила піти сьогодні з нею на концерт, а звідти до неї на обід. Від концерту чемно одмовився (не можу ще, мовляв, через лишки екземи з’являтися на таких зборах, як концерти), а обідати погодився. Взяла історію моєї хвороби, щоб через Пархоменка, який їде до Праги, переслати її й порадитись із якимсь там знавцем.

Лесик уже два дні як ходить до п. Пеленської на цілий день — там грається з дітьми й добре їсть. А от шкода, що не вчиться — час-бо минає.

Чутки: червоними взято Ростов, одрізана нім. армія на Кавказі. Сталінград із 200 000-ною нім. армією давно оточений. Большевики за 60 км від Харкова. Цукроварні з-під Харкова евакуюються (відом. з Цукротресту). На лівий берег виїзд заборонений. Пасажирський рух взагалі скасовано, ходитимуть лише товарові поїзди, до яких даватимуть по кілька пас. вагонів. Кільце під Ленінградом большевиками прорване. Є підстави сподіватися евакуації Києва. На фронті проти німців (на сході) діють сильно англо-амер. авіація і взагалі союзницькі частини. Німці дуже роздратовані.

Голосна подія з людожерством на Подолі — молодий людожер виловлював молоденьких дівчат.

 

27/1 — 43 р.

Штадскомісаріат, кім. 66, зав. культвідділом Майєр. Жду дві години, бо він десь на параді. Нарешті з’являється, але ще доводиться ждати — до нього багато німців у справах. І нарешті заходжу. Він уже одягається, бо якраз перерва. Невдоволений (вони всі тепер лихі), брусувато питав, в чому річ. Подаю заяву нім. мовою і довідку з лікарні. Кличе перекладачку й відповідає: треба, щоб зі Львова було потвердження, що Львів (якась тамтешня лікарня) приймає мене на лікування. От і все скінчено. Нарочита плутанина. Знущання. Але я чомусь не дуже вражений. Я ждав, що буде невдача. І щось я передчуваю — так наче це краще, що так вийшло. Натомість має бути щось інше важливіше, неминуче — його мені готує мій Дажбог. Наївно? Ні, це так. Я так почуваю і вірю.

На селі зараз поширена сентенція щодо німців і большевиків: дай Боже, щоб це минулося, а те не вернулося. Отже — самовизначення, покладання тільки на себе, на сили свого народу, геній своєї нації. Прекрасно.

Пасажирський рух на залізн. припинено на два тижні. Віддано Вороніж. Здається, і Ростов. Кавк. армія відрізана. Бої на Дінці (під Харковом). Погано, зовсім погано. В Росії на нарковнутрсправ призначено гр. Ігнатьєва (sic!). Спритна робота американців і англійців. Німці просрали парафію, а притім у вчорашньому числі «Н.У.С.» — передова якогось нім. автора, що робить багато незаслужених закидів українцям, невиправдано лає їх. Ну, це тільки зайвий доказ слабкости — застерегти страхом, погрозою, створити ілюзію сильного самопочування. Так, справи погані. В Росії, видко, велике націоналістичне піднесення. Там стягнуть всі сили, натиск відбувається невтомний і дуже потужний. Поруч з успіхом на фронті поступово країна правішає за вимогами-допомогами союзничків. А Сталін — унтер-офіцерська вдова, що сама себе висікла. Найбільша компрометація в тому, що сам він ліквідує принципи большевизму. Остаточна компрометація назавжди. Це дуже влучно придумано й спритно здійснюється. Київ почуває себе тривожно. Русотяпи знову ще вище задерли носа, але невідомо, як ще поставляться до них тепер німці. Сьогодні бачив: вивозять конфісковану крамницю Коваленка. В чергах скрізь розмови про поразки німців, зітхання, затайні перебирання, неспокій, досада, кричуще запитання з очей: що буде?

 

28/1 — 43 р.

Через Київ та його околиці пересувається сила-силенна війська — на схід. На Фундукліївській і біля Волод. собору, попід будинками й просто на вулиці, повно вантажних військ, машин, — польовий шпиталь. У місті з’явились італійські частини. Скрута з хлібом — пекарні працюють передусім для армії. Ціни на базарі значно підскочили. Сьогодні мама взагалі не могла добути мені хліба (дієта!).

В місті ширяться панічні чутки. Видко, ворог інтенсивно повів агітацію: вже, мовляв, віддано большевикам Полтаву, а над Рівним спустився польський десант і захопив місто. Ха!

Вчора повісили наприкінці бульв. Шевченка й біля Хрещатика людожера Корнієнка. Він був одірвався, офіцер добив його з револьвера. Повідомл. в газеті, що він вчинив злочин людожерства над 16-літньою дівчиною на ґрунті сексуальному, спочатку зґвалтував її, потім убив і, вирізавши шматок правого стегна, підсмажив та їв. Тут же спростовання, що ширшої організації людожерів, як це пішло настирною чуткою серед обивателів, нема. (Може й навпаки — тільки хотять паралізувати паніку й уяву про голод в Києві). Сам Корнієнко людина років 50–55, рудий, вусатий. Отакий дядя!

Сьогодні в «Н.У.С.» передова якогось нім. автора, дуже прихильна до українців. Це після передучорашньої лайки! Збилися німці з пантелику, не знають уже, на яку ступити. Очевидно, розгубленість.

З Берліна одержано термінове розпорядження подати проект латинізованої укр. абетки. Вчора відбулось засідання правописної комісії під голов. Завитневича. Я теж брав участь. Виробили абетку, взявши за приклад чеську й намагаючись додержати простоти. Може, нарешті справді розірвемо цю московську пуповину та й формально так приєднаємося до Європи. Через цю одну кирилицю (й болгарщину) скільки лиха зазнав мій нарід!

 

30/1 — 43 р.

Днів два тому у Ясен-ких познайомився з проф. Величківським. Висока, присутулена, худорлява, з щоками сірими й запалими, з непокійними невиразного кольору очима, з нервовими рухами постать. Претензійний і досить обмежений. Чіпляється до галичан, що говорять поганою укр. мовою й неправильно ставлять наголоси — сварливо якось це каже. Взагалі, видко, вдачі їдкенької, причіпливої, ще й зарозумілої. Питає раптом, притишивши голос: «Порадьте, що робити — оце ж я до вас і прийшов: чи складати вже валізи й виряджатись на втечу, бо багато хто саме так настроєний і чуток, чуток сила! Що ж його справді робити?» — і звучало це в нього жалюгідно. Потім ще зробив застережливий жест, очима й руками вказав довкола на стіни й таємничо спитав: «А чи тут… усе гаразд? Можна у вас говорити? Ніхто не слухає нас?» — і прозвучало це ще жалюгідніше. Інж. Волинець (галичанин, але в нім. військ, уніформі) заспокоїв його й досить наполегливо розповів про загальне становище — боятися й паніки робити нічого. Та й куди тікати? Якщо большевики перейдуть Дніпро, то вони спиняться аж десь на каналі — куди ж тікати?

Потім Величківський, ставши хоробрішим, почав дуже лаяти українців-комуністів: всі вони, мовляв, сволота. Я й інші присутні рішуче заперечували. В. скочив на ноги, стільцем грюкнув: «Я — п’ять років сидів у тюрмі, знаю їх!» «Погано знаєте, — кажу, — й не думаєте, що говорите», — та й нагадав йому, що він, бувши торік головою Національної ради, висунув денікінця Леонтовича на голову Будинку вчених у Києві. Він засум’ятився й почав лаяти Скрипника М.О., що той ніби дуже пиячив. От гувернантка! От цнотлива пані!

— А яке вам до того діло, пиячив Скрипник чи ні? Важно, в якій мірі почувався він українцем і що він робив як політ, діяч!

Одне слово, такого-от Величківського, бездарного, неврівноваженого, обмеженого й надто застарілого чолов’ягу, можна було висувати на голову Нац. ради лише навмисне, із злим якимсь наміром, або з цілковитого безглуздя. Які ми бідні! Які ще мізерні! Які відсталі!

 

31/1 — 43 р.

Передучора — свято Крут. І (диво дивне!) по радіо раптом коротка, але дуже патріотична інформація про Крути з акцентацією на давньому прагненні укр. народу до державності, на здійсненні цього прагнення 1917 р., на героїзмі талановитого сильного вольового укр. народу, зокрема його молоді. Починається грайливе запобігання перед нац. почуттями. Цього слід було сподіватись — об’єктивна дійсність змушує. Але це ще може бути й навмисне подражнювання чи навіть провокація. Пождемо — побачимо.

Вчора — засідання філолог, секції в буд. вчених. Я зголосився на доповідь 13/V про М. Хвильового (якраз 10-річчя). Прийняли охоче, навіть радо.

Сьогодні йду на концерт (о 2-й год. дня) під кер. Н. Городовенка: «Щедрівки й істор. пісні».

 

1/ІІ — 43 р.

Вчора — неділя — концерт в буд. міськ. управи. Повнісінько людей (багато галичан), хоч програм повторений. Приміщення не отеплюється, публіка сидить у верхи, одязі. Велике збудження ще перед початком. Присутні ж — виключно українці. Є кілька німців у воєнній уніформі, подекуди чутно й російську мову — може, то землячки. Зала вміщує біля 700 чол. На кожному концерті напхом напхано, квитки розкуповуються враз першого ж дня продажу. Не дивно — ці концерти, поза всім, зараз єдиний вияв укр. культ, життя.

Так от: знову бачу Городовенка! Знову оте зчорніле, як земля, худорляве обличчя, але многомовна жвава міміка у нього — для хористів. Знову знайомі обличчя в хорі. Знову укр. пісня в найдосконалішому звучанні. Часто викликали на біс. Хтось навмисне кричав нім. мовою — «Noch einmal!» Успіх величезний.

По концерті — обід у Гр. Костюка аж на Дорогожицькій. Був і Приходько М. Фед., заступ, зав. від. культури міськ. управи. Випили самогону — первачку, привезеного К-ом із Кам’янця-Под., куди він їздив на свята до батьків. Горілка мені тепер минається добре — вже не вперше. Взагалі почуваю себе добре, значно поповнішав. Не палю ж три місяці!

Новина: Рейнгардт, зав. від. пропаганди генералкомісаріату, солдафон і русотяп, з посади усунений і призначений на гебітскомісара в Лохвиці (бідна Лохвиця!). Магунія, штадскомісар, має лише формальне значення, бо влада зараз у руках воєн, коменданта міста.

З розпорядж. Маєра, зав. культ. відд. штадстк. створюється укр. драм, театр. Призначається для нього приміщення колиши, театру ім. Франка. Але поки відремонтують, пропонується до використання приміщ. колиш. Троїцького дому — укр. традиція. Мене запрошено до складу організаторів. Завтра о 7-й год. в цій справі засідання у Приходька. Запропоновано також організувати літературні вечори.

Чутки: большевицький наступ фактично вже припинено. Наступові большевиків у районі Дону і Воронежа сприяла нестійкість італійських частин; вони взагалі невдоволені на німців, легко подалися назад, позакутувались в свої ковдри й отак цілими дивізіями притьопали до Харкова. Англійці запропонували советам, що вони переведуть з моря окупацію Кавказу й Криму — совєти рішуче одмовились. Турецька преса акцентує справу створення укр. держави, вона боїться сусідства Великонімеччини, як і Великоросів В створенні укр. держ. зацікавлені Італія й Іспанія, щоб менше відчувати залежність від Німеччини й мати можливість вигідних торговельних стосунків із багатою Україною. Взагалі на німців тиск відбувається щодо України на Заході. А на Сході бойові події зумовлюють потребу розв’язання цієї справи. Колиш. білогвардійці, що працювали в генерал- і штадскоміс. як перекладачі та консультанти (бувши по суті кадрами, приготованими для створення пронімецької Росії), тепер в чималій кількості зазнали заарештування. Сталінград склав зброю, командувач 6-ї нім. армії з рештками захищався в буд. кол. НКВД, потім, зробивши вилазку багнетним боєм, загинув з усіма цими рештками армії. Достойний, героїчний кінець! Але ж Гітлер в своїй листопадовій промові заявив був, що Сталінград буде здобуто. Як же тепер? Слово вождя? Престиж??

 

2/ІІ — 43 р.

12 г. 15 хв. дня. Допіру повідомлення по радіо про подолання 6-ї нім. армії на чолі з ген. Паулюсом у Сталінграді.

На базарах у Києві продавці одверто пропонують платити їм совєтськими грішми. Це наслідок і паніки і посиленої большов. агітації. Хліб, що коштував за буханку 40–45 крб. тепер — 120 крб. Загалом — велике напруження.

Погода вже днів чотири як пом’якшала, майже одлига. Вчора годин зо дві бродив містом, був над Дніпром. А за Дніпром біла далечінь, трохи імлиста, нарешті синьо-попіляста. І Дарниця синя, і ліси Дарницькі аж чорні. От узяти б рушничку та й потопати снігами, полями. Справжнє щастя, особливо такої м’якої, безвітряної, теплої днини. Взяла тоска.

Кілька днів переслідує згадка про недавній (днів чотири тому) сон: йду з Ніною по болоті, але є протоптана суха стежка, і Н. тьопає болотом, а я, хоч і нелегко мені, прихитряюсь сухенькою стежкою. Далі — обіч десь на підводі-платформі швидко їде Еберт, отой німець-сусід із Харкова. Він стоїть на підводі, трохи пригнувшись, і тримає в правій руці чиюсь печінку та легені, з яких сочиться кров, а в лівій — чиєсь допіру вирване скривавлене серце. Він дає Н. те й друге; вона бере у нього серце й, понурившись, іде в бік до мене. Я полекшено зітхаю й глузливо дивлюсь, як вона, зігнувшись, із якоюсь похмурою затайністю, де почувається недобрий виклик, одходить.

 

3/ІІ — 43 р.

Вчора о 1-й год. у від. культури у Приходька — засідання з приводу створення укр. драм, театру. Були, крім мене й Приходька, І.П. Кавалерідзе, Ревуцький, Ненюк і ще один науковець (забув прізвище), якого запрошено на адміністратора, бо людина він дуже метка. В засіданні неясність і безпорадність. Товкли одне й те саме три години. Я зрештою поставив кілька принципових запитань ідейно-мистецького й практичного характеру. Тоді зрозуміліше стало, що Кавалерідзе, якого запрошено на худ. керівника, боїться повірити, що це справа загалом серйозна, і хоче лише між іншим спробувати, що з цього вийде. Він, звичайно, дещо має рацію, бо, крім цілковитої майже відсутности більш-менш пристойних акторів, матеріально справа підперта дуже кволо. Домовились: спробувати дати першу виставу десь на початку березня і, пробуючи, виготувати до цієї вистави: «Зимовий вечір», «На перші гулі», «Вечорниці», запросивши Городовенка з його хором.

Зі Львова мені передали через Ясеницьку знову 1000 крб., але не знаю, за що саме: чи це гонорар за новелу в збірнику «По той бік греблі»? Треба конче вияснити, бо інакше ці грошові передачі виглядатимуть негаразд — так наче я каліка чи старець на пенсії.

 

5/II — 43 р.

3-го вдень присилає Приходько записку, просить на екстренне засідання в справі театру. Приходжу Виявляється: Кавалерідзе раптом захворів (блискавично!) і одмовився від участи в цій справі. Приходько й інші одверто пояснюють це тим, що він боїться приходу большевиків. Мені раптом пропонують очолити худ. керівництво. Я у відповідь сміюсь, рішуче одмовляюсь, хоч натиск на мене дуже сильний, доводжу, що справді не годиться це мені робити, що я, нарешті, знаю сам своє місце, якщо інші його не уявляють собі досі. На мене гніваються, брусувато закидають, що я не хочу допомогти гром, справі. Я починаю вже злоститись на цю обмежену, некультурну і бездарну просвітянщину Хіба так треба організовувати новий театр, та ще національний? Але стримуюсь, мовчу. І хіба мені якраз закидати відсутність громад, інтересу? Але… мовчу. Тимчасом справу тут же розв’язують, не спитавши загодя моєї згоди, що я — належу до орг. трійки, до якої, як мистецький керівник, належить зовсім мені не відомий (але за всіма ознаками вельми обмежений малорос) присутній тут же якийсь Ненюк. Цей Ненюк одразу береться першу виставу дати через місяць, а саме «Сорочинський ярмарок». З якими силами — хто зна. Якого ідейно-мистецького спрямування має бути той театр, що він його береться створити, теж невідомо. Загалом виникає мимоволі вражіння низькопробної халтури й суто провінціальної авантюри. Я рішуче одмовляюсь від участи в цьому ділі. На мене дуже невдоволені. Я, посилаючись на брак часу, залишаю засідання. От і кінець маленькому малоросійському водевілеві. Прикро, дуже прикро. І хотять люди щось зробити, але не вміють. Та й умов відповідних для чогось серйозного зовсім нема.

Сьогодні чутка, що зайнята большевиками Лозова. Не вірю. Чув, що Штепа складає чемодани на Берлін. Вірю.

 

6/II — 43 р.

Чутка: большевики дуже тиснуть на Курськ, це дуже загрожує Києву. Червоні в зайнятих ними знову районах репресій не застосовують, лише в пашпорті ставлять штамп: «Пребывал на оккупированной территории». Цього цілком досить — розправа буде згодом, а поки що, мовляв, доцільніше уникати зайвого збудження. У червоних нібито дуже грізною зброєю є гармати «катюші». Але червоні вже діють дедалі слабше, бо відірвалися від своїх баз, а транспорт у них нікудишній. Фронт нібито стабілізувався. Тим часом не тільки італійські, рум. та мадярські частини здеморалізувалися й кидають фронт, але й чимало німецьких. Авторитет фюрера падає, віра в перемогу ще більше падає, дається взнаки чотирьохрічна війна, велике виснаження. Можливо, якщо больш-ки дійдуть до Дніпра, Англія й Америка запропонують замирення. В районі Ковеля і взагалі на Волині скинуто газету «За радянську Україну» — оту саму, де редактори Бажан, Василевська, Корнійчук. Там ще розкидають відозви бандеровці: за політичну спілку пригноблених народів — проти німців і проти большевиків. А.А. Мельник нібито автом по Україні їздить, якийсь рух організує…

Настрій в Києві дедалі напруженіший. Всі ждуть бомбування й евакуації. Большевицьке запілля працює інтенсивно. Ростуть русотяпські симпатії, особливо серед молоді. Якогось протиставлення укр. течії зовсім нема. Українство тут знесилене, знекровлене, затуркане і німцями і большевиками. Київ, цей пуп землі української, зараз виглядає, як гнійний веред, точка, де синтезувалось усе найгірше, найогидніше.

 

12/II — 43 р.

Події наростають, а разом напруження. 9/ІІ десь годині о 6-й вечора йшов вулицею біля Володимирського собору (з бульвара на гімназіальний завулок). Місячний вечір, народився молодик. Чудесне, трохи морозяне повітря, зеленаво-синя безодня неба, місячна тьмяність. Йшов би так без краю цим іскристим шляхом, цим рипучим снігом, серед памороззю вкритих і тому ніби легких казкових дерев, в цьому свіжому, бодреному й запашному, як розрізаний допіру огірок, повітрі… І раптом — гур-р-р… бух! бух! Ген там за двірцем залізничим, в напрямкові аеродрому короткі сяйні фахкання й вибухи бомб. Большевицький літак. Скинув три штуки, як мені видалось. Хвилин через 15–20 він вертав над містом, його ретельно обстрілювали з зеніток. Я приховався у під’їзді, де колись була студентська їдальня. Давно вже не чув я цих пострілів і вибухів.

Другого дня, 10/11 була у мене Марія Яс. Каже, що становище ускладнилося, большевики тиснуть на Гомель, щоб у верхів’ях форсувати Дніпро й обійти Київ; друга їхня група робить обхід на Донбасі, щоб одрізати кавказьку нім. армію. Німці стривожені, навіть розгублені. Київ потроху потайки вивозиться. Вирішили ми з нею, що я в найближчі дні мушу вирушити до Рівного, а звідти вже до Радивилова (до Коцюбової). Лесик лишається тут на її та п. Пеленської опіку. На випадок евакуації вони його конче заберуть і привезуть мені.

В часописі від 10/ІІ повідомлення, що в Києві розстріляно 5 чол. за слухання сов. радіо й розповсюдження панічних чуток. Через Київ (бульваром Шевченка особливо) пересувається багато війська. Жалюгідний вигляд мають італійці в розперезаних своїх плащах. Вони сновигають по базарах й спродують або вимінюють різні «казенні» речі, щоб добути харчів, — навіть зброю продають і тікають до Жмеринки, до румунського кордону, де їх досить охоче приймають. Цілковитий розвал. Мадяри одмовляються йти на боротьбу з партизанами.

Вчора пакуюсь (тягарове авто до Рівного може йти першого-ліпшого дня чи години), аж раптом з’являється високий юнак, дуже подібний з обличчя на Корнійчука. Це поет О. Веретенченко. Прибув уночі з Харкова, третім ешелоном евакуйованих, їхав три доби, евакуація почалась Виїхали всі укр. установи й організації, німці сприяли, в дорозі харчували, в Києві теж прийняли організовано й одвезли зразу в приготоване вже приміщення школи — тільки приміщення, На жаль, холодне. А Царинник зі своєю Софією продали редакційного коня, заграбастали касу, сіли на редакційну машину (з ними й Оглоблін) і майнули кудись на захід. Всіх співробітників кинули напризволяще. Авантюристи, сволота, найганебніші злодіяки й провокатори. Я так і знав. Вимучили вони мене торік, користаючи з мого безпорадного стану тяжко хворої людини! Ой, як вимучили, як назнущались! Скільки інсинуацій, скільки образ і кривди! Не забуду, ні. І при нагоді віддячусь. Не лише за себе, за всіх.

 

13/II — 43 р.

Хмарно. Йде крупа. Багато ходив по місту — справи, дрібні справи. Готуюсь до від’їзду. Автобус, виявляється, до Львова не ходить (десь за Рівним напали партизани й винищили геть пасажирів та шофера). Жду нагоди, коли піде тягарове авто з Цукротресту на Рівне. Проблема: кожух і валянки.

Вчора вперше був на Гончарній вулиці, у тих характерних глиняних ярах. От де почувається старий Київ, пахне аж княжою добою. Сонце було, яскравий сніг обабіч на урвищах, а внизу яру струмки диму з коминів — і вдалині імлиста протилежна ярові Щекавиця. Краса. Довго стояв я, зачудований.

Вчора ж знайомство з Пеленським, колишнім відомим в Галичині журналістом і актив, учасником нацруху. Тепер він усе це кинув, працює в Києві з німцями в галузі постачання, продає, як сам каже, мелясу, — ділок, видко. Людина жвава, хоч і досить опасиста. Людина балакуча і, здається мені, дещо поверхова, дещо легковажна. Може, це в нього з розчаровання.

Вчора ж — вечеря у Горобця. Коло знайомих галичан у мене шириться. Г. цікавий вдумливий чоловічок. Та й бувалий. П’ять рокі в одсидів у тюрмі разом із А. Мельником. Каже, що Мельник— досить випещена, дуже педантична й занадто флегматична людина. Багато витримки, спокою і відсутність запалу, горіння. Повільно думає й говорить, повільно рухається. З розмови мені стало ясно, що цілковита йому протилежність за своєю вдачею — Бандера. Цей молодий (33 р.), невеличкий на зріст, але дуже (й, може, занадто) імпульсивний, має властивість заражати, гіпнотично впливати.

Чутки: під Києвом, кіломет. за 30 — партизани (большевики) натрапили в селі на німецький загін. Був бій. А ще: по селах, мовляв, їздить машиною А. Мельник і гуртує український нарід до боротьби за свою державність. До речі, Веретенченко запевняв, що недавно в Полтаві і взагалі на Полтавщині з’явилося багато прокламацій укр. мовою — заклик до боротьби за незалежність і волю.

 

15/II — 43 р.

А все-таки… свинство. Є відділ, так би мовити, культури — і є пристойний укр. письменник Любченко, що серйозно хворіє й ніде не працює. Як же, з чого він живе? Чи не слід було б цим зацікавитись і в міру можливого підтримати його, зберегти потрібну людину? Ні, про це відділ культури ні гу-гу Хоч і пропадай — нам що до того? Хами, а може… вороги, україножери? Чорт їх зна! Може… і те, і друге. Днями надіслали до мене Н. Калюжну, запрошують взяти участь у літерат. вечорі. От комедія! Кому цей вечір тепер потрібен — хіба що гестапо? Я одмовився, пославшись на хворобу. Так, страшенне зубожіння, людська здрібнілість. Люди є, але людей нема.

На базарі неймовірний ажіотаж. Шкляночка солі — 140 крб. Паніка в місті росте. Чутки найдивовижніші, найбезглуздіші — очевидна ворожа агітація.

А вчора Б. Винницький розповідає, що в Харкові залишилось багато населення, свідомо ждучи нову вже російську армію, нових російських порядків і благ. Так-бо підготовила людей (собі ж на гірше) необачна німецька пропаганда. А німців, мовляв, підбили на це укр. націоналісти. Отже, виходить, що в німецьких обмахах винні українці. Яка дурна провокація! Тим часом чутку цю ширять. Припекло російську гадюку, вона й крутиться.

Вчора знову ходив на Поділ Вознесенським спуском. Одлига, моква, справжній березень. Між ярів — вул. Кожум’яцька, Дьогтярна, Гончарна, кривобокі будиночки, дерев’яні халупки, накопичення, тіснота, бруд і весняна вже прілість. Бліді виснажені люди, бліді обшарпані діти, хвацькі чубаті хлопці, що ходять лише серединою вулиці, затягані синьолиці дівчата з різкими рухами й верескливими голосами. Тут, по цих хатках, подвір’ях і вулицях, никають самі злидні, злоба, порок і гріх. Але, поза цим, тут почувається старий, романтикою овіяний Київ.

 

16/II — 43 р.

Над містом цілий день гудуть літаки — патрулюють. Тривожно. День сонячний, дуже тепло, біжать струмки, тане сніг на очах… А вночі дощ ішов, цілу ніч жебуніла вода в ринві, дудонить і зараз. Справжня весна. Ще кілька таких днів, і крига скресне. Вчора було Стрітення — зима з літом стрілись — півень міг учора на вулиці не то що напитись, але й покупатись.

У всіх надії, що рання весна силоміць стримає, загальмує большевицький наступ. Повідомлення офіційне: німці залишили Ростов і Луганськ. Чутки: залишено також без бою Харків, Курськ, Лозову; червоні тиснуть на Полтаву й Чернігів.

Напруження в місті росте. Ціни на ринкові також. Великий військовий рух на вулицях. Сердиті, скупчені німці. Задумані мадяри. Безтурботні, розпанахані, морально вже геть розкладені італійці. Сумна картина! А німці однаково непоступливі: жодних натяків на розв’язання пекучих насущних потреб на Україні, — розв’язання, що одразу дало б їм величезні козирі до рук. Навпаки, вчора по радіо передавалося звернення до укр. селян таке невдале, що краще було б його зовсім не проголошувати. Таке звернення (обіцянка ще, можливо, 10 % землі для індивід, користування? і то за особливі заслуги) ще більше одштовхне й упередить селян. Ах, глупота! Так наче навмисне хтось це робить саме в такий напружений час.

З певних джерел: Цукротрест евакуюється до Вінниці. Отже?.. Становище дуже непевне. І все ж таки в моїй свідомості не міститься: чому це совєти раптом стали такими потужними й непереможними, а німці, визнані всім світом вояки, такими нібито безсилими, бездарними, здібними лише до безоглядної втечі? Ні, тут криється щось таємниче, щось хитре.

Жду машини на Рівне. Вже майже готовий до виїзду. Тільки справа все одволікається, ускладнюється — машини нема.

 

17/II — 43 р.

Сон: біжу з речами з високої крутої гори, ще й покопирсаної ямами, вкритої горбиками, дуже незручна кручена стежка. Біжу, щоб устигнути на поїзд, який унизу от-от має одійти. Захекався. Добіг. Поїзд рушає. Я хапаюсь за залізний поручень дверей, бігти мені тепер лекше, тепер я ось-ось стрибну до вагона — і прокидаюсь.

Марія вчора повідомила, що машина Цукротресту йде на Рівне в п’ятницю або суботу.

Третій день одлиги, зовсім пустило. Вулицями біжать широкі струмки. Споглядав Дніпро з балкона Андріївського собору. Почорнів Дніпро, посинів. Люди ще ходять на Труханів, але під берегами вже приступила широкими смугами вода, а проти яхт-клубу величезна проталина, на якій вітрець струже хвильки. Далечінь у сонячній імлі — далечінь поруділа, посивіла, парує. В полях видко сірі рештки снігу.

На ринкові ажіотаж не припиняється. Шкляночка солі, що коштувала перед тижнем 50 крб., сьогодні коштує 150. Так само молоко: був літр за 50, тепер 150. Хлібина, що коштувала 45–50 крб., сьогодні важить 300 крб. Пачка сірників: раніше 8–7 крб., сьогодні 30–25 крб. Причому не беруть крупніших купюр, вимагають по 1-й 3 крб. совєтськими або одмовляються давати цими ж грішми здачу. Бережуть її, збирають, приховують, сподіваючись приходу большевиків. Така от нечиста продажна спекулянтська сила! їх тільки розстрілювати. Це — справді людські покидьки, безлична протоплазма, гній. Вони готові завжди кому завгодно служити й кого завгодно зрадити.

Офіційне повідомлення: ворожі загони вдерлися до околиць Харкова. Sic!

Мучить мене думка про долю мого народу. Большевики несуть гасло: геть німців і петлюрівців! Німці мають гасло: геть большевиків… і українських націоналістів! Чи так чи сяк — поганий знак. Вічна розшматованість серця, незмінне гноблення, невгавучий біль. Як тяжко, як тяжко любити цю батьківщину, і несеш цю любов, як невтишиме страждання, як досмертний хрест. Господи, поможи!

 

18/ІІ — 43 р.

Вчора — Велика Підвальна (27), школа, 2-й поверх, велика кімната (колишній клас), під стінами солома, ковдри, тлумки, миски, кварточки… евакуйовані харків’яни.

Мене обступили, радісно тиснуть руку: Веретенченко, Біллів, Щербина, Хуторський, Білоцвіт, інші. Пропонують взяти разом з ними перепустку на Львів та й їхати вкупі. Це, звичайно, було б чудово. Перед двома днями почали видавати перепустки на Львів для евакуйованих. Спробую справді — може й вдасться прихитритись.

Сьогодні: тепло, березнева каламуть, сніг, як великі мухи; часом зривається заметіль. В школі зустрів А. Гака, він щойно прибув, подавшись із Харкова спочатку на Зіньків, а потім уже всякими способами добуваючись до Києва. Ходив з Горобцем до штадскомендатури, він хоче, щоб його родина та я рушали разом. Завтра піду з харків’янами добувати перепустку. Якщо це вдасться, рушу тягаркою на Рівне.

Мама плаче. Брат розгублений. Тяжко.

Мама знову плаче. Стала дуже запобігливою, дуже розгубленою і говорить якимсь тремтливим голосом, чимсь нагадує дитину. Все це глибоко зворушує, а часом (тому що зворушує) — то й дратує. Лесик захворів на шлунок.

Сьогодні нарешті добув перепустку до Львова. Те, на що я витратив стільки енергії й часу, чого пристрасно ждав ось уже півроку, в що й вірити зрештою перестав, — розв’язалось вдало протягом двох хвилин. Ну, хіба ж знову це не вибрик мого Дажбога? Чудно, неймовірно, але це так.

Приходжу вранці до школи на В. Підвальну, де містяться евакуйовані харків’яни. Зі мною йдуть до Feldskomendatur співробітники «Нової України», які ще не встигли взяти перепустки на Львів, а саме: Щербина, Хуторський, Кіндратенко. Вже є чутка, що на Львів перепусток не дають. Приходимо (по дорозі приєднався старий Ващенко з Полтави). Справді, на Львів уже перепусток не дають, чую, як капітан одмовляє комусь із прохачів і пропонує Дубно або Брест-Литовський. Урядовець (українець) одмовляє Кіндратенкові, що перший звернувся: мовляв, Львів уже не приймає. Тоді втручаюсь я, пояснюю, хто ми, та підкреслюю, що ми лише четверо не встигли взяти візи, а решта співробітників редакції їдуть на Львів, — як же нам одбиватись од гурту? Це з усіх міркувань неможливо. Тоді він радить звернутися безпосередньо до капітана. Я наважуюсь і, поминаючи перекладачку, жахливою нім. мовою пояснюю капітанові те ж саме і прошу перепустки на Львів. Він стоїчно вислухує мій воляпюк, я ж в процесі розмови, мобілізувавши всі мої здібності, постерігаю, що говорю досить пристойно й легко, аж самому дивно. В усякому разі капітан усе прекрасно зрозумів, ще перепитав, з якої саме ми редакції, посміхнувся, — йому, видко, сподобалось і моя мовна сміливість і витриманість. Він дає розпорядження своєму помічникові-лейтенантові:

— Цим чотирьом панам дати Лємберг.

Виймаємо пашпорти. Треба ще й евакуаційну посвідку з місця евакуації, але у мене такої нема. Кажу тихо Щербині, що першим подає пашпорта, щоб посвідки не давав, не нагадував про неї — лише пашпорт. Він так і робить. Йому ставлять штамп й підписують — перепустка готова. Потім Кіндратенко. Потім я. Потім Хуторський. Готово. Кланяюсь капітанові, дякую. Він коректно теж уклоняється. Виходимо. Хлопці раді, обступили мене, дякують, що врятував їх. А мені й самому не віриться. Йдемо до Дніпра. Розповідаю їм про Київ. Весело, хороше. Так непомітно вертаємось до їхньої школи. Вони ще раз дякують за приємну цікаву прогулянку й просять конче зайти до них між 3–4 год. випити чарочку.

— Не можу. У мене ж виразка!

— Ну, то хоч так зайдіть… хоч на хвилинку.

— Добре, зайду.

 

23/II — 43 р.

Завтра їду. Або потягом, або тягаровим автом до Волочиська, звідти потягом до Львова. Маю залізничий Ausweis — вчора допоміг добути Ол. Ясеницький. Все відбувається прекрасно, для мене поки що сприятливо — Дажбог, Дажбог!

На базарі молоко стало в 5 разів дорожче, хліб — у 10 разів. Напруження в місті дедалі росте.

Чутки: большевики рушили на Дніпропетровськ. В районі Полтави — міцна німецька оборонна лінія, де ворогові буде протиставлено рішучий опір. Туреччина нібито схилилась на бік Англії. В Києві нібито відбуваються термінові арешти всіх громадян турецької, болгарської й румунської національносте. Муссоліні нібито усунений, владу в Італії перебрав король. А большевики вже заняли Кременчук і Черкаси. Одним словом — ажіотація ворожого елементу по всіх закутках міста й разом із ним — всіх несвідомих і боягузів.

Днями приїхав А. Гак, що 72 доби добувався до Києва per pedes та всякими іншими засобами. У нього є число «Комуніста», де видрукована стаття з такими, між іншим, рядками: «…Оті зрадники, вороги народу Аркадій Любченко, А. Гак, О. Варрава, оті запроданці, гестапівці, яких рано чи пізно жде удар в спину партизанського ножа». Справа, значить, сурйозна.

Сьогодні роковини червоної армії. Большевики, мабуть, намагатимуться вчинити особливо потужний натиск. Можна сподіватися сьогодні нальоту на Київ — гостинчики заради празника. Але день сьогодні хмарний. Хіба що надвечір випогодиться.

Одлига триває. Капотить, тече. Снігу в місті вже зовсім мало.

Зустрів Майстренка. Він щойно повернув із села, з Корнинського району. Настрій на селі, каже, пригнічений. Велика розгубленість. Ждуть большевиків.

 

24 березня. Львів

От і Львів. Довгожданий, вимріяний. Аж віри не йму. Невже Львів?

А було так:

Ще в Києві 25/ІІ від’їзд призначили о 12-й год. дня з автобази Цукротресту на Вознесенському спускові поруч із худож. інститутом. Мама найняла тачку за 300 крб., повантажили шість моїх тлумків і рушили — мама, Жорж, Лесик, я. Горобець, що заправляв від’їздом, уже вантажив речі на машину (тягарову), на яку зверху напнули халабуду Зустрів мене дуже непривітно словами:

— О! А казали — тільки дві валізки…

У нього ж там повнісінько різних речей, якісь величезні скрині, навіть матраци. Я обурився, але промовчав і почав свої речі силоміць укладати. Вирішив одразу, що з хамом треба бути грубуватим і трохи нахабним.

Вітер з Дніпра, далечінь туманна, мжичка, і на ріці вже вода — але ж большевикам тепер важче поступати.

Прийшла дружина Горобцева, п. Стефця з двома дівчатками. Прийшла й Марія. Діти мерзнуть. [Мирон] Луцький з дружиною не з’являється, Пеленський також, а вони мають їхати разом з нами. Нервування, досада, розгубленість. Нарешті прибув Пеленський — ні, він не їде, він окремо вирушить іншою машиною днів через два. Горобець тим часом у місцевій їдальні для шоферів прилаштував своїх дітей обідати. Лесика не взяв, хоч діти вже подружились й гралися разом. Марія обурилась, покликала мене й сина, організувала так само обід для нас (діловита жіночка!) і лаяла Горобця. А вже 3-тя година, вже вечір наближається. Вирішили їхати завтра о 6-й ранку. Повернули всі додому. Увечері забіг Веретенченко, приніс мамі невикористані хлібні картки кількох евакуйованих харків’ян, що завтра так само вирушають на Вінницю. Я сказав, що їду до Рівного, до Самчука. Ніхто в Києві не знав, що я рушаю на Львів.

26/ІІ. Вранці голюся, а малий мій лежить, кашляє. Поміряв температуру — 38,5. Раптом просить миску — блює. От тобі маєш! Що робити? В такому стані та ще на вантажній машині узимку хіба можна його везти? Несподіванка приголомшила мене. Мама теж не радить його брати. Починаю малого заспокоювати, обіцяю йому, що потім його мені привезуть. Він погоджується, але ховає голову під ковдру й плаче. Цілую, прощаюсь. Жаль бере неймовірний. Коли і як мені його привезуть? Не віриться самому, але іншого виходу нема. Сам почуваю сльози в очах — як боляче розлучатись з цим рідним хорошим хлопчиком, що зараз глибоко страждає і намагається приховати своє страждання, аби лише менш завдавати мені болю. Ще раз нахиляюсь, обіймаю, стискаю його горяче тільце… чи побачимось іще? Час такий, ситуація така, що хто зна…

— Мамо, бережи мені сина, бережи!

Мама обіцяє, звичайно, цілує мене, а я, заточуюсь, мов п’яний, виходжу з хати.

На автобазі вже є Горобці, Луцький з дружиною, Марія. Прощаюсь з М. в закутку коритаря, цілую її, дякую. Просить не хвилюватися за малого — вона його догляне, а потім на Великдень привезе до Львова. (Між іншим, речі його запаковані разом з моїми, і зараз уже неможливо їх видобути з навантажених пакунків, що горою лежать у машині). Ах, Маріє, сам Бог послав мені тебе — мій Дажбог. Поїхали. Речі падають. Прив’язуємо їх сяк-так. Потім речі витряслися, вмостилися й ми самі. Жінки й діти впакувались у найглибшому кутку халабуди, Горобець теж, Луцький в кабіні шофера, а я скраю, на задку, в найгіршому місці. «Бідний родич»! Але це дурниці — я ж їду, їду до Львова… якщо на кордоні не завернуть назад. У Житомирі о 9-й год. дня обідаємо в їдальні Цукротресту. Шофери п’ють добрий самогон, всі п’ють, і я п’ю, бо змерз — та все одно тепер, все одно у Львові лягать під ніж. По обіді рушаємо далі, прибуваємо увечорі до Хмельника й зупиняємося на ніч у дорожнього майстра. Пані Стефця виявляє до мене увагу, годує. Горобець лягає на ніч у машині на дворі, вартує коло речей. Я з іншими сплю в кухні на соломі, на долівці. На світанку виходжу на двір — шлунок мій капризує. За річкою — силуети башт у колишньому панському маєткові, обриси примхливого містка через річку. Співають півні. Цобре вже вчувається подих весни у повітрі, зашерхлий вночі льодок хрумтить під ногами. На мені мої величезні панцеровані мисливські чоботи — от коли вони справді знадобились!

27/ІІ о 7-й год. ранку вирушаємо далі. Впізнаю старий «катерининський шлях» — шлях на Вінницю, обсаджений велетенськими дубами. М’яка погода, сіро. У полі клапті снігу, вже справді весна. І в рудому гайку під Летичевом, у синяво-фіалковій млі, що пливе між дерев, — теж вгадується весна. Яка рання, поспішна цього року весна! Дорога гірша, машина підскакує, трясе, і я турбуюсь за свою виразку — мені ж заборонено не то що трястися, а й швидко ходити. На дорозі часто трапляються групи селян, переважно дівчат з лопатами — вони очищують уздорожні рови від снігу. На чолі груп німці з організації «Todt». Назустріч раз у раз виникають довгі воєнні транспорти, виключно новенькі машини, що прямують на схід. А в тому напрямкові, куди йдемо ми (на захід), теж досить часто повстають низки італійських обшарпаних машин, в яких сидять такі ж обшарпані закутані вояки. Увечорі приїздимо до Проскурова, зупиняємось у будинкові приїжджих Цукротресту. Мої екзематозні вереди на переніссі ростуть, обличчя пухне, я маю вже вигляд потвори, і всі звертають на мене увагу, а Горобці позирають чи то насторожено, чи то співчутливо, в усякому разі бридяться. Ну, і чорт з ними. Нудьгую за Лесиком, але переконуюсь, що мені було б із ним у цій дорозі дуже важко. Увечері іду до нім. кіно — агітаційно-патріотичний, досить сентиментальний фільм «Angelina».

28/ІІ — неділя. В кімнаті зі мною перебуває евакуйований з Кубані агроном і евакуйований з Харкова агроном. Кубанець — свідомий українець, розмовляє досить доброю укр. мовою, нарікає на німців, що не дозволили одразу організувати кубанських кавал. частин, що могли нараховувати близько мільйона шабель. Він багато розповідає про Кубань, настроєний оптимістично, хизується козацькою хвацькістю, але загалом людина обмежена, однобічна. Харків’янин молодший, розумніший, спритніший і грає на бандуру, яку встиг вивезти з Харкова. Був він, виявляється, учнем Хоткевича Гната. День минає нудотно, день сірий, теплий. Брожу трохи по місту, згадуючи осінь 1920 р. і місцевий «воєнний городок», потім продаж підошов на місцевому базарі 1922 р. після невдалої вилазки на Волочиське, потім — маневри 1932 р. Увечері йду до місцевого театру — зустріч із А. Терниченком «Циганка Аза», жахлива вампука! Другого дня, 1 /III виникає чимала тривога: машина, якою ми приїхали, мусить залишитися тут, а далі треба щось комбінувати. Луцький і Горобець бігають, вишукують різних можливостей. Нарешті впіймали якогось німця, що завтра військовою машиною їде до Львова, дали хабара його начальству, а йому самому пообіцяли теж чималий заробіток. Погодився — заїде завтра за нами о 7-й ранку. Кубанець увечері розповідає про одвідини 5-х інших кубанців, які на чолі з отаманом прибули до Проскурова і яких німці одразу скерували працювати в поліції, добре їх забезпечивши. Каже з певністю, що в Криму, у Джанкої починається формування кубанських дивізій, розповідає, що ці приїхали до П. зі своєю зброєю (нерозлучною!), що настрій у них бадьорий і що вони незабаром теж подадуться до Джанкоя. Харків’янин грає на бандуру, як молотками по струнах б’є — ні слуху, ні духу. Пізно, коли вже полягали, Горобець з’являється із горілкою та ковбасою, щоб попрощатись із земляками. Доводиться випити. А харків’янин тихенько шепче: «Все одно ці галичани так наче не свої… якісь нещирі та зарозумілі… простоти нашої, душевности у них нема».

2/III вранці нашвидку поснідали, приготувались до від’їзду, а машини в призначений час нема. Г. і Л. побігли виглядати, розшукувати німця, я вартую в дворі біля старої машини, де складено всі речі. Вітер, холодно. Лізу в машину й, роззувшись, перекладаю гроші з чобота просто до рюкзака: при собі можна везти лише 250 марок, а в мене трохи більше і на кордоні у Волочиську не виключена неприємність. Німця нема. Нервуються всі. Нарешті о 9-й німець з’являється. Швидко перевантажуємо речі на його півторатонку, допомагає і харків’янин. Тлумки через поспішність накопичено так-сяк, незручно, і халабуди вже тут нема, а вітер як навмисне посилюється. Горобець хапливо вмощує свою родину, покрикує на мене, щоб йому допомогти пересувати тяжкі тлумки, і, коли я нагадую про свою хворобу, що не дозволяє мені двигатись, кидає оприскливо:

— Всі мені тепер хворі…

От справді хам! Я, шукаючи собі місця десь на речах, мимоволі зіскакую з машини і почуваю, що в животі мені дуже кольнуло, заболіло. Чи не заподіяв я собі лиха? — високо ж було і важкий я дуже у цих чоботях та зимовому одязі. Але міркувати ніколи, бо Г. уже гукає шоферові: «Fertig!» «Nein! — різко перебиваю його, — es ist nicht noch fertig!» Він вилупив очі, злісно прикипів поглядом до мене. Він мене ненавидить, я його також. В останню хвилину вискакую знову на купу речей, мені допомагає харків’янин. Я зриваю з-під Горобців зайву для них ведмежу шкуру, накриваюсь нею. Машина рушає. За містом у степу вітер одразу б’є в спину з неймовірною силою, вітер різкий, пронизливий. Я згинаюсь у три погибелі, вкриваюсь шкурою, з якої сиплеться мені за комір і в очі пісок, — вона лежала цілий рік у київському Цукротресті на долівці і, мабуть, ні разу не витрушувалась. Що робив би я в цих умовах з моїм Лесиком, та ще й хворим? Добре, що я його не взяв. Почуваю, як дубіє один бік, звідки дме вітер. Тоді повертаюсь до вітру другим боком. І так увесь час позмінно. А ніг уже мовби й нема, скям’яніли, дарма що тепло взутий. О 12-й год. зупиняємось на дерев’яному мості через Збруч. Кордон! Чи пропустять нас з отакою горою речей? Чи пропустять мене з одним лише штампом польової жандармерії в пашпорті без посвідки, що я евакуйований? Офіцер, літня вже людина, оглянув нашу фуру, розпитав, забрав наші документи. Г. і Л. пішли з ним до приміщення. Жду. Бачу сірий непривітний Збруч, знайомий незабутній Збруч! На колишній совєтській стороні рудіють волочиські руїни, ясно видко на березі розтрощені совєтські доти. Земле українська, яка ти нещасна! Раптом прибігають Г. і Л., зраділо гукають шоферові, щоб їхав. А потім, як поїхали, Г. мені каже:

— Ще хвилинка — і довелося б вас тут залишити. Ніяк не хотів німець вас пропускати, не бачив ще таких штампів у пашпорті і вимагав додаткової посвідки. Ледве його умовили.

— Дурний німець, — кажу йому з навмисною байдужністю, а сам радий, що так усе скінчилось, що їду вже по галицькій землі.

Г. теж дуже радий, що його барахла, його великих харчових запасів не чіпнули.

Села часто. Це одразу кидається в очі після потойбічного Збруча. А на дорозі, так само впорядковуючи її, мляво якось колупаються закутані люди. Вигляд відмінний — шляхцянський — і на плечах і на грудях раптом помітно білі латочки. Жиди? Вже ось два роки, як я їх не бачив. І дивно мені, і цікаво. Так, справді цікаві, виняткові часи переживати доводиться. Жидки сяк-так ліньки копирсаються в болоті й снігу, повертають у наш бік посинілі обличчя, хухають на руки, проводжають нашу машину чи то сумовитими чи збайдужілими поглядами, в яких стигне пригніченість, приреченість. Дорогою часто трапляються селянські добротні вози, запряжені добрими, здебільша високими, кіньми, що скидаються на поміщицькі, випещені й норовисті. В селах багато хат під сірою бляхою, села дуже чепурні, але ті ж самі наші наддніпрянські села, тільки вигляд культурніший, заможніший. І знову здається мені, що це сон, — я вже в Галичині!

О 2 1/2 год. дня Тернопіль. Зупиняємось у центрі міста: шофер і друпій військовий німець, що їде з ним в кабіні, йдуть обідати. Пані Стефа й мені пропонує хліб та ковбасу, а Г, подобрівши чи почуваючи докір сумління, наливає в чашку горілки. Не одмовляюсь, бо дуже змерз. Перехожі на хіднику пильно поглядають на нас, вгадують, що ми зі сходу — біженці, мабуть. Чую польську мову, чую також українську. Люди ще зодягнені досить пристойно, не такі худорляві, виснажені й обшарпані, як у Києві. Через півгодини рушаємо далі, обминаємо загін німців, що марширують головною вулицею під гуркіт барабанів. Давно вже не чув я військових барабанів, зайві тепер вони і здаються якимсь анахронізмом. Дорогою придивляюсь до цифрових стовпів, рахуючи дедалі нашу відстань від Львова, поступово знову мерзну, спадає вечір, міцнішає холод, починається заметіль, сніг і дощ, на моїй ведмежій шкурі намерзає льодова кора, хочеться спати, втома… коли це обабіч частіше й частіше виринають із сутені кам’яні будинки, крізь затемнені вікна пробивається електричне світло, будинки наростають, на хідниках уже люди, уже височать телеграфічні стовпи, уже дзенькнув трамвай… Львів? Невже Львів? Так, Львів. Ось Личаків. Ось церква (чи костел) на горбку, з її парапету Рута показувала мені чудесну панораму Львова. Ось промайнула вул. Генінга — може, Рута зараз удома? Ось уже центральний майдан із пам’ятником Міцкевича, вдалі ледве помітні обриси оперового театру. Машина повертає вбік, на вул. Городецьку й під ЗО номером зупиняється. Довго вивантажуємо речі — яку ж силу-силенну барахла припер оцей Гороб…чик! Пані Стефа запрошує у них переночувати — спасибі їй, ввічлива, уважна жінка. Повечерявши в неймовірно холодній, як підвал, окремій кімнаті, вкриваюсь двома ковдрами й не роздягаюсь. Тепло нарешті, добре. Вранці голюсь, снідаю на запрошення Стефи, де снідають іще чоловік 8 родичів, а Горобець у цій же кімнаті лежить у ліжку, кайфує і раптом цілком серйозно каже дружині:

— Ти там обережніше з харчами, бо так ми скоро все поїмо… Ну, хам та й годі!

По сніданку поспішаю геть із цієї хати. Стрижусь у поляків, здивованих моїми кондотьєрськими чобітьми й проханням розміняти 50 нім. марок.

— Oto buty! Pierwscha klasa! A moze pan jeszcze ma mareczki?

Нарешті я пострижений, чого ждав уже півтора місяці! Екзематозні вереди на носі й на щоках червонясто сяють, як совєтські ордени, але я вирішую забути про них, не думати — все одно це не допоможе. Йду до Спілки письменників й потрапляю спочатку до якоїсь жидівської установи — до Спілки треба через під’їзд. Застаю голову клубу Марганця — маленька, сухорлява постать з бистрими очима, як миш. Ага, це той інж. Марганець, що писав у «Н. д.» про вагу м’ясного харчу в житті нації — м’ясний харч, мовляв, дає нації агресивний характер. Він розгубився, заметушився, дарує мені одразу пачку сигареток «Sport» і запрошує до їдальні снідати. П’ємо чарку, приємно розмовляємо. Він дзвонить до видавництва, просить Св. Гординського тимчасово прийняти мене на квартиру. Той охоче погоджується. Йду до нього до в-ва. Там шумна зустріч. Співробітники збігаються, пильно мене оглядають. Я почуваю себе ніяково під цим одвертим безпосереднім тиском збурених почуттів. З’являється сивий, але свіжий ще Симович, вбігає молодий чорноокий Стефаник, підходить шпакуватий підтягнутий Шлемкевич, визирає з-поза натовпу худорлява, жовтава М. Струтинська, а С. Гординський досадливо розмахує руками, їсть лише очима, хапається і просить когось написати, що саме я розповідаю: він же цілком глухий. Потім ми з ним ідемо до нього додому, щось по дорозі намагається він мені розповісти, але з ним говорити дуже тяжко. Вдома зустрічає нас мати, стара п. Олена, огрядна, сива привітна жінка. Потім надвечір з’являється молодий брат Володимир (Дуньо), стрункий, жвавий, привабний з вигляду, інженер. П’ємо чай і без кінця точиться розмова. А ввечері Святослав, Володимир і Тамара (артистка балету, подруга Дуньова) ведуть мене до закритої їдальні артистів, де мій незвичайний зовнішній вигляд (особливо чоботи з розтрубами, пухнастий светр і обсмалене вітром, позначене болячками обличчя) привертає загальну напружену увагу. На столику нашому з’являються пиво й сосиски — еге ж, у Львові можна ще жити й частуватися. З сусідньої кімнати раптом вбігає трошки сп’янілий Йосип Гірняк і кричить артистично на всю залу:

— Аркаша! Дорогий Аркаша!

Обійми, поцілунки. Тут уже і Добровольська, дружина Гірнякова (гай-гай! Черкаси 1920 р. і театр ім. Ів. Франка, Харків 1925—30 рр. і наш «Шільйонський замок» на Жатківському проїзді, час біжить, час наклав на цю жінку, що зовсім постаріла, свій невблаганний знак…). Потім приходить високий, худорлявий з довгими руками і якимись неспокійними, хоч і стомленими очима, — Юрій Косач. Він ніби ховає од мене свій зір, але я почуваю, що потайки він увесь час пильно стежить за мною, ловить кожний рух, кожне слово. Тут же знайомлять мене із якимсь величезним дядьком — це Петренко з Полтавщини, старий емігрант, а тепер директор і-ту народної творчости. Знайомлять із др-м Лужницьким, довгим та сухим, як кістяк, на черепі якого дивно ще збереглися хворобливо-синяві запалі щоки. Він — голова Спілки. Він каже мені здивовано:

— То це ви майже помирали? Ви? Ну, коли б я помирав — інша річ. А ви… та у вас же, дай вам Боже, здоровезний який вигляд!

І справді, я погладшав за останній час, ще й ці останні п’ять днів на степовому повітрі дуже мене освіжили. Гірняк теж дивується, згадує, який я був нужденний у Харкові, і розповідає, як ми з ним, страшенно зголоднілі й виснажені, уминали житні галушки в харківській укр. поліції, що зглянулась якось над нами та запросила пообідати.

Поспішаємо додому, бо ходити у Львові дозволено до 9-ї год. вечора. Вдома ще довга розмова, жадібно розпитують мене про Україну. Лягаю в чисту теплу постіль, вперше по багатьох днях сплю як слід.

Цікава, гарна ця родина. Живуть усі разом, живуть злагідно, підбадьорують одне одного. Батько, що помер два роки тому, — відомий літературознавець, дослідник якраз підсовєтської укр. літератури. В своїх працях, як тепер мені стало відомо, не раз і про мене прихильно згадував. Старший брат Богдан — досвідчений, досить уже знаний у Львові лікар-терапевт. Другий син Святослав — здібний маляр і поет. Третій Володимир — так само здібний діловитий інженер, директор кількох львівських підприємств. Нарешті дочка — талановита піаністка у Відні. Молодець батько, дбайливо виховав дітей. Більше б нам отаких батьків, отаких українських родин. Ставлення до мене було сердечне. З першого ж дня створено таку атмосферу, що почуваю себе, як у давніх знайомих, навіть приятелів.

 

27/III — 43 р.

Вчора о 5 1/2 год. одвідав митр. Шептицького. Були ще харків’яни Шевельов, Гільов і проф. Зайцев з Охтирки. Крім того, Багрянівська (ну, й балакуча дама!) та голова жін. комітету у Львові, дуже симпатична людина. Я сказав митрополитові привітальне слово від усіх і найбільше з ним розмовляв. Митрополит сидів за невеличким столиком, весь у чорному, підперезаний старим шкіряним поясом. Столик спереду задрапований теж чорною тканиною, що закриває його спаралізовані ноги. Великий палець на правій руці теж спаралізовано стирчить убік, весь п’ястук трохи скарлючений. Але ота велика гордовита голова, отой лоб широкий і вигорблений ніс, ота буйна сива грива на голові і така ж буйна, срібляста, як потік, борода — справді це дуже яскрава постать, імпозантна, велична. І могутнім духом віє від неї. А в поведінці дуже простий, без найменшого напруження. Щось привабливе є в ньому, і говорити з ним легко. Знає він дуже багато, пам’ять дивовижна. Говорили спочатку про большевиків, про наддніпр. Україну. Каже:

— Знаєте, історія ще не довела, що марксизм цілком безпідставний, що він зовсім не виправдується життям. Ні! Але большевизм — це рішуча компромітація марксизму. Маю, між іншим, відомості, що большевики хотять втягти китайців для боротьби в їхніх лавах проти Європи. Якщо Англія й Америка допоможуть збройним матеріалом, то розумієте ж, китайці не потребують особливих зусиль, щоб виставити одразу проти німців якихось 50 мільйонів людей. Це буде страшне! Бог тільки знає, чим взагалі це все може скінчитися.

Говорили про теперішній внутрішній стан на Україні. Мало, зовсім мало втішного, хоч останніми днями виникають ознаки деякого покращання. Треба надіятись, треба вірити.

Я потвердив цю думку своїми спостереженнями над нашим наддніпр. селянством — був там завжди сильний спротив чужій пригнічуючій неволі, залишився він і тепер. І селянин вірить тільки в себе, вірить, що зрештою після всіх страждань чогось кращого доможеться.

Цікаво ще: нічим ця людина не виявляла специфіки свого особливого становища. Дуже проста поведінка, філософськи заглиблена думка. Непримушена житейська звичайність і стареча, набута довгим досвідом мудрість. Навіть натяк на яку-небудь церковницьку обмеженість виключений був його світськістю й шляхетністю. Хороший чолов’яга, і нагадав мені чомусь (серед навали книжок у цій його кімнаті!) — нашого мудрого українського діда… на пасіці.

 

28/III — 43 р.

Неділя. Сірий день. Зранку понаписував листи Руті, Костюкові, Самчукові, Базилевському. Увечері на 5-ту год. запрошений до Єндика, де мають ще бути Стефаник, Гірняк, Добровольський.

Вчора зустрівся із старим Карманським. Пили пиво. Жалівся він, що його тепер гнітять за услужливу поведінку перед большевиками — тільки місяць тому прийняли до членів Спілки. Мовляв, інші тоді теж запобігали перед большевиками (напр., Шкрумеляк, Шиян, Цурковський), але їм якось минулося, а з нього зробили громозвід. Я хотів йому сказати, що він, порівняно з ними, — визначніша й відповідальніша постать і що він справді перед большевиками перестарався, але вирішив не завдавати старому зайвої досади, промовчав. Він каже, що написав чимало нових речей. Розповідав про останні хвилини В. Пачовського, який перед смертю дуже розчарувався в своїй пронімецькій орієнтації. Пачовському поклали в труну (так він заповів) його камінчика із Золотих Воріт, що він привіз із Києва 1940 р., і найулюбленішу книжку творів. А похорон був велелюдний та імпозантний, про що небіжчик також завжди мріяв.

Учора обідав з двома кубанцями-втікачами — редактор ставропольської газети й педагог із Краснодара. Редактор, хоч називає себе українцем, але говорить російською мовою, типовий русачок. І лає галичан за націоналістичну обмеженість, за упереджене ставлення до них обох з боку львів’ян. Я, звичайно, виправдував і захищав галичан. Смішно й приємно було постерігати, як ці два недоноски корчились. Атож, українці — це справді щось відмінне, самобутнє, яке ще покаже всім свою непоступливість і силу.

 

29/III — 43 р.

Вчора у Єндика кріпко випили. Сп’янів, чого давно-давно вже не бувало. Гірняк, теж п’яний, вів мене додому темнющими вулицями, поцілував наостанку, а вдома Дуньо ще поставив чарочку якогось особливого питва. Щоб краще почуватися, я перед сном зробив собі штучну «подорож до Риги» і заснув одразу блаженним сном немовлятки. Прокинувся о 5-й ранку і почуваю, що виспався. Легко мені, добре мені — краса! — і страшенно хочеться жінки. Давно вже переслідує мене це невгавуче прагнення — треба щось у цьому напрямкові розпочинати. Я напився холодної води і враз знову сп’янів, знову ліг, проспав аж до 8-ї год., вже й л. Олена гукнула під дверима: «П. Аркадій, чи ви ще спите?» А тепер почуваюсь мляво, розхитано. Сп’яніння ще остаточно не минулося. П’ю холодну воду без кінця, як верблюд. Але, поза всім, радий, страшенно радий, що можу вже отак випити чарку і організм вигримує — жодних ускладнень в шлунку! Взагалі диво дивне: одразу по приїзді до Львова пішов до Б. Гординського, доброго терапевта. Той розпитав, оглянув, каже, що я майже здоровий, але потребую ще для певности рентгенізації. Другого ж дня у клініці пр. Панчишина мене рентгенізував др. С., дуже дбайливо вивірив, і виявилось, що моя виразка цілком зажила, шлунок, який раніше був опущений, піднявся, вирівнявся, все в нормі. Говорив я із пр. Панчишиним. Лікарська нарада врешті прийшла до твердого висновку, що мені можна і треба обійтися без операції, треба лише якнайшвидше виїхати для лікування до Моршина, покинути назавжди палити. От справді пощастило! І така розв’язка дуже піднесла мене морально. Я тут швидко почав набирати сил, дарма що харч поганенький і мотаюсь багато. А водночас і екзема почала слабшати, зникати. Обличчя майже зовсім стало чисте, сверблячка на тілі дедалі менша. Проте був я тут у найкращого дерматолога, прф. Маркова, він порадив зробити 10 впорскувань «Decholini» і зажити якихось крапель. Та й ванни моршинські, казав, чимало допоможуть. З Моршином справу я швидко поладнав, маю вже путівку, особисту візитівку з належним розпорядженням від д-ра Сопуляка з Кракова. Через два дні рушаю до Моршина, де мене вже ждуть, бо прочитали про мій від’їзд туди в пресі і недавно перепитували, коли ж саме прибуду. Обставини складаються якнайкраще. На додаток я за цей час іще встиг і зуби як слід полікувати (два вирвав, і були ці два, як виявилось, дуже загрозливі), а лікарка п. Рожанковська ні за що не хотіла взяти з мене платню.

Львів приймає мене надзвичайно гостинно. Якраз за кілька днів перед моїм приїздом з’явилась моя стаття в «Краків, вістях», у двох числах: «Мобілізація письменників», і це було наче підготовкою до мого приїзду. Про мою появу на львівських обріях дуже докладно імпозантно інформували «Наші дні» два тижні тому, повідомляли також ті самі «Кр. вісті», називаючи цю появу визначною подією, і «Нова доба» (орган для укр. полонених), і берлінський «Голос», де вміщено великого дописа: «Зустріч з Аркадієм Любченком», а нещодавно Ю. Косач у листі до С. Гординського надіслав окремо друкований на машинку текст радіомовлення про мене, що було подане 11/III радіостанціями Бухаресту, Братислави, Риму, Гельсінкі, Шанхая тощо.

Допіру принесли мені листа з Варшави від Ю. Липи. Приязний, теплий лист. Посилає свою брошуру «Життєпис батька» і каже, що Є. Маланюк домагається конче мого приїзду до Варшави та моєї доповіді в укр. комітеті. Навряд чи це зараз здійсниме, німці не дадуть перепустки.

Цікаві настають часи: німці, здається, починають розуміти, що без розв’язання укр. проблеми важко або й зовсім неможливо здобути перемогу Тільки дуже повільно і, видко, неохоче приступають вони до розв’язання цієї проблеми — і хочеться, і колеться, і партія не велить. Половинчастість, дріб’язковість, тупцяння. Доки ж це буде? І чи не буде це загалом пізно? Днями радіоповідомлення: у Вінниці створюється якийсь Укр. Нац. Комітет (очевидно, на зразок російського в Смоленську з ген. Власовим на чолі) і починається формування укр. нац. добровольчих загонів у… Харкові. Чому у Харкові і чому тільки добровольчих? Це не дасть жодного ефекту, бо кожен скаже собі: «А за що я буду воювати? А коли в полон потраплю, то мене негайно розстріляють, як бандита — інакша річ, коли б я був мобілізований і користувався б, на випадок полону, міжнароднім правом захисту». Дурні ці «визволителі» та й годі. Поки не пізно, треба проголосити укр. державу, сформувати уряд і заходитися негайно коло утворення укр. нац. армії. Об’єктивна дійсність цього вимагає дедалі рішучіше. Партія мусить хоч-не-хоч поступитися своїми доктринами щодо нижчої укр. раси та взагалі винищування слов’ян. Партія помилилась і мусить негайно помилку виправити, бо для німців тепер «об спригнуть не может бить і речі, вопрос об том, как би слезть…» І Wermacht, кажуть, невдоволений. І в Італії серйозні заворушення. І бувають такі випадки, що у Львові в трамвайних вагонах самі німці скидають шнур, який відділяє «чистих» від «нечистих» і пропонують демонстративно «нечистим» заходити й сідати на тій половині, де «nur fur deutsch». А Москва тим часом починає підкреслену акцію за Україну, Сікорський в Лондоні зазнає неприємностей щодо своїх територіальних апетитів, а Корнійчука зроблено заступником Молотова. До речі, здається мені, що це — початок кінця Корнійчукової кар’єри. У…ть [неценз. — Peд.] його остаточно, і при першій нагоді жбурнуть його геть, як зайву вже ганчірку. Давно знаний метод Москви.

 

31/III — 43 р.

Завтра рушаю до Моршина. Морока з перекладанням речей. Частину речей залишаю у Гординських. Святослав мене вранці сфотографував — різьбяр Коверко хоче мене «різьбити», і йому потрібне фото.

Вчора послав мамі посилку: ліки для неї й речі для малого. Мій Лесюк обдертий, треба його підлатати. Мама в листі, якого одержав 26/III, просить, щоб малого поки що з Києва не брати, аж допіру восени. Вдома включають нам електричне світло… тоді, коли мене нема й коли дні взагалі стають довші. Вчора ж дістав за 39 злот. нові добрі черевики (за талоном) — допоміг Стефаник, спасибі йому

Одержав 25/III листа від Рути. На Великдень вона не приїде, а поїде з товариством в Альпи. Висловлює радість за мене, вітає, бажає, але почуваю в її поведінці якусь зупинку. Може тому, що я довідався про її велику заінтересованість Й. Позичанюком (від її ж мами) і написав їй, щоб не турбувалась — Позичанюк бо здоровий та цілий, працює в Берліні, звідки написав мені цими днями дуже теплого листа. А Руті, видко, після цього стало незручно. Чи, може, вона має там нові захоплення — молодість, весна! Хай собі, це її право, і я передучора надіслав їй щирого листа, в якому ясно даю зрозуміти, що моя присутність у Львові не може її ані в чому обмежувати. Навпаки, мовляв, за її радощі в житті я тільки радітиму, а про щось ґрунтовніше в наших взаєминах не слід і помишляти, бо між нами лежить далека відстань років. Та й те: пішла вона все-таки найнебезпечнішою дорогою — театру! Не послухала мене, не пошанувала моєї щирої ради. Буде каятись. В драмі їй, поза всім, бракує голосу. А в музиці — і навіщо їй ота арфа? Як подумаю — досада й відраза мене бере. Вже обрала б собі рояль. Ні! Арфа! Ах, Боже мій, який сахаринний сантимент! Яка вбивча іронія! Закрутилась дівчина без твердого батьківського скеровання, та ще й далеко від дому, і може погано скінчити. Жаль, але я тут безсилий.

Ну, що ж… Вертаю тепер трохи назад, згадую 25/III, старанно опрацьовував матеріал]. А 26/III дав до «Н. д.» різні фото Хвильового й ВАПЛІТЕ — травневе число буде присвячене Миколі, і я пообіцяв дати спогади про нього. Зустрів 24/III у видавництві Т. Осьмачку — не впізнає мене. Підійшов я до нього, а він підвівся, мурмотить: «Я, вибачте, тепер такий схвильований, аж хворий. Я не можу з вами говорити. Я колись потім… Я трохи зміцнію… вибачте…» Ну, чудак, та й годі, справді хвора людина. Я одійшов, вражений — недарма ж він уже років сім ходить під ознакою божевілля. Щось негаразд із ним. І тут, у Львові, геть від усіх сторониться, містифікує, одверто сповнений манії переслідування. Як поет ані трошки не посунувся вперед. Жаль. Пропадає. І нічого вже йому не допоможе. Того ж 24/III Симович допитувався, як саме розв’язали ми в Києві справу з латин, транскрипцією, і, загалом згоджуючись, вносив деякі свої поправки, зокрема — ct (уз). У в-ві познайомили мене з Дзісьом, який місяців кілька тому чув большевицьку радіопередачу про мене: мовляв, приходжу я до фельдфебеля гестапо й не можу з ним по-німецькому порозумітися, тому пишу пальцем на стіні. Він заявляє, що йому укр. культури не треба, але коли довідується, що я можу з чорного робити біле і навпаки, то охоче приймає мене на службу. Потім згадується старий вуспівський анекдот із моїм «комбайном», ще якісь висміювання, і нарешті обвинувачення в усіх смертних гріхах та тяжкі погрози. Уявляю собі, як це все мусіло бездарно й грубо виглядати! А передучора мені снились оті «братішки» — ловив мене П. Усенко й многозначно нагадував, що я винен советам багато грошей за моє лікування, хотів мене за допомогою НКВД заарештувати, а я скочив на трамвай, зник у юрбі, потім опинився десь на великому міжнародному вокзалі.

 

З/IV — 43 р, Моршин

Окрема кімната в буд. відпочинку УЦК. Третій поверх. Вікно на схід, при якому зараз сиджу. За вікном жовтаво-сіра трава торішня, голі дерева в саду, переважно дуби з рештками іржавого торішнього листя, далі — залізнична колія, за нею санаторійні будинки, з-поміж яких один вирізняється написом: «Cafe Tirol» (гай-гай, минула Польща!), а ще далі — помірне узгір’я, що на нього сходить стрункий, густо-зелений ялиновий ліс. Допіру пробіг потяг із Станіславова, повіз карпатське дерево й сіно. День сірий, хмарний, як і вчора. Хвилинами налітає рій білих сніжинок, що враз тануть — дерев’яний хідник від нашого будинку до колії темно вилискує.

Я щойно прийшов з корпусу, де пив натще гірку моршинську воду + дві таблетки Віші. Крім цього, маю прийняти певну кількість гарячих борових окладів на живіт та соляних ванн, призначених др-м Вахнянином, який вчора мене консультував. Потрібна також дієта й достаток вживання молока та масла, чого якраз бракує в харчовому раціоні буд. УЦК. Харчі тут дуже, дуже скупенькі. Але я’ поки що маю слоїк перетопленого масла, взятого ще з Києва, а молоко доведеться докуповувати. Хліб дають глевкуватий, грубий, поганий, але др. В. написав вимогу до дирекції на дієтичний хліб — може, пощастить одержати. Одним словом, починаю рішучий бій з моєю проклятою хворобою, всіх зусиль прикладу, щоб її нарешті перемогти. Одночасно, звичайно, добиватиму й екзему отими дванадцятьма солідними набоями, що з такими труднощами ледве добув у Львові, та кулеметним обстрілом крапель «Neopancarpin’у». Вона, між іншим, в останніх днях знову дається відчувати.

В будинкові прийняли мене добре. Хвилинами аж не віриться, що я в санаторійному будинкові, на курорті. Надзвичайно разючий контраст після Києва, особливо після тієї голодної, моторошної, смертельної для мене осени.

Приїхав сюди 1/IV увечері. Знайшов будинок, але не міг знайти входу до нього й зазирнув з веранди крізь вікно до освітленої кімнати: при столику грає з кимсь у шахмати молодий патлатий Керницький. Я стукнув і наблизив обличчя до скла. Він зиркнув, упізнав, скочив, побіг. Знялась метушня, і назустріч мені вже вийшли директор будинку та др. Сопуляк із Кракова, що якраз на цей час тут об’явився в зв’язку з приїздом швейцарської місії «Червоного Хреста». Ми з ним познайомились іще у Львові, в УЦК, де він дав мені візитівку з розпорядженням прийняти мене на лікування до Моршина.

Керницький виявляє зворушливу увагу, водить мене скрізь, ознайомлює, розповідає. Вчора зайшли з ним трохи в ліс (тут ліс і по той бік, на захід), ноги наші м’яко грузли в зеленому мохові, гілки злегка потріскували, сосни вгорі металево з легким свистінням шуміли («А сосни гудуть, гудуть… ой, ви, сосни мої, азіатський край!»— згадав я вголос). А він трохи схвильовано розповідав мені про найгіршу сволоту в місцевому письменницькому середовищі перед двома роками — про С. Тудора й Галана. Виявляється, що в перший день війни С. Тудор, який уже став кандидатом партії і заступав О. Десняка (секретар львівської Спілки, що пішов у відпустку), — Тудор, мовляв, поспішав до обкому із готовеньким списком ненадійних, націоналістично настроєних письменників. Біля поштамту упала й вибухла одна з перших німецьких бомб і вбила Тудора. Чи ж не знаменний вияв долі? Оце справді — «преступлєніє і наказаніє».

А Керницького, здібного прозаїка і хорошого хлопця, жаль — його підточує, з’їдає сухотка. Він, видко, заповзято бореться, та коли вже почала вона їсти хлопця замолоду — зле буде… Допіру перервав запис, ходив на другий сніданок до другого, основного корпусу (11 год.). Під час сніданку подають мені листа зі Львова від Єндика. Пише:

«Вельмишановний і любий товаришу. Припускаю, що ви з’явились у Львові з бучком, і тим-то позволяю собі переслати на Вашу адресу 1000 зл. Роблю це в формі позички, про яку забуваю по висланні, бо такий є старий звичай печенігів. Роблю це з багатьох причин:

1. Думаю, що ви будете мати з цієї невеличкої суми більше приемности в Моршині, ніж у Львові.
2. Ви належите до групи людей, що в свій час символізувала відвічний гін нашого народу, а символізувала вона це в спосіб знаменитий.
3. Бо ви є файний хлоп.
4. І т.д.

І т.д. пишеться в нас тоді, коли взагалі не знається, що далі писати.

Кріпко тисну Вашу браву правицю.

Вам щиро відданий Єндик.

Львів, дня 1/IV — 1943 р.».

 

Отака несподіванка! Ти, Єндику чорносмаглий, теж — файний хлоп. Не в грошах, звичайно, тут діло (гроші у мене якраз є), а в душі твоїй, простій, щирій, високого злету й розмаху. Таким я тебе відчув з першої хвилини знайомства і бачу, що не помилився. В тобі багато є чогось нашого, наддніпрянського, і зокрема — ваплітівського. Який ти відмінний від більшосте галичан, іще, на жаль, позначених обмеженням, браком напористости, низькопоклонництвом, улесливістю, боязкістю, дріб’язковістю, скрупульозністю. Ти — новий тип галичанина, власне — того нового соборного українця. Гроші тобі при першій же зустрічі я поверну ціленькими, а за те, що ти такий — хвала тобі і сердечне спасибі.

Тут, у будинкові, перебуває і Креміна, старий мій знайомий з Харкова — ще в ДВУ, коли я працював редактором, він увесь час працюваб бухгалтером. Дивно якось: від часу до часу доля стикає нас на важливих життєвих переходах. Так було восени 1933 р., коли я після висипного тифу приїхав на відпочинок до письменницького будинку в Межгір’ї і зустрів його. Потім — у Харкові, 1941 р., теж восени, коли після здобуття міста німцями вперше вийшов на вулицю і зустрів його на Сумській. Нарешті — тепер. Він евакуювався з Харкова, нудьгує вже за Харковом, але поки що побоюється вертатись. Хлопець розумний, розсудливий і, безсумнівно, переконаний українець. Вчора багато розповідав мені про евакуацію Харкова, висловлював цікаві, здорові думки щодо сучасного стану України й перспектив у майбутньому. Мислить реально, прагне щиро і тим часом наполегливо вивчає нім. мову. Отакий собі бухгалтер. Більше б нам, більше цих бухгалтерів!

Передучора, їхавши зі Львова, мав просто насолоду, чуючи в купе виключно українську мову: їхали студенти й студентки, укр. поліцай, кілька сільських хлопців, якийсь урядовець зі Стрия. У Стриї я віддав на вокзалі речі на схованку і пішов оглядати місто. Рівні чисті вулиці, чепурні будинки, але руху значно менше, ніж, прикладом, у Тернополі, і скрізь на всьому лежить помітний відбиток тихої теплої провінції. Як далеко, далеко війна! Одна вулиця в центрі побіч костьолу (готика ця теж обмежена, провінційна) — називається Sczewczenkostrasse. А в кафе, утримуваному місцевим комітетом, на стінах, облямованих візерунком укр. вишивки, висять портрети Гітлера і Петлюри. Думаю собі: спробував би якийсь наддніпрянець отам у нас почепити цього портрета та ще в «публічном месте»! І згадав Козика, харківського художника, що перед самою евакуацією видав кілька портретів, в тому числі і Петлюри. Коли німці довідались про це (а донесли росіяни), Козика хотіли під гярячу руку розстріляти. Врятували друзі тільки тим, що нашвидку зібрали всі кілька десятків розповсюджених вже портретів і принесли до відділу пропаганди. Безглуздя! Але що б там не було, які б прикрості й труднощі не повставали, яка б інквізиція не загрожувала, — ти, Галілео, лишаєшся незмінним, бо… бо вона все одно крутиться. І вірю я, свято вірю, що саме тепер таки викрутиться. Страшні поневіряння, тяжкі страждання, але… «даром нічто не дайотся, судьба жертв іскупітєльних просіт». Тут навіть так: смертію смерть поправ. І прийде, і буде радісне осяйне Воскресіння!

В Стриї, пересідавши о 7-й год. на станіславівський потяг, спостерігав крізь вікно групу італійських офіцерів. Жодної військової виправки, якісь присутулені малорухливі незграбні постаті, і незграбности [стиліст. незроз. — Ред.] особливо майже партикулярна уніформа — оті шинелі a la raglan, широкі та бахматі, або капелюхи з перами. Один, чорнявий, вродливий середніх років із сумними очима й виразною втомою на всьому обличчі, сидів понуро. Потім добув із портфеля сире яйце, випив; добув білого дуже сухого коржика і ножиком колупав його, їв по кришичці, мляво й довго жуючи. Інші мовчазно товпились тут же на пероні біля купи їхніх валізок. Невеличкі, миршавенькі, якісь підтикані, обсмикані. І це — вояки? Та наш український парубок проти них — Геркулес. Недарма ота тітка на Харківщині, давши притулок у своїй хаті одному з цих «вояків», що тікали з Дінця, закутані в ковдри, сказала сусідці, тицьнувши на лежанку:

— Отам воно сидить… хай хоч душу нагріє, бідне та нещасне.

Мадяри зовсім інші — на зріст вищі, кремезніші, загалом здоровіші. І виправка у них почувається військова. Але що жде цих мадярів на випадок, коли цілком переможе Німеччина? Адже вони — не арійці. Скільки сьогодні диких протиріч! А нас що жде? — адже ми — слов’яни.

 

5/IV — 1943 р.

Німці війну програють. Дедалі з більшою певністю приходжу до цього висновку. Вчора вранці перед сніданком гуляв на повітрі, дорогою на Болехів (так щодня годину-півтори гуляю), і зупинився біля братньої могили край дороги на узліссі. На могилі білий березовий хрест, на хресті дошка з написом: «Борцям, полеглим за волю України». Я зняв капелюха, станув схвильовано. Густий ліс теж стояв над могилою задумано, ялини стиха шуміли, ворушилась руда трава на могилі, злегка взята вітерцем, і знаменно, велично німів білий хрест. Хто вони, ці борці? Молоді, старі? Від чиєї руки полягли — большевицької, польської? Не знаю, не хочу навіть знати, їх так багато! Скрізь, скрізь… Так багато пролито української крови, так багато ще й зараз її ллється. Невже даром? Ні! Не може бути.

Я знову Думав: чим, як скінчиться ця війна, і ясно повстав твердий висновок, що німці її програють, але й большевики не виграють, заваляться. Дуже загадковою є поведінка Японії. Може, це тому, що я зовсім погано інформований, — не збагну, не зорієнтуюсь як слід. А проте здається мені, що саме вона, Японія, щось хитре задумавши, лише наприкінці подій вповні розкриє свої заміри, вразить несподіванкою і старанно збереженою силою, категорично продиктує свої вимоги, накине свою незаперечну волю всьому Сходові. Здається мені, що так воно зрештою мусить бути.

Через дорогу проти могили — стара мурована капличка. Зазирнув у розбиту шибку дверей: на мене з павутинної сутені суворо й сумовито дивились троє святих. Великий старий образ геть почорнів (це ще більше підкреслював рушник, який обрамляв його, мов рямці), і святі видніли з темної глибини, наче з вікової далечини. Така відстань сивезна мимоволі збуджує цікавість і пошану. Пройшовши таку відстань у віках, сповнених бур і страждання, можна справді набути мудрости, вміння передбачати. І я намагався вгадати за похмурим виразом цих тьмяних облич, чим саме дихає сьогодніший день і що обіцяє загайне, тривожне завтра? Там, ген-ген у затьмареній далечині, проступало знайоме минуле моєї України, і що ближче сюди, до денного світла, — ставало воно виразнішим, тривожнішим, болючішим. А вчорашніше вже ятрилось пекучою раною, сочилось липкою, терпкою кров’ю. Я зрозумів ці суворі, сумовиті очі святих, але мене враз охопило обурення: чому тільки терпіння, тільки страждання? Якщо стражданнями треба здобувати істину, то їх ми зазнали вже чи не занадто. Дивно, як вони досі не обертаються в своє заперечення. В такому разі заперечую я. Я роблю рішучий виклик. Жодної безоглядности, відчайности — я роблю це свідомо, спокійно, твердо. Боже, ти чуєш? Де — не дріб’язкове бунтівництво замисленого неврастеника, ні! Якраз я почуваю, що ти, створивши мини здібним страждати й терпіти, даєш мені силу повстати й звірячим терпінням, прадавньою витривалістю перемогти страждання. Я тиби закликаю ни тільки в свідки, але й в спільники. Підемо разом, Божи! Я створений за твоїм образом і подобою — тому ни винен, що прагну волі, не хочу коритись.

 

7/IV — 1943 р.

Зараз 5 1/2 год. дня. Сонце, тепло, тихо, сухо, дарма, що зранку вітер був і падав сніг з дощем.

Допіру прийшов після першої соляної купелі — добре, трохи почувається втома. Вранці після звичайної порції теплого гіркого й соленого питва (ой, гидке ж!) гуляв годину в лісі під дощем. Сильний запах прілого листя, ноги грузнуть, чвакає набрякла валява, хрускають галузки, сльозинки скрізь на вітах — немовби осінь, немов і весна. Ні, в повітрі вже ясно вчувається весна. Якесь ріденьке кущовиння викинуло подекуди фіалковий цвіт. Вперше таке бачу. Нарізав пучечок, але в кімнаті воно почало занадто приїсно пахнути — віддав служниці.

Днів два тому чув і бачив високо на дереві першого солов’я. Він уже пробував співати, тільки ще не вковиристо, несміливо, як захриплий, — і було це справді зворушливо. Позавчора пізно увечері, год. о 8-й, летіли гуси, кишкали жалібно на все небо. Я розчинив вікно, висунувся і довго слухав їх, радіючи життю. Брожу перелісками, як зачудований, придивляюсь, прислухаюсь, і все таке нове, зачіпливе, незнане, дивовижне, ніби вперше бачу я цей світ. Корисгаюсь, поки можна ходити далі від дому, бо через кілька днів доведеться вже обмежити себе: небезпечно. Хто зна, що може спіткати мене за першим-ліпшим деревом чи в якому завгодно ярку Адже рука НКВД досить довга й пролазлива. Цими днями викрито серед співробітників Кургаус’у чотири жидівки, а вчора вночі втікло два співробітники (досить відповідальні) — жиди, що так само досі приховувались за польською мовою з польськими документами.

Пишу зараз нарис про Хвильового до травневого числа «Н. д.». Прочитав «Розподіл Росії» Ю. Липи — розкидана книжка, млявий виклад, поверховість, примітивність. Наддніпрянців такий матеріал (мало обгрунтований) навряд чи переконав би. Інша річ — «Призначення України», яку зараз читаю. Так, мовби не той автор писав.

Передучора ввечері покликали мене вниз, — мовляв, секретар місцевої сільради просить мене і Керницького на чашку чаю. Виходжу, а там, крім них, ще й комендант місцевої поліції. Рекомендуються, ведуть до того самого «Tirol», що видніє з мого вікна. Кафе вже зачинене, але хлопці рішуче стукають, і боса сонна дівчина відчиняє. Проходимо через кухню, потім якимись закапелками на другому поверсі, де так само сплять дівчата, нарешті опиняємося у великій ледве освітленій залі кафе, де в одкритій грубі горить гас, а перед грубою на залізній койці спить ще одна дівчина. Говоримо пошепки, ступаємо навшпиньках. Все виглядає учуднено і таємничо, як початок якогось пригодницького роману. Коли сіли до столика й дівчина принесла випивку та закуску, несподівано з’явилась стара сива жінка в чорному. Це — власниця кафе, польська графиня. Вона хвилювалась, щоб не зазнати неприємностей за таку пізню годину. Комендант заспокоїв, і всі заспокоювали, звертаючися до неї «бабуне». Вперше в житті сидів я в товаристві полісмена за чаркою горілки, полісмена культурного, ще й свідомого українця. При всьому моєму упередженні до всякої поліції не почував якої-будь незручності-! — навпаки, було вдоволення. Виявляється, що переважна більшість укр. поліцаїв у Галичині — люди з середньою і вищою освітою. Багато інженерів, учителів, науковців пішли на службу до поліції, щоб тримати її на гідній висоті. Крім того, в ній тут вбачають новий зародок укр. армії. Поляки ненавидять її, і поліційна жовто-блакитна кокарда з тризубом — це ніж у серце кожному полякові.

Розповідають, між іншим, жарт, що має успіх у місцевих селах. Приходить геть побитий селянин. Його питають сусіди:

—Де ж це, Іване, тебе так побило?

— Та… на будівництві.

— Отаке! Як же це, чого ж це на будівництві морда побита?

— Бо то… на будівництві Нової Європи.

 

15/IV — 1943 р.

Чергова примха долі: лікар Вахнянин, єдиний в Моршині лікар, не може зробити мені заштриків від екземи, бо не має належного для дожильних ін’єкцій шприца. Стільки років мучусь, стільки жду, знайшов нарешті доброго знавця-спеціаліста, добув нарешті на тяжку силу оці берлінські ліки, а зажити їх не можу, бо… сама лишень дрібничка, бракує шприца. Чи не ідіотизм? Мабуть, не хоче старий Вахнянин вовтузитись — складні все ж таки впоркскування, — тому й спроваджує мене з цими заштриками до Львова.

У понеділок 11/IV був Й. Гірняк у справах «Енеїди». Новини: днями має бути проголошена постанова про створення в Галичині української дивізії СС. Одночасно — ніби цілковите відокремлення Галичини від інших укр. земель. На сході, в Харкові, офіційно формуються укр. добровольчі загони під проводом трійки, куди входить Гуро-Горський, автор «Холодного Яру», якийсь іще Кожевніков, хтось іще третій, а командуватиме цією формацією хтось із колишніх большев. командирів, якийсь українець, що потрапив в полон. Чепуха-с! А галицькій дивізії заборонено нац. прапор і тризуб, лише надано стародавній герб Львова. Чепуха-с! А в зв’язку з цим усім у Галичині і зокрема у Львові велике збудження — сила-силенна чуток і спліток аж до ліквідації УЦК і створення окремого укр. міністерства на чолі з Паньківським, теперішнім заступником Кубійовича. Тоже чепуха-с! Волинь і Поділля тим часом охоплює дедалі сильніший партизанський рух. І коли не забувати, що в перспективі — літо, то це вже не чепуха-с.

 

19/IV — 1943 р.

Вчора, в неділю, їздив до скель Довбуша. Власне, їздив до Тисова за Болеховим, а звідти пішки до Бубиша і далі лісом на гору до скель. Велична картина! Чи був там Довбуш, чи ні, але опришки могли отаборюватися. Кажуть, що це — залишки епохи льодовиків. І справді — несподівано на горі мовби із землі виросли велетенські скелі, що своїм геологічним складом відмінні від довколишніх нашарувань — дуже міцний пісковик. З темних видовбаних у камені печер, зі склепіння на другому ярусі скель, де старовинна засипана криниця, з довбаних високо у камені жолобів, з широкого рову й штучного підмурівку, що з заходу оточує відкриту галявину при скелях, — видко, що це була фортеця. І прекрасна, неприступна фортеця. Ще кажуть, що тут був колись монастир. Тепер на галявині стоїть православна капличка, раз на рік тут правиться служба Божа і збирається багато довколишніх селян. На скелях скрізь численні написи прізвищ, стільки ж українських, як і польських. Висічено кілька тризубів, один з них зішкрябаний поляками, але його все одно добре видно. Вгорі, на чолопочках височать ялини і сосни. Як вони там пригніздились — дивовижно! А коли ми вилізли на скелі й сіли (було нас шість чоловік, в тому числі інж. Бартків — проводир і інж. Дмитренко, наддніпрянець, старий емігрант), — який простір розгорнувся перед нами! Величезна гірська улоговина, сповнена синюватого димку, а далі горба гір, вкритих подекуди снігом, ще далі — гора з хрестом, що так і зветься «Хрест», місце першого і вдалого бою укр. легіону з москалями за часів Першої світової війни, а ще далі сивезна у снігу Магора… І така хвилююча височінь, і така чудесна далечінь, що мені наче відчулися в раменах крила, хотілось летіти. Сусіди щось говорили, а я хотів тиші, я старався не слухати їх (банальні досить фразочки) — я хотів станути отут на коліна і по-своєму молитись. Ще зрозуміліший і дорожчий став мені Жан Жіоно. А головне: це були свої, українські гори.

В Тисові бачив бойків, що йшли до церкви — Вербна неділя! Які своєрідні яскраві киптарики у жінок і складна майстерна вишивка на сорочках! Там же йшов серединою вулиці дід — киптар з вівчариком, домоткана сорочка до колін, доморобні ходаки й повстяні обмотки, капелюх, ґирлиґа в руках, а обличчя смагляве, аж чорне, смоляні очі, пишні вуса і сам увесь високий, стрункий. Ішов, як полководець.

В Бубнищах черідкою вибігли діти. Обличчя, поведінка, мова — як і в нашій Наддніпрянщині. А коли спустились зі скель до Тисовця (тут пором на Стрия), з одної хати, з вікна, при якому сиділо троє святкових дівчат, лунало так заохотливо «Баламуте, вийди з хати», що я мимоволі наблизився до вікна і підтягнув так само, на їхнє приємне здивовання. І знову ж — так, наче це моя Київщина, а не Карпати. Україно, яка ж ти велика, могутня, органічно ціла. Ти була і, що б там вороги не витворяли, будеш Україною. І будеш все одно суцільною, єдиною, як ще ніколи. Твій час наближається.

Повернувши, застав у Моршині П. Сьогодні одержав листи від Рути (приїздить на свята до Львова і дякує за прекрасного листа!), від І. Вільде, від Струтинської з видавництва (нагадує про нарис, а він ще не готовий), від секції мистецтв УЦК (запрошують бути членом Репертуарної комісії).

І. Керницький читав чорновика — нарис про моє перебування в Моршині, овіяний сердечною теплотою. Хороший він, чутливий хлопець, усе мені хліб припасає (тут хліба обмаль), турбується за моє здоров’я, а сам, сердега, сухотник.

В Моршин приїхало багато нім. дітей, евакуйованих із північно-захід. Німеччини. Ходять організованими загонами по вулицях, співають. Заздрю їм. Коли б і ми могли так дбайливо, зразково виховувати своїх дітей! Чи привезуть мені Лесюка на свята? Отут би він побігав на волі, у лісі — зміцнів би, повеселішав. І залізниця, його улюблена розвага, — ось під боком.

 

11 травня

Три тиждні збігли непомітно. Багато нового і багато мороки. Найприємніше от що: 23/IV, у Велику п’ятницю, год. о 12-й дня покликали мене до телефону в директорському кабінеті — зі Львова голос Марії, а потім Лесика. Приїхали! Другого дня 07.15 зустріч їх на вокзалі. Лесюк, у синій пілотці та капітанці, у чобітках, видався більшим на зріст і грубілим. Він справді поправився, повний з лиця та рожевий. Молодець Марія, допильнувала добре. Не знаю, чим та як віддячитись їй. Власне, знаю, але не можу, ніяк не можу піти на те, чого вона дуже хоче. Не можу й не хочу себе зв’язувати. Вона це бачить, розуміє. Я всіляко намагаюсь вислизнути з цієї жіночої пастки м’ягко й еластично, а вона досить рішуче натискає й раз у раз почуває себе прикро. Два дні тому поїхала до себе на батьківщину до Станіславова і Лесика взяла, щоб там його трохи одягти — він дуже обшарпаний (речі його, які я послав зі Львова до Києва, не одержано, мабуть, пропали в дорозі). Сьогодні або завтра вертатиме на Львів і привезе мені назад малого.

Малий у Моршині одразу пожвавішав, повеселішав. Бігає, грається досхочу, їсть так, як давно вже не їв (я йому багато чого докуповую). Хлопець чемний, виявляють до нього увагу й ніжність.

А свята… давно, давно не знав таких свят. Втішився дитиною, втішився природою, був у церкві, бачив першого дня гаївки у с. Довгому, їв паску та пив горілку й вино добре у О. Пелеха, у коменданта, у інженера Барткова, у себе нарешті. Бракувало тільки в цьому фізіологічному конгломераті доброї жінки. Є тут і дівчата гарні, досить схильні, але занадто багато до мене звідусіль уваги — нема як підступитися. А проте пора вже щось робити, просто не витримую. Одного вечора Марія ледь-ледь не впала жертвою — і добре, що я вчасно стримався. А Рута вже у Львові, надіслала листівку, дякує за щирого листа, якого я писав їй ще до Відня.

У Львові Та по всій Галичині велике збудження — твориться дивізія СС «Галичина». Позолочена, але дуже гірка пілюлька.

Дивна річ: кілька днів тому сниться мені, що я їду потягом і маю пересідати на якійсь станції «Кримская». Ніколи такої не бачив і не знав. Тут мені вкрали дві валізки. Підіймаю тарарам, подаю заяву вартовому по станції якомусь Євеєву (ця станція під большевиками). Тим часом потяг починає відходити. Біжу за ним через якісь гори… а сьогодні несподівано довідуюсь, що на Кубані віддано большевикам станцію «Кримская». Значить, така станція справді є. Але чому вона мені снилась? Дуже дивно, аж трошки страшнувато.

 

12 червня, субота

Вчора Лесикові минуло 8 років — великий уже у мене син. Я подарував йому Франкового «Лиса Микиту», прекрасно ілюстрованого Е. Козаком. Хлопець почувається добре, посвіжішав, тільки худорлявий — цілими днями ганяє. Хочу віддати його до дитячого табору, що організується незабаром у Сколому.

5/VI я «запричастився». Вертали вдвох увечері лісовою стежкою й були вже біля самого нашого «Беркута». Вона, звичайно, пручалась, я взяв її на руки й одніс трохи далі, поклав на траву. У неї дуже пружне тіло, гарні форми, груди маленькі й тугі, а шкіра як оксамит. Вона дуже гнучка, рухлива — їй 23 роки. Пручалась, захищалась мовчки, поки я не торкнувся «ним». Тоді глибоко зітхнула, враз перестала битись й легко віддалась… Ах, як потім пахла трава, яке запашне було небо і який чавунний, темний, застиглий, мов намальований, смерековий позаду ліс. Казка!.. Л. обняла мене міцно й поцілувала. Відтоді віддається мені щодня, і ми обоє тепер ходимо зачудовані й ніби трохи п’яні. Досить мені обняти її, лише доторкнутися, як одразу перебігає тілом струм, я миттю сильно збуджуюсь і хочу, хочу її. Аж самому дивно, звідки в мене стільки тієї пристрасті й сили.

Вчора одержав листівку зі Львова, пишуть Ю. Стефаник і С. Гординський, повідомляють, що цензура в Кракові пропустила мою книжку «Вертеп», і вітають.

Днями мав чималу мороку, добуваючи з гетто в Стриї Лесикові убрання. Вони там шились, аж раптом почалась акція на жидів, убрання застрягли в гетто, до якого вхід уже заборонено. Та й квитанції на ті убрання у мене не було. Моторошні хвилини, коли я проходив порожньою вулицею, а потім ліз у вікно, бо двері забиті, а потім якась жидівочка, що ще заціліла, вела мене сходами на другий поверх і далі амфіладою порожніх розгромлених кімнат, де лунко звучали кроки, а потім крик до мене гестапівця: «Was ist das?» І троє інших, побачивши мене, вхопились за зброю. На них вплинула моя видержка і сміливість. Пояснив їм, але, не мавши квитанції, не зміг добути убрання. Потім несподівано допоміг мені моршинський комендант Гунц (укр. поліція), — в моїй уже відсутності сам знайшов усе й забрав.

Минулої неділі ходив у товаристві відпочивальників на прогулянку до Гребенева й Зелем’янки. Краса, краса!.. Карпати, бачу, мають свою властивість, вони відмінні від усіх тих гір, що я бачив: вони густо-зелені, без скелястих ребер, та плішин, вони соковиті і долини в них, як величезні малахітові вази.

Був на могилі Святослава в Гребеневі, над самим Опором, зараз же за мостом залізничним. Чи похований десь тут справді Святослав — хто зна. Але мимоволі проймаєшся трепетом, романтикою давнини, свідомістю величі свого народу. Я довго стояв над ямою, де 1908 р. якась дослідницька комісія з Черновець робила розколини, нічого не знайшла і так залишила яму розкопаною, — примітивні якісь археологи! Тепер яма заросла смереками… А неподалець, де пролягає залізнична колія, знайдено меча князівської доби. Товариство пішло собі, я залишився сам, і було мені трохи сумно й тривожно над цією німотною зарослою ямою — в ній, можливо, ховалась якась потаємна й значлива частка України. Я думав про майбутнє. Смереки теж були сумно задумані.

 

23/VI — 43 р.

Передучора пізно ввечері повернув зі Львова. Поїхав туди в п’ятницю 18-го, їхав вантажною машиною корпусу з інж. Бартковим. Прекрасний ранок. Перед Л., якраз біля граничного міського стовпа з погруддям лева, перепинила німецька варта, двоє жандармів перевіряли пасажирів (чи нема жидів?), потім перевіряли речі (чи нема спекулянтів або, як тут кажуть, паскарів?). У одного пасажира була пляшка горілки й пляшка вина — німці довгенько допитувались та облизувались, але віддали. У Львові авто зупинилось під оперовим театром, звідти трамваєм доїхав я до квартири Гординських.

Входжу — стара пані зустріла мене, як завжди, привітно. Виявляється: Маланюк уже кілька днів живе у них, крім того, приїхав з Рівного Самчук, а з Берліна Косач. Випадковість, але яка знаменна! Стара п. розповідає, що вчора разів 10 дзвонили звідусіль, допитуючись, чи я приїхав. Десь через хв. 15, коли я вже почав голитись, приїхав Улас. Обійми, тепла зустріч. Він ще в якихось справах на Берлін, затримався спеціально у Львові, щоб побачитись. Йдемо згодом до видавництва, звідки вже подзвонив Стефаник і де жде Маланюк. По дорозі кажу, між іншим, Уласові, що він — хрещений батько мого Лесика. Влас зрадів і запевняє, що віддячиться мені незабаром тим же.

Перед дверима в-ва зустрічаємо сивенького Шлемкевича. Якраз я прочитав його «Вітер» і тут же привітав автора, давши високу оцінку. В кімнаті редакторів Гординського й Стефаника бачу кількох людей, і серед них — дуже високий, пристаркуватий, трохи сивий і в дрібних зморшках, подібний чимсь і до М. Івченка і до актора В. Кречета. Нас не знайомлять, але я вгадую. Я підходжу рішуче до нього. Він, присутулившись, дещо засум’ятився.

— Пан Маланюк? — питаю.

— Так, — голос у нього досить високий, аж дивно.

— От ви який! — оглядаю його, наче Бульба синків, і потім простягаю руку:

— Доброго здоров’я!

Ми тричі поцілувались — це сталось за якимсь несвідомим обопільним внутрішнім поштовхом. Присутні були зворушені, ми обидва так само.

— Історична хвилина… — хтось зронив пошепки.

Потім уже десь другого дня М. казав:

— Сідаючи до потяга у Варшаві, я подумав (і в дорозі ще раз думав), як то ми зустрінемось із Любченком? А вийшло — зустрілись так, наче вчора розлучились, наче давні-давні знайомі. Значить, одним духом справді жили ми ввесь час.

Та й справді, нам дуже легко було говорити — говорили без кінця днями й ночами, — і все одно не наговорились.

З вид-ва рушили до клубу обідати, потім четверо нас (М., Сам., Горд, і я) пішли на Високий Замок. М. показував по дорозі вікна квартири, де жив Д. Донцов. На замку — цілковите враження, наче це на Володимирській гірці в Києві, внизу Поділ, фабричні труби, далечінь у серпанкові, тільки… Дніпра нема. М. розповідає, що часто приходив сюди з Донцовим надвечір, і обидва мучились, нудьгуючи за Києвом.

М. притомлений і розгублений. Я ждав побачити й відчути в ньому більше сили. Нащо вже я притомлений і перестражданий, проте в мені значно більше енергії, натиску, рішучости. Маю вражіння, що М. ходить у житті обережно й обважніло, але це не від вдачі такої, а від тягару, що його прибив. Мені він дуже зрадів, саме моїй силі, і швидко почав підпорядковуватись. Його жаль. Але здається мені, що в нього є ще порох, треба тільки дати йому можливість перепочити і зробити йому кілька змістовних моральних заштриків. Він ще окрилиться, ще розмахнеться. Я переконав його, що він мусить негайно покинути Варшаву, конче переїхати сюди з родиною. Всі тепер мусимо бути якнайближче. Він погодився, дав слово, що по приїзді до В. почне ліквідацію барахла й клопотання про виїзд. Сказав, що дружина цупко тримається за В., бо там уже насиджене гніздо й, коли скрута яка, є коло старих добрих знайомих, до яких можна вдатися по допомогу й пораду. Син у нього (теж 8 років) хворобливий — багато з теплотою й огірченням розповідав про сина. Я йому:

— Головне — перший раз зрушити з місця, одірватись, а тоді вже лекше й не страшно. Запевняю вас, по собі знаю.

— Це так. Це правда, я розумію, — веселіше погодився він. На замку довго сиділи на лавці. Маланюк і Самчук атакували мене запитаннями про літер, життя під советами (про Хвильового, Вишню, Підмогильного, Скрипника, Тютюнника тощо). Я говорив без упину, аж втомився. На краю урвища стали, щоб сфотографуватись (фотографував С. Гординський), аж раптом пролунало кілька пострілів. То внизу, в гетто відбувалась чергова сутичка між гестапівцями й жидами, які міцно забарикадувались. Ми швидко одійшли в глибінь парку й там сфотографувались.

О 8-й год. були в літ. клубі на дискусії про Гоголя, яка триває вже місяць. М. забрав слово, дав кілька застережень: Гоголь, мовляв, вимагає дуже дбайливого, поглибленого підходу. Говорить він просто, розсудливо, але промовець з нього, видко, не блискучий.

Ще вдень, по обіді М.С. і я зачепили тему сили большевиків. Я висунув думку, що не слід нехтувати цю силу, недоцінювати її, слід якраз урахувати ті окремі позитивні моменти, що, безперечно, були в настановах і практиці большевиків, та використати їх самим. Зокрема: соціальна рівність, як ідейний принцип, рівноправність жінки, розбудова промислу, винахідливість агітації й пропаганди, міцна державницька рука й всебічний партійний та держав, контроль, справа освіти, справа охорони здоров’я й соц. забезпечення і т. д. М. погоджувався, С. заперечував, запевняючи, що все це вже є по інших закордонних держав, устроях. Він сліпо одкидає геть усе, що бодай трошки пов’язане з большевизмом. Він короткозорий і упертий. Я подав лише одно компромісне застереження: інша річ, мовляв, що в большевиків часто бувала крайність (це — від московської розхристаности) і часто, не мігши здійснити своїх замірів, вони, так би мовити, «пускали туман», надолуживали брехнею. Але поза цим треба бачити правдиву генезу і самим собі не брехати щодо суті.

Увечері о 10-й зібрались у Гординських: Гірняк, Блавацький, Косач, М., С., я, обидва Гординські, Єндик. Був величезний варений щупак — і де його доп’яли? Було багато закуски й випивки. Цілу ніч пили, сперечались. М. читав мені свої вірші. Косача били за його халтурність і зарозумілість. Він розгнівався і напився до краю: ще при столі він висловлював симпатії до гетьмана. Його тактовно затюкали.

 

7/VIII — 43 р.

Середа. Івана Купала. Душно зранку, а тепер (11 1/2 год. дня) дощ. Це вже обридло до краю — сірі дні, мокрота, грязюка. Вночі біля наших будинків стрілянина.

Вчора — в невеличкому товаристві, глибоко в лісі, збирали гриби. Одна з пань (Мері) простелила жакетку, впала при всіх горілиць нібито обпалюватися на сонці. Це був просто тваринний поклик до мене. Я жартівливо вовтузився коло неї, пробуючи підняти, і всі реготали. Потім розбрелись усі по лісі, а ми вдвох відокремились. Я цілував її де тільки хотів, м’яв як хотів і носив на руках. Спочатку злякалась, потім — сподобалась їй сміливість і взяло за «душу», що мій [неценз. — Ред.], яким я притулявся, стирчав мов залізо — аж вона ойкала, реготала й ойкала. Ой жіночки, всі ви майже однакові! Люблю вас і часом… не люблю.

У неділю — розмова із Славою Тарнавською. Вона на день заскочила сюди до матері, яка тут відпочиває, а також, щоб зі мною побачитись. Проводжав її на вокзал, поїхала до Заліщиків. Взяла в мене слово, що приїду до 3. у середині серпня. Заохочує зимувати в Бучачі. Вона «крутить» з Кубійовичем, але, видно, це її не задовольняє. Вражіння таке, ніби вона серйозно думає про нашу спільність.

— Як я люблю сині очі! — сказав я в останню хвилину.

— А я — карі, і саме такі, як у Вас, — міцно потиснула мені руку, попросила конче попередити телеграмою про приїзд, бо хоче вийти на вокзал зустріти і взагалі приготувати мені місце для гостювання. Побачимо, що з того буде.

Від матері Рутиної лист з проханням позичити грошей. Треба, звичайно, послати. Ще одне психологічне навантаження. А Мирослава Т-ка прислала листа з дуже прозорими натяками на свої почуття до мене й рішучим проханням вирушити з нею на прогулянку в гори на два тижні — в нібито офіційне відрядження від і-ту народньої творчости. Навіть для мене документ оформила. Я вчора відповів їй — приязно, тепло, заохотливо, але, пославшись на низку перешкод, одмовився. А Л-а знову прислала листівку зі сердечними вітаннями. А від Ніни вчора теж лист (до Лесика поздоровлення з іменинами й настановами слухати тата). Вона, звичайно, страждає. Так їй і треба. Два дні тому вона мені снилася дуже значливо. Я вже зрозумів, що буде щось пов’язане з нею. Чортове діло, ці сни! Яка справді бо в них потаємна й правдива сила. Не у всіх, звичайно, а в тих, що значливі, що підказують завжди щось, готують. Скільки разів уже я це на собі перевірив! От учора снилось, що літаю. Просто починаю сильно махати руками й ногами, загребаю повітря, як воду, і пливу у повітрі, лечу. Перелетів якийсь яр, потім річку туди й назад, знявся над лісом. Всі внизу дуже здивовані, а інженер Бартків пропонує мені за великі гроші виступати в цирку. З радости, що я можу літати, чуюсь якось дуже легко, піднесено й упевнено. Що ж значить цей сон? Не розумію точно, але почуваю, що це Щось добре, сприятливе.

Одержав «Нову Україну», число від 27/VII — 43 р., в якому почали друкувати мою новелу про Хвильового — «Його таємниця». Радий я, що на Лівобережжі бодай трошки поки що, але правдивих слів почує народ про Миколу. Все ж таки тираж «Н.У.» — 50000. Лист від Р. Єндика, співчуття, що Лесик захворів ( малий другий тиждень сильно кашляє), і повідомлення, що він на такий випадок надсилає 500 злотих. Увага й сердечність хвали гідні, але мене вони ставлять в ніяковість. Поверну ці гроші при першій же зустрічі.

1-го був у Львові. Пилюка, задуха, шум, втома Одержав черговий гонорар за «Вертеп», коректи ще не зробив, хоч і сподівався. У в-ві застав листа від редактора «Дозвілля» С. Довгаля — запрошення співробітничати й повідомлення, що висилають 50 рм. за «Останню ніч». В колах громадських страшенна розгубленість і депресія. Вечеря в літ. клубі, де присусідився Г. Стеценко, так неприємний, підозрілий. Характерно для галицької вдачі: П. Карманський, перебуваючи в червні у Моршині, висловлювався якось у розмові дуже негативно про цього Стеценка, навіть застерігав мене. Тепер Стеценко розповідає мені, що Карманський жалівся на мене, ніби я не хотів з ним в Моршині товаришувати (я справді уникав його), гримав на нього грубо за Багрянівську (і це правда), волочився увесь час із жінками (це теж до певної міри правда). От і галицька принциповість, щирість, чесність. А Карманський до того ж людина літня, просто старик. Так, стара курва! Ще таке: у Львові скрізь розмови, що я гуляю з дівчатами та жінками, навіть серйозно мене перепитували, чи правда, що я дружусь. Чудаки, дрібненькі люди. Вони звикли задовольнятися малим і не уявляють собі, що то є розмах. Вони й не здібні на справжній розмах. От бачу тутешніх дрібнокаліберних чоловіків, якихось стиснутих, сухуватих, плитких, стереотипних із готовенькими нормами для всієї поведінки, і розумію тутешнє жіноцтво, яке так пожадливо тягнеться до нашої мужньої, широкої, але й суворої, ніжної, але й твердої, винахідливої, сміливої, беручкої, натискливої Наддніпрянщини. Коли б нарешті стався вільний «обмін речовин» між нашим Сходом і Заходом! Скільки це дало б позитивних наслідків!

Вчора приїздила Маріяна Миколаївна Лисенко, привезла музику «Енеїди». Зранку продемонструвала — цікаво. Через всю річ іскристим променем звучить національний мотив. Вся річ весела, в сонці, дарма, що місцями є драматичні моменти. Гірше з текстом, сюжет міг би бути і мусів би бути значно пружніший. Оце й є «заковика», з якою мені треба якось упоратись.

Тут тепер відпочиває генерал-хорунжий україн. чорноморського флоту Савченко-Більський, людина культурна, скромна, симпатична. Багато розповідав про події 1918—20 рр. на Чорному морі.

На сході, між Орлом і Білгородом, німці випередили большевиків, які готувались до великого наступу. Йдуть величезні бої з перевагою на нім. боці. Але, здається, це примусовий для німців наступ — большевики хоч-не-хоч втягли їх в акцію.

Кажуть, що під час торішніх боїв у Севастополі чималу роль відіграла в знищенні большевиків у Херсонесі укр. націон. дивізія, що була сформована в Маріуполі. Після того, занепокоївшись через таку боєздатність дивізії, німці її розкидали окремими батальйонами по всьому фронту, а успіх боїв тих приписали румунам, нігде ні разу про дивізію на згадавши. Sic!

 

17/VII — 43 р.

Субота. Тривожний день. Почалось учора надвечір. Наші «маратонівці» почали збиратися купками, підозріло, напружено шептатися. Виявляється: німці одержали наказ негайно спакувати свої дитячі будинки (тут їхніх дітей щось коло 800) і бути готовими до від’їзду. Так само й пакуються дорослі німці. Вдень напрямком на Болехів пройшла військова німецька частина з гарматами (татари якісь чи калмики). До Моршина приїхав нім. військовий загін, виконує посилену патрульну службу. В Моршині на вулиці (центральній) біля пошти бачив розгублених цивільних німців і поляків. В чому ж річ? Сила-силенна чуток, і ні чорта певного: у Болехові минулої ночі заскочили невідомі і забрали 2-х лікарів-жидів, які ще там не були знищені. В Славську (за Гребеневим) цими днями вночі невідомі напали на табір заарештованих укр. хлопців, де їх було понад 150 чол., і, вбивши нім. сторожу та сторожів-поляків, повели звільнених хлопців із собою до лісу. У Корчині, де мав бути Лесик у таборі, об’явились партизани (які саме — невідомо), і тепер батьки спішно дітей звідти забирають. В районі Збаражу, Скалата і Тернополя, як кажуть, скинуто большевиками великий десант, який посувається на захід у гори. Одночасно, як кажуть, Тарас Бульба, уникаючи розгрому на Волині, пересувається на Гуцульщину. В усякому разі щось діється серйозне: одна пані з «Маратону» сьогодні вранці поїхала до Станіславова, і від Калуша цей потяг вернув назад, бо далі міст спалений, руху нема. Потяги на Стрий — Львів ідуть з великими запізненнями. Потяги від Калуша йдуть з двома навантаженими платформами попереду паровоза, а паровоз — заднім ходом.

Цілий день було сонячно, душно. По обіді ходив з Галею до топогр. вежі на узлісся — лежали годин зо дві на траві, обпалювались, цікаво, багато говорили. Вона — змістовна дівчина, своєрідної вдачі. Наші жінки називають її гордою, а вона просто — розумніша за них багатьох. Вона багато, напружено думає, дошукується і губиться в «проклятих питаннях». Добре, якщо… не агент.

Було пекуче сонце, а зараз — 7 1/2 вечора — злива з громом і блискавками. Ми якраз встигли прийти додому.

 

20/VII — 43 р.

Якраз Галя запропонувала йти до лісу. З очей бачу, що вона закохана. Але водночас є таке: цієї ночі вона вернула зі Львова, чогось раптово після першої ж зі мною прогулянки в суботу їздила туди на один день. Може, директиви брала? Може, тепер там на узліссі, куди вона мене знову кличе (саме в те ж місце) є вже на мене большевицька засідка? В ці дні дуже легко мене знищити, бо довкола кипить партизанщина. Вона — якась чудна, сама каже, що життям не дорожить, що почуває, ніби скінчить своє життя ґвалтовно, а живе вже три роки самітньо, покинувши на Волині батьків, які раніше були під царською Росією, залізничними урядовцями в Здолбунові. Все якось чудно і досить підозріло. Тоді я вирішив, що конче піду з цією студенткою. А коли пішов, побачив, що побіч того місця селяни косять сіно. Отже — загроза менша. А коли ми постелились, розляглись, щоб обпалюватися, і лягли, — я помітив в ній з усієї поведінки глибокий внутрішній трепет. Поштовх щирости діткнув моє змучене серце. І я, з протесту до смерти, з протесту до безглуздих жорстоких вибриків життя, почав пристрасно цілувати Галю. Обіймав, стискав, і цілував всю. Вона хилилась, в’янула, ставала зовсім безсилою. Її можна було легко взяти, але я цього не зробив з пошани до Рути. Коли я помирав в Києві, Рута прислала листа, запевняючи, що я буду жити, — тепер сама так несподівано померла і десь там уже гниє. Я стискав Галю, голосно сміявся до сонця і цілував, цілував…

Увечері прийшла газета з повідомленням про смерть. Так. Не забуду тебе ніколи, моя синьоока!

Сьогодні послав матері Рути жалібну телеграму.

 

4/VIII — 43 р.

Приїхала П. Хоткевич, дружина Гната X. З нею знайомий я ще з 1925 р., коли працював редактором в ДВУ. Довго говорили: багато розповідала про Харків. Вона з Харкова виїхала 16/VII. Була в Харкові, коли його в лютому зайняли большевики. Жалюгідний вигляд має тепер сов. армія, і таке ж безладдя, як і раніше було. Тільки орда величезна, зголодніла, уперта, доведена до відчаю. Нахвалюються, що через рік все одно будуть на Україні. Це — переважно сибіряки, українців ненавидять як найгірших своїх ворогів. Нікого звідси туди не пустили: мовляв, заражені націоналістичним духом, бояться. Англія, виявляється, пропонувала їм зайняти Україну за 2 тижні — вони категорично одмовились, теж бояться, що Англія потім буде претендувати на Україну. Харків сильно знищений. Був там Новиченко, хотів бачитись із П. Хоткевич, попитував за нього, але не встиг. Готували гуртожиток для письменників-холостяків, але не встигли. Ю. Смолич у Москві редагує якийсь укр. журнал. Г Хоткевич ніби випущений. Так само О. Вишня, Гжицький і низка інших. По той бік — голод, нужда.

В Харкові тепер діють агітатори й вербувальники від РОА (російська освоб. армія) — єдіная, нєділімая. Проголошують: укр-ці втратили свою інтелігенцію, нема кому їх вести, отже, мусять приєднуватися до РОА, вступати до її лав. Маю[ть] в Харкові чималий успіх. У Полтаві вся міська управа, за винятком 2 чол. — росіяни (sic!). Але туди частіше й частіше пробиваються «вусики».

Вийшло липневе число «Наших днів». В ньому провокаційна стаття якогось Івана Брусного «Розмова про бароко». Грубий напад на Хвильового, що, мовляв, «ніхто не мав такого шкідливого впливу на укр. літературу, як він», що він «ідол» etc. Теж саме про його групу. Але що це? Звідки? Чому? Та навіть під большевиками ніхто ніколи не посмів щось подібного Х-му закинути. Та ж це тепер якраз на руку большевикам, і вони будуть дуже вдячні. Може, большевицька диверсія — але де ж був Гординський? Якраз тоді, коли потрібна нам більша консолідація, вноситься замішання. А самі докази обвинувачень проти Хв. такі наївні, безпорадні, що й годі. Як видужаю, зараз же мотнусь до Львова й виясню, в чому річ. Може, доведеться виступити в пресі. Чи це не чергові «галицькі штучки»? Було ж їм однаково, кому служити: УНР, большевикам, денікінцям… Чи просто — бажання ударити по престижу Хв., отже й ваплітян, отже моєму. Кому це треба?

 

11/VIII — 43 р.

Тиждень тому віддано большевикам Орел. Тоді ж ясно було, що виникає беспосередня загроза Білгороду і Харкову — я казав про це в розмові з відпочивальниками. Так воно й сталося: віддано вже Білгород, уперто говорять про падіння Харкова. Галичани уже в тривозі: «А чи не прийдуть сюди большевики?»

Чутки: Ковпак із своєю бандою, досить уже потрощеною, рушив на Коломию до кордонів Румунії — хоче там прорватися. Мельник із частиною проводу ОУН втік самольотом із Берліна до Англії, а з ним іще кілька нім. офіцерів (вищих). На Волині почалась сильна пацифікація, бомбують села, руйнують палять дощенту. Інтелігенцію укр. розстрілюють.

 

27/VIII — 43 р.

Десь тиждень тому віддано Харків. Що вже з того Харкова залишиться? Але от що важить: двомісячний большевицький наступ, позначений колосальними втратами у них людьми і військовим матеріалом, дав їм поки що майже ніщо — трошки території, в руїнах і пустельної. А хліба українського, якого вони так прагнуть, це їм не дало. І вже не дасть. Вже урожай сьогорічний там зібрано й, звичайно, відвезено далі в запілля. Конференція в Америці між Рузвельтом і Черчілем одбулась знову без участи Сов. Союзу — це дуже показово! І Літвінова одкликано з Вашінгтона — так само показово. Справи большевиків, дарма що вони ввесь час наступають, — погані. Справи німців, дарма що вони блискуче воюють, — теж погані. А світові диригенти Рузвельт і Черчіль тільки холоднокровно помахують своїми магічними палочками то в той, то в той бік. Як іще себе виявить Японія — от цікаво!

Тут, у Галичині, вже починається, звичайно «дрейф»: «Ой, Харків віддали! Що ж воно буде? Куди тікати?» Страшенно полохлива публіка. Типове мізерне обивательство. Саме на таких і може дуже розкладово впливати перший-ліпший «шептун» (а їх тут сила-силенна!) чи той же Колпак із своєю бандою, яку ще не знищено — крутиться вона тепер у районі Галича. Чуток різних безліч, але такі химерні і парадоксальні, що просто хочеться від них одмахнутись та й годі.

Тиждень тому був у Львові, забирав речі для Лесика, бо з 1/IX треба його одвозити до школи до Дрогобича. У Львові мене зустріли хто співчуттям, а хто здивованням. Там зайшла чутка, що: 1. я тяжко захворів, 2. що я, можливо, все ж таки большевицьких переконань, і тому, мовляв, не виступаю з доповідями, а сиджу десь тихенько, і тому, мовляв, поїхав до Ямної в гори, де з’явились партизани (хоч я з Моршина нікуди й кроку не робив!), 3. що я раптово десь зник із Моршина (і це стверджував Маланюк, бувши у Львові 20/VII). Від Маланюка я вже цього аж ніяк не сподівався. Та виявляється тепер, що людина він взагалі істерична, полохлива, не тривка. Цими днями прислав мені листівку, в якій повідомляє, що аж тепер одержав мої два листи, переслані з Варшави, дуже вибачається, сам себе називає гістериком і неврастеником, просить про нього не забувати. А вчора дзвонив зі Львова (уже вернув із Заліщик), просить хоч на день заїхати до Львова, щоб побачитись, і знову вибачається. Але щодо залишення на постійний побут в Галичині, про який я стільки для нього клопотався, знову вагається, крутить. Переконуюсь: люди тут здебільшого якісь дрібнокаліберні, неповноцінні, хоч і мають іноді у своїх вдачах добрі започатковання. Їх з’їдає перебільшена хвороблива ретроспекція, глушить і обмежує тісний закуток та мілизна, в яких вони живуть.

Вийшов «Вертеп». Я взяв у Львові чотири перші примірники. Видано так собі. Дуже тісно зібрано всередині, навіть змісту не подано через брак паперу. Але на теперішній час й це добре.

В редакції «Наших днів» я зняв бучу з приводу статті Ів. Брусного щодо Хвильового. Сказав, що найбільше за цю статтю подякують їм большевики. Запропонував, щоб в наступному числі подали якусь статтю-спростування. Вони запропонували це мені зробити. Я одмовився, підкресливши, що політичні свої помилки редакція мусіть сама виправляти.

Їхав зі Львова вантажною машиною — вітер, курява, трясучка. Пив на дорозі спирт і закусював хлібом та цибулею. Приїхав пізно увечорі закурений, як чорт, — але добре було.

 

7/IX — 43 р.

Чудесний сонячний осінній день. Тепло, навіть гаряче. Допіру скінчили грати в «городки» — Єндик, скульпт. Литвиненко, я, ще якийсь наддніпрянець.

На столі у мене в банці з водою три молоденькі жовтожирі соняшники — подарунок проф. Сімовича. Якось я пожалівся: «Що ж це за українське літо, ніде жодного соняшника», а він був у Болехові і привіз мені: «Нате, щоб ви у нас відчули справжнє українське літо», ще й дозрілого соняшника подарував. І Галя принесла вчора червоних гвоздиків, купила в садівника, — горять тепер. І директор приніс жменю горіхів. На столі у мене красується, пахне достигле літо.

В Моршинській убиральні хтось написав:

Tu pagorek, tu dolina
Bendzie v dupie Ukraina…

NIа через кілька днів з’явився додаток:

Slowka twoje bardzo glupie,
Bo juz Polska dawno w dupie…

Загострення взаємин між українцями і поляками дедалі збільшується. Частішають індивідуальні взаємні вбивства. Велика розгубленість серед тих і тих.

Цікаво: чи справді німці неспроможні затримати большевиків, які вже дійшли до Конотопа, чи це лише свідома нім. інсценізація, щоб належно вплинути на Англію? Взагалі становище день у день ускладнюється, стає загрозливіше.

З Г. живу повним подружним життям. Лесика нема, кімната вільна — ніщо не заважає. Але вперше це сталося (який збіг!) на тому ж ліжкові, що й з Л., бо вона мешкає там же.

 

17/ІХ — 43 р.

Вчора їздив до Лесика. Йшла з курорту вантажна машина до Дрогобича, і я присусідився. Віяв сильний вітер, я скинув капелюха, і хвилинами здавалось, що лечу. Пізнавав дорогу, якою їхав у липні 1940 р. до Трускавця. Дорога та сама, але як змінилась моя життєва дорога!

У Дрогобичі мав дуже мало часу. Поспішаю на Сніжну вулицю до Огродніків. Леся нема, у школі. Стара пані жаліється на нього: погано їсть (так, це і я знаю), упертий (і це мені відомо), але вчиться добре. Я привіз їй масла, яєць, повидла, а минулого разу залишив 500 зл. Привіз Лесикові теплий одяг, взуття, білизну, постіль.

Йду до школи — якраз перерва. У коритарі товпляться діти, шум. Отак і я колись метушився в цьому шумі. Зирк — а там в кутку і мій Лесюк. Побачив мене, кинувся прожогом. Цілую його, питаю, до кого вдатися, щоб на годину звільнили. Показує поважно на двері канцелярії, йду до вчительської. Знайомство з учителями, розмова з директором. А тим часом дзвоник. Вбігає Остапчик, каже, що Лесик плаче, бо мене нема, а лекція починається.

— Хай не плаче. Пан директор дозволяє звільнитись на годинку, зараз іду.

А вже й Лесюк сам сюди йде заплаканий. Побоялось, маленьке, що з батьком уже не побачиться.

Директор радить перевести його до 3-го класу: і підготований він досить, і роками якраз надається. Лесюк не хоче, боїться, що йому тяжко буде.

Йдемо додому. Він поважно завдає на спину свою учнівську торбу, мовчки хизується переді мною, припасовує її та застібає міцно, хоч тут іти всього десять кроків. Це дуже смішно й зворушливо, хоч я додержую поваги й навмисне дивуюсь на торбу та хвалю. І це знову дуже нагадує мені моє дитинство.

Вдома вгощають мене сніданком, малий не хоче сідати до столу, тримається осторонь насторожено й мовчки. Розмова при ньому ж про його поведінку і тут же мої рішучі батьківські вимовляння, перестороги, натрушування. А потім я перейшов на інший, теплий тон. Лесюк показує зошити з позначками учительки. Хвалю, голублю. Даю подарунки: печиво, цукерки, яблука, фарби й гру «Мозаїку», кілька зошитів і книжок. їстивне наказую поділити між трьома ними (ще ж є Остапчик і Роста). Збираюсь їхати. Лесюк і Роста проводжають мене два квартали. Обіцяю незабаром знову приїхати надовше, ночувати. Прощаюсь, цілую малого. Він мені стискає руку, а очі повні сліз. І помаленьку побрів назад. Жаль мені цього маленького, рідного чоловічка, що перші важкі для нього в житті кроки він мусіть робити сам, не обвіяний потрібного батьківською теплотою і порадою. Дивлюсь йому довго вслід і з обтяженим серцем рушаю до центра міста, де жде машина.

Зайшов з Бартковим до готелю «Ostland», де мусіла ждати Ірина Вільде. Вчора вона дзвонила до мене із Дрогобича. Нарешті побачимось. Одчиняю двері готелю — пил, бруд, рейвах — відбувається ремонт. На першому поверсі стукаю під № 7. Входжу: якісь хлопці, накурено, безлад.

— Вибачте, чи тут не було пані Вільде?

І раптом з ліжка зривається Ірина, кидається до мене. Довго міцні обійми й поцілунки. Вона трохи постаріла. Але дуже здивована, просто вражена моїм виглядом.

— Я ніколи не думала, щоб людина могла так змінитися! — каже мені. Та ви ж два роки тому були старіші на 10 років! У вас було таке нездорове обличчя і пригаслий погляд. Ну, взагалі, ви були зовсім не той. А тепер… молодець, молодець Аркадій!

Говорили з півгодинки. Вона в мінорному настрої і думками, як і колись, розкидана. Звичайно, про Ю. Смолича пожадливо допитується. Вимагає, щоб я найшвидше приїхав до неї днів на десять. Я твердо пообіцяв.

Чутка: у Львові на відповідь на вбивство проф. Ластовецького, що сталося цими днями, убито якогось визначного поляка. Невже почнеться справді взаємна різня?

Передучора оглядав кімнату, до якої маю переселитися. Трохи далеко, й води нема, але… що робити?

 

25/ІХ — 43 р.

Наближується гроза. Віддано Полтаву, Чернігів. Большевики під Черкасами й Гомелем. Київ евакуйовано. Що з мамою, з братом? Ці останні дні неспокій і нудьга мучать мене. Я аж схуд — всі це помічають і кажуть мені. Сьогодні я зірвався на світанку і вже не міг заснути. Снився Лесик якось тяжко, недобре.

Довкола настрій дуже напружений, тривожний. Особливо ще цьому сприяють різні панічні чутки, що на них такі здібні галичани. Самі видумують, самі ширять і самі ж бояться. Жодної чутки, що спрямована була б конструктивно, — лише тенденція до розладу, розкладу, безвольности. Київ, мовляв, горить! Смоленськ взято, і большевики сунуть уже правим берегом Дніпра. З Болехова (під Моршином) утікло до лісу 400 озброєних татар-добровольців. Власов перекинувся на бік большевиків. Все населення з відданих областей примусово німцями евакуйовано, молодших і здоровших забрано на роботу до Німеччини, а старших і кволіших віддано до таборів під Перемишлем… etc…

Є й оптимісти, кажуть: німці навмисне пускають так далеко большевиків, щоб демонструвати свою кволість і налякати Англію большевицькою загрозою. Далі Дніпра, мовляв, больш. не підуть, а якщо й підуть, то не далі Житомира, де є сильні укріплення. А якщо й ці укріплення вони візьмуть, то підуть не далі Вісли й Сяну. А що в Італії погано німцям, то тим краще, бо нарешті вони зможуть вийти на лінію По, скоротити фронт і відтягти значні свої сили знову на схід. А ще таке: хтось десь бачив англійську мапу після воєнного поділу Європи, там Наддніпрянська Україна визначена як самостійна державна одиниця, а решта земель укр. об’єднані на зразок швайцарських кантонів. І чого тільки нема в цих метушливих, неврастеничних, бездарних нашіптуваннях!

А загалом — погано. Треба на всяк випадок щось зміркувати. Днями поїду до Львова.

 

27/IX — 43 р.

Понеділок. Свято Чесного Хреста. Сірий ранок, тепло, мжичка. Цілу ніч снились большевики: на лісовій галявині чи то в саду повзе більшовицька розстрільня. Я оточений. Що робити? В будинкові, де я опинився, лежать походні речі больш. командирів. В сусідніх кімнатах вони вже ходять. Хапаю швидко одяг одного командира і зброю його, потайки хутенько перевдягаюся, краду його документи і так виходжу, окунаюсь в армійську масу. Ніхто мене поки що не впізнає, не підозрює. Мені козиряють. Я упевнююсь в своїй ролі, страх минув, і я тікаю. Сон дуже яскравий — ось і зараз бачу все до подробиць.

Вчора офіційне повідомлення: віддано Смоленськ і Рославль, на березі Дніпра по східніх мостових причілках відбуваються численні атаки большевиків. Навала пре, навала ближчає. Проте справжнього страху я не почуваю. Вчора вранці, прокинувшись, спитав себе: що буде? І глибокий внутрішній голос відповів мені: нічого страшного, будь спокійний. Не знаю, що станеться, як воно станеться, але сповнений твердої певности, що все буде гаразд і тікати далі не доведеться. Цікаво, чи правдиво підказує мені моя інтуїція?

Вчора увечері приїхала зі Львова Галя. Там паніка. Там є такі, що вже спакувались і ждуть. Дуже багато біженців із Києва. Безкінечно йдуть ешелони на Перемишль. Приватний рух на Краків закрито. Німці вивозять геть усе — навіть курей і старі меблі.

До оселі заїхав представник Суспільної Опіки Яремович. Я просив його пильнувати — може, десь з’явиться моя мати. Обіцяв зробити все, що треба.

Так, настають ще тяжчі іспити. І яка химерна доля мого народу! У цій війні жодна країна не зазнає такого лиха й руїни, як моя Україна. Лежить розтерзана. І хоч би змагалась за свої права — не так боляче було б. Ні, лежить розшматована, понівечена і пасивна. Не вона б’ється, а б’ються за неї. І здається мені: не буде на Сході спокою доти, доки хтось володітиме Україною. Спокій у цій частині світу настане лише тоді, коли Україна не буде належати нікому — тільки собі.

От і кінчається цей зошит. [«Щоденник» А. Любченка міститься у кількох зошитах. У даній публікації текст подається без позошитної рубрікації. — Ред.]. Скільки тут написано дрібниць, дурниць. А головне, в значній мірі лишилось поза цими рядками, в мені, в моїй душі і моїй пам’яті. Колись, може, про це скажу, відчинивши навстіж двері душі.

 

30/IX — 43 р.

Четвер. Ось уже днів 4–5 підряд сняться мені мати і брат. Чи то продовження у сні моїх думок про них, чи передача їх думок про мене на відстані. Наша взаємна тривога і родова близкість через оцю взаємну величезну напруженість збудили тісний контакт. А сьогодні вранці передали мені з пошти великого пакета з багатьма листами з Києва. Пише брат Юрко: Київ у тривозі, Київ виїздить, мама геть розгубилась, Юрко сам розгублений, Марія хотіла взяти маму сюди до мене, але поміркували вкупі, що тим часом цього не слід робити, бо невідомо ще, чи не доведеться мені звідси далі махати. Юрко хоче одвезти маму поки що до Бердичева. Марія їде до Рівного. Частину моєї бібліотеки висилають до Львова. Максим виступить по радіо із якоюсь промовою чи статтею. Тичина в Харкові тепер посадником міста — от большевицькі штучки! Тичина тепер уже до краю знівечений, знищений. Пише й Костюк про київське життя, але його лист дещо задавнений. Марія, як звичайно, екзальтована й тепер говорить про передчування близької смерти. Жаль їх усіх: розкидані, розгублені, збаламучені й злякані і не мають на що спертися.

 

11/Х — 43 р.

Другий день світить яскраво сонце, небо синє-синє, а повітря холодне, і вночі навіть дуже холодно.

Вчора летіли на південь журавлі. В ліску стояли: я, С. Гординський (я водив Гординськоґо по моршинських лісах, щоб вибрати об’єкт для етюдів, які він хоче дати на осінню виставку), — аж раптом угорі: кі-гі, кі-гі… Глянули — ключами журавлі летять, а за ними нові й нові. Ми їм на прощання помахали руками, я хусточкою махнув. Г стрибав, як дитина. Все це було дуже зворушливо. Отже — справді осінь.

Була в мене дружина — нема. Були .мати, брат — де вони? Що з ними? Нема. Була родина — нема. Приятелі — нема. Хата, книжки, улюблені, речі — нічого нема. Тільки Лесик у мене і три валізки. От і все.

Дедалі більше приїздить до Моршина евакуйованих. Старий Ващенко (малорос) із 9-ма душами родини, Ів. Багряний з Охтирки (а дружину й дітей покинув там — чому?). Маляр Жеваго з Харкова, що згадував про Є. Фоміна, з яким він разом тікав сюди із Ворошиловграда. С. Жук з дружиною з Києва (а маму він не спромігся взяти, навіть кілька слів од неї не спромігся взяти — сволоч! — дарма, що поруч жив і великим приятелем прикидається), інж. Скалига, агр. Осипчук із Києва та інші. їх розміщують у селі, сюди до оселі вони поки що приходять лише їсти. Вигляд тяжкий. Розповідають жахливі речі. Потверджується, що Лівобережжя, принаймні на 1/2, не існує. По той бік Дніпра день і ніч стоїть заграва, дим, а по цей бік над степовими дорогами теж, мов дим, хмари пилу від безнастанного руху маси втікачів. Хто приховується, щоб залишитись, — німці вбивають. Хто ж зумів все-таки приховатись, — яка доля жде його під большевиком? Жах! Руїна, руїна, пустеля, попіл, дим — і це Україна…

Вчора приїздила С. Шадківська-Царинник. Ми (я, Горд, і Штик.) обідали у Скорупського і звідти, перервавши обід, пішли на станцію зустрічати. Вона приїхала з Даниловичем (із Львова). Одразу обсипала мене компліментами, що добре виглядаю, помолодшав, набрав знову задеркувато-юнацького виразу. Приїхала, мовляв, провідатись до мене — вона попереджала в суботу телефоном — буде у Львові ще день, а тоді знову до Вінниці, де зараз перебуває весь склад редакції «Нової України». Через тиждень-два почне газета знов виходити, будучи тепер уже органом всеукраїнським, маючи новий запас доброго паперу й нову ротацію з Франції — ту саму, що на ній друкувалось «Figaro». Слухаю це все, поглядаю на мадам і думаю собі: чого ти приїхала? Невже лише з дружніх почувань, одвідати лише колишнього знайомого й колись дуже хворого, якому тоді чимало зробила ти неприємностей, дарма що вміла спритно прикидатись прихильною й дбайливою? Царинник залишився у Вінниці, а ти, значить, гайнула у якусь розвідку. Будеш, звичайно, запрошувати мене до співробітництва, але ж я від цього співробітництва й одмовлявся раніше. Та виявляється згодом (коли ми залишились удвох), що справді мова мовиться про співробітництво, тільки мовиться досить туманними складними натяками. Є думка (очевидно, у німців) організувати на Великій Україні щось таке на зразок Центр. Укр. Комітету, який має виконувати функції цивільної влади (бо нім. цив. влада залишає Україну) і до складу цього Комітету, крім Семененка й Царинника, запрошують мене. Це ще не офіційно, але таки перспектива є. Це — лише пробний камінчик, промацування, розвідка. Зрозуміло тепер, чому виїхала до мене мадам Софія, та й ще в супроводі Даниловича. Це — німецька робота. Я сказав досить ясно, що цілком поринув у свою літературну працю, а така всяка роль мені й не снилась, я на це не здатний. Я навіть здивовано щиро засміявся. Вона ж захотіла це сприйняти, як мою гру (хитра жіночка), і почала мене запевняти, що силою самої об’єктивної дійсности мені все одно припадає значно більша роль, ніж я думаю. Взялась мене переконувати, а потім повідомила, що в Харкові, в большевицькому уряді призначено П. Тичину наркомом освіти, а Ю. Яновського його заступником. Ще зрозуміліша мені тепер вся історія!

Увечері гуртом були у мене, оглядали моє погруддя, яке викінчує С. Литвиненко. Всі визнали, що воно дуже вдале, а С. Гординський просто заявив, що це найкраща праця Литвиненка (в його ж присутності). Зараз ось Литвиненко у мене в кімнаті порається над цим погруддям, виколупує глину зсередини, а я пишу.

Від Галини вже два листи й листівки — любить, нудьгує. Мені за нею теж тоскно. Послав їй листа.

У п’ятницю був у Лесика — хотів на два дні взяти до Моршина, — а він, бідненький, хворий на вітряну віспу. Поплакав хлопчина, та й залишився.

 

12/Х — 43 р.

Вчора одержав листа від Жоржа і мами. Тяжкі листи — вони обоє прощаються зі мною. Жоржа забирають німці, мама лишається поки що у Києві — «на згубу», як вона пише. Лист від 20/IX. Але моя інтуїція каже мені, що вони поки що не загрожені. Чи, може, я отупів уже, не сприймаю як слід? Німці віддали Кубанський причілок. Є чутка, що большевики взяли Запоріжжя і в кількох місцях перейшли Дніпро. У Львові знову посилилась паніка. Кажуть, є люди (найзаможніші), що вже від певного часу тримають свої родини близько словацького кордону. А є й такі, що в Кракові авансом поплатили по 40–50000 злотих, щоб мати там гарантовані мешкання. Німці не пускають наддніпрянців до Галичини — це прохоплюються лише окремі одиниці. Всю ж основну масу тримають в таборах під Проскуровом, Вінницею тощо, просто неба (жінки, діти, старі — а ще й морози починаються — жах! — холод і голод — вірна загибіль!). Решту спрямовують до таборів у Познань або на роботу до Німеччини — теж загибіль!

Вчора попрощались у мене з Литвиненком і генералом, які сьогодні виїхали до Львова, — випивали, їли гриби й капусту.

З ночі узяв мороз — вся трава в паморозі і на шибках візерунки. У мене почався напад неврозу шлунка — ясна річ, холод надходить. Недарма передучора так тікали журавлі.

 

14/Х — 43 р.

Вона прийшла вранці, коли я ще спав. Вона була легко одягнена — і я все зрозумів. Після вчорашньої теплої затишної розмови і щедрої ласки, після того, як вона сказала, що не сподівалась від такого назовні суворого, різкуватого, занадто мужнього Любченка зазнати стільки ніжности й ласкавости, після того, як спитала: чи знаєте ви, як ви сильно одним лише поглядом чи рухом впливаєте на жінок («так, так! Я це чула від багатьох жінок»), — після цього всього вона, однак, рішуче просила не брати її, посилаючись на свій родинний стан, і не піддалась. А я її дуже, дуже хотів! Саме такої жінки мені треба. Ми зблизились в розмові лише два дні тому і обоє відчули одразу сильне взаємне тяжіння. Тіло співало, кричало. Вона це бачила і, змагаючись, аж трохи не плакала від пристрасті й знемоги. Я переміг себе, пожалів її — дуже вже просилась. І вона пішла, але вранці сьогодні сама вернулась, уже переможена, і віддалась. Яке шовкове, повне, розкішне в неї тіло! Яке гарне гордовито-шляхетне обличчя і теплі сірі очі! Я потонув забутньо у цій м’яко-ласкавій, але водночас пружній, гострій, п’янкій красі. Потім було все просто, непримушено, ніби ми вже знались давно. Вона пішла. Я ще лежав. Глянув у вікно — йде сніг. Падає рівно, чітко на тлі зеленаво-синього лісу.

Поїхав Гординський, подарував мені моршинський етюд. Дзвонила зі Львова п. Ігнатова — добуде днями Лесикові панчішки. Дав Багряному 150 зл. із зібраних пожертв, погодив з Бартковим справу, щоб перевести його до теплішої хати й улаштувати йому вечір спогадів в оселі.

 

15/Х — 43 р.

Вночі вона знову була в мене. Потім — світив місяць і вона довго розповідала про своє життя. Було це дуже драматично, щось a la Емма Боварі, життя в неї поламане, а вона ж людина сердечна й небуденна, крім того, має вищу освіту і знає кілька чужоземних мов. І була хвилина у місячній імлі, коли вона зовсім, ну зовсім скидалась на Ольгу Горську [актриса, перша дружина А. Любченка. — Ред.]. Я аж затремтів.

Учора дзвонила з Дрогобича Слава — приїде сюди на тиждень. Почуваю, що в неї теж цікаве життя і що в мене буде щось з нею.

Завтра вранці їду до Львова. Погода сьогодні знову сонячна, тепла — був знову у лісі під своїм стіжком сіна. Був з нею, прощався. Тут я рівно два тижні тому прощався з Галиною. Жінки! Кожна з них розповідає, розкриває мені своє життя. Але за цим особистим їхнім життям розкривається щоразу глибше і буття галицьке і взагалі буття. Багато сумного і драматичного. Ці люди стомлені і спантеличені — соціальною кривдою, ворожою державною системою, тиском релігійних і побутових забобонів, вузькістю самого галицького загомінку За розповідями жінок я бачу чоловіків, їхні характери, їхню поведінку, рівень ідейний та культурний, мораль інтелігенції (обмеженої здебільшого) і всієї іншої маси. Дуже цікаво і часами дуже тяжко.

В кімнаті моїй сохне моє погруддя і лякає людей, які до мене заходять, своєю несподіванкою — воно стоїть на важкій тумбі, закутаній рядном, і скидається на живу постать.

 

20/Х — 43 р.

Вчора приїхав зі Львова

У Гординського застаю Маланюка. Поцілувались. Каже, що його творчого вечора не буде — він образився на Лужницького, який нещодавно в «Кр. вістях» написав статтю, де лаяв укр. поетів за зловживання образом «вітру» — заодно і згадав «емігрантського поета Маланюка». Я спробував його переконати, що це — дурниця, але він амбітний. Він уже був і погодився, та пізно, бо вечір однаково відкладено. Читав мені листа від Донцова з Праги. Лист розумний і злий. Лає, як і завжди, галицьку міщанську обмеженість. Дружину його (Марійку), здається, заарештовано.

Йдемо з М. до видавництва. Веде мене під руку й вибачається, що був таким нервовим улітку. До Львова переїздити знову вагається, я не заперечую, навіть кажу, що тепер уже, з огляду на загальну ситуацію, не заохочую його, не натискую. У видавництві — радісна зустріч із Веретенченком, Одарченком, Стефаником, Шлемкевичем, Струтинською. С. показує мені друге видання «Вертепу». Обід в клубі. Зустріч із Г. Костюком, Ковальовим, Дубровським (головою «Просвіти» з Харкова). Костюк розповідає про Жоржа й маму — вони їхати далеко не схотіли, до М. Ясеницької мали упередження. Йду до Ігнатової в Kartstelle, дарує мені панчішки для Леся і нім. продуктову картку, запрошує на завтра на чай. Увечері побачення ще з багатьма в клубі, де відбуваються збори письменників і де Мартинець, голова клубу, інформує про запровадження в Галичині особливого стану. Мовляв, єдиний досі спокійний закуток Європи — Галичина починає вулканізуватися, тобто правдивіше — волинізуватися. З 18/Х, отже, настає винятковий стан репресій, а тому що тепер може бути дуже швидко знищено дуже багато українців (зокрема інтелігенції), то обов’язком письменників є на сторінках преси всіляко застерегти цю інтелігенцію і масу від нерозважних вчинків, що можуть призвести до знищення. Настрій у присутніх притлумлений, понурий, розгублений. Ніхто не хоче брати слова для обговорення. Нарешті виходить Ірина Вільде (її чоловіка цими днями взято закладником після вбивства у Микуличині 6 поляків, і тепер вона оббиває пороги гестапо та прокуратури у Львові, щоб чоловіка врятувати). Вона говорить просто й розумно: жаль, мовляв, що тут, у залі, серед присутніх нема відповідальних німців — з ними передусім треба було б поговорити. І взагалі треба справу брати з первопричин — при чому тут письменники, коли лінія влади щодо українців найприкріша. Чи будеш посідати пронімецьку орієнтацію чи ні, а все одно нема гарантії, що тебе першого-ліпшого дня не схопить закладником чи просто так гестапо. І взагалі, як трохи грубувато каже народна приказка: «Навіщо силувати дівку, коли парубок не хоче?» Її виступ мав успіх. Ще кілька слів сказав Семчишин, згадавши й про мене: «І Любченко, і Косач, і Вільде можуть дати незабаром блискучі твори, але це справи не врятує. Треба усунути головні причини лиха, а не обдурювати себе марними надіями». Настрій ще більше занепав. Розійшлись геть розчаровані й стривожені, ждучи віднині найгіршого. Другого ж дня (18/Х) почали німці і укр. поліція скрізь на вулицях перевіряти документи й обшукувати. Тільки й чутно: «Hende hoch!» І того ж вечора, кажуть, з автомата обстріляно № 10-й трамвая, вбито водія і нім. унтер-офіцера. Діють, звичайно, поляки.

Другого дня: неділя, сонце, хоч холоднаво. О 9-й зустріч із Славою, йдемо до св. Юра на богослужіння, потім гуляємо в парку при Юрі. Вона обіцяє приїхати до Моршина. Вона проводить мене до вулиці, де жив Новаківський, і дорікає, що я похмурий, мовчазний (а мені болить душа від усього і болить під грудьми — знову вегет. невроз, бо починається холод). Далі навідуюсь до Литвиненка — лежить хворий, плеврит. Просить швидше прислати з Моршина погруддя, щоб встигнути на виставку. П’ємо чай. Далі: зустріч із Єндиком у тому ж саду, трохи прогулюємось, задоволено спостерігаємо, як марширує великий загін укр. поліції коло університету. Браві хлопці й горласто співають. А поляки на хідниках скривлено одвертаються. Обід у клубі, розмова з Вільде й Керницьким. Візита до Ігнатової, потім до Сапруна — добрий напій — коньяк із солодкими жовтками, дуже смачні булочки. Увечері у Гординських — жвава, приємна бесіда: Дуньо Горд., Маланюк, Гірняк, я. Приходив о 9-й Славко дуже схвильований — його ледь-ледь не вбили. Кричали йому «Hende hoch!», а він глухий, не вчолопав, і коли б нараз Стефаник не підкинув його руки догори, вліпили б йому кулю в лоб. Самі потім порадили, щоб глухий вечорами не вештався, бо вб’ють.

Зраня — видавничі клопоти. Зустріч з Ольгою біля театру (вона подзвонила й призначила). Йдемо Мар’яцькою площею наструнчено й озираємось, як злодії. Але в цій змовності і гостроті є своя приємність. Потім сидимо 1/2 год. у кафе. Знову — ті зеленаво-сірі очі, глибінь, мука… «Облишмо це все, — кажу, — все ж одно нічого у нас далі не буде, крім неприємностей. У вас же чоловік, дитина. Жодних перспектив…» «Ні, не можу, не можу, — відповідає, як хвора, — і знаю, що не треба, а не можу». Дуже жалілась на чоловіка. Він тупий деспот. Потім, по обіді — зустріч із Марією. Який сумбур! Засипала мене градом різкеньких слів, почала виправдуватися, чому не привезла мами. На допомогу покликала ще якусь Інну, дівчину з Києва. Обидві розповідають, що була можливість мамі і Жоржеві вчасно виїхати, але Жорж крутив, збивав маму з пантелику, сам бігав до краю розгублений, нервувася, дотягнув отак справу до останнього дня, а тоді сказав, що хоче кінчати самогубством. Це на нього скидається: у нього душа розривалась і за мамою і за Женею, яка в Бердичеві. Крім того, він взагалі немужній і неврастеник. Мами жаль. Але якщо я маю на своїх плечах Лесика, то може він хоч раз поклопотатися за маму. Ні, невдалий у мене, неповноцінний брат. Була цілковита можливість їхати просто в Галичину, чи бодай до Бердичева, а він завагався, розгубився, і сам може загинути, і маму загубить. Ще й на мене, кажуть, дуже нарікав, лаяв мене. Чудак! Хай Бог йому дурість дарує. Я подякував Марії за клопоти і сказав, що не маю на неї лихого серця. Вона ж почала розповідати, що я не маю друзів: одні вважають мене за людину з характером і доброго письменника, інші ж лають, що мало зробив, що я егоїст, що хитрий дуже й тому зумів крутитись серед большевиків. Наплювать! Був би я м’якою посередністю, не йшов би пробоєм, то ні в кого взагалі й не боліло б, ніхто й не сичав би. Ото було б найгірше. А згодом, як почало темніти, Марія почала монотонну нудну розмову на тему наших особистих взаємин. Я не втерпів, підвівся, попросив не дорікати й припинити сантименти: не час і не місце. Відчувши, що повівся занадто різко, попробував заспокоїти її лагіднішим тоном. Вона певна, що большевики будуть у Львові, і пропонує мені їхати на Прагу. [Речення закреслено автором. — Ред.]. Я попередив… що надалі однаково лишаюсь незалежним і самотнім.

Увечері в клубі багато говорив з Костюком. Він попереджав мене щодо Кокота — курви. Справді-таки, просочилось вкупі з іншими евакуйованими чимало шумовиння, яке слід було б одразу знищити, бо це продажні, злочинні елементи. Не встигли приїхати, а вже повно фіскальних доносів на своїх же. От сволота!

Вертав з клубу темними непривітними наїженими вулицями. Ще година восьма, а людей зовсім мало, і на хідниках раз у раз чути «Hende hoch!» та видко підступний поблиск ліхтарок. Десь лунають окремі постріли. Тяжко, тривожно тепер у Львові.

Довга розмова увечері з Маланюком. Він мені розповідав за Петлюру, який складався з Петлюри-вождя і Симона Васильовича — ліберального, трохи м’якотілого інтелігента. Дуже цікаво розповідав за Василя Тютюнника. Читав свої вірші останніх років. Є хороші речі. Розпитував за нову партію евакуйованих з Києва, з якими частково вже запізнався і які його розчаровують. Врешті каже: «Ні, бачу, що тільки група Хвильового — справжні люди, тверді українці». Він походжав гордовито, часто стаючи в позу — він любить позу, любить хизуватись. Я за цим разом був спокійний і небалакучий. Взагалі почуваю, що довкола мене обставини дещо міняються в гірший бік. Та це й природно в наших українських умовах, зокрема галицьких: спочатку довкола тебе спалахне аж надто велике захоплення, а потім (і то дуже швидко) настане спад, що тільки зайвий раз потверджує несталість думки й почуття. Крім того, нові землячки, що тепер приїхали, мимоволі будуть невдоволені, що я краще забезпечений й улаштований, ніж вони. А чому не ми? — виникне пресловуте обурливе запитання (всі ж, мовляв, рівні, як звикли теоретично трактувати під советами), і досипляться різні інсинуації, нарікання, підшепти, доноси. Знаю вже добре. От і можуть виникнути упередження до мене, тимчасова бодай підозрілість. Але… наплювать! От, прикладом, як виїздив я від Гординських, стара пані спитала мене, чи багато ще залишилось у них моїх речей. — Одна валізка з книжками, — кажу, а сам думаю — чому питає? Ніколи ж не питала. Чи не нагадує, щоб забрав швидше. А перед самим від’їздом не дала мені й шматочка хліба, хоч знає, що я до вечора нічого не їстиму, хоч і раніше завжди конче і просто силоміць угощала сніданком. Тоді я, справді дуже голодний, дав їй, прощаючись, як подарунок і компенсацію за моє трьохденне перебування продуктову німецьку карту на цілий місяць, яку мені подарувала п. Ігнат. Гординська дуже замішалась, не хотіла спочатку брати, щось хотіла ще сказати, але я хутенько побіг, поспішаючи на поїзд. Де було гідною моєю відповіддю, хоч я спочатку дуже розраховував на цю карту, хотів її одвезти для Лесика. Думаю, що стара зрозуміє свою нетактовність (сидить і ліпить вареники, на буфеті свіжі пиріжки стоять, а мені хоч би шматочок хліба в дорогу дала!) — і відчує бодай маленький поштовх сумління.

На двірці, щойно вийшов із трамвая, — а назустріч Ольга. Приїхала проводжати. Така приємна несподіванка! Йдемо, а вона сторожко озирається, бо якраз в цей час потягом на Коломию від’їзджає сестра її чоловіка. Боїться, ризикує, а проте прийшла. Провела аж до вагона, купивши собі для виходу квиток на якусь найближчу станцію, бо перонівок не видають. О, жіноча заповзятливість і винахідливість! Попрощались тепло, умовились листуватись, їхав голодний, як пес, — нічого від раня не їв, крім маленького шматочка булки. В Стриї лише закріпився парою пиріжків у д-ра Винницького.

Вдома застав два листи від Галини — тривога, чому не пишу, підозра, докори. І лист від Ніни з Десау. Лист розумний, достойний — перший такий лист. Вона, бачу, дуже страждає. Сьогодні ж уперше за весь час послав їй великого листа, в якому докладно повідомив про Лесика, послав також його і своє фото. Вона — мати, вона зрозуміла свої хиби та помилки і вже достатньо спокутувала їх. Вона була дурна, але, здається, вже стає розумніша. Може, з неї справді вийде добра українка, — тоді я їй багато чого подарую і постараюсь забути.

Вчора в Стриї на двірці, коли я стояв у черзі на вихід після львівського потяга, помітив у вікні вагона (nur fuer deutsche) Славу Т. Вона їхала на Дрогобич. Я привітався. Я був близько, але вона мовчала, не сказала, чи приїде до Моршина. І раптом з погляду я відчув, що щось сталось, що між нами вже є якесь неприємне напруження. Я ждав, а вона все мовчала. Я мовчки попрощався і пішов, не спитав. Сьогодні вона обіцяла подзвонити і не подзвонила. Так. Щось є. Хтось щось набрехав. Але годі цього всього. Треба сідати до роботи.

У німців справи, бачу, день у день гірші — не лише на фронтах, але й всередині країни. Починається кінець. Починається безлад, розчарування, перша паніка. Починається дедалі сильніший повстанський рух. Починаються втечі заможніших до Словаччини й Праги. А я починаю братися до пера — систематично, невідступно, як слід. Зроблю бодай те, що дозволять час і обставини.

 

10/ХІ — 43 р.

Середа, 9-та год. вечора. Через годину їду до Львова, везу «Енеїду», над якою працював тиждень, як проклятий (дзвонили з опери — давай раптом на ґвалт!). Одночасно довідаюсь, як справи взагалі; уже віддано Київ і Фастів. Большевики йдуть невпинно. Щось треба негайно робити. А в мене ж іще Лесик!

Потягів багато вже скасовано. Від 15/ХІ треба мати спеціальний дозвіл на їзду потягом. Може, слід забрати Лесика з Дрогобича й взагалі переїхати до Львова? Побачу на місці. Все день у день ускладнюється. Одне слово — компот починається.

 

17/ХІ — 43 р.

Увечері — в театрі. Запізнююсь трохи, бо Славко накинув мені Миросю. В ложі застаємо вже сина Студинського, що приїхав з Берліна з дружиною (колишньою) Ю. Косача та якогось їхнього приятеля, що прикидається німцем з Болгарії, але добре володіє російською мовою і зовсім не розуміє української. Ясна річ, російський білогвардієць. Мені сісти ніде, стою весь акт, а в антракті йду до Блавацького. Він дуже зрадів, бо думав, що мене нема-таки. Дає мені місце в ложі урядовій. Сиджу там один. «Гамлет» йде по-провінціальному, місцями дуже дерев’яно, місцями аж рипить, іноді занадто наївно. Нема, нема того високого регістру, на якому мусить звучати «Гамлет». Але й воно не дивно. Навпаки, дивно, що Й. Гірняк зумів з цим відсталим, провінціально-побутовим, різнохарактерним і різнорівним колективом зробити ще те, що зробив. Найбільше рятує справу сам Гамлет — Блавацький. Йому теж багато чого бракує, але він з-поміж усіх ще найкращий, і на цьому тлі кволости й ординарности приємно вирізняється. У нього місцями є навіть досить добрі познаки, і це мене щиро тішить. Він все-таки розуміє, що він робить і що таке образ Гамлета. Я після третього акту йду за лаштунки й щиро його вітаю. Він дуже зворушений. Я знаю, що значить для актора таке привітання, але він справді заслужив.