* * *

Зима відкочувала за перевал. Уже гнала свої сині табуни весна. З відталих, набряклих рівнин потекли в гори теплі потоки повітря. Вони несли з собою весняний дух землі, пахощі щойно надоєного молока. Вже поосідали замети, і рушила крига в горах, і бренькнули струмки, а потім, з’єднуючись в течіях, вони хлинули бурхливими, нищівними річками, сповнюючи шумом розмиті яри.

Може, це й була перша весна моєї юності. В усякому разі, вона здавалася мені кращою за попередні весни. З бугра, де стояла наша школа, перед очима розкривався чудовий світ весни. Земля, ніби розкинувши руки, збігала з гір і неслася, не в силі Зупинитися, в мерехтливі срібні далі степу, оповиті сонцем і легким, прозорим серпанком. Десь за тридев’ять земель голубіли талі озерця, десь за тридев’ять земель ржали коні, десь за тридев’ять земель пролітали в небі журавлі, несучи на крилах білі хмари. Звідки летіли журавлі і куди вони кликали серце такими томливими, такими трубними голосами?..

З настанням весни ми зажили веселіше. Ми вигадували різні ігри, безпричинно сміялися, а після уроків від самої школи до аїлу всю дорогу бігли, голосно перегукуючись. Тітці не подобалося це, і вона не пропускала нагоди вилаяти мене.

— А ти чого це пустуєш, дурепо? І діла тобі нема, що в дівках засиділася. У добрих людей такі, як ти, давно заміж повиходили, родичів у дім добавили, а ти… Знайшла собі забаву до школи ходити… Та стривай, я тебе ось приберу до рук…

Відверто кажучи, я не дуже-то брала близько до серця тітчині погрози: це ж не новина — все життя лається. А сказати про мене, що я засиділася, — і зовсім несправедливо було. Я просто витяглася за цю весну.

— Ти ще лахмате дівчисько, — сміявся Дюйшен. — Та до того ж, здається, й руде!

Його слова мене анітрошечки не ображали. Звісно, думала я про себе, я лахмата, але все-таки не зовсім руда. А от коли я виросту, стану справжньою нареченою, то хіба ж я буду отака? Нехай подивиться тоді тітка, яка я буду гарна. Дюйшен каже, що у мене очі сяють, як зірочки, і лице відкрите.

Одного разу, коли я прибігла з школи, у нас в дворі стояло два чужих коня. Судячи по сідлах, по збруї, хазяїни їхні приїхали з гір. І раніше траплялося, що вони завертали до нас по дорозі з базару чи до млина.

Ще біля дверей мене різонув якийсь неприродний сміх тітчин: «Та ти, племінничку, не дуже-то журися, не збіднієш. Зате потім, коли дістанеш голубку в руки, добрим словом мене згадаєш. Хі-хі-хі!» У відповідь хтось підтакував і лунав регіт, а коли я з’явилася на порозі, всі одразу замовкли. Біля розстеленої на кошмі скатерті сидів мов пень червонопикий гладкий чоловік. Він скоса глянув на мене з-під лисячої шапки, насунутої на спітнілий лоб, і, кашлянувши, опустив очі.

— А, донечко, повернулася, заходь, люба! — ласкаво посміхаючись, зустріла мене тітка.

Дядько сидів на краєчку кошми теж з якимсь незнайомим мені чоловіком. Вони грали в карти, пили горілку і їли бешбармак. Обидва були п’яні, і їхні голови якось дивно хиталися, коли вони ляскали картами.

Наш сірий кіт підкрався був до скатерті, але червонопикий так стукнув його по голові кісточками пальців, що той, дико вискнувши, відскочив убік і забився в куток. Ох, як же боляче було йому! Мені захотілося піти від цих людей, та я не знала, як це зробити. Мене виручила тітка.

— Донечко, — промовила вона, — там у казані їжа, поїж, поки не захолола.

Я вийшла, але мені не сподобалася така поведінка моєї тітки. І на душі у мене стало неспокійно. Я мимоволі насторожилася.

Години через дві приїжджі сіли на коней і поїхали в гори. Тітка зараз же почала обкладати мене звичайною лайкою, і у мене відлягло од душі. «Значить, вона просто сп’яну була такою ласкавою», — вирішила я.

Якось незабаром після цього до нас прийшла стара Сайкал. Я була надворі, але почула, як вона сказала:

— Та що це ти, бог з тобою! Занапастиш ти її.

Перебиваючи одна одну, тітка й Сайкал про щось палко засперечалися, а далі стара вийшла з дому дуже розгнівана. Вона кинула на мене сердитий і разом з тим жалісливий погляд і мовчки пішла. А мені стало якось не по собі. Чого вона так подивилася на мене, чим я їй не догодила?

Другого дня в школі я одразу помітила, що Дюйшен похмурий і чимсь стурбований, хоч і намагався не виказувати нам цього. І ще я помітила, що він чомусь не дивиться в мій бік. Після уроків, коли ми всі юрбою вийшли з школи, Дюйшен гукнув на мене:

— А підожди-но, Алтинай. — Учитель підійшов до мене, пильно подивився мені у вічі і поклав руку на плече. — Ти додому не йди. Ти зрозуміла мене, Алтинай?

Я аж обмерла від страху. Тільки тепер я збагнула, що збиралася зробити зі мною тітка.

— Я сам за тебе відповім, — сказав Дюйшен. — А житимеш ти поки що у нас. І далеко од мене не ходи.

Мабуть, на мені лиця не було. Дюйшен взяв мене за підборіддя і, дивлячись у вічі, усміхнувся, як завжди.

— Та ти, Алтинай, не бійся! — засміявся він. — Коли я з тобою, нікого не бійся. Вчися, ходи до школи, як і досі ходила, і ні про що не думай… А то я ж знаю, яка ти боягузка… Та, до речі, давно збирався розповісти тобі. — Мабуть, згадавши щось чудне, він знову засміявся. — Пам’ятаєш, того разу Караке встав спозаранку і кудись зник. Дивлюся, приводить — кого б ти думала? — знахарку, Джайнакову стару. «Навіщо?» — питаю. «Нехай, — каже, — пошаманить, а то в Алтинай серце зрушилося з місця від страху». А я й кажу: «Женіть її з двору, від неї інакше як однією вівцею не відкараскаєшся. А ми не такі багаті. Коня подарувати теж не можемо: вовкам віддали…» А ти ще спала. Так я й випровадив її. А Караке потім цілий тиждень не розмовляв зі мною, образився. «Ти, — каже, — підвів мене, старого». І все- таки хороші вони старики, виняткової доброти люди. Ну, тепер ходімо додому, ходім, Алтинай…

Як не намагалася я тримати себе в руках, щоб марно не завдавати прикрості вчителеві, неспокійні думки вже не покидали мене. Адже в будь-яку годину сюди могла несподівано з’явитися тітка і силоміць забрати мене. А там вони зроблять зі мною, що захочуть, і ніхто в аїлі не заборонить їм цього. Я всю ніч не спала, чекаючи біди.

Дюйшен, звичайно, розумів мій стан. І, може, для того, щоб якось відвернути мене од похмурих думок, він приніс на другий день в школу два деревця. А після уроків узяв мене за руку і відвів убік.

— Зараз ми з тобою, Алтинай, зробимо одно діло, — сказав він, загадково усміхаючись. — Оці топольки я приніс для тебе. Ми з тобою їх посадимо. І поки вони виростуть, поки вберуться в силу, ти теж виростеш і будеш хорошою людиною. У тебе душа гарна і розум допитливий. Мені завжди здається, що ти будеш ученою людиною. Я в це вірю, от побачиш, тобі так судилося. Ти зараз молоденька, мов та лозинка, така ж, як оці тополеньки. То давай посадимо їх, Алтинай, своїми руками. І нехай твоє щастя буде в навчанні, зіронько ти моя ясна…

Деревця були на зріст з мене, молоденькі сизостовбурні топольки. І коли ми їх посадили недалеко від школи, з передгір’я повіяв вітерець і вперше торкнувся їх зовсім ще маленьких листочків, наче життя вдихнув у них. Затремтіли листочки, ворухнулися топольки, захиталися…

— Дивися, як гарно! — засміявся Дюйшен, відступаючи назад. — А тепер прокопаємо сюди арик від отого джерела. І потім побачиш, які це будуть гарні тополі! Вони стоятимуть тут, на бугрі, рядочком, як дві сестри. І завжди вони будуть на виду, і добрі люди будуть їм радуватись. Тоді, Алтинай, і життя настане інше. Все краще попереду…

Я й зараз не можу знайти слів, щоб хоч скільки-небудь виразити, яка я була зворушена благородством Дюйшена. А тоді я просто стояла і дивилася на нього. Я дивилась так, немов уперше побачила, скільки світлої краси в його обличчі, скільки ніжності й добра в його очах, ніби ніколи раніше не знала я, які міцні і вправні його руки в роботі, яка чиста його ясна усмішка, що зогріває серце. І гарячою хвилею здійнялося в моїх грудях нове, незнайоме почуття з невідомого ще мені світу. І я в душі кинулася до Дюйшена, щоб сказати йому: «Учителю, спасибі вам за те, що ви народилися таким… Я хочу обняти й поцілувати вас!..» Та я не посміла, посоромилася вимовити ці слова. А може й треба було…

Але тоді ми стояли на бугрі під ясним небом серед зеленіючих весняних передгір’їв, кожен мріючи про своє. І в ту годину я зовсім забула про загрозу, яка нависла надо мною. І не подумала я, що чекає мене завтра, і не помислила, чому ось уже другий день тітка не шукає мене. Може, вони забули про мене, а може, вирішили дати спокій мені? Але Дюйшен, як виявилося, думав про це.

— Ти не дуже сумуй, Алтинай, знайдемо вихід, — сказав він, коли ми поверталися в аїл. — Післязавтра я поїду у волость. Буду говорити там про тебе. Можливо, доб’юся, щоб тебе послали в місто вчитись. Хочеш поїхати?

— Як скажете, вчителю, так і буде, — відповіла я.

Хоч я і не уявляла собі, яке воно, оте місто, але для мене було досить того, що сказав Дюйшен, щоб уже мріяти про міське життя. То я лякалася всього невідомого, що чекало мене в чужих краях, то знову вирішувала вирядитись у дорогу — одним словом, місто тепер не сходило у мене з думки.

І на другий день в школі я думала про те ж саме: як і в кого житиму в місті. Коли хтось дасть притулок, буду дрова колоти, воду носити, прати, буду робити все, що накажуть. Міркувала я так, сидячи на уроці, і від несподіванки здригнулася, коли за стінами нашої старої школи почувся дрібний тупіт копит. Це було так раптово, і коні мчали так навально, ніби от-от розтопчуть нашу школу. Ми всі насторожилися, завмерли.

— Не відривайтеся од своєї справи, робіть далі її, — швидко промовив Дюйшен.

Але в цю мить двері з шумом розчинилися, і на порозі ми побачили мою тітку. Вона стояла із зловтішною, задирливою усмішкою на обличчі. Дюйшен підійшов до дверей:

— Ви в якій справі?

— А в такій, що тебе не стосується. Дівку свою заміж виряджатиму. Ей, ти, бездомна! — Тітка кинулася до мене, але Дюйшен заступив їй дорогу.

— Тут тільки школярки, і заміж віддавати ще нікого! — твердо й спокійно мовив Дюйшен.

— Це ми ще побачимо. Гей, мужики, беріть її, тягніть, сучку! Тітка поманила рукою одного з вершників. Це був той самий червонопикий в лисячій шапці. За ним спішилися ще двоє з здоровенними кілками в руках.

Учитель не рушив з місця.

— Ти чого це, безрідний собако, розпоряджаєшся чужими дівками, як своїми жінками? Ану, геть!

І червонопикий ведмедем посунув на Дюйшена.

— Ви не маєте права заходити сюди, це школа! — сказав Дюйшен, міцно тримаючись за одвірки.

— Я ж казала! — вискнула тітка. — Він сам давно вже з нею знюхався. Привабив сучку задарма!

— Плювати мені на твою школу! — заревів червонопикий, за- махуючись камчою.

Але Дюйшен випередив його. Він щосили копнув його в живіт ногою, і той, ойкнувши, впав. У ту ж хвилину двоє з кілками напалися на вчителя. Діти з плачем кинулись до мене. Від ударів двері розлетілися на тріски. Я метнулася до тих, хто бився, тягнучи за собою малюків, що вчепилися за мене.

— Відпустіть учителя! Не бийте! Ось я, беріть мене, не бийте вчителя!

Дюйшен оглянувся. Він був весь в крові, страшний і розлючений. Підхопивши з землі дошку і розмахуючи нею, він закричав:

— Біжіть, діти, біжіть в аїл! Тікай, Алтинай! — і захлинувся криком. ,

Йому перебили руку. Притискуючи її до грудей. Дюйшен позадкував, а ті, ревучи, мов скажені бики, почали бити його, тепер уже беззахисного.

— Бий! Бий! Гати по голові! Бий на смерть!

До мене підскочила розлючена тітка разом з червонопиким. Вони накинули мені на шию косу і потягли в двір. Я рвонулася з усієї сили і на мить побачила заціпенілих від крику дітей, а біля стіни, забризканої темною кров’ю, Дюйшена.

— Учителю!

Але Дюйшен нічим не міг допомогти мені. Він ще тримався на ногах; хитаючись наче п’яний під ударами недолюдків, він намагався підвести голову, що безсило моталася, а ті все били й били його. Мене повалили на землю і зв’язали руки. В цей час Дюйшен покотився по землі.

— Учителю!

Але мені затиснули рота і перекинули поперек сідла.

Червонопикий був уже на коні і придавив мене руками та грудьми. Ті двоє, що били Дюйшена, теж повскакували в сідла, а тітка бігла поряд і лупцювала мене по голові.

— Дочекалася, дочекалась! Ось як, ось як я випровадила тебе! І вчителеві твоєму кінець…

Та це був ще не кінець. Ззаду долинув раптом розпачливий крик:

— Алти-на-а-ай!

Я насилу підвела повислу з коня голову і глянула. За нами біг Дюйшен. Побитий мало не до смерті, закривавлений, він біг з каменюкою в руці. А за ним слідом — з плачем і криком увесь наш клас.

— Стійте, звірі! Стійте! Відпустіть її, відпустіть! Алтинай! — кричав він, наздоганяючи нас.

Насильники припинилися, і ті двоє закрутились на конях довкола Дюйшена. Схопивши зубами рукав, щоб не заважала перебита рука, Дюйшен націлився й кинув камінь, але не влучив. І тоді ті двоє звалили його в калюжу двома ударами кілків. В очах у мене помутилося, я тільки встигла ще помітити, як діти наші підбігли до вчителя і зо страху зупинилися над ним.

Не пам’ятаю, як і куди мене привезли. Прийшла до пам’яті я в юрті. У відкритий купол заглядали ранні зірки, спокійні, нічим не потурбовані. Десь поряд шуміла річка і чути було співи нічних півнів, що стерегли отари. Біля погаслого вогнища сиділа похмура, висхла, мов корч, стара жінка. Обличчя у неї було темне, як земля. Я повернула голову в інший бік… О, коли б я могла вбити його поглядом!

— Чорнухо, підніми її, — наказав червонопикий.

Чорна жінка підійшла до мене і труснула за плече твердою, корявою рукою.

— Втихомир свою напарницю, втовкмач їй. А ні — все одно: розмова з нею буде коротка.

Він вийшов з юрти. А чорна жінка навіть не зрушилася з місця й не вимовила ні слова. Може, вона була німа? Її погаслі, подібно до холодного попелу, очі дивилися, нічого не виражаючи. Бувають собаки, забиті ще з щенячого віку. Злі люди б’ють їх чим попало по голові, і ті поволі до цього звикають. Але в їх погляді виникає така безпросвітна порожня глухота, що страх бере. Я дивилася в мертві очі чорної жінки, і мені здавалося, що сама я вже не живу, що я в могилі. Я ладна була повірити в це, коли б не шум річки. Вода з плескотом і гулом неслася по перепадах — вона була вільна…

Тітко, чорна твоя душа, будь же ти проклята на віки вічні! Захлинися в моїх сльозах і крові моїй!.. Цієї ночі, п’ятнадцяти років, я стала жінкою… Я була молодша за дітей цього ґвалтівника…

На третю ніч я вирішила будь-що-будь тікати. Нехай загину в дорозі, нехай наздожене мене погоня, але я битимуся до останнього подиху, так само, як мій учитель Дюйшен.

Крадькома пробралася я в темряві до виходу, обмацала двері, вони були дуже міцно перев’язані волосяним арканом. Вірьовку в хитромудрих тугих вузлах не можна було поночі розв’язати. Тоді я спробувала трохи підняти кістяк юрти, щоб якось пролізти. Проте скільки я не билася, нічого у мене не виходило — і зокола юрта була теж прип’ята до землі арканами.

Лишалося тільки знайти що-небудь гостре і перерізати вірьовки на дверях. Я почала шарити навкруги, але нічого не знайшла, крім невеличкого дерев’яного кілочка. У відчаї я заходилася копати ним землю під юртою. Витівка була, звісно, безнадійною, та я вже робила це несвідомо. В голові билася лише одна безвихідна думка — вирватися звідси або вмерти, тільки б не чути його сопіння, безпробудного хропоту, тільки б не залишатися тут, умерти — то вмерти на волі, в бою, тільки б не підкоритися!

Токол — друга жінка. О, як ненавиджу я це слово! Хто, в які жалюгідні часи вигадав його! Що може бути образливіше, ніж становище підневільної другої жінки, рабині тілом і душею? Встаньте, нещасні, з могил, встаньте, примари загублених, зганьблених, позбавлених людської гідності жінок! Встаньте, мучениці, нехай здригнеться чорний морок тих часів! Це кажу я, остання з вас, переступивши через цю долю!

Не знала я тієї ночі, що мені судилося сказати ці слова. Нестямно, розлючено скребла я землю під юртою. Ґрунт був кам’янистий, не піддавався. Я копала нігтями і подерла до крові пальці. А коли під юрту можна було просунути руку, вже світало. Загавкали собаки, попрокидалися сусіди. З тупотом промчав табун до водопою,’ пирхаючи, пройшли сонні отари. Потім хтось підійшов до юрти, відв’язав аркани, що стягували її зокола, і почав знімати кошми. Це була мовчазна чорна жінка.

Значить, аїл готувався кудись перекочувати. Я зараз же згадала, що вчора краєм вуха чула розмову про те, що зранку мають знятися з місця, відкочувати спершу до перевалу, на нове стійбище, а потім на все літо у глиб гір за перевал. І ще тяжче стало у мене на душі — тікати звідти в сто разів важче.

Як сиділа я біля підкопаного місця, так і залишилася сидіти, навіть не відсунулася. А що мені було ховати і навіщо… Чорна жінка все одно побачила, що землю під юртою розрито, і нічого не сказала, мовчки робила далі своє діло. Та й взагалі вона поводилася так, ніби її нічого не стосувалося, мовби ніщо в житті не викликало в ній ніяких почуттів. Вона навіть не розбудила чоловіка, не посміла попросити його, щоб допоміг їй збиратися в дорогу. Він хропів, мов той ведмідь, під ковдрами та шубами.

Всі кошми були згорнуті, юрта залишилася роздягненою, і я сиділа в ній, наче в клітці, й бачила, що недалеко за річкою люди нав’ючують волів та коней. Потім я побачила, як до тих людей звідкись збоку під’їхали три вершники і, щось спитавши у них, попрямували в наш бік. Спершу я подумала, що вони їдуть збирати людей у дорогу, а потім придивилася й сторопіла. Це був Дюйшен, а двоє інших — в міліцейських кашкетах, з червоними петлицями на шинелях.

Я сиділа ні жива ні мертва, я не могла навіть скрикнути. Радість охопила мене — живий мій учитель! — і разом з тим порожнеча зяяла в душі: я пропаща, зганьблена…

У Дюйшена була забинтована голова і рука висіла на перев’язі. Він зіскочив з коня. Вибив ударом ноги двері, вбіг у юрту і зірвав ковдри з червонопикого.

— Ану вставай! — крикнув він грізно.

Той підвів голову, протер очі і кинувся був на Дюйшена, та одразу ж знітився, побачивши спрямовані на нього міліцейські нагани. Дюйшен схопив його за комір, струсонув і ривком підтягнув його голову до себе.

— Сволота! — прошепотів він побілілими губами. — Тепер потрапиш куди слід! Ходім!

Червонопикий покірливо рушив, але Дюйшен знову рвонув його за плече і, дивлячись у вічі йому, промовив зривистим голосом:

— Ти гадаєш, що стоптав її, як траву, загубив її?.. Брешеш, минулися твої часи, тепер її час, а тобі на цьому кінець!..

Червонопикому дали взути чоботи, зв’язали йому руки й навалили на коня. Один з міліціонерів повів коня за повід, другий їхав слідом. Я сіла на Дюйшенового коня, сам Дюйшен ішов поряд.

Коли ми рушили, позаду пролунав дикий, нелюдський зойк. Це бігла за нами чорна жінка. Вона, мов божевільна, підскочила до чоловіка і каменем збила його лисячу шапку.

— За кров мою випиту, душогубе! — репетувала вона нестямним голосом. — За чорні дні мої, душогубе! Не відпущу тебе живим!

Мабуть, років сорок не підводила вона голови. А тепер прорвалося все, що накопилось, все, що накипіло у неї на душі. Її пронизливий крик бентежно лунав у скелях міжгір’я. Вона забігала то з одного боку, то з другого, кидала в чоловіка, боязко зіщуленого, кізяком, камінням, грудками глини, всім, що потрапляло їй під руку, і викрикувала прокльони:

— Щоб трава не росла там, де ступить нога твоя! Нехай кістки твої залишаться в полі, щоб ворон виклював тобі очі. Не приведи господи побачити тебе ще раз! Згинь з моїх очей, згинь, потворо, згинь, згинь, згинь! — прокричала вона, потім замовкла, а далі, знову заголосивши, кинулася геть. Здавалося, вона тікала від свого волосся, що розвівалося на вітрі.

Якраз наспіли сусіди, вони кинулися на конях доганяти її.

Як після жахливого сну, гуділо у мене в голові. Приголомшена, пригнічена, їхала я на коні. Дюйшен ішов трохи попереду, тримаючи в руці повід. Він мовчав, низько похиливши забинтовану голову.

Минуло чимало часу, перш ніж злощасне міжгір’я залишилося позаду. Міліціонери заїхали вже далеко вперед. Дюйшен спинив коня і вперше подивився на мене змученими очима.

— Алтинай, я не зумів уберегти тебе, прости мене, — сказів він. А потім взяв мою руку і підніс до своєї щоки. — Та коли ти навіть простиш мене, я сам ніколи не прощу собі цього…

Я заридала й припала до гриви коня. А Дюйшен стояв поряд, мовчки гладив моє волосся і чекав, поки я наплачуся.

— Заспокойся, Алтинай, поїдемо, — сказав він нарешті. — Слухай, що я тобі розкажу. Позавчора був я у волості. Ти поїдеш до міста вчитися. Чуєш?

Коли ми зупинилися біля дзвінкої прозорої річечки, Дюйшен сказав:

— Злізь з коня, Алтинай, та вмийся. — Він витяг з кишені кусочок мила. — На, Алтинай, не жалій. А хочеш, я одійду вбік, попасу коня, а ти роздягнися, викупайся в річці. І забудь про все, що було, та ніколи не згадуй про це. Викупайся, Алтинай, легше стане. Гаразд?

Я кивнула головою. І коли Дюйшен відійшов убік, я роздяглася й обережно ступила у воду. Білі, сині, зелені, червоні камінці глянули на мене з дна. Бистрий голубий потік закипів з булькотінням біля кісточок. Я зачерпнула пригорщами води і плеснула собі на груди. Холодні струмочки побігли по тілу, і я мимоволі засміялася, вперше за ці дні. Як приємно було сміятись! Ще й ще раз я обдала себе водою, а потім кинулася в глибінь потоку. Течія стрімголов виносила мене на обмілину, а я вставала й знову кидалася в бурунистий, вируючий потік.

— Понеси, вода, геть з собою весь бруд і всю погань цих днів! Зроби мене, вода, такою ж чистою, як ти сама! — шепотіла я і сміялася, сама не знаючи чого.

Чому сліди людські не залишаються навіки на дорогих людям, пам’ятних місцях? Коли б зараз я знайшла ту стежку, якою ми з Дюйшеном поверталися з гір, я припала б до землі і поцілувала вчителеві сліди. Стежка ця для мене — всім шляхам шлях. Хай будуть благословенні той день, та стежка, та путь, якою повернулася я до життя, до нової віри в себе, до нових надій та світла… Спасибі тому сонцю, спасибі землі тієї пори…

А через два дні Дюйшен повіз мене на станцію.

Залишатися в аїлі після всього, що скоїлося, я не хотіла. Нове життя треба буде починати на новому місці. Та й люди визнали моє рішення правильним. Проводжали мене Сайкал і Караке, вони метушилися, плакали, як малі діти, совали мені мішечки та вузлики на дорогу. Прийшли попрощатися зі мною й інші сусіди, навіть суперечник Сатимкул.

— Ну, з богом, дитинко, — сказав він, — ясної путі тобі. Не бійся, живи за наказом учителя Дюйшена — то й не пропадеш. Що вже там казати, ми теж дещо розуміти стали.

Учні з нашої школи довго бігли за бричкою і довго махали мені вслід…

Я їхала разом з кількома дітьми, котрих теж посилали до ташкентського дитбудинку. На станції нас чекала жінка-росіянка в шкіряній куртці.

Скільки разів потім проїжджала я мимо цієї затіненої тополями маленької станції в горах. Мені здається, що половину серця свого я назавжди залишила там.

В бузковому хисткому світлі весняного вечора було щось таке сумне й щемляче, мовби сам присмерк знав про наше розставання. Дюйшен намагався не показати, як боляче йому, як тяжко у нього на душі, та я ж знала: такий же біль клубком підступав у мене до горла. Дюйшен пильно дивився мені у вічі, руки його гладили моє волосся, моє лице, навіть ґудзики на моєму платті.

— Я б тебе, Алтинай, ніколи й на крок не відпустив од себе, — сказав він. — Але не маю права заважати тобі. Ти повинна вчитися. А я ж не дуже-то грамотний. їдь, там краще буде… Може, ти станеш справжнім учителем і тоді згадаєш нашу школу, може й посмієшся… Нехай буде так, хай буде так…

Вдалині загудів паровоз, сповнюючи луною станційну ущелину, замерехтіли вогні поїзда. Народ на станції заворушився.

— Ну от, зараз ти поїдеш, — затремтілим голосом промовив Дюйшен, стискаючи мені руку. — Будь щаслива, Алтинай. І головне — вчися, вчись…

Я нічого не могла відповісти: сльози душили мене.

— Не плач, Алтинай. — Дюйшен втер мені очі. І раптом згадав: — А ті топольки, що ми з тобою посадили, я сам вирощуватиму. І коли ти повернешся великою людиною, то побачиш, які вони будуть гарні.

В цей час підійшов поїзд. Вагони зупинилися з шумом і брязкотом.

— Ну, давай попрощаємося! — Дюйшен обійняв мене і міцно поцілував у лоб. — Будь здорова, щасливої дороги, прощай, рідна… Не бійся, йди сміливіше.

Я скочила на підніжку і обернулася через плече. Ніколи не забути мені, як стояв Дюйшен з рукою на пов’язці і дивився на

мене затуманеними очима, а потім потягнувся, наче хотів доторкнутися до мене, і в цю хвилину поїзд рушив.

— Прощай, Алтинай! Прощай, вогник мій! — крикнув він.

— Прощайте, вчителю! Прощайте, любий мій вчителю!

Дюйшен побіг рядом з вагоном, потім відстав, потім враз рвонувся і крикнув:

— Алти-на-а-ай!

Він крикнув так, ніби забув сказати мені щось важливе і згадав, хоч і знав, що було вже пізно… Досі лунав в мене у вухах цей крик, що вихопився із самого серця, з самої глибини душі…

Поїзд проминув тунель, вийшов на пряму путь і, набираючи швидкості, поніс мене по рівнинах казахського степу до нового життя…

Прощай, учителю, прощай, моя перша школо, прощай, дитинство, прощай, моя перша, нікому не висказана любов…

Так, я вчилася у великому місті, про яке мріяв Дюйшеп, у великих школах з великими вікнами, що про них розповідав він. Потім закінчила робітфак, і мене послали до Москви — в інститут.

Скільки труднощів довелося мені зазнати за довгі роки навчання, скільки разів я була у відчаї, здавалося, ні, не подолаю я премудростей науки, і кожного разу в найтяжчі хвилини я в думці давала звіт моєму першому вчителеві і не сміла відступати. Те, що іншим давалося одразу, я осягала з величезними труднощами. Бо мені довелося починати все з азів.

Коли я вчилася на робітфаці, я написала вчителеві листа і призналася, що люблю його й чекаю. Він не відповів. На тому й урвалося наше листування. Я гадаю, що відмовив він мені і собі через те, що не хотів заважати мені вчитися. Можливо, він і мав рацію… А може, були якісь інші причини? Скільки я перестраждала й передумала в ту пору…

Свою першу дисертацію я захистила в Москві. Для мене це було великою, серйозною перемогою. 3а всі ці роки я не змогла побувати в аїлі. А потім почалася війна. Пізньої осені, евакуюючись з Москви до Фрунзе, я вийшла з поїзда на тій самій станції, з якої проводжав мене мій учитель. Моні пощастило: я одразу знайшла попутну бричку, якою парубчак-візник їхав до радгоспу через наш аїл.

О рідний край, у тяжкий для нас час, в час війни, довелося мені навідатися до тебе. Хоч як раділа я, дивлячись на перетворену землю, — повиростали нові аїли, зорано багато полів, побудовано нові дороги й мости, — але війна затьмарила цю зустріч.

Наближаючись до аїлу, я хвилювалась. Я придивлялася здалеку до нових, незнайомих вулиць, до нових будинків і садів, а потім глянула на той бугор, де стояла наша школа, і дух у мене перехопило — на бугрі рядком стояли дві великі тополі. Вони погойдувалися на вітрі. І вперше я назвала людину, яку все життя називала «вчителем», просто на ім’я.

— Дюйшен! — прошепотіла я. — Спасибі тобі, Дюйшене, за все, що ти для мене зробив! Не забув, значить, думав… Як це схоже на тебе!..

Побачивши сльози на моєму обличчі, хлопчина-візник стурбувався:

— Що з вами?

— Та так, нічого. Ти знаєш кого-небудь з цього колгоспу?

— Знаю, звісно. Всі тут свої.

— А Дюйшена знаєш, ну того, що вчителем був?

— Дюйшена? Та він же до армії пішов. Я його сам з колгоспу на оцій бричці до військкомату возив.

Біля в’їзду в аїл я попросила хлопчину спинитись і встала З брички. Встала і трохи задумалася. Йти зараз по домівках у такий тривожний час шукати знайомих, питати, чи пам’ятаєте ви мене, я, мовляв, ваша землячка, я не наважилася. А Дюйшен був уже в армії. І ще: я поклялася ніколи не бувати там, де живуть мої тітка й дядько. Людям багато що можна простити, але такого лиходійства, я гадаю, ніхто нікому не простить. Я навіть не хотіла, щоб вони знали, що я приїжджала в аїл. Я звернула з дороги і пішла до тополь, на бугор.

— Ех, тополі, тополі! Скільки ж води збігло відтоді, коли ви були молоденькими сизостовбурними деревцями! Все, про що мріяла, все, що передрікала людина, яка посадила і виростила вас, збулося. Чого ж ви так журно шумите, за чим сумуєте? Чи жалієтеся, що зима наближається, що холодні вітри обривають ваше листя? Чи біль і скорбота народна гуляють у ваших стовбурах?

Еге ж, буде ще зима, і холоднеча буде, і люті бурани, але прийде й весна…

Я довго стояла, прислухаючись до шуму осіннього листя. Арик біля обніжжя дерев хтось недавно розчистив: на землі ще збереглися глибокі, майже свіжі сліди кетменя. Устояна, прозора вода в повному арику ледь брижилася, і на ній коливалося жовте листя тополь.

З бугра мені видно було фарбований дах нової школи, а нашої вже й сліду не лишилося.

Потім я зійшла до дороги, зустріла попутну бричку і поїхала на станцію.

 

Була війна, потім прийшла перемога. Скільки гіркого щастя зазнав народ: дітвора бігала до школи з польовими сумками батьків, до праці повернулися чоловічі руки, солдатки повиплакували всі очі і мовчки примирилися зі своєю вдовиною долею. А були й такі, що все ще ждали своїх близьких. Адже не всі одразу повернулися додому.

Не знала і я, що сталося з Дюйшеном. Мої земляки, приїжджаючи до міста, казали, що він пропав безвісти, бумагу таку одержала сільрада.

— А може й загинув, — гадали вони, — час же минає, а про нього ані слуху ні духу.

«Значить, не повернеться вже мій учитель, — думала я часом. — Так і не довелося нам побачитися від того пам’яткого дня, коли ми попрощалися на станції…»

Згадуючи інколи про минуле, я, виходить, і не підозрювала, скільки горя набралося в душі моїй.

В сорок шостому році пізньої осені я їхала до Томського університету в наукову командировку. їхала я по Сибіру вперше. Суворим і похмурим був Сибір в ту передзимову пору. Темною стіною проносилися за вікнами вікові ліси. В перелісках мелькали чорні покрівлі сіл з білими струмками із димарів. На холодних полях осідав перший сніг, літала понад ними наїжена галич. Небо завжди хмурилося.

Але мені в поїзді було весело. Сусід у купе — колишній фронтовик, інвалід на милицях — смішив нас забавними історіями й анекдотами з воєнного життя. Я була вражена невичерпністю його вигадки, за простацтвом якої і необразливим, здавалося б, сміхом Завжди відчувалась суща правда. Він дуже сподобався всім у вагоні. Так от, десь за Новосибірськом наш поїзд затримався на хвилину на якомусь маленькому роз’їзді. Я стояла біля вікна і, дивлячись у нього, сміялася з чергового жарту мого сусіда.

Поїзд рушив, прискорюючи хід; за вікном проплив самотній станційний будиночок, і на стрілці я відсахнулася од вікна й знову припала до шибки. Там був він, Дюйшен! Він стояв коло будки з колійним прапорцем в руці. Не знаю, що зі мною сталося.

— Стійте! — крикнула я на весь вагон і кинулася до виходу, сама не знаючи, що робити, але раптом побачила стоп кран і з усієї сили зірвала його з пломби.

Вагони зштовхнулися, поїзд різко загальмував і так само різко подав назад. З гуркотом попадали речі з полиць, покотився посуд, заголосили діти й жінки. Хтось крикнув не своїм голосом:

— Людина під поїздом!

А я була вже на східцях, сплигнула, не бачачи під собою землі, як у безодню, і так само наосліп, нічого не розуміючи, кинулася бігти до будки стрілочника, до Дюйшена. Позаду лунали свистки кондукторів. З вагонів виплигували пасажири і бігли за мною.

Одним духом промчала я вздовж поїзда, а Дюйшен біг уже назустріч.

— Дюйшене, вчителю! — крикнула я, кидаючись до нього.

Стрілочник зупинився, дивлячись на мене й не розуміючи, в чому річ. Це був він, Дюйшен, його обличчя, його очі, тільки вуса він раніше не носив і трохи постарів.

— Що з вами, сестрице, чого ви? — співчутливо спитав він по-казахськи. — Ви, мабуть, помилилися, я стрілочник Джангазін, мене звуть Бейнеу.

— Бейнеу?

І не знаю, як я встигла заціпити рота, щоб не закричати з горя, від болю, від сорому. Що я наробила?.. Я затулила лице руками і похнюпила голову. Чом не розверзлася земля під ногами? Мені треба було попросити пробачення у стрілочника, попросити народ, щоб простив мене, а я все мовчки стояла мов камінь. Юрба пасажирів, що збіглися до мене, теж чомусь мовчала. Я ждала, що зараз почнуть гримати на мене, облають. Але ніхто ні слова. І в цій моторошній тиші схлипнула якась жінка:

— Нещасна, чоловіка чи брата признала, та виявилося — не він, помилилась.

Люди заворушилися.

— І треба ж бути отакому, — пробасив хтось.

— Та чого не буває, чого тільки не пережили ми у війну… — відповів зривистий жіночий голос.

Стрілочник відняв мої руки од лиця і сказав:

— Ходімо, я проведу вас до вагона, холодно.

Він взяв мене під руку. З другого боку мене взяв під руку якийсь офіцер.

— Ходімо, громадянко, ми все розуміємо, — сказав він.

Люди розступилися, і мене повели, наче на похороні. Ми повільно йшли попереду, а за нами всі інші. Зустрічні пасажири теж мовчки приєднувалися до юрби. Хтось накинув мені на плечі пухову хустку. Мій сусід по купе шкутильгав на своїх милицях збоку. Він трохи забігав наперед, дивився мені у вічі. Весельчак, балакун, добра й мужня людина, він чомусь ішов, скинувши шапку, і, здається, плакав. І я плакала. І в цьому повільному ході вздовж поїзда, в посвисті й гудінні вітру в телеграфних проводах мені вчувалися звуки похоронного маршу. «Ні, не побачу я його ніколи».

Коло вагона нас зупинив начальник поїзда. Він щось кричав, сварячись на мене пальцем, щось казав про судову відповідальність, про штраф. Але я нічого не відповідала. Мені все було байдуже. Він ткнув мені протокол, зажадав, щоб я розписалася, та у мене не було сили взяти в руки олівець.

І тоді мій сусід по купе вихопив у нього цю бумагу і, насуваючись на нього на своїх милицях, закричав йому в лице:

— Дай їй спокій! Я розпишуся, це я зірвав стоп-кран і відповідатиму!..

По сибірській землі, по російському споконвіку краю поспішав трохи запізнілий поїзд. Сумовито дзвеніла вночі гітара мого сусіда. Як протяжливу пісню російських вдів несла я в своєму серці скорботний відгук од зустрічі з відгримілою війною.

Минали роки. Відходило минуле, завжди кликало майбутнє з його великими й малими турботами. Заміж я вийшла пізно. Але зустріла хорошу людину. У нас діти, сім’я, живемо ми в злагоді. Я тепер доктор філософських наук. Часто доводиться їздити. Побувала в багатьох країнах… А от в аїлі більше не була. На те були, звісно, причини, і багато їх, та я не збираюся виправдуватися. Те, що я порвала зв’язок з земляками, — це погано, непростимо. Але так уже склалася доля моя. Я не те що забула про минуле, ні, не могла цього забути, я віддалилася якось од нього.

Бувають такі джерела в горах: проляже нова дорога, стежку до них забувають, все рідше завертають туди подорожани напитися води, і джерела потроху заростають м’ятою та ожиною. А потім і не помітиш їх збоку. І рідко хто згадає про таке джерело й заверне до нього з битого шляху в жаркий день, щоб утолити спрагу. Прийде людина, розшукає те здичавіле місце, розсуне зарості й стиха ахне: давно ніким не скаламучена, прохолодна вода, надзвичайно чиста, вразить її своїм спокоєм і глибиною своєю. І побачить та людина в тому джерелі і себе, й сонце, і небо, й гори… І подумає вона, що гріх не знати такі місця, треба й товаришам розказати про них. Подумає так і забуде до наступного разу.

Отак інколи і в житті буває. Але на те воно, мабуть, і є життя…

Я згадала про такі джерела недавно, після того як побувала в аїлі.

Ви, звичайно, дивувалися тоді, чому я так несподівано поїхала з Куркуреу. Хіба не можна було розповісти людям про все, що я зараз повідала вам, там, на місці? Ні. Я була така засмучена, мені було так соромно, я соромилася сама себе, тому й вирішила одразу ж поїхати. Я зрозуміла, що не зможу зустрітися з Дюйшеном, не зможу подивитися йому прямо у вічі. Мені треба було заспокоїтись, зібратися з думками, подумати в дорозі про все, що я хотіла б сказати не тільки нашим землякам, а й багатьом іншим людям.

Я почувала себе винуватою ще й тому, що не треба було віддавати мені всіляку шану, не мені слід було сидіти на почесному місці при відкритті нової школи. Таке право мав передусім наш перший учитель, перший комуніст нашого аїлу — старий Дюйшен. А вийшло навпаки. Ми сиділи за святковим столом, а ця золота людина квапилася розвезти пошту, поспішала доставити до відкриття школи вітальні телеграми її колишніх випускників.

Це ж не єдиний випадок. Я не раз спостерігала це. І тому я ставлю собі таке запитання: коли ми втратили здатність по-справжньому поважати просту людину, як поважав її Ленін?.. І хвалити бога, що ми говоримо тепер про подібні речі без святенництва і лицемірства. Дуже добре, що ми і в цьому ще більше наблизилися до Леніна.

Молодь не знає, яким учителем був Дюйшен свого часу. А серед старшого покоління багатьох уже нема. Чимало Дюйшенових учнів загинуло на війні, вони були справжніми радянськими воїнами. Я зобов’язана була повідати молоді про свого вчителя Дюйшена. Кожен на моєму місці повинен був би це зробити. Але я не бувала в аїлі, не знала нічого про Дюйшена, і згодом його образ перетворився для мене мовби на дорогу реліквію, яку зберігають в музейній тиші.

Я ще приїду до свого вчителя і буду відповідати перед ним. Попрошу простити мене.

Коли повернуся з Москви, я хочу поїхати до Куркуреу і запропонувати там людям назвати нову школу-інтернат «школою Дюйшена». Так, ім’ям цього простого колгоспника, нині листоноші. Сподіваюся, що й ви, як земляк, підтримаєте цю пропозицію. Я прошу вас про це.

В Москві зараз друга година ночі. Я стою на балконі готелю, дивлюся на безліч московських вогнів і думаю про те, як приїду в аїл, зустрінуся з учителем і поцілую його в сиву бороду…