Розділ IV. Про те, що сталося в Миргородському повітовому суді
Чудове місто Миргород! Яких тільки нема в ньому будинків! І під стріхою, і під очеретом, і навіть під дощаним дахом; праворуч вулиця, ліворуч вулиця, скрізь прегарний тин; по ньому в’ється хміль, на ньому висять горшки, з-поза нього соняшник показує свою сонцеподібну голову, червоніє мак, мигтять товсті гарбузи… Розкіш! Тин завжди приоздоблений такими речами, які роблять його ще мальовничішим: чи почепленою плахтою, чи сорочкою чи шароварами. В Миргороді немає ні злодійства, ні шахрайства, і через те кожен вивішує, що йому спаде на думку. Як будете підходити до майдану, то, певне, спинитесь на якийсь час полюбуватися краєвидом: на майдані стоїть калюжа, дивовижна калюжа! єдина, яку тільки вам щастило коли-небудь бачити! Вона займає мало не весь майдан. Чудова калюжа! Будинки й будиночки, що здалека можуть здатися за копиці сіна, обступивши навкруги, дивуються з її краси.
Але я тієї думки, що нема кращого будинку за повітовий суд. Чи дубовий він, чи березовий, мені нема діла; але в ньому, шановні добродії, восьмеро вікон! восьмеро вікон уряд, просто на майдан і на ту водяну просторінь, про яку я вже казав і яку городничий називає озером! Один тільки він помальований в гранітний колір; інші всі доми в Миргороді просто побілені. Дах на ньому весь із драниці, і був би навіть пофарбований червоним, коли б приготовану для того олію канцеляристи, приправивши цибулею, не з’їли, що було, як навмисне, саме в піст, і дах залишився непофарбованим На майдан виходить ганок, де часто бігають кури, бо на ганку майже завжди розсипано крупи, чи що-небудь їстивне, що, проте, робиться не навмисно, а єдино через необережність позивачів. Дім поділений на дві половини: в одній установа, в другій арештантська. На тій половині, де установа, є дві кімнати, чисті, побілені, одна, передня, для позивачів; у другій сгіл, прикрашений чорнильними плямами; на ньому зерцало[1]. Чотири стільці дубові з високими спинками; попід стінами скрині, оковані залізом, де зберігалися цілі паки повітової ябеди. На одній з цих скринь стояв тоді наваксований чобіт.
Засідання почалося ще зранку. Суддя, досить огрядна людина, хоч трохи тонший за Івана Никифоровича, з доброю міною, в заяложеному халаті, з люлькою й чашкою чаю, розмовляв із підсудком[2]. У судді губи були під самим носом, і через те ніс його міг нюхати верхню губу, скільки душі хотілося. Ця губа правила йому замість табакерки, бо табака, яку він адресував у ніс, майже завжди сіялася на неї. Отож суддя розмовляв із підсудком. Боса дівка тримала осторонь тацю з чашками.
Кінець столу секретар читав вирок у справі, але таким одноманітним сумним тоном, що сам підсудний заснув би, слухаючи. Суддя, безперечно, зробив би це перш за всіх, коли б не зайшов на той час у цікаву розмову.
«Я навмисне намагався дізнатись», говорив суддя, посьорбуючи чай із простиглої вже чашки: «яким способом це робиться, що вони співають гарно. У мене був славний дрізд років зо два тому. Та що ж? раптом зіпсувався зовсім. Почав співати бозна-що. Що далі, то гірше та гірше, почав гаркавити, хрипіти, хоч викинь! А воно ж то дурниця! це ось чого робиться: під шийкою робиться бульбашка, менша за горошинку. Цю бульбашку треба тільки проколоти голкою. Мене навчив цього Захар Прокопович, і саме, коли хочете, я вам розкажу докладно, яким це було способом: приїжджаю я до нього…»
«Накажете, Дем’яне Дем’яновичу, читати другий?» перебив секретар, що вже кілька хвилин як скінчив читати.
«А ви вже прочитали? Уявіть, як швидкої Я й не чув нічого! Та де ж він? Дайте його сюди, я підпишу. Що там іще у вас?»
«Справа козака Бокитька про крадену корову».
«Гаразд, читайте! Еге, то приїжджаю я до нього… Я можу навіть розказати вам докладно, чим він почастував мене. До горілки дали балика, та якого. Егеж, не нашого балика, що ним» (на цьому суддя клацнув язиком і усміхнувся, а ніс його понюхав свою незмінну табакерку), «що ним частує наша бакалійна миргородська крамниця. Оселедця я не їв, бо, як ви самі знаєте, у мене від нього пече згага під грудьми. Але ікри покуштував: чудова ікра! нема чого казати, знаменита! Потім випив я горілки персикової, настояної на золототисячнику. Була й шафранівка; та шафранівки, як ви самі знаєте, я не вживаю. Воно, бачите, дуже добре: попереду, як то кажуть, роздражнити апетит, а потім уже й завершити… А! довго не чули, я ше більше не бачили…» скрикнув раптом суддя, побачивши Івана Івановича, то входив
«Бог на поміч! здорові будьте!» промовив Іван Іванович, уклонившись на всі боки з властивою тільки йому приємністю. Боже мій, як він умів зачарувати всіх своїм поводженням! Делікатності такої я ніде й не бачив. Він знав дуже добре сам свою гідність і через те на загальну пошану дивився, як на належне. Суддя сам подав стільця Іванові Івановичу, ніс його потяг із верхньої губи всю табаку, що завжди було в нього ознакою великої втіхи.
«Чим скажете частувати вас, Іване Івановичу» запитав він: «чи не бажаєте чашечку чаю?»
«Ні, дуже дякую», відказав Іван Іванович, уклонився й сів. «Зробіть ласку, одну чашечку!» знову сказав суддя.
«Ні, дякую. Дуже вдоволений з вашої гостинності!» відказав Іван Іванович, уклонився і сів.
«Одну чашку!» знову сказав суддя.
«Ні, не турбуйтесь, Дем’яне Дем’яновичу!» На цім слові Іван Іванович уклонився і сів.
«Чашечку?»
«Ну, нехай так, хіба що чашечку!» промовив Іван Іванович і простягнув руку до таці.
Господи боже! Скільки ж то делікатності буває в людини! Не можна й сказати, яке приємне враження справляють такі вчинки!
«Чи не звелите ще чашечку?»
«Красно дякую», відказав Іван Іванович, ставлячи на тацю догори дном чашку і кланяючись.
«Зробіть ласку, Іване Івановичу!»
«Не можу. Дуже дякую!» При цьому Іван Іванович уклонився й сів.
«Іване Івановичу! та зробіть ласку, одну чашечку!»
«Ні, вельми дякую за гостинність». Сказавши це, Іван Іванович уклонився й сів.
«Тільки чашечку! одну чашечку!»
Іван Іванович простягнув руку до таці і взяв чашку.
Хай йому всячина! як може, як добере способу людина додержати своєї гідності!
«Я, Дем’яне Дем’яновичу», казав Іван Іванович, допиваючи останній ковток: «я до вас маю нагальну справу: я подаю позов». Тут Іван Іванович поставив чашку і вийняв списаний гербовий аркуш паперу. «Позов на ворога свого, на запеклого ворога».
«На кого ж це?»
«На Івана Никифоровича Довгочхуна».
При цих словах суддя мало не впав із стільця. «Що ви кажете!» промовив він, сплеснувши руками: «Іване Івановичу! чи ви це?»
«Бачите самі, що я!»
«Господь з вами та всі святі! Як! Ви! Іван Іванович! стали ворогом Іванові Никифоровичу! Чи то ж ваші це уста говорять? скажіть ще! Та чи не сховався хто-небудь позаду та говорить замість вас?..»
«Що ж тут неймовірного? Я не можу дивитися на нього: він завдав мені смертельної кривди, образив честь мою».
«Пресвята тройце! як же мені тепер запевнити матусю! А вона, старенька, щодня, тільки-но ми посваримось із сестрою, каже: ви, дітки, живете між собою, як собаки. Хоч би ви взяли приклад з Івана Івановича та Івана Никифоровича. От уже друзі, так друзі! то ж то приятелі! то ж то достойні люди! — От тобі й приятелі! Розкажіть же, за що ж це? як?»
«Це річ делікатна, Дем’яне Дем’яновичу! словами того не можна розповісти. Скажіть краще прочитати скаргу. Ось, візьміть із цього боку, тут пристойніше».
«Прочитайте. Тарасе Тихоновичу!» сказав суддя, обернувшись до секретаря.
Тарас Тихонович узяв скаргу і, висякавшись тим способом, як сякаються всі секретарі по повітових судах, за допомогою двох пальців, почав чигати:
«Від дворянина Миргородського повіту і поміщика Івана Іванового сина Перерепенка скарга; а про що, тому йдуть пункти:
1) Відомий усьому світові своїми богоогидними, наймерзеннішими, що всяку міру переступають, злобеззаконними вчинками, дворянин Іван Никифорів син Довгочхун, цього 1810 року липня 7 дня завдав мені смертельної образи, що як персонально честі моєї стосується, так рівно ж і для приниження та конфузії чину мого й роду. Отой дворянин і сам до того мерзенного вигляду, удачу має сварливу і сповнений усяких блюзнірств та лайливих слів!»
Тут читець трохи зупинився, щоб знову висякатися, а суддя побожно склав руки й тільки казав сам до себе: «ото метке перо! Боже ти мій, господи! як пише цей чоловік!»
Іван Іванович просив читати далі, і Тарас Тихонович продовжував:
«Отой дворянин Іван Никифорів син Довгочхун, коли я прийшов до нього з дружньою пропозицією, узвав мене привселюдно образливим та ганебним для честі йменням, а саме гусаком, тоді як відомо всьому Миргородському повітові, що цією мерзотною твариною я ніколи зовсім не йменувався і надалі йменуватись наміру не маю. Доказом же мого дворянського походження є те, що в метричній книзі, яка є в церкві Трьох Святителів, записано як день мого народження, так і введення моє в хрест. Гусака ж, як всім відомо, хто хоч скільки-небудь знається в науках, ніяк не можна записати до метричної книги; бо гусак є не людина, а птиця, що вже кожному, навіть хто в семінарії не був, достеменно відомо. Та той злоякісний дворянин, про все теє відавши, не для чого іншого, як щоб завдати смертельної для мого чину та звання образи, вилаяв мене отим ганебним словом.
2) Цей-таки самий непристойний і неподобний дворянин простягнув до того ж руку на мою родову, одержану мною після батька свого, що перебував у духовному званні, блаженної пам’яті Івана Онисієвого сина Перерепенка, власність, тим, що, супроти всяких законів, переніс зовсім напроти мого ґанку гусячий хлів, що робилося не з яким іншим наміром, як щоб збільшити учинену мені образу; бо той хлів стояв досі гаки далеченько і доволі ще був міцний. Та мерзенний намір вищезгаданого дворянина полягав єдино в тому, щоб зробити мене свідком непристойних пасажів: бо відомо, що жодна людина не піде до хліва, а тим паче до гусячого, за пристойним ділом. При такій протизаконній дії два передні стовпи захопили власну мою землю, яка дісталася мені ще за життя від батька мого, блаженної пам’яті Івана Онисієвого сина Перерепенка, що вона починалася від комори й прямою лінією йшла до самого того місця, де баби миють горшки.
3) Вищеописаний дворянин, що його вже само ймення та прізвище викликають огиду, живить у душі зломисний намір спалити мене у власному домі. Безперечні до того ознаки в нижченаведеному виявляються: по-перше, оний злоякісний дворянин почав виходити часто із своїх покоїв, на що перше ніколи, з причини своїх лінощів та огидну огрядність у тілі, не зважувався, по-друге, в челядні його, що притикається до самого тину, який відгороджує мою власну, одержану від покійного батька, блаженної пам’яті Івана Онисієвого сина Перерепенка, землю, щоденно й незвичайно довго горить світло, що вже видимим є тому доказом, бо досі, через скнарість його та скупість, завжди не то що лойова свічка, а й каганець навіть був гашений.
І тому прошу отого дворянина Івана Никифорового сина Довгочхуна, яко винуватця в палійстві, в зневаженні мого чину, імені та роду і за хижацьке привласнення добра, а найпаче за підле та срамотнє приточення до прізвища мого назви гусака, до стягнення штрафу, покриття проторів та збитків засудити, і самого, яко порушника, в кайдани забити та закувавши, до міської в’язниці припровадити, і на цю мою скаргу присуд негайно і доконечно вчинити. Писав та складав дворянин, миргородський поміщик Іван Іванів син Перерепенко».
Після прочитання скарги, суддя підійшов до Івана Івановича, взяв його за ґудзика й почав говорити до нього майже ось так: «Що це ви робите, Іване Івановичу? Бога бійтесь! киньте скаргу, нехай вона пропаде! (сатана б приснився їй!) Поберіться краще з Іваном Никифоровичем за руки, та поцілуйтесь, та купіть сантуринського, чи нікопольського[3], чи хоч просто наготуйте пуншику, та покличте мене! Вип’ємо гуртом і забудемо все!»
«Ні, Дем’яне Дем’яновичу! не таке діло!» сказав Іван Іванович з поважністю, що так завжди личила йому. «Не таке діло, щоб можна було піти на мирову. Прощайте! прощайте і ви, панове!» казав він далі так само поважно, повернувшись до всіх. «Сподіваюся, що моя скарга матиме належну дію»; і вийшов, залишивши здивованим увесь суд.
Суддя сидів, не кажучи й слова. Секретар нюхав табаку, канцеляристи перекинули розбитий черепок із пляшки, що вживаний був замість чорнильниці, і сам суддя, розгубившись, розводив по столу калюжу з чорнила.
«Що ви скажете на це, Дорофію Трохимовичу?» сказав суддя, трохи помовчавши, до підсудка.
«Нічого не скажу», відповів підсудок.
«Ось які діла діються!» вів далі суддя. Не встиг він цього сказати, як двері затріщали і передня половина Івана Никифоровича протиснулась у приміщення; друга половина ще залишалася в прихожій. Поява Івана Никифоровича та ще й у суді такою здалася незвичайною, що суддя аж скрикнув; секретар кинув читати. Один канцелярист, у фризовій подобі полуфрака, взяв у губи перо: другий проковтнув муху. Навіть інвалід, що виконував обов’язки фельд’єгера й сторожа і перед тим стояв біля дверей, чухаючись у своїй брудній сорочці, з нашивкою на плечі, навіть цей інвалід роззявив рота й наступив комусь на ногу.
«Яким це вас вітром занесло? то та як? Як здоров’я ваше, Іване Никифоровичу?»
Та Іван Никифорович був ні живий ні мертвий, бо застряг у дверях і не міг ступити ні туди ні сюди. Даремно суддя кричав у прихожу, щоб там хто випер ззаду Івана Никифоровича в судову залу. В передпокої була одна тільки баба-позовниця, яка, хоч як силкувалася кощавими своїми руками, не могла нічого вдіяти. Тоді один із канцеляристів з товстими губами, з широкими плечима, з товстим носом, з очима, що дивилися скоса й по-п’яному, з продертими ліктями, підступив до передньої половини Івана Никифоровича, склав йому обидві руки навхрест, як дитині, і моргнув до старого інваліда, який вперся коліном у живіт Іванові Никифоровичу і, незважаючи на жалісний стогін, його витиснули в прихожу. Тоді повідсовували засувки й відчинили другу половину дверей. При цьому канцелярист та його помічник, інвалід, від одностайних зусиль подихом уст своїх розпустили такий густий запах, що кімната установи перетворилась була на час на шинок.
«Чи не вдарили вас, Іване Никифоровичу? Я скажу матусі, вона пришле вам настоянки, якою погріть тільки поперек та спину, і все минеться!»
Та Іван Никифорович упав на стілець і, крім довгого охання, нічого не міг сказати. Нарешті, немічним, ледве чутним з утоми голосом промовив він: «чи не буде ваша ласка?» і, добувши з кишені ріжок, додав: «беріть, призволяйтесь!..»
«Дуже радий, що вас бачу», відказав суддя. «Та все ж не можу уявити собі, що примусило вас завдати собі клопоту та справити нам таку приємну несподіванку».
«З скаргою…» міг тільки вимовити Іван Никифорович.
«З скаргою? з якою?»
«З позовом…» (тут задишка спричинила довгу паузу) «Ох!.. З позовом на шахрая… Івана Івановича Перерепенка».
«Господи! і ви туди! такі незвичайні приятелі! Позов на таку доброчинну людину!..»
«Він сам сатана!» вимовив уривчасто Іван Никифорович.
Суддя перехрестився.
«Візьміть скаргу, прочитайте».
«Нема чого робити, прочитайте, Тарасе Тихоновичу», сказав суддя, звертаючись до секретаря з невдоволеним виглядом, причому ніс його мимоволі понюхав верхню губу, що звичайно він робив перше тільки з великої приємності. Таке свавільство носа завдало судді ще більше досади. Він вийняв хусточку і змів з верхньої губи всю табаку, щоб покарати за зухвалість його.
Секретар, зробивши звичайний свій приступ, який він завжди вживав перед початком читання, тобто без допомоги хусточки, почав звичайним своїм голосом таке:
«Просить дворянин Миргородського повіту Іван Никифорів син Довгочхун, а про що, те стоїть у пунктах:
1) Через ненависну злобу свою та явну недоброзичливість той, що іменує себе дворянином Іван Іванів син Перерепенко, всілякі капості, збитки та інші єхидненські, що жах наводять, вчинки мені робить, і вчорашнього дня по полудні, яко розбійник і тать, з сокирами, пилками, долотами та іншим слюсарним знаряддям, забрався вночі на моє подвір’я і до власного мого ж хліва, що міститься там. Власноручно та ганебним способом його дорубав. На що з свого боку я не давав ніякої причини для такого протизаконного та розбишацького вчинку.
2) Той же таки дворянин Перерепенко чинить замах навіть на життя моє, і до 7 числа минулого місяця, криючись із цим наміром, прийшов до мене й почав по-приятельському та хитрим способом випрохувати в мене рушницю, що була в мене в кімнаті, і пропонував мені за неї, з властивою йому скнарістю, багато негодящих речей, як-от: свиню буру та дві мірки вівса. Але наперед догадуючись про злочинний його замір, я всіляко намагався від того відхилити його, але той шахрай і падлюка Іван Іванів син Перерепенко вилаяв мене по-мужицьки і має з того часу до мене ворожість невгамовну. До того ж той, часто згадуваний, несамовитий дворянин і розбійник Іван Іванів син Перерепенко і роду преганебного: його сестра була відома на весь світ повія й пішла за єгерською ротою, що стояла п’ять років тому в Миргороді; а мужа свого записала в селяни. Батько та мати теж були пребеззаконні люди й обоє були страшенні п’яниці. А згадуваний дворянин і розбійник Перерепенко своїми скотоподібними та догани вартими вчинками перевершив увесь свій рід і, вдаючи благочестивого, чинить щонайспокусливіші справи. Посту не додержує: бо напередодні пилипівки цей боговідступник купив барана і другого дня звелів зарізати своїй беззаконній дівці Гапці, одмагаючись, ніби йому потрібен був на той час лій на каганці та свічки.
Тому прошу отого дворянина, яко розбійника, святотатця, шахрая, зловленого вже на злодійстві та грабіжництві, в кайдани закувати і до в’язниці, чи до державного острогу припровадити і там уже з волі своєї, позбавивши чинів та дворянства, добре барбарами шмарувати і в Сибір на каторгу по потребі запакувати, протори, збитки наказати йому сплатити і на мою скаргу присуд учинити.
До скарги цієї руку приклав дворянин Миргородського повіту Іван Ннкифорів син Довгочхун».
Як тільки секретар скінчив читати, Іван Никифорович узявся за шапку й уклонився, з наміром вийти.
«Куди ж ви, Іване Никифоровичу?» казав йому вслід суддя. «Посильте трохи! випийте чаю! Оришко! чого ти стоїш, дурна дівко, та переморгуєшся з канцеляристами? біжи, принеси чаю!»
Та Іван Никифорович, з переляку, що гак далеко зайшов від домівки та витримав такий небезпечний карантин, встиг уже пролізти в двері, промовивши: «не клопочіться, я з приємністю»… і зачинив їх за собою, залишивши в зачудуванні всю установу.
Робити не було чого. Обидві скарги було прийнято, і справа мала набути досить важливого інтересу, як одна несподівана річ додала їй ще більшої цікавості. Коли суддя вийшов із приміщення в супроводі підсудка та секретаря, а канцеляристи складали в мішок нанесені позивачами кури, яйця, окрайці хліба, пироги, книші та інше все, у цей час бура свиня вбігла в кімнату і схопила, на подив усіх присутніх, не пиріг чи гам шкуринку хліба, а скаргу Івана Никифоровича, яка лежала на столі скраю, звиснувши аркушиками донизу. Схопивши папір, бура хавроня втекла так прудко, що жоден з канцеляристів не міг догнати її, дарма, що на неї кидали лінійки та чорнильниці.
Ця надзвичайна подія спричинила страшенну метушню, бо навіть копії не було списано з скарги. Суддя, тобто його секретар та підсудок, довго розмовляли про таку нечувану річ; нарешті, вирішено було на тому, щоб написати про це звідомлення до городничого, бо слідство в тій справі більше стосувалося цивільної поліції. Звідомлення за № 389 послано було до нього того ж таки дня, і з цього самого виникла досить цікава розмова, про яку читачі можуть дізнатися з дальшого розділу.
