* * *

Це було 1924 року. Так, саме того року…

Там, де зараз наш колгосп, тоді був невеличкий аїл осілих бідняків-джатакчів. Мені о тій порі було років чотирнадцять, і жила я у двоюрідного брата свого покійного батька. Матері у мене теж не було.

Ще восени, незабаром після того, як ті, хто був багатший, відкочували в гори на зимівлю, до нас в аїл прийшов незнайомий парубок в солдатській шинелі. Я запам’ятала його шинель, бо вона була чомусь з чорного сукна. Поява людини в казенній шинелі стала для нашого аїлу, що приткнувся десь під горами далеко від доріг, справжньою подією.

Спершу твердили, що в армії він був за командира, а тому і в аїлі буде начальником, потім виявилося, що зовсім він ніякий не командир, а син того самого Таштанбека, який пішов з аїлу на залізницю ще під час голоду, багато років тому, та так і пропав. А його сина, Дюйшена, прислали в аїл для того, щоб відкрити тут школу і навчати дітей.

За тих часів такі слова, як «школа», «навчання», були новиною, і люди не дуже-то розумілися на них. Хтось вірив цим чуткам, хтось вважав це за бабські плітки, і, можливо, взагалі забули б про школу, коли б незабаром не скликали народ на сходку. Мій дядько довго бурчав: «Що воно там ще за збори, завжди відривають од діла через усякі дурниці», — та потім все- таки осідлав свою конячину і поїхав на збори верхи, як і належить кожному чоловікові, що поважає себе. Слідом за ним разом З сусідськими дітьми ув’язалась і я.

Коли ми, захекавшись, прибігли на пагорок, де звичайно відбувалися сходки, там уже перед гуртом піших і кінних людей виступав той самий блідолиций парубок в чорній шинелі. Ми не могли розчути його слів і присунулися були ближче, але раптом один старик у подертій шубі, немов прокинувшись, квапливо перебив його.

— Слухай, синку, — почав він скоромовкою, заїкаючись, — раніше дітей навчали мулли, а твого батька ми знали: така ж голота, як і ми. То скажи, ласкаво просимо тебе, коли це ти встиг зробитися муллою?

— Я не мулла, аксакале, я комсомолець, — швидко озвався Дюйшен. — А дітей тепер навчатимуть не мулли, а вчителі. Я навчався грамоти в армії та й перед тим трошки вчився. От який я мулла.

— Ну, це діло…

— Молодець! — пролунали схвальні вигуки.

— Так от, комсомол послав мене навчати ваших дітей. А для цього нам треба якесь приміщення. Я думаю улаштувати школу, З вашою допомогою, звичайно, он у тій старій стайні, що стоїть на бугрі. Що скажете на це, земляки?

Люди завагалися, наче прикидаючи в думці: куди він гне, цей зайшлий? Мовчанку урвав Сатимкул-суперечник, прозваний так за його незговірливість. Він давно вже прислухався до розмов, спершись на луку сідла, і зрідка цвіркав крізь зуби.

— А стривай-но, парубче, — промовив Сатимкул, примружуючи око, немов цілячись. — Ти краще скажи, навіщо вона нам, ота школа?

— Як-то навіщо? — розгубився Дюйшен.

— Та й справді-бо! — підхопив хтось з юрби.

І всі разом заворушилися, загомоніли.

— Споконвіку ми живемо з дехканської праці, нас кетмень годує. І діти наші житимуть так само, на якого дідька їм навчання. Грамота начальникам потрібна, а ми простий народ. І не мороч нам голову!

Голоси принишкли.

— То невже ви проти того, щоб ваші діти навчалися? — спитав приголомшений Дюйшен, пильно придивляючись до облич людей, що оточили його.

— А коли проти, то що, силою примусиш? Минули ті часи. Ми тепер народ вільний, як хочемо, так і будемо жити!

Дюйшен аж зблід. Обриваючи тремтячими пальцями гачки на шинелі, він витяг з кишені гімнастьорки аркуш паперу, згорнутий вчетверо, і, квапливо розгорнувши його, підніс над головою:

— Значить, ви проти цієї бумаги, де сказано про навчання дітей, де поставлено печатку Радянської влади? А хто вам дав землю, воду, хто дав вам волю? Ну, хто проти законів Радянської влади, хто? Відповідай!

Він вигукнув слово «відповідай» з такою дзвінкою, гнівною силою, що воно, мов куля, прорізало теплінь осінньої тиші і наче постріл озвалося короткою луною в скелях. Ніхто не вимовив і слова. Люди мовчали, понуривши голови.

— Ми бідняки, — вже тихо промовив Дюйшен. — Нас усе життя топтали і принижали. Ми жили в темряві. А тепер Радянська влада хоче, щоб ми побачили світло, щоб ми навчилися читати й писати. А для цього треба навчати дітей…

Дюйшен замовк, чекаючи, що далі скажуть. І тоді той самий, у подертій шубі, що питав Дюйшена, як він зробився муллою, пробурмотів примирливим тоном:

— Та гаразд уже, навчай, коли тобі охота, нам-то що… Ми не проти закону.

— Але я прошу вас допомогти мені. Нам треба відремонтувати ту байську стайню на горі, треба перекинути міст через річку, дрова потрібні школі…

— Підожди, джигіте, дуже вже ти спритний! — обірвав Дюйшена незговірливий Сатимкул.

Цвіркнувши крізь зуби, він знову прищулив око, немов цілячись.

— Ось ти на весь аїл кричиш: «Школу відкриватиму!» А подивитись на тебе — ні шуби на тобі, ні коня під тобою, ні земельки зораної в полі, бодай з долоню, ані єдиної худібки в дворі! То як же ти гадаєш жити, любий чоловіче? Хіба що чужі табуни красти… Тільки у нас їх нема. А у кого є табуни — ті в горах.

Дюйшен хотів різко відповісти, але стримав себе і неголосно сказав:

— Проживу якось. Платню одержуватиму.

— А-а, давно б так! — І Сатимкул, дуже задоволений собою, з виглядом переможця випростався в сідлі. — Отепер усе ясно. Ти, джигіте, сам роби свої справи і на свою платню дітей навчай. В казні грошей вистачить. А нам дай спокій, у нас, хвалити бога, своїх турбот повен рот…

З цими словами Сатимкул повернув коня і поїхав додому. Слідом за ним потяглися й інші. А Дюйшен так і залишився стояти, тримаючи в руці свою бумагу. Він, бідолаха, не знав, куди йому тепер податись…

Мені стало жаль Дюйшена. Я дивилася на нього, не зводячи очей, поки мій дядько, проїжджаючи мимо, не гукнув на мене:

— А ти, кудлата, що тут робиш, чого рота роззявила, ану біжи додому! — І я кинулася наздоганяти дітей. — Ач які, і вони вже унадилися на сходки!

На другий день, коли ми, дівчиська, пішли по воду, то зустріли біля річки Дюйшена. Він перебирався бродом на той берег з лопатою, кетменем, сокирою та якимсь старим відром у руках.

Від того дня кожного ранку самотня постать Дюйшена в чорній шинелі підіймалася стежкою на бугор до покинутої стайні. І лише пізно ввечері Дюйшен сходив униз, до аїлу. Частенько ми бачили його із здоровенною в’язанкою кураю чи соломи на спині. Побачивши його здалека, люди трохи піднімалися на стременах і, приклавши руку до очей, здивовано перемовлялися:

— Слухай, та це, либонь, учитель Дюйшен несе в’язанку?

— Та він самий.

— Ех, бідолашний. Вчительська справа теж, видно, не з легких.

А ти як собі думав. Дивись, скільки пре на собі, не гірше, ніж байський наймит.

— А послухати його промов, так куди там!

— Ну, це тому, що бумага у нього з печаткою: в ній уся сила.

Одного разу, повертаючись з повними мішками кізяку, який Звичайно збирали в передгір’ї над аїлом, ми завернули до школи: цікаво було подивитись, що там робить учитель. Старий глинобитний сарай раніше був байською стайнею. Взимку тут держали кобил, що ожеребилися в негоду. Після приходу Радянської влади бай кудись відкочував, а стайня так і залишилася стояти. Ніхто сюди не ходив, і все навколо позаростало реп’яхами та колючками. Тепер бур’яни, вирубані з корінням, лежали осторонь, зібрані в одну купу, двір був розчищений. Облуплені, розмиті дощами стіни були підмазані глиною, а скособочені, роз- сохлі двері, що завжди хилиталися на одній петлі, було вже полагоджено і припасовано до свого місця.

Коли ми поскидали свої мішки на землю, щоб трохи відпочити, з дверей вийшов Дюйшен, весь заляпаний глиною. Побачивши нас, він здивувався, а потім привітно усміхнувся, витираючи з обличчя піт.

— Звідки це ви, дівчатка?

Ми сиділи на землі біля мішків і зніяковіло переглядалися. Дюйшен зрозумів, що ми мовчимо від соромливості, і підбадьорливо моргнув нам:

— Ого мішки, більші за вас самих. Дуже добре, дівчатка, що заглянули сюди, вам же тут навчатися. А школа ваша, можна сказати, майже готова. Щойно змурував у кутку щось подібне до пічки і навіть трубу вивів над покрівлею, бачите яка! Тепер лишилося палива на зиму заготувати, та нічого — кураю багато навкруги. А на підлогу постелимо більше соломи та й почнемо навчання. Ну як, хочете вчитись, ходитимете до школи?

Я була старша від своїх подруг і тому наважилася відповісти.

— Якщо тітка відпустить, буду ходити, — сказала я.

— Та чом же не відпустить, — пустить, звичайно. А як тебе звати?

— Алтинай, — відповіла я, прикриваючи долонею коліно, що виднілося крізь дірку на подолі.

— Алтинай — гарне ім’я. — Він усміхнувся якось так лагідно, що на серці потепліло. — Ти чия будеш?

Я промовчала: не любила, коли мене жаліли.

— Сирота вона, у дядька живе, — підказали подруги.

— Так от, Алтинай, — знову усміхнувся до мене Дюйшен, — ти й інших дітей веди до школи. Гаразд? І ви, дівчатка, приходьте.

— Гаразд, дядечку. ‘

— Мене вчителем звіть. А хочете подивитися школу? Заходьте, не бійтеся.

— Ні, ми підемо, нам треба додому, — засоромилися ми.

— Ну, добре, біжіть додому. Подивитеся потім, коли прийдете вчитись. А я ще разок сходжу по курай, поки не стемніло.

Прихопивши вірьовку й серп, Дюйшен пішов у поле. Ми теж підвелися, скинули на спини мішки і подріботіли до аїлу. Раптом у мене зринула несподівана думка.

— Стривайте, дівчатка, — гукнула я до своїх подруг. — Давайте висиплемо кізяки в школі, все ж більше палива на зиму буде.

— А додому прийдемо з порожніми руками? Ач яка ти розумна!

— Та ми вернемося й назбираємо ще!

— Ні, вже пізно буде, дома лаятимуть.

І, вже не чекаючи мене, дівчатка заквапилися додому.

Досі не можу зрозуміти, що примусило мене того дня зважитися на таке діло. Чи то образилася я на подруг за те, що не послухалися мене, і тому вирішила настояти на своєму, чи через те, що змалку моя воля, мої бажання були заховані під гриманням та потиличниками грубих людей, але мені раптом захотілося хоч чимось віддячити незнайомій, по суті, людині за її усмішку, від якої потепліло на серці, за невелике довір’я цього чоловіка до мене, за його кілька щирих слів. І я добре знаю, я переконана в тому, що справжня доля моя, все моє життя з усіма його радощами й муками почалося саме того дня, з того самого мішка кізяку. Я кажу так, бо саме того дня я вперше за все своє життя, не задумуючись, не боячися кари, вирішила й зробила те, що визнала за потрібне. Коли подружки покинули мене, я бігом вернулася до Дюйшенової школи, спорожнила мішок перед дверима і зараз же кинулася щодуху по лощовинах і балках передгір’я збирати кізяк.

Я бігла, не думаючи куди, наче від надміру сили, і серце моє билося в грудях так радісно, нібито я зробила величезний подвиг. І сонце мовби знало, чого я така щаслива. Так, я вірю, що воно знало, чому я так легко й вільно біжу. Бо я зробила маленьку добру справу.

Сонце вже хилилося до горбів, але воно, здавалось мені, гаялося, не заходило, воно хотіло надивитися на мене. Воно прикрашало мені дорогу: померхла осіння земля стелилася під ногами в багряних рожевих і лілових барвах. Мигтючим полум’ям проносилася обабіч волоть сухих чийняків. Сонце палало вогнем на посріблених ґудзиках мого аж рябого від латок бешмета. А я все бігла вперед і в думці дуже раділа, звертаючись до землі, до неба і вітру: «Дивіться на мене] Дивіться, яка я горда! Я вчитимуся, я піду до школи і поведу за собою інших!..»

Не знаю, чи довго я так бігла, але потім враз опам’яталася: треба ж збирати кізяк. І от дивина яка: ціле літо тут бродило стільки худоби і стільки тут кізяка було завжди на кожному кроці, а зараз його немов земля проковтнула. А може, я просто не шукала? Я перебігала з місця на місце і чим далі, тим рідше знаходила кізяк. Тоді я подумала, що не встигну завидна набрати повний мішок, і злякалася, і заметалась по кущах чию, заквапилася. Набрала так-сяк півмішка. Тим часом сонце зайшло, заграва погасла, і в лощовинах почало швидко сутеніти.

Ніколи ще не залишалася я сама в полі такої пізньої пори. Над безлюдними, безмовними горбами нависло чорне крило ночі. Не тямлячи себе від страху, я перекинула мішок за плече і кинулася бігти до аїлу. Мені було моторошно, можливо, я навіть закричала б, заплакала, та мене стримувала від цього, як не дивно, несвідома думка про те, що сказав би вчитель Дюйшен, якби побачив мене такою безпорадною. І я кріпилася, забороняючи собі зайвий раз оглянутися, ніби вчитель стежив за мною збоку.

Я прибігла додому задихана, спітніла, вся в пилюзі. Важко дихаючи, переступила поріг. Тітка сиділа біля вогню, вона загрозливо підвелася назустріч мені. Була вона зла, лиха жінка.

— Ти де це пропадала? — підступила тітка до мене, і я й слова не встигла вимовити, як вона вихопила у мене мішок і шпурнула його геть. — І оце все, що зібрала ти за цілісінький день?

Подружки мої, бачу, вже встигли наплескати їй.

— Ах ти замурзана тварюка! Чого це тебе понесло до школи? Чом ти не здохла там, в тій школі! — Тітка вхопила мене за вухо і заходилася лупцювати по голові. — Сирота поганюща! Вовченя ніколи не стане собакою. У людей діти в дім тягнуть, а вона — з дому. Я тобі покажу школу, посмій тільки близько підійти, ноги переламаю. Ти у мене пам’ятатимеш ту школу…

Я мовчала, я тільки старалася не кричати. Але потім, доглядаючи, щоб не погасло вогнище, я нишком, тихенько плакала, злегка гладячи нашого сірого кота, а кіт, між іншим, завжди знав, коли я плачу, і плигав мені на коліна. Я плакала не від тітчиних побоїв, ні, — до них мені було не звикати, — я плакала того, що зрозуміла: тітка нізащо не пустить мене до школи…

Днів через два після цього рано-вранці в аїлі тривожно загавкали собаки, почулися гучні голоси. Як виявилось, це Дюйшен ходив по дворах, збираючи дітей до школи. Тоді не було вулиць, підсліпуваті сірі мазанки наші були без усякого ладу розкидані по аїлу, кожен оселявся там, де йому забагнеться. Дюйшен і з ним дітлахи гомінкою юрбою переходили з двору до двору.

Наш двір був аж скраю. Ми з тіткою якраз шеретили просо в дерев’яній ступі, а дядько відкопував пшеницю, що зберігалася в ямі біля сарая, він збирався везти зерно на базар. Ми, мов ті молотобійці, по черзі били важкими товкачами, але я ще встигала крадькома глянути, чи далеко вчитель. Я боялася, що він не дійде до нашого двору. І хоч я знала, що тітка не пустить мене до школи, все-таки мені хотілося, щоб Дюйшен прийшов сюди, щоб він хоч би побачив, де я живу. І я в думці благала вчителя, щоб він не повернув назад, не дійшовши до нас.

— Здоровенькі були, хазяйко, хай поможе вам бог! А як бог не допоможе, то ми всі гуртом поможемо, дивіться, скільки нас! — жартом привітав тітку Дюйшен, ведучи за собою майбутніх учнів.

Вона щось промимрила у відповідь, а дядько, той навіть голови не підвів з ями.

Де не збентежило Дюйшена. Він діловито сів на колоду, що лежала посеред двору, дістав олівець і аркуш паперу:

— Сьогодні ми починаємо навчання в школі. Скільки років вашій дочці?

Нічого не відповівши, тітка зі злістю ввігнала товкача в ступу. Вона аж ніяк не збиралася вести розмову. Я внутрішньо вся зіщулилася: що ж буде тепер? Дюйшен глянув на мене і усміхнувся. У мене, як і того разу, потепліло на серці.

— Алтинай, скільки тобі років? — спитав він.

Я не посміла відповісти.

— А навіщо тобі знати, що ти за перевірник такий! — роздратовано озвалася тітка. — їй не до навчання. Не такі безрідні, а й ті, що з батьком і матір’ю, та й то не вчаться. Ти он набрав собі цілу юрму, то й жени їх до школи, а тут тобі нема чого робити.

Дюйшен схопився з місця.

— Подумайте лишень, що ви кажете! Хіба ж вона винна в своєму сирітстві? Чи є такий закон, щоб сироти не вчилися?

— А мені діла нема до твоїх законів. У мене свої закони, і ти мені не вказуй!

— Закони у нас одні. І коли ця дівчинка вам не потрібна, то вона потрібна нам, Радянській владі. А підете супроти нас, то й укажемо!

— Та звідки ти з’явився, начальник отакий! — визивно взялася в боки тітка. — Хто ж, по-твоєму, повинен розпоряджатися нею? Я її годую й пою чи ти, син бродяги і сам блукач?!

Хто знає, чим би все це скінчилося, коли б у цю мить не показався з ями голий по пояс дядько. Він терпіти не міг, коли жінка лізла не в своє діло, забуваючи, що в домі є чоловік, хазяїн. Він нещадно бив її за це. І цього разу, видно, закипіла в ньому злоба.

— Гей, бабо, — гримнув він, вилазячи з ями. — 3 якого це часу ти стала головою в домі, відколи це ти почала розпоряджатися? Менше базікай, більше роби. А ти, сину Таштанбека, забирай це дівчисько, хочеш навчай, хочеш засмаж її. Ану, забирайся собі з двору!

— Ах так, вона швендятиме по школах, а дома, а в хазяйстві хто? Все я? — заголосила була тітка.

Але чоловік цикнув на неї:

— Сказано — все!

Лихо не без добра. От як судилося мені піти вперше до школи.

Від того дня кожного ранку Дюйшен збирав нас по дворах.

Коли ми перший раз прийшли до школи, учитель посадовив нас на розстелену на підлозі солому і дав кожному по зошиту, олівцю та по дощечці.

— Дощечки покладіть на коліна, щоб зручніше було писати, — пояснив Дюйшен.

Потім він показав на портрет російської людини, приклеєний до стіни.

— Це Ленін! — сказав він.

На все життя запам’ятала я цей портрет. Потім я чомусь ніде більше не натрапляла на нього і в думці називаю його «дюйшенівським». На тому портреті Ленін був у трохи бахматому військовому френчі, змарнілий, з відрослою бородою. Поранена рука його висіла на пов’язці, з-під кепки, зсунутої на потилицю, спокійно дивилися уважні очі. їх лагідний, теплий погляд, здавалося, казав нам: «Коли б ви знали, діти, яке прекрасне майбуття чекає вас!» Мені здавалося в ту тиху хвилину, що він і справді думав про моє майбутнє.

Судячи з усього, у Дюйшена давно зберігався цей портрет, надрукований на простому плакатному папері, — він потерся на Згинах, пружки у нього обтріпалися. Але, крім цього портрета, більше нічого в чотирьох стінах школи не було.

— Я навчу вас, діти, читати і рахувати, покажу, як пишуть літери й цифри, — казав Дюйшен. — Навчатиму вас усього, що знаю сам…

І справді, він навчав нас всього, що сам знав, виявляючи при цьому дивовижне терпіння. Схиляючись над кожним учнем, він показував, як треба тримати олівець, а потім захоплено поясняв нам незрозумілі слова.

Думаю я зараз про це і дивом дивуюся: як цей малописьменний хлопчина, котрий сам ледве читав по складах, до того ж не мав під рукою жодного підручника, навіть звичайнісінького букваря, як міг він наважитися на таке справді велике діло. Легко сказати — навчати дітей, чиї діди й прадіди до сьомого коліна були неграмотні. І звісно ж, Дюйшен не мав найменшого уявлення про програму та методику викладання. Найпевніше, він і не підозрював про їх існування.

Дюйшен навчав нас, як умів, як міг, як здавалося йому потрібним, так би мовити, з натхнення. Але я більш ніж переконана, що його щиросердий ентузіазм, з яким він взявся за справу, не пропав марно.

Сам того не відаючи, він зробив подвиг. Так, це був подвиг, бо в ті дні нам, киргизьким дітям, які ніде не бували за межами аїлу, в школі, якщо можна так назвати ту саму мазанку з зяючими щілинами, крізь які завжди було видно снігові верховини гір, раптом відкрився новий, нечуваний і небачений раніше світ.

Саме тоді ми дізналися, що місто Москва, де живе Ленін, в багато-багато разів більше, ніж Ауліеата, ніж навіть Ташкент, і що є на світі моря, великі-великі, як Таласька долина, і що по тих морях плавають кораблі, величезні, як гори. Ми дізналися про те, що гас, який привозять з базару, добувають з-під землі. І ми вже тоді твердо вірили, що, коли народ заживе багатше, наша школа міститиметься у великому білому будинку з великими вікнами і що учні там будуть сидіти за столами.

Так-сяк осягнувши ази, ще не вміючи написати «мама», «тато», ми вже вивели на папері: «Ленін». Наш політичний словник складався з таких понять, як «бай», «батрак», «Ради». А через рік Дюйшен обіцяв навчити нас писати «революція».

Слухаючи Дюйшена, ми в думці билися разом з ним на фронтах з білими. А про Леніна він розповідав так схвильовано, наче бачив його на власні очі. Багато з того, що він розповідав, як я тепер розумію, були складені в народі оповіді про великого вождя, але для нас, Дюйшенових учнів, все це здавалося такою ж істиною, як і те, що молоко біле.

Якось без усякої прихованої думки ми спитали:

— Вчителю, а ви з Леніним за руку здоровалися?

І тоді наш вчитель з жалем похитав головою:

— Ні, діти, я ніколи не бачив Леніна.

Він винувато зітхнув — йому було ніяково перед нами.

В кінці кожного місяця Дюйшен ішов у своїх справах у волость. Він ходив туди пішки і повертався через два-три дні.

Ми по-справжньому нудьгували в ці дні. Був би у мене рідний брат, я і його не ждала б так нетерпляче, як ждала, коли повернеться Дюйшен. Потайки, щоб не помітила тітка, я раз у раз вибігала на задвірок і подовгу дивилася в степ на дорогу: коли ж з’явиться вчитель з торбиною за спиною, коли ж я побачу його усмішку, яка так зігріває серце, коли ж почую його слова, що приносять нам знання.

Серед учнів Дюйшена я була найстаршою. Можливо, через те я і вчилася краще за інших, хоч мені здається, не тільки через те. Кожне вчителеве слово, кожна літера, яку показував він, — все для мене було святе. І не було для мене нічого важливішого на світі, ніж осягнути те, чого навчав Дюйшен. Я берегла зошит, який він дав мені, і тому виводила літери вістрям серпа на землі, писала вуглиною на дувалах, прутиком на снігу і на дорожній пилюзі. І не було для мене на світі нікого вченішого й розумнішого за Дюйшена.

Йшлося до зими.

До перших снігів ми ходили в школу вбрід через кам’янисту річку, що шуміла під бугром. А потім ходити стало не під силу — крижана вода обпікала ноги. Найбільше страждали малюки, у них навіть сльози наверталися на очі. І тоді Дюйшен почав на руках переносити їх через річку. Він садовив одного на спину, другого брав на руки і так по черзі переправляв усіх учнів.

Зараз, коли я згадую про це, мені просто не віриться, що саме так усе й було. Але тоді чи то через неуцтво своє, чи з недоумства люди глузували з Дюйшена. Особливо багатії, що зимували в горах і приїжджали сюди тільки до млина. Скільки разів, порівнявшись з нами коло броду, вирячували вони на Дюйшена очі, проїжджаючи мимо в своїх червоних лисячих малахаях і в багатих шубах з овечої шкури, на ситих диких конях. Хтось із них, пирскаючи зо сміху, підштовхував сусіда:

— А диви-но, одного таскає на спині, другого на руках!

І тоді другий, підстьобуючи хропучого коня, додавав:

— Ех, щоб я провалився крізь землю, не знав раніше, от кого треба було взяти за другу жінку!

І, обдаючи нас бризками й грязюкою з-під копит, вони з реготом мчали далі.

Як хотілося мені тоді наздогнати них тупоголових людей, схопити їхніх коней за, вуздечка і крикнути в їхні глумливі пики: «Не смійте казати отаке про нашого вчителя! Ви дурні, погані люди!»

Та хто б послухав сумирного дівчиська? І мені лишалося тільки ковтати пекучі сльози від такої кривди. А Дюйшен начебто й не помічав образ, мовби нічого такого й не чув. Вигадає, бувало, якусь жартівливу примовку і заставить нас сміятися, забувши про все.

Скільки не намагався Дюйшен, не вдавалося йому дістати лісу, щоб побудувати місток через річку. Якось, повертаючись із школи і переправивши малюків, ми залишилися з Дюйшеном на березі. Вирішили спорудити з каміння та дерну переступки, щоб більше не мочити ніг.

Правду кажучи, коли б люди нашого аїлу зібралися та гуртом перекинули через потік дві-три колоди, дивись — і місток для школярів був би готовий. Та в тім-то й річ, що тоді люди через темряву свою ще не надавали значення навчанню, а Дюйшена вважали в ліпшому разі за дивака, який знічев’я возиться З дітлахами. Охота тобі — навчай, а ні — порозганяй усіх по домівках. Самі вони їздили верхи, і переправи не потрібні були їм. А все-таки слід би було, звісно, нашому народові хоч трохи подумати: заради чого цей молодий хлопчина, нічим не гірший і не дурніший за інших, заради чого він, терплячи труднощі й нестатки, зносячи глузування та образи, навчає їхніх дітей, та ще з такою надзвичайною впертістю, з такою нелюдською наполегливістю?

Того дня, коли ми клали каміння через потік, на землі вже лежав сніг і вода була така холодна, що аж дух перехоплювало. Не уявляю собі, як терпів Дюйшен, він же працював босий без перепочинку. Я ледве ступала по дну, що, здавалося, було всипане пекучими жаринками. І от на середині річки судорога в литках раптом скорчила мене в три погибелі. Я не могла ні скрикнути, ні розігнутись і почала поволі падати у воду. Дюйшен покинув камінь, підскочив до мене, підхопив на руки, вибіг зі мною на берег і посадив мене на свою шинель. Він то розтирав мої сині, закляклі ноги, то стискав у долонях мої застиглі руки, то підносив їх до рота і грів, дихаючи на них.

— Не треба, Алтинай, посидь тут, нагрійся, — примовляв Дюйшен. — Я й сам управлюся…

Коли нарешті перехід був готовий, Дюйшен, натягаючи чоботи, глянув на мене, наїжену й змерзлу, і усміхнувся:

— Ну як, помічнице, нагрілася? Накинь на себе шинель, отак! — І, помовчавши, спитав: — Це ти, Алтинай, залишила того разу кізяк у школі?

— Еге ж, — відповіла я.

Він усміхнувся ледь помітно, кутиками губів, мовби кажучи про себе: «Я так і думав!»

Пам’ятаю, як в ту хвилину вогнем спалахнули у мене щоки: значить, учитель знав і не забував про цей, здавалося б, дріб’язковий випадок. Я була щаслива, я була на сьомому небі, і Дюйшен зрозумів мою радість.

— Струмочок ти мій, ясний, — сказав він, ласкаво дивлячись на мене. — І здібності у тебе хороші… Ех, коли б я міг послати тебе до великого міста. Якою б ти людиною стала!

Дюйшен рвучко ступив до берега.

І зараз він стоїть у мене перед очима, як стояв тоді біля шумливої кам’янистої річки, закинувши руки за потилицю, і дивиться зверненими вдалину сяючими очима на білі хмари, які гнав вітер понад горами.

Про що він думав тоді? Може й справді в мріях своїх виряджав мене вчитися до великого міста? А я думала в ту хвилину, кутаючись в Дюйшенову шинель: «От коли б учитель був мені рідним братом! Коли б я могла кинутися йому на шию і міцно обійняти його та, щільно зажмуривши очі, прошепотіти йому у вухо найкращі в світі слова! Боже, зроби ж його моїм братом!»

Мабуть, ми всі любили тоді свого вчителя за його людяність, за його добрі помисли, за його мрії про наше майбутнє. Хоч ми й були дітьми, я гадаю, ми це вже тоді розуміли. Що ж би ще заставило нас щодня ходити так далеко і видиратися на крутий бугор, задихаючись од вітру, загрузаючи в заметах? Ми самі йшли до школи. Ніхто нас не гнав туди. Ніхто не примусив би мерзнути в цьому холодному сараї, де дихання осідало білою памороззю на обличчях, руках і одягу. Ми тільки дозволяли собі по черзі грітися коло пічки, поки всі інші сиділи на своїх місцях, слухаючи Дюйшена.

В один з таких студених днів — це було, як тепер пам’ятаю, наприкінці січня — Дюйшен зібрав нас, обійшовши всі двори, і, як звичайно, повів до школи. Йшов він мовчазний, суворий, із зсунутими, мов беркутові крила, бровами, і обличчя його здавалося викувайим з чорного, прогартованого заліза. Ніколи ще не бачили ми таким свого вчителя. Дивлячись на нього, ми теж притихли: відчули щось неладне.

Коли по дорозі траплялися великі замети, Дюйшен звичайно сам прокладав стежку, за ним ішла я, а за мною решта учнів. І цього разу біля підніжжя горба, де за ніч намело багато снігу, Дюйшен пішов уперед. Іноді подивишся на спину якоїсь людини — і одразу зрозумієш, в якому вона стані, що діється у неї на душі. От і тоді видно було, що вчитель наш пригнічений якимсь горем. Він ішов з пониклою головою, ледве волочачи ноги. Я досі пам’ятаю, як страшно чергувалися перед очима чорне й біле: ми видиралися один по одному на бугор — під чорною шинеллю горбилася Дюйшенова спина, а вище по кручі над ним горбились верблюжими хребтинами білі замети, і вітер зривав з них поземку, а ще вище — в білому мутному небі темніла самотня чорна хмара.

Коли ми прийшли, Дюйшен не став розпалювати пічку.

— Встаньте, — наказав він.

Ми підвелися.

— Скиньте шапки.

Ми слухняно обнажили голови, і він теж зірвав з голови будьонівку. Ми не розуміли, до чого все це. І тоді вчитель сказав застудженим, уриваним голосом:

— Помер Ленін. По всій землі люди стоять зараз в траурі. І ви стійте на своїх місцях, замріть. Дивіться ось сюди, на портрет. Нехай запам’ятається вам цей день.

У нашій школі стало так тихо, немов її накрила лавина. І чути було, як вітер вдирається в щілини. І чути було, як сніжинки з шурхотом падають на солому.

В ту годину, коли заніміли невгаваючі міста, коли затихли заводи, що стрясали землю, коли позавмирали на коліях гуркотливі поїзди, коли весь світ поринув у траур, — у ту скорботну годину і ми, малесенька крихітка частки народу, затамувавши подих, урочисто стояли в почесній варті разом зі своїм учителем там, в нікому не відомому промерзлому сараї, що звався школою, і прощалися з Леніним, вважаючи себе в думці за найближчих йому людей, що більш від усіх горюють за ним. А наш Ленін в своєму трохи бахматому військовому френчі, з рукою на пов’язці все так само дивився на нас зі стіни. І так само говорив нам своїм ясним, чистим поглядом: «Коли б ви знали, діти, яке прекрасне майбуття чекає вас!» І здавалося мені в ту тиху хвилину, що він і справді думає про моє майбутнє.

Потім Дюйшен втер очі рукавом і сказав:

— Я йду сьогодні у волость. Я йду вступати до партії. Повернуся через три дні…

Ці три дні мені завжди здаються найсуворішими з усіх зимових днів, які мені довелося пережити. Мовби якісь могутні сили природи намагалися заповнити на землі місце великої людини, яка пішла з нашого світу: гудів, не вщухаючи, вітер в яру, кружляли снігові хуртовини, залізом дзвенів мороз— Не знаходила собі спокою стихія: металася, билась, ридаючи, об землю…

Принишк наш аїл, примовк під горами, що тьмяно темніли в низьких напливах туч. Із закиданих снігом димарів здіймалися вгору тоненькі струмки диму, люди не виходили з домівок. Та до того ще й вовки раптом залютували. Знахабніли, вдень з’являлися на шляхах, а вночі никали поблизу аїлу і до самого світанку вили голодним, несамовитим виттям.

Боялася я чомусь за нашого вчителя: як він там у таку холоднечу, без шуби, в самій шинелі. А того дня, коли Дюйшен мав повернутися, я зовсім розгубилася, чуло, видно, серце якесь лихо. Раз у раз вибігала я з дому, дивилася в засніжений безлюдний степ: чи не покажеться вчитель на дорозі? Та не видно було ані душі.

«Де ж ти, вчителю наш? Благаю тебе, не затримуйся допізна, повертайся швидше. Ми ждемо тебе, ти чуєш, учителю! Ми ждемо тебе!»

Але степ не відгукувався на мій безмовний крик, і я чомусь плакала.

Тітці набридло моє ходіння.

— Чи ти даси сьогодні спокій дверям? Ану, сідай на своє місце, берися до пряжі. Дітей поморозила. Спробуй-но вискочи ще! — посварилася вона на мене пальцем і більше не пускала надвір.

Вечоріло вже, а я так і не знала, повернувся вчитель чи ні. І через те не знаходила собі місця. То заспокоювала себе думкою, що Дюйшен, мабуть, уже в аїлі, бо ж не траплялося ще, щоб він не вернувся в обіцяний день. То враз здавалося мені, що він захворів і тому йде собі спроквола, а здійметься буран, то недовго й заблудити в степу, та ще вночі. Робота не ладналася, руки не слухались мене, пряжа раз у раз обривалася, і це страшенно дратувало тітку.

— Та що це з тобою сьогодні? Руки у тебе дерев’яні, чи що? — все лютішала вона, скоса поглядаючи на мене. А потім терпець у неї враз урвався: — Ух, погибелі на тебе нема! Йди-но краще віднеси старій Сайкал їхній мішок.

Я мало не підскочила з радості. Адже Дюйшен жив якраз У старої Сайкал. Старі Сайкал і Картанбай доводилися мені далекими родичами по матері. Раніше я вчащала до них, інколи навіть і ночувати залишалася. Чи згадала тітка про це, чи бог їй таке підказав, але, ткнувши мені мішок, вона додала:

— Ти сьогодні осточортіла мені, як толокно в голодний рік. Йди собі та, коли дозволять старі, переночуй там. Геть з-перед моїх очей!..

Я вискочила в двір. Вітер біснувався, мов той шаман: захлинався, а потім раптом накидався, шпурляючи в розпашіле обличчя пригорщі колючого снігу. Я затиснула мішок під пахвою і кинулася бігти в другий кінець аїлу по свіжому розложистому сліду кінських копит. А голову гризла тільки одна думка: «Чи повернувся, чи то ж повернувся вчитель?»

Прибігла, а його нема. Сайкал перелякалася, коли я застигла на порозі, ледве переводячи дух.

— Що з тобою? Ти чого це так бігла, лихо якесь?

— Ба ні, так просто. Ось мішок принесла. Чи можна, я у вас залишуся сьогодні?

— Залишайся, квіточко моя. Ах ти, капосне дівча, страху якого нагнала. Ти чогось від самої осені не заглядаєш. Сідай до вогню, грійся.

— А ти, стара, м’яса поклади в казан, почастуй дочку. Та й Дюйшен от-от наспіє, — озвався Картанбай; сидячи коло вікна, він підшивав старі валянки. — Давно б пора йому дома бути, ну, та нічого, приїде, поки смеркнеться. Наша конячина додому прудкенька.

Непомітно підкралася до вікон ніч. Серце моє, здавалось, стояло на сторожі, воно напружено завмирало, коли гавкали собаки або долинали людські голоси. А Дюйшена все не було. Добре ще, Сайкал скорочувала час розмовами.

Так ми ждали його з години на годину, а близько півночі Картанбай уже стомився:

— Давай-но, стара, стели постелю. Не приїде він сьогодні. Пізно вже. Чи мало яких справ у начальників, затримали, значить, а то давно був би дома.

Старик почав укладатися спати.

Мені постелили в кутку за пічкою. Але я не могла заснути. Старик усе кашляв, перевертався, шепотів уночі молитви, а потім тривожно пробурмотів:

— Як там конячина моя? Віхтика ж сіна задарма не випросиш, а вівса й за гроші не дістанеш,

Картанбай скоро заснув, а тим часом здійнявся вітер, не даючи спокою. Він шарудів по покрівлі, ворушив шерехатою п’ятірнею стріху, скріб шибки. Чути було, як ззовні поземка билася в. стіни.

Не заспокоїли мене слова старика. Мені все здавалося, що вчитель приїде, і я думала про нього, уявляла собі його в дорозі, серед пустельних снігів. Не знаю, чи надовго я заснула, але раптом щось заставило мене відірвати голову од подушки. Гугняве, утробне виття розляглося над землею і застигло десь у повітрі. Вовк! І не один — їх багато. Перегукуючись з різних боків, вовки швидко зближалися. їхні завивання злилися в єдине протяжне виття, що разом з вітром металося по степу, то віддаляючись, то наближаючись знову. Інколи здавалося, що вони десь зовсім рядом, на краю аїлу.

— Буран накликають! — прошепотіла стара.

Старик промовчав, прислухався, потім схопився з постелі:

— Ні, стара, неспроста це! Женуть вони когось. Чи людину, чи коня оточують. Чуєш? А що як, боронь боже, Дюйшена! Йому ж усе дрібниці, дурень він отакий: — Картанбай заметушився, шукаючи в темряві шубу. — Світла, світла давай, стара! Та швидше-бо, ради бога!

Тремтячи від страху, ми посхоплювалися, і поки Сайкал знайшла лампу, поки вона засвітила її, шалене виття вовків ураз стихло, паче його рукою зняло.

— Настигли, кляті! — скрикнув Картанбай і, схопивши клюку, кинувся був до дверей, але в цей час загавкали собаки. Хтось пробіг попід вікнами, риплячи підошвами по снігу, і гучно, нетерпляче застукотів у двері.

В кімнату вкотилася морозяна хмара. Коли вона розійшлася, ми побачили Дюйшена. Блідий, задиханий, він, хитаючись, переступив через поріг і притулився до стіни.

— Рушницю! — ледве вимовив Дюйшен.

Але ми ніби не зрозуміли його. У мене в очах потемніло, і я чула тільки, як заголосили старі:

— Чорну вівцю — в жертву, білу вівцю — в жертву! Хай береже тебе святий Баубедін. Чи це ти?

— Рушницю, дайте рушницю! — повторив Дюйшен.

— Нема рушниці, що це ти, куди?

Старі повисли на плечах у Дюйшена.

— Дайте хоч палицю!

Але старі заблагали:

— Нікуди не підеш, нікуди, поки ми живі. Краще повбивай нас отут на місці!

Я відчула раптом якусь дивну слабкість в усьому тілі і мовчки лягла в постіль.

— Не встиг, наздогнали коло самого дому. — Дюйшен натужно перевів дух і шпурнув у куток камчу. — Кінь ще в дорозі зморився, а потім вовки погнали, він доскакав до аїлу і впав, як сніп. Там вони й накинулися на нього.

— Ну й бог з ним, з тим конем, головне, що сам живий залишився. А не впав би кінь, вони б і тебе не випустили! Слава хранителеві Баубедіну, що все так скінчилося. Тепер роздягайся, сідай до вогню. Давай чоботи стягну, — метушився Картанбай. — А ти, стара, підігрій що там у тебе е.

Вони сіли до вогню, і тоді Картанбай полегшено зітхнув.

— Ну гаразд, чому бути, того не обминути. А чого ж це ти так пізно виїхав?

— Та засідання у волкомі затяглося, Караке. Я вступив до партії.

— Це добре. Ну виїхав би на другий день зранку, тебе ж, я гадаю, ніхто не гнав прикладом у дорогу.

— Я обіцяв дітям повернутися сьогодні, — відповів Дюйшен. — Завтра зранку почнемо заняття.

— Ех, і дурень ти! — навіть підскочив Картанбай і від обурення аж замотав головою. — Ти послухай тільки, стара: він, бач, обіцянку дав дітям, отим шмаркачам! А коли б живий не залишився? Та чи думаєш ти своєю головою, що кажеш?

— Це, Караке, мій обов’язок, моя робота. Ви про інше скажіть: звичайно пішки ходив, а цього разу надала мені нечиста сила випросити у вас коня та й віддав його вовкам на поталу…

— Та не про те мова. Хай вона згине, ця шкапа. Нехай буде в жертву тобі принесена! — розсердився Картанбай. — Вік не мав коня, то й тепер не пропаду. А стоятиме Радянська влада, ще наживу…

— Діло кажеш, старий, — озвалася набряклим від сліз голосом Сайкал. — Наживемо ще… На ось, синку, похлебчи, поки гаряче…

Вони замовкли. А за хвилину, розгрібаючи кізячний жар, Картанбай задумливо промовив:

— Дивлюся я на тебе, Дюйшене, начебто й не дурний ти, а скоріше розумний хлопець. І ніяк не збагну, заради чого ти бідуєш з цією школою, з дітлахами нетямущими? Чи не знайти тобі іншого діла? Та наймися до когось у чабани, тепло й ситно буде…

— Я розумію, Караке, що ви добра мені бажаєте. Та коли ці дітлахи нетямущі потім отак, як ви, казатимуть, навіщо потрібна школа, нащо нам навчання, то справи у Радянської влади недалеко підуть. А ви ж хочете, щоб вона стояла, щоб вона жила. І тому, Караке, школа для мене не якийсь тягар. Якби я міг краще навчати дітей, я б ні про що більше не мріяв. От і Ленін казав…

— Еге ж, до речі… — перебив Картанбай Дюйшена і, помовчавши, сказав: — Ось ти все побиваєшся. А слізьми ж не воскресиш Леніна! Ех, коли б була така сила на землі! Чи, думаєш ти, інші не сумують, не горюють?.. А ти заглянь до мене під ребра: димує там серце гірким димом. Не знаю, далебі, чи збігається це З твоєю політикою, але хоч Ленін був людиною іншої віри, а я п’ять разів на день молюся за нього. А інколи думаю я, Дюйшене, скільки б ми з тобою не оплакували його, користі від цього ніякої. Так я оце по-своєму, по-старечому, розміркував: Ленін у самому народі, Дюйшене, залишився і перейде по крові — від батьків до синів.

— Спасибі вам, Караке, за ваші слова, спасибі. Правильно ви думаєте. Пішов він од нас, а ми життя по Леніну міряти будемо…

Слухаючи їхні розмови, я мовби повільно поверталася здалеку до самої себе. Спочатку все схоже було на сон. Я довго не могла заставити себе повірити, що Дюйшен повернувся додому живий і здоровий. А потім, мов весняний потік, ринула в мою розкуту душу невгамовна, нестримна радість, і, захлинаючись в тому гарячому потоці, я ридма заридала. Мабуть, ще ніхто ніколи не радів так, як я. В ту хвилину для мене нічого не існувало: ні тієї мазанки, ні буранної ночі надворі, ані вовчої зграї, що шматувала на околиці аїлу єдиного Картанбаєвого коня. Нічого! Серцем, розумом, всією істотою своєю я відчувала безмежне й безмірне, як світло, надзвичайне щастя. Я вкрилася З головою і заціпила рота, щоб мене не почули. Але Дюйшен спитав:

— Хто це там схлипує за пічкою?

— Та це Алтинай, перелякалася допіру, от і плаче, — сказала Сайкал.

— Алтинай? 3відки вона? — Дюйшен схопився з місця і, ставши навколішки біля мого узголов’я, торкнувся мого плеча: — Що тобі, Алтинай? Ти чого це плачеш?

А я відвернулася до стіни і ще дужче залилася слізьми.

— Та що це ти, люба, чого ти так злякалася? Ну хіба можна так, ти ж у нас велика вже… Ну-бо, глянь на мене…

Я міцно обняла Дюйшена і, уткнувшись в його плече мокрим гарячим лицем, нестримно схлипувала й нічого не могла вдіяти З собою. Мене била радість мов у лихоманці, і я безсила була вгамувати її.

— Та у неї, либонь, серце зрушилося з місця! — занепокоївся Картанбай і теж підвівся з кошми. — Ану, стара, замов, пошепчи їй трохи, та швидше…

І всі вони враз сполошилися. Сайкал нашіптувала заклинання, бризкала мені в лице то холодною, то гарячою водою, обдавала парою і сама плакала разом зі мною.

Ах, коли б вони знали, що серце моє «зрушилося з місця» від великого щастя, про яке я не в силі була розповісти, та, мабуть, і не зуміла б.

І поки я не заспокоїлася й не заснула, Дюйшен сидів біля мене і тихенько гладив холоднуватою рукою мій гарячий лоб.