Як у Чубасика сміх украли

Вечір. За селом у чорній імлі спить ліс. Взимку під сніговим наметом він спить тихо-тихо. Одна біла берізка ніби спросоння вибігла з узлісся і зупинилася біля самої Марійчиної хати. Дряпає змерзлими вітами зацукроване морозом вікно — проситься до теплої домівки.

Марійка сидить перед грубкою. Як весело палахкотять сухі дрова! З живих золотих жарин — чарівних цеглинок виростають казкові химерні палаци, розсипаються, сивіють і знову яснішають — ще кращі, ще чарівніші.

Мама прилягла на часинку, та й сон її зморив. Нехай собі спить, Марійка не стане її турбувати — мамі ж рано на роботу на ферму до своїх корів. Марійка тихенько підкидає ще дров у грубку, щоб ясніше палало. І щоб виростали з живого гарячого золота казкові палаци. Мружить очі, усміхається…

Зараз прийде він. Він завжди приходить о цю пору, коли в хаті так тихо, коли ніхто не перешкоджає. Чш-ш! Здається, вже йде…

Марійка завмирає, прислухається.

Стукає в шибку береза… Рідно дихає зморена мама… Зненацька стрельнуло в грубці, віялом розсипались іскри…

І тоді — тихими оксамитовими кроками входить він, весело, по-змовницькому блищить зеленими очима й сідає біля Марійчиних ніг.

— Ти чекала на мене?

— Дуже чекала! Як добре, що ти прийшов! А про що ти мені розповіси сьогодні?

— Сьогодні я розповім тобі про те, як у хлопчика Чубасика вкрали сміх. Хочеш послухати?

— Ой, хочу!

Марійка зручніше вмощується, тамує дихання…

Слухає…