Лялька і Генеральська іграшка

Поки Хазяїн «Найсолодшого магазину» розмовляв з Генералом, на подвір’я будинку пробрався Малюк.

— Крихітко! Гей, Крихітко! — тихо покликав хлопчик.

У розчинене віконце, розташоване майже над самою землею, визирнула Крихітка і легко зіскочила у двір.

— Поглянь… — Малюк дістав із кишені щось загорнуте у білу ганчірку.

Крихітка обережно розгорнула ганчірку і не повірила своїм очам:

— Лялька… Справжня лялька.

— Я її сам зробив, — гордо промовив хлопчик. — Для тебе.

— Для мене?.. — розгубилася Крихітка. — У мене ще ніколи не було справжньої ляльки.

— А ось тепер є!

— Спасибі, Малюк!.. Вона така гарна.

— Це тому, що ця лялька дуже схожа на тебе, — усміхнувся хлопчик.

— А як її звати?

— Не знаю.

— Хіба ляльки можуть жити без імені? Ми назвемо її… Ой, вона плаче! — раптом вигукнула Крихітка.

— Хто? — не зрозумів Малюк.

— Лялька. Хіба ти не чуєш?

— Ні. Тобто… — виправився він. — Звичайно, чую.

Дівчинка усміхнулася хлопчику і заходилася заспокоювати ляльку.

— Не плач, моя маленька, не плач. Краще з’їж цукерку! Правда, смачно? — Вона погладила ляльку по голівці. — Чому ж ти знову плачеш? Хочеш погойдатися на гойдалці?

Крихітка прислухалась і, ніби справді почувши відповідь, сказала Малюкові:

— Вона хоче, щоб ми погойдали її на гойдалці!

І діти, посадовивши ляльку на долоні, почали її гойдати, наче долоні — справжня гойдалка.

— Вгору! — весело вигукував Малюк.

— Вниз! — в тон повторювала Крихітка.

— Вгору!

— Вниз!

Навіть Хмарка, котра згори спостерігала за дітьми, усміхнулася. І від тієї усмішки відразу ж посвітлішало довкруги.

Малюк усе вище й вище розгойдував уявну гойдалку.

— Що ти робиш? — зойкнула Крихітка. — Хіба можна так гойдати? Вона ж злякається!

Дівчинка обережно взяла ляльку на руки і ніжно погладила її

— Не бійся, маленька, адже я з тобою. Ну-ну, заспокойся, не плач А зараз — спати. Заплющ оченята… Ось так, молодець… — І почала колисати ляльку.

Хмарка знову всміхнулася, стало ще світліше. Це тому, що хмарки і люди дуже схожі: коли людина похмура — навколо неї стає хмарно, а коли вона усміхається — відразу ясніє.

Раптом Хмарка насторожилася, бо з «Найіграшковішого магазину» почулася лайка:

— Де той ледар? Де негідний хлопчисько?

— Хазяїн! — схопився Малюк і побіг до будинку.

Крихітка сховала ляльку і через віконце повернулася в «Найсолодший магазин».

На порозі магазину іграшок Малюка зустрів розлючений Власник:

— Нероба! Ледар! Якщо через п’ять хвилин усі інструменти не будуть на майданчику, я тебе вижену з роботи!

Треба сказати, що в будинку Власника іграшок, крім магазину, знаходилася ще й майстерня, де зберігались усякі інструменти. А за будинком — невеликий, оточений огорожею майданчик. Там Хазяїн виготовляв різні речі, які йому замовляли багатії-туристи.

Малюк побіг за інструментами, а Власник «Найіграшковішого магазину» вийшов на майданчик і почав розкладати металеві деталі, які йому щойно привезли з фабрики.

У дверях майстерні з’явився Малюк. Він ніс великі важкі молотки та гаєчні ключі.

— Швидше! Швидше! Плетешся, як сонна муха! — гримнув на нього Власник магазину іграшок. — За що тільки я тобі гроші плачу?

Він узяв ключа і почав щось майструвати. Але через кілька хвилин роздратовано закричав Малюкові:

— Ти що там, спиш? Ящики! Мені потрібні ящики!

Хлопчик поспіхом витягнув на майданчик два важелезні дерев’яні ящики з інструментами. Раптом він поточився і впав.

— Не можу. Більше не можу… — шепотів Малюк, лежачи на землі.

— Не можеш працювати — забирайся геть! На твоє місце сотня інших знайдеться!

— Не треба! Я зараз… — Хлопчик зібрався на силі, підвівся і потягнув ящики далі.

Коли інструменти вже були на місці, Хазяїн гримнув на Малюка:

— Йди мити підлогу!

Хитаючись від утоми, хлопчик попрямував до будинку.

«Нероба! — бурчав сам до себе Власник магазину іграшок. — Всі навколо — нероби! І цей! — подивився він у бік «Найсолодшого магазину». — І цей! — перевів погляд на фортецю. — Теж мені — командир! Ось зроблю найроботніших роботів — вони всіх вас примусять працювати! На мене. Безкоштовно!»

Минув якийсь час. Малюк закінчував прибирати в будинку, аж знову:

— Гей, хлопчисько! Принеси довгого ящика! Тільки обережно! Хлопчик ледве підняв ящика і попрямував із ним на майданчик. А там уже виблискувало чорною фарбою якесь потворне металеве чудовисько.

— Що це?!

— Іграшка для Генерала, — криво посміхнувся Власник.

— Вона схожа на гармату… — Малюк злякано подивився у її велике чорне жерло.

Власник магазину іграшок дістав із ящика важкий блискучий снаряд і почав заряджати гармату. Та раптом помітив, що хлопчик уважно стежить за ним.

— Ти чого тут стоїш? — гаркнув він на Малюка. — Гайда підмітати вулицю!

Як урятувати сонце?!

Над Неоновим проспектом нарешті засяяло сонце. Мертвий асфальт ураз ожив, коли на ньому забігали веселі сонячні зайчики. Вони не любили нудьгувати в темних незатишних кімнатах хмарочосів. Сонячні зайчики заметушилися навколо Малюка, що саме підмітав асфальт, ніби кликали його пограти з ними у квача. Хлопчик поклав на землю мітлу і спробував упіймати одного з них. Але зайчик вмить відскочив убік. Малюк кинувся до другого. Той також утік. Зайчики застрибали з утіхи. І почалося… Забувши про втому,

хлопчик весело ганявся за ними по всіх закутках вулиці. Навіть Хмарці закортіло спуститись на землю і трохи побавитись разом із ними. Але вона вчасно згадала, що хмарки по землі не бігають.

Сонце було в зеніті, коли з фортечної брами вийшов Генерал. Малюк зітхнув, з жалем зиркнув на своїх нових друзів і, схопивши мітлу, заходився підмітати біля будинку.

— Пане Генерал, пане Генерал!.. — ще здалеку загукав Власник магазину іграшок. — Погляньте-но, яка красуня!

Генерал обійшов навколо гармати, помацав її.

— Так… Непогана…

— Як це непогана? — обурився Власник іграшок. — Чудова! Найчудовіша! Останнє слово військової техніки! Найгарматніша гармата! Платіть п’ять тисяч — і вона ваша.

На фортеці вибив годинник, і з дверей «Найсолодшого магазину» вибіг Хазяїн ласощів.

— Де гроші? — нетерпляче спитав Генерал.

— Ось… — тяжко зітхнув гладун і простягнув шкіряний мішок. — Якраз п’ять тисяч золотих. Можете перерахувати.

— Віддай йому. — Генерал показав рукою на Власника «Найіграшковішого магазину». — Хай сам рахує.

— За що це?! — заволав Хазяїн і притиснув гроші до грудей. Адже золото він любив понад усе.

Генерал висмикнув мішок з тремтячих рук гладуна і, щоб хоч трохи вгамувати його, пояснив:

— Твій сусід зробив для мене гармату, яка б’є без промаху.

— Поки що вона вдарила по моєму гаману, — втираючи сльози, прошепотів Хазяїн ласощів. Адже найбільше горе для товстосумів — віддавати гроші.

Генерал простягнув мішок Власнику іграшок.

— Зупиніться! — закричав гладун. — Ви впевнені, що ця гармата справді влучає без промаху?!

Як йому хотілося відтягнути хвилини прощання із своїм золотом!

— Не слухайте його! — звернувся до Генерала Власник «Найіграшковішого магазину». — Просто йому шкода цих грошей. А моя гармата справді Найгарматніша! Вона влучає в будь-яку ціль…

— Так уже й у будь-яку? — перебив його товстун. — Щось не віриться!

— У будь-яку ціль з якої завгодно відстані.

Мружачись од сонячних променів. Хазяїн «Найсолодшого магазину» гарячково вигадував чергову каверзу.

— Тоді… — Він подивився на небо і, посміхнувшись, єхидно додав: — Поціль у Сонце!

— І поцілю! — впевнено відповів суперник.

Генерал відразу повеселішав.

— Це діло! Хвалю! — Він задоволено поплескав гладуна по спині й, розправивши свої тарганячі вусики, наказав: — У Сонце! Вогонь!

У цей час хлопчик підмітав вулицю поблизу майданчика і ненароком почув розмову. «Сонце! — аж перехопило йому подих. — Вони хочуть убити Сонце!»

Не роздумуючи, хлопчик побіг до будинку. Треба було якось рятувати Сонечко. І в ту мить, коли Генерал націлив гармату в небо, над майданчиком пролунало:

— Зачекайте!

Багатії здивовано озирнулися.

— Пане Генерал, зупиніться! — гукав з порога будинку хлопчик. — Вас усіх кличуть до телефону! Терміново!

Коли Генерал, Власник і Хазяїн зникли в дверях магазину, Малюк кинувся до гармати.

— Вони хочуть убити Сонце… — шепотів він, намагаючись витягнути снаряд. — Я ж обіцяв Крихітці… Настане день… Ми побіжимо до річки… Потім на луку… Ми будемо слухати пташок… Збирати квіти… А як же все це буде без Сонечка?..

Малюк раптом побачив, що квіти щосили тягнуться до Сонця. Ніби хочуть вирватися з полону Неонового проспекту й полетіти в чисту небесну голубінь.

— Я зрозумів, — прошепотів Хлопчик.

Наступної миті він сховав у купі якогось сміття снаряд і кинувся до квітника.

— Ви чудово придумали, — повторював Малюк, обережно виймаючи з землі квіти. І вони схвально хитали голівками у відповідь.

Хмарка здивовано стежила за хлопчиком: він обережно взяв букет і замість снаряда у жерло гармати поклав квіти.

Все це відбувалося дуже швидко — саме стільки часу, скільки було потрібно Генералові та двом багатіям, аби переконатися, що ніхто їм не телефонував.

— Це ти вигадав?! — зарепетував Власник «Найіграшковішого магазину». — Ну, відповідай!

Малюк мовчав.

— Та він просто глузує з нас! — Від злості Хазяїн магазину ласощів ще більше роздувся.

— Глузує? З мене?! — Аж почервонів Генерал. — Заарештувати! У в’язницю його!

— У в’язниці цього хлопчиська доведеться годувати. Ні, краще викинути його на вулицю. Хай вмирає з голоду! — порадив Хазяїн «Найсолодшого магазину».

— Так-так, — підтримав свого суперника Власник іграшок. Адже всі багатії, коли йдеться про їхніх робітників, думають однаково. Тоді Хазяїн «Найсолодшого магазину» штурхонув Малюка рукою.

— Геть! — закричав він. — Геть звідси!

Хлопчик, не озираючись, пішов з майданчика.

— Продовжимо, — нагадав Генерал, коли Малюк зник.

— Справді, — підхопив гладун. — Ви ж мали бажання стріляти в Сонце!

Генерал повільно підійшов до гармати, прицілився і різко натиснув кнопку. І тут сталося неймовірне! Замість смертоносного снаряда з гармати вилетіли квіти. Вони прямували до сонця, розсипалися по небу. їхні пелюстки, осяяні золотавим промінням, вигравали всіма барвами веселки. В небі запалав справжній, досі ще ніким не бачений фейерверк з квітів.

Від несподіванки Генерал роззявив рота. Очі Власника «Найіграшковішого магазину» від жаху полізли на лоба. А його суперник так і сів на землю від подиву.

Першим отямився Хазяїн «Найсолодшого магазину».

— Я ж казав, що ця гармата взагалі не стріляє. — Він вихопив з рук Генерала свій мішок і побіг додому.

— Це… це… Нічого не розумію, — тільки й приказував Власник іграшок.

— Зате я розумію! — заревів Генерал. — Хотів обдурити?! Мене?! Найнепереможнішого Генерала?! Заарештувати! У в’язницю!

— Заарештуйте, заарештуйте, — під’юджував Хазяїн ласощів. Він саме вийшов із свого магазину. — Я вам давно казав, що це пройдисвіт!

Власник «Найіграшковішого магазину» хотів було добряче віддухопелити гладуна, та раптом побачив якийсь відблиск у купі сміття.

— Що?! Я — пройдисвіт?! — Власник розгріб руками сміття і дістав звідти снаряд. — Ось! Дивіться! — Він знову вклав його в гармату. — Хтось витягнув з неї снаряд і зарядив квітами! Моїми квітами!

— Хто? Знайти! Заарештувати! — аж захлинався од люті Генерал.

Хазяїн «Найсолодшого магазину» не на жарт перелякався. Адже Генерал мусить захищати його багатства. Тому товстун гукнув Крихітці:

— Води! Принеси води! Швидше!

За мить Крихітка подала Хазяїну склянку з водою. Той вихопив її з рук дівчинки і влив у рота Генералові. Та не встиг отямитися Генерал, як розлютився Власник іграшкового магазину.

— Вона! Це зробила вона! — підскочив він до Крихітки і витяг з волосся дівчинки рожеву квітку. Ту саму, яку ще вранці подарував їй Малюк.

— Вона! — репетував Власник іграшок. — Обірвала всі мої квіти! Сховала мій снаряд!

— У в’язницю її! У в’язницю! — Генерал схопив дівчинку і потягнув до фортеці.

Та Крихітці вдалося вирватися з генералових рук; за мить вона зникла за рогом будинку.

— Тримай її! — закричали торговці і кинулися за дівчинкою.

Чарівна хмарка

Той, хто хоч раз пройшов Квітанію з кінця в кінець, блукав лабіринтом її вузеньких, покручених вулиць, не міг не бачити пустиря. Там стримлять лише кілька гранітних брил — все що залишилось від величезної гори граніту, з якого в давнину була побудована фортеця. Навіть дерева не росли на цьому пустирі.

Раптом тишу розірвали крики:

— Де?! Де вона?!

На пустир вибігли захекані Генерал, Хазяїн «Найсолодшого магазину» та Власник «Найіграшковішого магазину».

Вони зазирнули за кожну кам’яну брилу, але Крихітки ніде не було.

— Треба шукати там, — показав у бік товстий кондитер.

— Ні, там! — Власник іграшок махнув рукою в протилежний.

— А я піду туди, — хитнув головою в іншому напрямку Генерал. — Зустрінемося тут!

І всі троє розбіглися навсібіч у пошуках дівчинки.

Не встигла ще впасти піднята ними курява, як удалині показався Малюк. Хлопчик повільно йшов вузенькою кам’янистою стежкою, похнюпивши голову. А над ним, наче зачарована, все та ж кумедна Хмарка пливла по небу. На пустирі Малюк зупинився, сів на невеличкий камінь і важко зітхнув. Хмарка зупинилася теж.

— Все… Далі йти нема куди, — сумно подивився хлопчик у бік міста.

З неба на землю впало кілька краплин.

— Ось і дощ пішов…

Хлопчик знову зітхнув і підняв комірець старої полатаної курточки.

— Це я плачу, — раптом почулося згори.

— Хто ти?

Малюк здивовано подивився навколо, але нікого не побачив.

— Я — Хмарка, — знову почулося згори.

Малюк недовірливо глянув на небо:

— Хіба хмарки вміють розмовляти?

— Я не звичайна Хмарка, я — чарівна.

— А чому ти плачеш? Тебе теж хтось образив?

З неба ще дужче закрапало.

— Ніхто мене не ображав. Я плачу тому, що тобі погано.

— Погано… — витер очі Малюк і раптом усміхнувся крізь сльози. — А ти знаєш, удвох плакати веселіше.

— Вдвох завжди веселіше.

— Так… — погодився хлопчик. — А що ти вмієш робити?

— Все.

— А що ти любиш найбільше?

— Сонце. Адже це воно подарувало мені свою чарівну сонячну силу. А ще… — Хмарка позіхнула. — Я люблю спати, адже уві сні оживають різнокольорові казки. Вони бувають веселі й не дуже, але в них завжди все закінчується добре.

Малюк і Хмарка так захопилися розмовою, що вже нічого не помічали навкруги. Навіть Власника «Найіграшковішого магазину», що з’явився на пустирі.

— Хмарка розмовляє? — відкрив той рота від подиву і сховався за однією з кам’яних брил.

— Але нам не так уже й довго доводиться бачити сни, — зітхнула Хмарка. — На світанку вітер будить нас, і ми пливемо над Землею аж до пізньої ночі. Адже у чарівних хмарок дуже багато важливих справ. — Хмарка трохи наблизилася до хлопчика. — Скажи, в тебе є якась мрія? Чи бажання? Найголовніше…

— Нащо це тобі знати?

— Я його виконаю. Я можу виконати будь-яке бажання.

Цієї миті з пошуків Крихітки повернувся Хазяїн «Найсолодшого магазину».

— Будь-яке бажання! — Аж затрусився від заздрості він і сховався за іншою брилою.

— Кажи, Малюк. Я все виконаю, — повторила Хмарка.

Хлопчик сумно подивився на місто:

— Тоді зроби так, щоб у мене знову була робота. Адже я не маю за що жити…

— Ти хочеш працювати на Власника «Найіграшковішого магазину»? Чи на Генерала? Чи на. Хазяїна «Найсолодшого магазину»?

Почувши ті слова, обидва торговці перелякано притиснулися до своїх брил.

— Ні-ні! — заперечив Малюк. — Тільки не це!

— Чого ж ти хочеш?

— Їсти! Я зранку нічого не їв.

— Ну, якщо це твоє найголовніше бажання, я його виконаю. Але запам’ятай: для кожної людини я можу виконати лише одне бажання, — попередила Хмарка.

— Тоді… — Малюк трохи замислився. — Я хочу, щоб у мене було багато різних іграшок. Я завжди мріяв про це!

Хмарка розчаровано зітхнула. Певно, вона чекала від Малюка іншого бажання.

— Іграшки?.. Будуть у тебе іграшки.

— Ні, стривай! — зупинив її хлопчик. — Краще зроби, щоб у мене було багато тістечок і цукерок! Я їх ніколи не їв.

У цю мить на пустирі з’явився Генерал і теж сховався за однією з кам’яних брил.

— Не поспішай. Малюк, подумай краще, — порадила Хмарка. — З усіх бажань вибери одне, але найголовніше.

Хлопчик знизав плечима:

— Але ж бажань у мене так багато!.. Як же я здогадаюсь, яке з них справді найголовніше?

— Ти мусиш зробити цей вибір сам. Думай, Малюк. — Хмарка солодко позіхнула. — А я тим часом посплю. Пробач, але я сьогодні дуже рано прокинулася… Ой, зовсім забула! — раптом згадала вона. — Ось, тримай.

Тієї ж миті від Хмарки до самої землі простягнулася тоненька, мов павутинка, срібляста нитка.

— Візьми цю дощову ниточку. Доки вона буде у тебе — я з тобою, — промовила Хмарка. — Коли ж придумаєш своє бажання, розбудиш мене. Я його виконаю!

Військова хитрість

Щойно хлопчик устиг взяти кінчик сріблястої дощової нитки, як до нього кинулися товстосуми.

— Малюк, ріднесенький, повернися! — благав Власник магазину іграшок! Ходімо до мене!

— Не вір йому, хлопчику! — заступив дорогу сусідові Хазяїн «Найсолодшого магазину». — Обдурить! Йому не ти потрібен, а твоя Хмарка. Віддай її мені і бери всі мої цукерки!

— Пропустіть! Пропустіть! — спробував наблизитися до хлопчика Генерал.

Та суперники тільки зневажливо відмахнулися від нього, як від надокучливої мухи. Вони знову закружляли навколо Малюка, спокушаючи хлопчика іграшками та ласощами. Що їм якийсь Генерал, коли зараз кожен з багатіїв сподівався заволодіти Хмаркою і здійснити свої найпотаємніші бажання.

Генерал отетерів. Він не чекав такої зневаги до себе. Йому кортіло захопити чарівну ниточку Хмарки, адже у нього теж було своє найголовніше бажання. Та й щось комусь віддавати — не в його звичці.

— Не бійся, хлопчику! Я захищу тебе! — крикнув він Малюкові і накинувся на двох торговців.

Генерал, наче жук-рогач, міцно вчепився в суперників і потягнув їх у бік — подалі від хлопчика.

— Дурні ви! Дурні! — змовницьки зашепотів він, щоб не почув Малюк. — Треба не заважати одне одному, а разом відібрати хмарчину ниточку.

Товстосуми перелякано захитали головами:

— Страшно відбирати… Поки нитка у цього хлопчиська, він може зробити з нами все, що забажає.

— Тоді треба вигадати щось інше.

Торговці запитливо подивилися на Генерала.

Той почав щось шукати в своїх кишенях. Але нічого там не знайшов.

— От шкода! — скрушно розвів руками. — Всі свої військові хитрощі залишив удома!

— Ви тут порадьтесь, а я його затримаю, — сказав Генерал суперникам і побіг до Малюка.

Хлопчику, хлоп’яточко, — несподівано засюсюкав він і, грайливо всміхаючись, застрибав на одній нозі. — Правда, смішно?

Малюк не відповів, тільки насторожено дивився на Генерала.

— Не бійся. Мені твоя Хмарка зовсім не потрібна. Адже я у тебе її не просив?

— Не просили… — тихо мовив хлопчик.

— Правильно! У мене й так усе є. Все-все. А тобі Хмарка, певна річ, потрібна.

Малюк зітхнув:

— Потрібна…

— Ось бачиш, тобі вона потрібна, а мені — ні! — намагався переконати його в цьому Генерал. — Ну, ти мене вже не боїшся?

Хлопчик не відповідав. Тоді вусань у військовому мундирі став рачки й закружляв навколо Малюка, тоненько повискуючи:

— Я дуже добрий! Гав-гав! Я жартувати люблю! Гав-гав!

Генерал із шкури пнувся, аби тільки хлопчик довірився йому. Ото кумедне видовище: Генерал гавкає, наче пес! Навіть Малюк, забувши страх, засміявся.

— Ось бачиш, як я вмію жартувати? — звівся на ноги вусань. — І взагалі, поки я з тобою, тебе ніхто й пальцем не торкне. Так що мене не бійся.

Генерал замислився. Точніше, зробив вигляд, що замислився.

— Це ось вони… Вони збираються відібрати у тебе Хмарку, — прошепотів Генерал і потягнув хлопчика до себе. — Ходімо, сам почуєш.

Вони підкралися до брили, за якою сховалися Власник магазину іграшок і Хазяїн магазину ласощів.

— Ні, я на таке не згодний! — почувся голос гладуна.

— Тоді зробимо інакше. Ти даси хлопчиську шоколадку, а я вихоплю нитку, — запропонував Власник «Найіграшковішого магазину».

Генерал потягнув хлопчика назад.

— Чув? — спитав він, коли вони відійшли подалі.

— Що ж мені робити?! — розгубився Малюк.

— Треба подумати…

Генерал замислився. Точніше, зробив вигляд, що замислився.

У цю мить його груди розпирала радість. Спочатку він обдурив суперників, а тепер… Подумки Генерал уже тримав у руках нитку.

— Придумав! — він змовницьки підморгнув хлопчикові. — Мені твоя Хмарка ні до чого, еге ж?

Не відчуваючи пастки, Малюк ствердно кивнув головою.

— Так ось… Ти зараз даси мені свою Хмарку. Я сховаю її у фортеці, щоб ніхто не відібрав. А коли надумаєш своє бажання — прийдеш і забереш. Згода?

— Але ж Хмарка казала…

— Ну, якщо ти мені не віриш… — не дав закінчити хлопчикові Генерал. — Хай ці двоє заберуть її. А я пішов.

Вусань зробив кілька кроків, ніби й справді збирався йти. Він знову вдався до своєї випробуваної військової хитрості.

Але Малюк того не знав і побіг за Генералом.

— Візьміть, — зітхнув Малюк і простягнув нитку Генералові.

Той схопив її тремтячими від хвилювання руками і, не озираючись, побіг до фортеці. За ним летіла сонна Хмарка. В цю мить вона бачила казковий сон, в якому всі були щасливі.

Малюк стояв і дивився в небо, аж поки не почувся вереск Хазяїна «Найсолодшого магазину»:

— Хмарка!.. Де Хмарка?

Малюк тільки всміхнувся у відповідь.

— Він віддав Хмарку Генералові! — Власник аж заскреготів зубами, побачивши в небі Хмарку, і разом з товстуном рушив до фортеці.

— У Генерала не заберете! — закричав їм навздогін Малюк і попрямував до міста, подумки перебираючи свої бажання.

Хлопчик повільно йшов вузькими вулицями. Навкруги ні душі. Малюк не знав, що саме на цей день призначено повстання. Усі дорослі мешканці Квітанії з нетерпінням чекали миті, коли міський годинник виб’є сім разів, щоб піднятися проти ненависного Генерала.

Раптом Малюк зупинився. У дворі одного з будинків хтось плакав. Він кинувся туди.

— Крихітко? — здивувався хлопчик. — Що трапилось?

Крихітка — а це була вона — не відповідала. Тільки ще дужче розплакалася.

— Чому ти тут? Хіба тебе теж прогнав Хазяїн? — Малюк допоміг дівчинці звестися на ноги. — Крихітко, Крихітко, не плач! — даремно просив хлопчик. — Ну скажи, що мені зробити, щоб ти не плакала?

Він безпорадно озирнувся і випадково побачив у далечині сонну Хмарку. І тут його осяяла думка.

— Знаю! Знаю! Я придумав! — Він схопив за руку здивовану дівчинку. — Біжімо до Генерала!

Головне бажання

Саме у цей час Генерал наближався до фортеці. Ще кілька хвилин — і його давня мрія здійсниться. Давно, ще тоді, коли Генерал тільки-но захопив владу в Квітанії, він годинами дивився крізь бійниці фортеці на свою країну, наминав за обидві щоки солодкі будинки, шоколадних людей, тістечкову землю і про більше навіть не мріяв.

Та за ці роки вусань з’їв так багато солодких міст, що Квітанія вже зробилася замалою для його великих апетитів. Адже всім відомо — апетит приходить з їжею. І Генерал, дивлячись у бінокль на сусідні країни, ковтав слину. Він мріяв про всесвітнє панування.

Однак, щоб вгамувати свої апетити, тобто заволодіти всім світом, Генералові були потрібні ще досі небачені найстрашніші бомби.

Захоплений своїми думками, вусань знаходився уже за кілька кроків од фортеці, коли його наздогнали суперники. Вони повалили Генерала, і всі троє клубком покотилися по асфальту.

Раптом з того клубка випав Хазяїн «Найсолодшого магазину».

— Не підходьте! — загорлав він до суперників. — Зараз я вас!.. — В руках у товстуна виблискувала срібляста дощова нитка.

Перелякані Генерал і Власник «Найіграшковішого магазину» завмерли на місці, а Хмарка прокинулась й сумно подивилася вниз.

— Все, тепер я тут найголовніший! Праворуч! Ліворуч! Кругом! Струнко! — знущався з суперників товстун. — Тепер я стану найбагат- шим багатієм! Я вам влаштую солодке життя!

Хмарка стала похмурою.

— Гей, Хмарко! Мені потрібне золото! Ріка золота, море золота! — загукав товстун, але раптом уявив собі море золота. Неосяжне! — Ні, не море! Діжку золота! — Хазяїн солодкого магазину окреслив рукою круг себе коло. — Отаку! Бездонну! Ти чуєш мене, Хмарко? — смикнув він сріблясту нитку.

Хмарка враз потемніла, загуркотів грім, і навколо товстуна почали швидко підніматися стіни діжки.

— Що… що ти робиш?! — закричав він. — Я тону!.. Тону в золоті!

Хазяїн «Найсолодшого магазину» з усіх сил намагався втриматися на поверхні безлічі золотих кульок, а кульки розсувалися під його вагою, наче пісок.

— Витягни мене звідси! — смикав він за нитку.

— Я можу виконати лише одне твоє бажання, — байдуже відповіла Хмарка. — Лише одне.

Гладун заплакав.

— Гей, сусіде! Пане Генерал! Врятуйте, придумайте щось! — кричав з бездонної діжки він. — Я тону-у-у…

— Віддай Хмарку! — одночасно вигукнули вони.

Нещасний товстун відпустив нитку, і золото назавжди поглинуло його.

Нитку встиг ухопити Власник «Найіграшковішого магазину».

— Назад! — наказав він Генералові.

— Все! Тепер я командуватиму! Мої роботи підкорять Квітанію! Нарешті тут усі будуть працювати тільки на мене. Безкоштовно!

Він смикнув за нитку.

Гей, Хмарко! Мені потрібні роботи, які зможуть підкорити людей! Усіх людей!

Хмарка ще більше почорніла — поруч з Власником «Найіграшковішого магазину» сяйнула блискавка, а перед ним, наче з-під землі, з’явилися три роботи.

Були вони величезні, майже вдвічі більші за людину. Від їхніх важких металевих голів, тулубів, рук і ніг віяло нездоланною силою. Відполіровані до блиску сталеві очі випромінювали байдужість.

— Ти лю-ди-на? — по складах запитали роботи у Власника «Найіграшковішого магазину».

— Та вже ж не робот! — розлютився той.

— То-ді ми те-бе під-ко-рю-ва-ти-ме-мо.

Роботи схопили товстосума і розтягнули його, наче гумку.

— Що ви робите? — кричав він не своїм голосом.

— Ми те-бе під-ко-рю-є-мо.

— Відпустіть! Я — ваш хазяїн!

Але роботи його не слухали й чинили по-своєму.

Нарешті Власникові «Найіграшковішого магазину» вдалося вислизнути з їхніх обіймів. Він швидко поліз по Хмарчиній нитці вгору і за мить був уже високо над землею. Роботи спробували подертися за ним, але нічого не вийшло: надто вже тонка і слизька була дощова нитка. Тоді роботи почали її розгойдувати.

Власник іграшок ледве утримався, щоб не впасти вниз. Випадково він помітив Генерала, який зачаївся за рогом будинку.

— Генерале! Я подарую вам Найгарматнішу гармату, тільки знищіть їх! — почав він принизливо благати.

Але Генерал не відповідав. Він не хотів привертати до себе увагу страшних роботів.

Не відчуваючи втоми, металеві велетні розгойдували слизьку сріблясту нитку. Нарешті знесилений Власник «Найіграшковішого магазину» не втримався і каменем полетів у бездонну діжку. Жовті золоті кульки назавжди зімкнулися над його головою.

— Цьо-го під-ко-ри-ли! — Роботи вишикувались і, важко ступаючи, попрямували Неоновим проспектом.

Генерал кулею вилетів із своєї схованки і схопив нитку. Почувши її сріблястий дзвін, роботи озирнулися і помітили Генерала.

— Ти лю-ди-на?

Генерал, не відпускаючи Хмарки, щодуху побіг до фортеці. Але роботи швидко наздогнали його. Тоді він кинувся убік — на майданчик, де стояла Найгарматніша гармата. Майже не цілячись, переляканий Генерал натиснув кнопку. Пролунав постріл — і на його очах три роботи перетворилися на купу звичайного металевого брухту.

Міський годинник вибив сім разів. Генерал не знав, що то був знак до повстання. Тож вусань полегшено зітхнув і з ниткою в руках попрямував до своєї фортеці. По хисткій драбині він дістався на стіну. Перед ним, як на долоні, лежала Квітанія, але Генерал уже бачив себе володарем усього світу. І навіть не звертав уваги на Малюка та Крихітку, які бігли до нього.

— Пане Генерал! — ще здалеку радісно загукав хлопчик. — Я придумав! Придумав бажання!

Генерал відвернувся.

— Віддайте мені Хмарку! Будь ласка, віддайте! — благав Малюк. — Ви ж обіцяли…

— Я пожартував! — розреготався вусань. — Я взагалі люблю жартувати!

Крихітка гірко заплакала. Хмарка вмить почорніла.

— Не плач. Прошу тебе, не плач… — намагався заспокоїти дівчинку Малюк, хоч і у самого на очах виступали сльози.

Та генералові було байдуже. Що для нього сльози якихось дітей, коли він збирався підкорити увесь світ!

— Гей, Хмарко! — загукав Генерал. — Ти чуєш мене?

— Чую, я все чую… — зітхнула Хмарка.

— Мені потрібні Найбомбніші бомби! Бомби!

Почувши це, Малюк побіг до драбини. За мить він уже був на стіні поруч з Генералом. Хлопчик вхопив нитку, але сильним ударом Генерал збив його з ніг. Крихітка кинулася на допомогу Малюкові. Раптом її підхопили і понесли вперед дужі руки — це мешканці Квітанії йшли штурмувати фортецю.

— Бомби! Бомби! — прошипів переляканий Генерал. — Бомби! Негайно!..

І тоді Малюк щосили закричав Хмарці:

— А я хочу, щоб Крихітка ніколи не плакала!.. Щоб усі діти були щасливі!..

Загуркотів грім, і з Хмарки на Генерала посипалися величезні градини. Від несподіванки та болю вусань випустив з рук сріблясту нитку, і Хмарка, звільнившись, піднялася високо в небо.

Мешканці Квітанії ввірвалися у фортецю. Перелякані Генерал і його солдати розбіглися хто куди. Люди вітали одне одного з перемогою, танцювали, сміялися…

Крихітка ледве знайшла Малюка у цьому веселому натовпі…

— Ну от, діти, ви знову разом, — почувся голос Хмарки. — Здійснилося, Малюк, твоє головне бажання: тепер ні ти, ні ти, Крихітко, ніколи не плакатимете! Віднині ви самі господарі своєї країни — ви та інші хлопчики й дівчатка. Погляньте навкруги — тут усе ваше: будинки, луки, ріка, цукерки, іграшки, квіти!

— Дякуємо тобі, Хмарко! — сказали діти і засміялися на повний голос.

— Ні, мої маленькі друзі! — усміхнулася Хмарка. — Скажіть спасибі тим, хто не побоявся гармат. Та й ти, Малюк, молодець: справді знайшов найголовніше бажання. Коли дощ проливається на спрагле поле, він напуває не один, а багато колосків. І від твого бажання буде добре багатьом людям, а не тільки тобі. — Хмарка зітхнула. — На жаль, мені час рушати…

— Зачекай! — вигукнув Малюк.

— Краще лишайся з нами! — запропонували Хмарці мешканці Квітанії.

— Це чудово, я згодна! — зраділа Хмарка. — Адже ви ніколи не будете примушувати мене робити щось погане!

І Хмарка лишилася в Квітанії. Вона напувала поля і луки теплим дощем. Поливала вулиці міста, а під час спеки, коли висихала річка, наповнювала водою водосховище. Таке життя дуже подобалося Хмарці.

Тепер Малюк і Крихітка щоранку ходили до школи. А у вільний від навчання час розважалися в дитячому містечку, яке діти разом з дорослими побудували на місці фортеці. Чого тільки там не було! Маленькі будиночки, каруселі, гойдалки, дитячі автомобілі і театр ляльок! Коли актори грали виставу, в якій на сцені з’являлися кумедні ляльки, що зображали Генерала, Хазяїна Найсолодшого і Власника Найіграшковішого магазинів, діти сміялися особливо голосно. Бо знали, що вже ніколи в їхній країні не будуть панувати ці пихаті багатії. Діти сміялися тому, що були щасливі.