Хто знайде чарівника?
Світить над лісом сонце, та вже ніби не таке, не ласкаве. Пахуча материнка зарані одцвіла, бравий гриб боровик скапелюшився, мов гнила печериця, сім’я Лапчаків зовсім зажурилася…
Тоді сказав своє слово наймудріший птах лісу — дятел Ковалик:
— Вік звікував я, лікарюючи в лісі. Знаю всі хвороби дерев, знаю, які проти чого ліки потрібні. Та не знаю, що скоїлося з нашим любим Чубасиком, яка в нього хвороба, чому він світом нудить?
— Ох, біда, біда, — зітхнула бабуся Клопотуха. — І що тепереньки робити?
— Треба всім зібратися — раду радити. Так-так-так! Може, разом щось і надумаємо.
І зібралися на великій галявині біля столітнього дуба. Стали думати: як Чубасикову хворобу прогнати?
— Може, я для Чубасика свіжого меду добуду? — сказав ведмідь Гуп-Туп-Медолюб. — Від усяких хвороб помагає, по собі знаю.
— Не допоможе, мабуть, Чубасикові мед, — похитав головою мудрий птах дятел Ковалик. — Шукаймо інших ліків.
—А якщо його вранішньою росою напоїти? — питає синичка Чепурушка. — Кажуть, помагає.
— Росою я вже напувала. Не допомогла роса, — мовила бабуся Клопотуха.
— А пришліть-но Чубасика до мене на болото, — просить чапля Довгов’язиха (вона зачула про Чубасикове горе і собі причапала з лісового болота). — Він там швидко повеселішає, адже ліпшого місця в світі немає!
— Таке вже мені щастя — болото, ні грибів, ні горіхів, — махнула сухенькою лапкою білка Клопотуха. — Не годиться болото.
Лисиця Облудниця примружила жовті лукаві очі й голосно заквилила:
— Ох-ох-ох!.. Бідний Чубасик, нещасний Чубасик!.. Віщує моє серденько — ніщо йому вже не допоможе, даремно ми тут час гаємо…
Довго гомоніли та сперечалися звірі й птахи. Мовчав тільки заєць Лапчак, — він завжди мовчав, боявся, щоб не засміяли.
І знову подав голос мудрий птах дятел Ковалик:
— Бачу я, самі ми ні до чого не дійдемо. Так-так! Доведеться кликати на допомогу чарівного кота Хитруна Веселі Вуса. Я думаю, що один тільки він зарадить нашому горю. Так-так-так!
— Чарівного кота? Хитруна Веселі Вуса? Ми про такого не чули, — здивувалися всі. — Хто ж то?
Дятел Ковалик прочистив дзьоб, сів вище на гілці і повагом почав:
— Давно колись, як ще я був молодим, пролітав через наш ліс старий сивий крук. Розповідав мені, що чув і що бачив на білому світі. Розповідав і про кота Хитруна Веселі Вуса, ще й запевняв: немає такої загадки на світі, якої не розгадав би той чарівний кіт. Ото й спало мені на думку: чи не розгадає він — що за лихо з Чубасиком скоїлося?
— Кіт Хитрун Веселі Вуса? Так то ж мій родич! — вихопилася лисиця Облудниця. — У моєї прабабуні жив пан Коцький, то був його прадід. Та хіба ж кота Хитруна знайдеш? Він нашим лісом гребує.
— Твій пан Коцький був пройдисвіт, а Хитрун Веселі Вуса — справжній чарівник, — одрізав дятел Ковалик. — Не заважай нам, Облуднице.
— А де ж він живе? — запитали у дятла. — Чи розповів тобі про те сивий крук?
— Так-так, розповів. Живе кіт Хитрун Веселі Вуса, може, далеко, а може, й близько, може, високо, а може, й низько; де й день не найясніший, і земля не найщедріша, та немає ні заздрості, ні злості, бо сяє там, мов сонце, щира усмішка і веселий жарт.
Задумалися звірі, притихли птахи. Нелегко знайти чарівника!
— І ще казав сивий крук, є одна певна прикмета: любить чарівний кіт співати. Та його пісенька теж чарівна, щоб здалеку її почути, треба мати добрі вуха, щоб зрозуміти, — щиру душу. То кому ж з нас іти до кота Хитруна?
— Я піду, — озвався ведмідь Гуп-Туп-Медолюб. — Я найдужчий звір у лісі, мені й шукати.
— Ні, — хитнув головою мудрий птах дятел Ковалик. — Душа в тебе, Медолюбе, добра, але завеликий ти, заважкий, спритності замало. Та ще твій шановний тато тобі в дитинстві на вухо наступив.
— Я піду, — сказала білка Клопотуха. — Я невеличка.
— Надто старенька ти, бабусю Клопотухо. Зморишся швидко, тобі не знайти.
— Тоді — я! — дзенькнула синичка Чепурушка. — Я молода, легенька, пурхну вгору — ніхто не перейме.
— А як не почуєш згори тихої пісеньки кота Хитруна?
— То кому ж іти? — розчепірив голки їжак Стобурчак.
— Зараз вирішимо. Так-так-так! Хто у нас найпрудкіший?
— Заєць Лапчак, — відповіли дятлові.
— А хто вміє в лісі, в полі, в ярку і на пагорку непомітно прошмигнути?
— Теж… заєць Лапчак…
— То Лапчакові й шукати чарівника. Так-так-так!
Всі здивувалися, а найдужче сам заєць Лапчак. Ніколи ще такої шани не було ні йому, ні його батькові, ані дідові-прадідові — всьому Лапчаковому роду. Аж засоромився, аж злякався вухань.
А другого дня рано-вранці провела його зайчиха Лапчачиха з зайчатком Лапчачатком геть аж до далекого узлісся…
