Перший учитель
Я розчиняю навстіж вікна. В кімнату вливається струменем свіже повітря. В ясніючих блакитнуватих сутінках я вдивляюся в етюди й ескізи картини, яку я почав. їх чимало, я багато разів починав усе заново. Але про картину в цілому судити поки що рано. Я не знайшов ще свого головного, того, що приходить раптом так невідхильно, з такою наростаючою ясністю і нез’ясовним, невловимим звучанням у душі, як оці ранні літні світанки. Я ходжу в досвітній тиші і все думаю, думаю, думаю. І так кожного разу. І щоразу я переконуюся в тому, що моя картина — ще тільки задум.
Я не прихильник того, щоб заздалегідь говорити і оповіщати навіть близьких друзів про незакінчені речі. Не тому, що я дуже ревно ставлюся до своєї роботи, — просто, здається мені, важко вгадати, якою виросте дитина, що сьогодні ще в колисці. Так само важко судити і про незавершений, невиписаний твір. Але цього разу я порушую своє правило — я хочу на повний голос заявити, а вірніше, поділитися з людьми своїми думками про ще не написану картину.
Це не примха. Я не можу зробити інакше, бо відчуваю — мені одному це не під силу. Історія, що сколихнула мені душу, історія, яка спонукала мене взятися за пензель, здається мені такою значущою, що я сам не можу її осягнути. Я боюся не донести, я боюсь розхлюпати повну чашу. Я хочу, щоб люди допомогли мені порадою, підказали рішення, щоб вони бодай у думці стали поряд зі мною біля мольберта, щоб вони хвилювалися разом зі мною.
Не пожалійте запалу своїх сердець, підійдіть ближче, я мушу розповісти цю історію…
* * *
Наш аїл Куркуреу розкинувся в передгір’ях на широкому плато, куди збігаються з багатьох ущелин шумливі гірські річки. Трохи нижче аїлу простяглася жовта долина, величезний казахський степ, оточений відрогами Чорних гір та темною рискою залізниці, що йшла геть за обрій на захід, через рівнину.
А над аїлом на бугрі стоять дві великі тополі. Я пам’ятаю їх відтоді, як пам’ятаю себе. З якого боку не під’їдеш до нашого Куркуреу, перш за все побачиш ці дві тополі, вони завжди на виду, паче маяки на горі. Навіть і не знаю, чим пояснити, — чи тим, що враження дитячих років особливо дорогі людині, а чи тим, що це пов’язано з професією художника, — але кожного разу, коли я, вийшовши з поїзда, їду через степ до себе в аїл, я передусім ще здалека шукаю очима рідні мої тополі.
Які б високі вони не були, навряд чи вже так одразу можна побачити їх на такій відстані, та для мене вони завжди відчутні, завжди видні.
Скільки разів мені доводилося повертатись в Куркуреу з далеких країв, і завжди з щемлячою тугою я думав: «Чи скоро побачу їх, тополі-близнюки? Скоріше б приїхати до аїлу, скоріше на бугор до тополь. А потім стояти під деревами і довго, до захоплення слухати шелест листя».
У нашому аїлі скільки завгодно всіляких дерев, та ці тополі особливі — у них своя осібна мова і, мабуть, своя осібна, співуча душа. Коли б не прийшов сюди, вдень чи вночі, вони колишуться, перехльостуючий гілками й листям, шумлять на різні лади не стихаючи. То здається, немов тиха хвиля приливу плещеться об пісок, то прошелестить по гіллі, мов незримий вогник, пристрасний, палкий шепіт, то раптом, стихнувши на мить, тополі разом, усім розбурханим листям шумливо зітхнуть, ніби тужачи за чимсь. А коли набігає грозова хмара і буря, ламаючи гілки, обриває листя, тополі, пружисто розгойдуючись, гудуть, мов розбурхане полум’я.
Згодом, через багато років, я зрозумів таємницю двох тополь. Вони стоять на бугрі, відкритому всім вітрам, і озиваються на найменший рух повітря, кожен листок чуйно вловлює легесенький подув.
Але відкриття цієї простої істини зовсім не розчарувало мене, не позбавило того дитячого сприйняття, яке зберігаю я до цього дня. І досі ці дві тополі на бугрі здаються мені незвичайними, живими. Там, коло них, залишилося моє дитинство, мов уламок Зеленого чарівного скельця…
В останній день навчання, перед початком літніх канікул, ми, хлопчаки, мчали сюди дерти пташині гнізда. Кожного разу, коли ми з гиканням і свистом вибігали на горб, тополі-велетні, погойдуючись то в один, то в другий бік, неначе вітали нас своїм холодком і ласкавим шелестом листя. А ми, босоногі шибеники, підсаджуючи один одного, видиралися вгору по сучках і гілках, здіймаючи переполох в пташиному царстві. Зграї стривожених птахів з криком носилися над нами. Та ми ні на що не зважали, де там! Ми вилазили все вище й вище — ану, хто сміливіший і спритніший! — і враз з величезної висоти, з висоти пташиного польоту, немов якимись чарами, відкривався перед нами чудовий світ простору й світла.
Нас вражала велич землі. Затамувавши подих, ми завмирали кожен на своїй гілці і забували про гнізда та птахів. Колгоспна стайня, яку ми вважали за найбільшу будову в світі, звідси здавалася нам звичайнісіньким сарайчиком. А за аїлом губився в тьмяному мареві розпростертий цілинний степ. Ми вдивлялися в його сизі далі скільки сягало око, і бачили ще багато й багато земель, про які раніше й гадки не мали, бачили річки, про які доти не знали. Річки срібліли на обрії тоненькими ниточками. Ми думали, влаштувавшись на деревах: чи це край світу, чи далі е таке саме небо, такі ж хмари, степи й річки? Ми слухали, причаївшись на гілках, неземні звуки вітрів, а листя у відповідь їм дружно нашіптувало про принадні, загадкові краї, що ховалися за сизими далями.
Я слухав шум тополь, і серце у мене билося від страху й радості, і під цей нестихаючий шелест я намагався уявити собі ті далекі далі. Лише про одно, виходить, я не думав у той час: хто посадив тут ці дерева? Про що мріяла, про що говорила ця невідома людина, опускаючи в землю коріння деревець, з якою надією ростила вона їх тут, на узгір’ї?
Цей горб, де стояли тополі, у нас чомусь називали «школою Дюйшена». Пам’ятаю, коли траплялося комусь шукати пропалого коня і людина зверталася до зустрічного: «Слухай, чи не бачив ти мого гнідого?» — йому найчастіше відповідали: «Он на горі, біля школи Дюйшена, паслися вночі коні, сходи, може й свого там знайдеш». Наслідуючи дорослих, ми, хлопчаки, не задумуючись, повторяли: «Гайда, хлопці, до Дюйшенової школи, на тополі, — горобців розганяти!»
Розповідали, що колись на цьому горбі була школа. Ми й сліду її не застали. В роки дитинства я не раз намагався знайти бодай руїни, бродив, шукав, але нічого не знайшов. Потім мені вже стало здаватися дивним, що голий горб називають «школою Дюйшена», і я спитав якось у стариків, хто він такий, той Дюйшен. Один з них байдуже махнув рукою: «Хто такий Дюйшен? Та отой самий, що й зараз тут живе, з роду Кульгавої Вівці. Давно це було, Дюйшен тоді комсомольцем був. На бугрі тому стояв чийсь покинутий сарай. А Дюйшен там школу відкрив, дітей навчав. Та хіба ж то школа була, тільки назва. Ох, і цікавий же час був! Тоді хто міг ухопитись за гриву коня і всунути ногу в стремено, — той сам собі начальник. Так і Дюйшен. Що спало йому на думку, те й зробив. А тепер і камінця не знайдеш від того сарайчика, тільки й користі, що назва лишилася…»
Я мало знав Дюйшена. Пам’ятаю, він був уже літня людина, висока на зріст, трохи незграбна, з навислими, орлиними бровами. Його двір був по той бік річки, на вулиці другої бригади. Коли я ще жив в аїлі, Дюйшен працював колгоспним мірабом[1] і завжди пропадав десь на полі. Зрідка він проїжджав нашою вулицею, підв’язавши до сідла чималий кетмень[2], і кінь його був чимсь схожий на хазяїна — такий же кощавий, тонконогий. А згодом Дюйшен постарів, і казали, що він почав возити пошту. Та це так, до слова. Річ в іншому. Як я тоді вважав, комсомолець — це запальний до роботи і на слово джигіт, найбойовіший з усіх в аїлі, який і на зборах виступить, і в газеті про ледарів та хапуг напише. І я ніяк не міг уявити собі, що ця бородата смирна людина була колись комсомольцем, та до того ж, що найдивніше, навчала дітей, будучи сама малописьменною. Ні, не вкладалось отаке у мене в голові! Відверто кажучи, я вважав, що це одна З численних казок, які розповідають у нашому аїлі. Але, як виявилося, все було зовсім не так…
Минулої осені я одержав з аїлу телеграму. Земляки запрошували мене на урочисте відкриття нової школи, яку збудував колгосп власними силами. Я одразу вирішив — їхати, не міг же я в такий радісний для нашого аїлу день всидіти дома. Я виїхав навіть на кілька днів раніше. Побуваю там і там, думав собі, подивлюся, зроблю нові зарисовки. Із запрошених гостей чекали, як я дізнався, і академіка Сулайманову. Мені сказали, що вона пробуде тут день-два і звідси поїде до Москви.
Я знав, що ця уславлена тепер жінка ще дівчинкою пішла з нашого аїлу до міста. Ставши городянином, я познайомився з нею. Вона була вже в похилому віці, огрядна, з густою сивиною в гладко зачесаному волоссі. Наша славнозвісна землячка завідувала кафедрою в університеті, читала лекції з філософії, працювала в академії, часто їздила за кордон. Словом, людина вона була зайнята, і мені не вдавалося познайомитися з нею ближче, але кожного разу, де б ми не зустрічалися, вона цікавилась життям нашого аїлу і неодмінно, бодай навіть коротенько, висловлювала думку про мої праці. Одного разу я наважився сказати їй:
— Алтинай Сулайманівно, добре було б, коли б ви з’їздили в аїл побачитися з земляками. Вас там усі знають, пишаються вами, але ж знають більше з чуток і, буває, подейкують, що, мовляв, наша славетна вчена, видно, цурається нас, дорогу зовсім забула до свого Куркуреу.
— Та треба б, звісно, з’їздити, — невесело усміхнулася тоді Алтинай Сулайманівна. — Я й сама давно мрію побувати в Куркуреу, цілий вік уже не була там. Щоправда, родичів у мене в аїлі нема. Та не в цьому ж річ. Неодмінно поїду, я мушу поїхати, знудилася за рідним краєм.
Академік Сулайманова приїхала в аїл, коли урочисті збори в школі вже от-от мали початись. Колгоспники побачили у вікно її машину і всі гуртом сунули на вулицю. Знайомим і незнайомим, старим і малим — всім хотілося потиснути їй руку. Мабуть, Алтинай Сулайманівна не сподівалася на таку зустріч і, як мені здалося, навіть розгубилась. Приклавши руки до грудей, вона кланялася людям і майже насилу пробиралася до президії на сцену.
Мабуть, не раз на своєму віку Алтинай Сулайманівна бувала на урочистих зборах, і зустрічали її, певно, завжди і з радістю і з пошаною, але тут, у звичайній сільській школі, привітність Земляків дуже зворушила її, схвилювала, і вона все намагалася приховати непрошені сльози.
Після урочистої частини піонери пов’язали любій гості червоний галстук, піднесли квіти та її ім’ям відкрили почесну книгу нової школи. Потім був концерт шкільної самодіяльності — дуже цікавий і веселий, після якого директор школи запросив нас — гостей, учителів та активістів колгоспу — до себе.
І тут не могли натішитися з приїзду Алтинай Сулайманівни. Її посадовили на найпочесніше місце, прикрашене килимами, і всіляко старалися підкреслити свою до неї повагу. Як завжди в таких випадках, було бучно, гості жваво розмовляли, виголошували тости. Та ось у дім зайшов місцевий парубчак і подав господареві купку телеграм. Телеграми пішли по руках: колишні учні поздоровляли своїх земляків з відкриттям школи.
— Слухай-но, а телеграми ці старий Дюйшен привіз, чи що? — спитав директор.
— Атож, — відповів парубчак. — Всю дорогу, каже, підстьобував коня, хотів поспіти, поки йтимуть збори, щоб при народі прочитали. Спізнився трошки наш аксакал, засмучений приїхав.
— То чого ж він там стоїть, нехай злізає з коня, клич його! Парубчак пішов покликати Дюйшена. Алтинай Сулайманівна сиділа поруч мене; вона чомусь стрепенулася і якось дивно, немов раптом згадавши щось, спитала мене, про якого це Дюйшена кажуть.
— А це колгоспний листоноша, Алтинай Сулайманівно. Чи знаєте ви старого Дюйшена?
Вона якось непевно кивнула, потім хотіла була встати, але в цю мить повз вікно хтось з тупотом проїхав на коні, і парубчак, повернувшись назад, сказав господареві дому:
— Я його кликав, агаю, але він поїхав, йому ще треба листи розвозити.
— Ну й нехай розвозить, нащо його затримувати. Потім із стариками посидить, — невдоволено мовив хтось.
— О-о! Ви не знаєте нашого Дюйшена! Він людина закону. Доки діла не зробить, нікуди не заверне.
— Так, так, дивна він людина. Після війни вийшов з госпіталю, на Україні це було, і залишився там жити, всього років з п’ять як повернувся. Вмирати, каже, вернувся на батьківщину. Все життя отак бурлакою й живе…
— А все-таки зайти б йому зараз… Ну, та гаразд. — І господар дому махнув рукою.
—. Товариші, колись ми навчалися, якщо хто пам’ятає, в Дюйшеновій школі. — Один з шановних людей аїлу підніс бокал. — А сам же він, напевно, не знав усіх літер алфавіту. — Промовець зажмурив при цьому очі і похитав головою. В усьому вигляді його було помітно і здивовання й посміх.
— А й справді ж, було так, — озвалося кілька голосів.
Кругом засміялися.
— Та що вже там казати! Чого тільки не затівав тоді Дюйшен. А ми ж і всерйоз вважали його за вчителя.
Коли сміх ущух, промовець з бокалом у руці вів далі:
— Ну, а тепер люди повиростали у нас перед очима. Академік Алтинай відома на всю країну. Майже всі ми з середньою освітою, а багато хто має й вищу. Сьогодні ми відкрили у себе в аїлі нову середню школу, одно тільки це вже свідчить, наскільки змінилося життя. Тож давайте, земляки, вип’ємо за те, щоб і надалі сини та дочки Куркуреу були передовими людьми свого часу!
Всі знову загомоніли, дружно підтримавши тост, і тільки Алтинай Сулайманівна почервоніла, чимсь стурбована, і лише пригубила бокал. Але святково настроєні люди, зайняті розмовами, не помічали, в якому стані вона була.
Алтинай Сулайманівна кілька разів глянула на годинника. А потім, коли люди повиходили на вулицю, я побачив, що вона стоїть осторонь усіх біля арика і пильно дивиться на бугор — туди, де погойдуються під вітром поруділі осінні тополі. Сонце було вже на вечірньому прузі — біля бузкової рисочки далекого присмеркового степу. Воно світило звідти меркнучим світлом, забарвлюючи верхівки тополь тьмяним, сумовитим багрянцем.
Я підійшов до Алтинай Сулайманівни.
— Зараз вони листя скидають, а подивилися б ви на ці тополі весною, коли вони квітують, — сказав я їй.
— І я про це саме думаю, — зітхнула Алтинай Сулайманівна і, помовчавши, додала, мовби про себе: — Так, в усього живого є своя весна і своя осінь.
По її в’янучому, з безліччю дрібних зморщечок навколо очей обличчю промайнула сумовита, задумлива тінь. Бона дивилася на тополі якось дуже по-жіночому, тужно. І я враз побачив, що передо мною стоїть не академік Сулайманова, а звичайнісінька киргизька жінка, безхитра і в радощах і в журбі. Ця вчена жінка, видно, згадала зараз пору своєї юності, що її, як співають у наших піснях, не догукаєшся з найвищої гірської верховини. Вона, здається, хотіла щось сказати, дивлячись на тополі, та потім, мабуть, роздумала і рвучко наділа окуляри, які тримала в руці.
— Московський поїзд тут проходить, здається, об одинадцятій?
— Атож, об одинадцятій ночі.
— Значить, мені треба збиратися.
— Чого це так раптом? Алтинай Сулайманівно, ви ж обіцяли побути тут кілька днів. Народ вас не відпустить.
— Ні, у мене термінові справи. Я мушу зараз же їхати.
Як не вмовляли її земляки, як не висловлювали свою обиду, Алтинай Сулайманівна була невблаганна.
Тим часом почало смеркати. Засмучені земляки посадили її в машину, взявши слово, що вона приїде іншим разом на тиждень або й на довший час. Я поїхав провести Алтинай Сулайманівну до станції. ‘
Чому Алтинай Сулайманівна так несподівано заквапилася? Обидити земляків, тим паче в такий день, мені здавалося просто нерозумним. По дорозі я кілька разів збирався спитати її про це, та не насмів. Не тому, що боявся здатись нетактовним, — просто я зрозумів, що вона все одно нічого не скаже. Всю дорогу вона їхала мовчки, про щось дуже замислившись.
На станції я все-таки спитав її:
— Алтинай Сулайманівно, ви чимсь розстроєні, може, ми образили вас?
— Ну, що це ви! І не смійте так думати! На кого могла я образитись? Хіба що на себе. Авжеж, на себе можна було, мабуть, образитись.
Так і поїхала Алтинай Сулайманівна. Я повернувся до міста і за кілька днів несподівано одержав від неї листа. Сповіщаючи про те, що вона затримається в Москві довше, ніж гадала, Алтинай Сулайманівна писала:
«Хоч у мене безліч важливих і термінових справ, я вирішила все відкласти і написати вам цього листа… Якщо вам здасться цікавим те, що я тут пишу, я вас дуже прошу подумати над тим, як можна буде використати це, щоб повідати людям про все, що я розповім. Я вважаю, що це потрібно не тільки нашим землякам, це потрібно всім, а особливо молоді. До такого переконання я прийшла після довгих роздумів. Це моя сповідь перед людьми. Я повинна виконати свій обов’язок. Чим більше людей дізнається про це, тим менше мучитимуть мене докори совісті. Не бійтеся поставити мене в ніякове становище. Нічого не приховуйте…»
Кілька днів я ходив під враженням її листа. І нічого кращого не придумав, як розповісти про все від імені самої Алтинай Сулайманівни.
