Чому усміхаються діти

Повість-казка

Неоновий проспект

Навколо лежала ніч. Неоновий проспект сяяв денним світлом. Безліч неонових літер, наче великі світляки, бігали по стінах хмаро­чосів, зливалися у суцільне рекламне сонце. «Тут завжди день!» — проголошували неонові гірлянди проспекту. З дверей нічних атракціо­нів лунали музика, сміх.

Лише в двох будинках, які стояли один проти одного, панувала ти­ша. Та здавалося, що саме вони найгаласливіші на всьому проспекті. Над дверима одного з будинків палав неоновий напис: «Найсолодший магазин». А у вітрині…

Жовтогаряче сонце, викладене з солодких лимонних часточок, сяяло, мов справжнє. По небу були розкидані хмарки з білого та роже­вого зефіру. Внизу вишикувалися стрункі карамельні хмарочосики, шоколадні деревця з цукатним зеленим листячком. Солодке сонце дивилося на автомобілі з молочного шоколаду, які, здавалося, ось-ось помчать стрімкою бісквітною дорогою; сонце усміхалося карамельним хлопчикам і дівчаткам. Во­ни стояли на тротуарах, викладених з кольорових «подушечок».

Одне слово, за склом вітрини знаходилося справ­жнє солодке місто. А за містом, біля лимонадної річки, розкинувся великий мармеладний луг.

А ще там були… Легше сказати, яких тільки солод­ких чудес там не було!

Будинок навпроти не поступався привабливістю. Тут був «Найіграшковіший магазин».

За склом вітрини з написом «Іграшки для дітей» їздили маленькі автомобілі, механічні мавпочки стрибали з дерева на дерево, а красуні-ляльки танцювали, плескали в долоні і тоненько промовляли: «Ми найкращі! Купуйте нас!»

Власник цього магазину називав іграшками всі речі, що оточують людей. Ось чому в іншій вітрині з написом «Іграшки для дорослих» було все — від звичайнісіньких ґудзиків до справжніх кулеметів.

Неподалік од цих найбагатших будинків Неонового проспекту у всі боки наїжачилася гарматами велика фортеця.

Провалля її віконниць були заґратовані. Фортеця дивилася на світ сліпучими прожекторами. Над її головною брамою великими літерами був напис «Найнепереможніший генерал».

Малюк і крихітка

Та ось небо стало рожевим. Перші промені справжнього сонця освітили безліч старих невеличких будиночків, що тулилися навколо Неонового проспекту. Саме від них одгороджувався проспект спинами своїх хмарочосів. Адже багатії над усе бояться злиднів.

З будиночків стали виходити сумні люди. Дорослі й діти. Одяг їхній був пошарпаний і жалюгідний, як і помешкання. Похнюпивши голови, люди мовчки прямували до чорних від сажі фабричних буді­вель. Націлені в небо димарі фабрик, здавалося, тільки й чекають миті, щоб вистрілити вгору їдким сірим димом.

Уже багато років саме так починався день у малесенькій країні з незвичайною назвою — Квітанія.

Лише двоє — хлопчик і дівчинка — поспішали щоранку на Неоно­вий проспект. Сьогодні хлопчик опинився там трохи раніше. Він хотів було зайти до «Найіграшковішого магазину», де вже кілька місяців працював, але побачив дівчинку.

— Доброго ранку, Крихітко!

Дівчинка сумно подивилася на нього:

— Ти гадаєш, Малюк, він буде добрий?

Відповісти Малюк не встиг.

— Гей, хлопче! — почув він голос свого Хазяїна і зник у дверях «Найіграшковішого магазину».

Крихітка попрямувала до будинку навпроти.

За мить Малюк з’явив­ся на порозі з великою по­ливальницею в руках. Що­ранку він приходив сюди, до квітника, розташова­ного біля «Найіграшкові­шого магазину», і поливав ще сонні квіти. Квіти про­кидалися, розкривали пе­ред хлопчиком барвисті пелюстки і довірливо ту­лилися до нього, ніби хо­тіли сказати своє запашне «дякую». Та квіти розмов­ляти не вміють. І Малюк сам розповідав їм, що живе у розвалюсі на міській око­лиці, розповідав, як пере­бивається на ті два мідяки,

які платить йому Хазяїн. Квіти у відповідь співчутливо хитали голів­ками, а Малюку від того ставало веселіше.

Раптом у будинку навпроти здійнявся галас.

— Ах ти негідниця! Розплескала мій солодкий крем! — верещав Хазяїн «Найсолодшого магазину». — Ось тобі… Ось!

З дверей магазину вилетіла Крихітка й брязнула на холодний асфальт. Малюк кинувся до неї:

— Він знову тебе бив?

— Так… — крізь сльози прошепотіла Крихітка.

— Не плач… — пригорнув дівчинку Малюк. — Виросту — нікому не дозволю тебе кривдити!

— Нікому?!

— Нікому-нікому!

— Коли вже ти виростеш? — зітхнула дівчинка.

— Скоро! Ось побачиш! Настане день… Не буде у тебе Хазяїна, і в мене теж… І все тут буде наше!

Крихітка недовірливо подивилася на хлопчика.

— Все-все?

— Все-все! — впевнено сказав той.

— І ми будемо гратися іграшками?

— Будемо!

— І їстимемо цукерки?

— Цукерки!

— І гойдатися на гойдалці?!

— Авжеж, — розвеселився Малюк.

— А потім побіжимо на луку… Барвисту луку! — замріяно проше­потіла дівчинка.

— Там буде багато квітів!

Малюк згадав про свої квіти й нумо їх поливати.

— Квітів… — Крихітка знову зажурилася. — Таких красивих, як оці?

— Таких… — ніжно погладив квіти Малюк. Та враз почув схли­пування. — Чому ж ти плачеш, Крихітко? Чому?

— Ніколи, чуєш, ніколи не буде в нас цукерок, іграшок і гойдалки! І завжди стоятимуть пишні палаци, ця фортеця, яка їх охороняє! Ми працюватимемо з ранку до ночі! І не буде ні луки… ні річки… ні квітів!..

— Будуть! — гаряче заперечив хлопчик і хутко зірвав велику роже­ву квітку.

— Ой, що ти накоїв? — зойкнула Крихітка. — Твій Хазяїн може дізнатися!..

Хлопчик подивився на квітник, потім на Крихітку і усміхнувся:

— Зате в тебе є справжня квітка! — Він приклав квітку до золота­вого волосся дівчинки і замилувався нею. — Тепер ти найкрасивіша Крихітка у світі.

— Найкрасивіша…

Та за мить усмішка зникла з дівчачого обличчя. З дверей «Найсолодшого магазину» вибіг розлючений Хазяїн.

— Замість того, щоб готувати крем для моїх тістечок, ти базікаєш з цим неробою! — і він кинувся з кулаками до Крихітки.

— Не займайте її! — став на захист дівчинки Малюк.

— Що?! — Хазяїн від несподіванки аж отетерів. Та враз отямився і відштовхнув Малюка. — Геть, лобуряко! — Він повернувся до зляка­ної Крихітки і потягнув її до магазину: — А ти, поки не приготуєш крем, додому не підеш!

Малюк лежав посеред квітника. Він затулив очі руками, щоб квіти не бачили його сліз. Адже плакав хлопчик не від болю — від своєї безпорадності.

— В магазині не прибрано і в майстерні теж, а він, бачте, спить!.. Над Малюком, широко розставивши ноги, стояв власник «Найіграшковішого магазину». Він був довготелесий, сухорлявий, наче жердина, і мав велику лисину.

— Пробачте… Я… — Підхопився розгублений Малюк.

— Гайда працювати! — гримнув на нього Хазяїн і штовхнув його до дверей.

Квітанські багатії

Неоновий проспект ожив. Але мешканці хма- марочосів ще не могли бачити сонця: його зату­ляла височезна фортеця.

Легкі хмарки повільно сунули по сліпучо-блакит­ному небу. Одна з них, кумедна, схожа на ма­ленького чоловічка, зади­вилася на строкатий на­товп. Хмарка навіть не помітила, як налетіла на гострий шпиль фортеці. Наче ужалена, відскочила од нього і застигла над проспектом.

На порозі будинку з’явився Власник «Найіграшковішого магазину».

— Поспішайте! Поспі­шайте! — гукав він у на­товп. — Іграшки для дітей і дорослих! Тут кожен знайде іграшку для себе: дитина — найкращу ляль­ку, перукар — найгостріші ножиці, водій — найсучас­ніший автомобіль, військо­вий — найновішу зброю!

Поки Власник зазивав покупців, відчинилися две­рі будинку навпроти.

— Відвідайте «Найсолодший магазин»! Покуш­туйте мої ласощі — і ви відчуєте, що таке радість! — як артист на сцені, промовляв Хазяїн «Найсолодшого магазину».

— Дитячі і дорослі іграшки! Найкращі в світі! — несамовито ви­крикував власник «Найіграшковішого магазину».

Зрештою, він добряче-таки захрип, тож перекричати свого сусіда вже не міг.

— Купуйте радість! Радість льодяникова! Радість шоколадна! Радість бісквітна! — закликав й далі покупців Хазяїн ласощів.

— Тут продається солодке життя!

Та раптом його перестали чути, бо весь проспект заполонив гуч­ний металевий голос:

— «Найіграшковіший магазин» чекає на вас! Поспішайте! За­ходьте! Дивіться! Купіть — ви не пошкодуєте!

Натовп весело спостерігав за тим, що діється.

Нічого не розуміючи, гладкий Хазяїн ласощів глипав то на Власни­ка іграшок, то на натовп, на вікна будинків, на фортечні гармати.

Нарешті він здогадався, звідки той голос.

— Що це таке? — запитав гладун Власника іграшок, який тримав у руці невелику блискучу коробочку.

— Іграшка, — відповів той і додав:— Моя!

— Зараз же вгамуй свою іграшку!

— І не подумаю.

— Ага, так? Так? — захлинувся від люті Хазяїн солодощів. — Тоді…

Він відступив на кілька кроків, розігнався і вдарив Власника «Найіграшковішого магазину». Магнітофон, — а саме з нього лунав металевий голос, — вилетів з рук його власника, впав на асфальт замовк. Суперники ж качалися по землі й щосили гамселили один одного.

Натовп реготав. Та ось зарипіла фортечна брама і звідти, шкутиль­гаючи, вибіг Генерал. Вуличний гармидер розбудив його. Спросоння він переплутав чоботи і взув правий на ліву ногу, а лівий — на праву З-під військового кашкета стирчала розкуйовджена чуприна. В одній руці Генерал тримав дуже великий, як на його маленький зріст, пісто­лет, а другою намагався застібнути ґудзика на мундирі. Та від переляку пальці його не слухалися.

Всі продовжували сміятися, але вже над безпорадністю Генерала. Та варто було йому стрель­нути вгору, як натовп одра­зу принишк і розійшовся по домівках. Адже в таких випадках усі багатії чинять саме так. «Аби чогось не сталося, — думають во­ни. — Краще не втруча­тися». А в хмарочосах на Неоновому проспекті жили багатії-туристи. Вони при­їхали до Квітанії з сусідніх країн, маючи на меті од­не — порозважатися. Тому за якусь хвилину з усіх ві­кон та дверей знову лунали музика і сміх.

Хитрощі квітанських багатіїв

Колись у цій маленькій країні з гарною назвою Квітанія не було ні багатих, ні бідних. Мешканці країни жили в достатку і злагоді. Біля кожного будинку в невеликому садочку росли чудові квіти. І вдень і вночі над вулицями стояв ніжний аромат квітів.

Якось до Квітанії прибули двоє чужинців. Один з них, гладкий та пихатий, побудував на околиці міста невеличку кондитерську фабри­ку. Потім відкрив магазин, де продавав свої ласощі.

Другий чужинець теж побудував собі магазин, а на протилежній околиці міста і фабрику, на якій виготовляли різні машини та іграшки.

Квітанці охоче купували іграшки та солодощі. Адже для дітей нова іграшка чи цукерки — то справжнє свято. Тоді власники магазинів поступово стали продавати свої вироби дорожче. Вони наче змагали­ся в цьому: якщо один з них піднімав ціну на одну копійку, то другий — на дві. А покупцям не лишалося нічого іншого, як платити гроші, аби не позбавляти своїх дітей радощів.

Власники фабрик багатіли просто на очах. Вони скуповували всі магазини в Квітанії. Ціни все росли й росли. Аби не вмерти з голоду, людям доводилося працювати з раннього ранку до пізньої ночі. Тож не дивно, що незабаром вони почали обурюватись.

Прокинувшись одного ранку, люди побачили на стінах фортеці безліч гармат і маленьку людину у військовій формі. Досі місцеві бага­тії використовували стару фортецю як склад. А ось тепер, злякавшись, вони потай встановили на стінах фортеці гармати, які купили в сусід­ній країні, і довірили їх маленькому Генералу. Той, не гаючи часу, за­мовив іноземному кравцеві новий мундир, начепив на нього нагороди і почав називати себе Непереможним Генералом. Аби всі боялися.

Квітанці відтоді вже не обурювалися, але з їхніх облич зникли усмішки. Адже, коли в очі дивляться гармати, не до жартів. Та хіба ж це життя?!

І люди потай від фабричних наглядачів почали готуватися до пов­стання.

Тепер уже ніхто в Квітанії не купував іграшок і ласощів. їх тільки виготовляли. Всі склади міста були забиті цими товарами. Багатії не знали, що й робити.

Тоді вирішив втрутитися Генерал.

Одного ранку він викли­кав Хазяїна ласощів і Влас­ника іграшок у фортецю на таємну нараду.

— Я бачу, — відразу, навіть не привітавшись, пе­рейшов до справи малень­кий вусань, — без моєї до­помоги вам аж ніяк не обійтися.

— Так, так… — улесли­во заспівав солодкий тов­стун. — Він був таки доб­рячий підлабузник.

Власник іграшкового магазину насторожено мовчав. Він уже здогадав­ся, що генералова допо­мога обійдеться йому до­рого.

— А ти як вважаєш? — спідлоба подивився на нього Генерал, ви­тягнув з кишені пістолет і поклав поруч.

— Так, пане Генерал, — підхопився на ноги Власник іграшок, — Тільки ви й можете нам допомогти.

— Ото ж бо! — погладив свою зброю Генерал. — Тоді затямте щоб ваші товари не залежувалися на складах — потрібні покупці

— Це ми знаємо, — вихопилось у Власника іграшок.

— Мовчати!

Той з переляку прикусив язика.

— Де ж узяти покупців? — знову запитав Генерал і сам же відпо­вів. — Вони до нас приїдуть з інших країн!

— Але ж як про нас довідаються покупці? — тремтячим голосом проспівав Хазяїн солодкого магазину. — Та й хто поїде у таку далечінь, коли в усіх країнах своїх цукерок вдосталь?..

Генерал зверхньо подивився на багатіїв:

— У зарубіжних газетах ви надрукуєте сотні оголошень. Вони сповістять, що в Квітанії все найкраще: повітря, вода, небо, речі, будин­ки, іграшки, ласощі, атракціони… Геть усе!

— Чудово! Хоч це й брехня, але ж від туристів не буде відбою! — зрадів Власник іграшок. — Віднині мій магазин називатиметься «Найіграшковіший»!

— А мій — «Найсолодший»! — вороже зиркнув на сусіда гладун.

Кожен з багатіїв давно мріяв стати володарем Квітанії, чекав лише нагоди, щоб здійснити цю мрію.

За кілька місяців квітанські пани побудували біля своїх магазинів хмарочоси — і тисячі іноземних багатіїв з’явилися на головній вулиці Квітанії. Генерал назвав її Неоновим проспектом.

Власники магазинів швидко збагачувалися і все дужче заздрили один одному. Кожному з них здавалося, що сусід заможніший від ньо­го. Якщо один поклав до кишені хоч на кілька золотих монет більше, другий не спав цілу ніч. Кожен зі шкіри пнувся, аби іноземні багатії залишали свої гроші саме в його магазині, купували лише його виро­би. Часто-густо це закінчувалося бійкою. Саме так трапилося і цього ранку.

Генерал «жартує»

Торгівці, захопившись бійкою, навіть не чули пер­шого пострілу Генерала, не бачили, як спорожніла вулиця. Тому Генералові довелося вистрілити вдру­ге — над самісінькими го­ловами суперників. Пере­лякані, вони вмить стали на ноги. Їхні обличчя ряс­ніли подряпинами і синця­ми, мов генеральський мун­дир — нагородами.

— Що трапилося?! Війна? Бунт? — затупотів маленькими ніжками Ге­нерал. — Хто винен?

— Ця іграшка, — вказав пальцем на магнітофон Хазяїн ласощів

— Заарештувати! — Генерал вхопив магнітофон і сховав до кише­ні. Якщо йому подобалась якась річ, він завжди її заарештовував

— Цілком справедливо, — зрадів Хазяїн ласощів.

— Пане генерал, нащо вам ця іграшка? Я зроблю для вас кра­щу… — спробував заперечити Власник іграшок.

— Кращі іграшки — бомби та гармати! — обірвав його маленький вусань.

Хазяїн «Найсолодшого магазину» зловтішно хихикнув:

— Цілком справедливо, пане Генерал. Краще купуйте у мене тістечка, шоколад, цукерки…

— Кращі цукерки — снаряди для гармат! — відповів Генерал. Те­пер уже хихикнув Власник іграшок.

— Дозволяю собі зауважити: це вже зовсім несправедливо! — образився гладун.

Тарганячі вусики Генерала роздратовано сіпнулись.

— Мовчати! Мені краще знати, що справедливо, а що — ні Струнко! Праворуч! Ліворуч! Кругом! Кроком руш!

Товстун покірно виконав усі накази і мовчки покрокував до свого магазину. Генерал розреготався.

— Праворуч, ліворуч, кроком руш… У вас це виходить просто чу­дово! — удавав з себе захопленого Власник магазину іграшок.

— Подобається? — посміхнувся Генерал.

— Ще б пак!

— Тоді… — посмішка раптом зникла з генералового обличчя. — Струнко!

— Що-що?

— Мовчати! Розстріляти!

Генерал так несамовито вигукнув це «розстріляти», що кумедна біла Хмарка враз потемнішала, а Власник магазину іграшок зблід. Він тремтів і сіпався, наче іграшковий блазень на ниточці.

Генерал знову зареготав і поплескав його по спині:

— Я пожартував.

Власник магазину ігра­шок полегшено зітхнув.

— Ото ж бо! — спо­важнів Генерал. — Три­май, — простягнув він за­арештований магнітофон його власникові. — Жарту­вати більше не будемо?

— Не будемо, не буде­мо, — улесливо вклонився багатій.

— Тоді… Де моя Найбомбніша бомба?

— Я поки що не зміг зробити для вас Найбомбнішу бомбу, зате я при­думав Найгарматнішу гар­мату. Вона б’є без про­маху.

— Щось новеньке… — зацікавився Генерал. — Де вона?

Власник «Найіграшковішого магазину» торкнув­ся пальцем свого лоба:

— Отут.

Генерал звівся нав­шпиньки, підозріло огля­нув велику лису голову Власника магазину ігра­шок, навіть помацав її для більшої певності, ніби там могла бути гармата.

— Не зрозумів… — гріз­но зашипів він.

— Гармата у мене в думках, — поплескав себе по лисині Власник іграш­кового магазину. — Але як­що ви за неї добре запла­тите, через дві години вона буде у вас.

— Заплачу. Скільки?

Побачивши, як Генерал зацікавився гарматою, ба­гатій посміливішав:

— Десять тисяч золо­тих!

— П’ять і ні копійки більше!

— Десять і ні копійки менше!

— Якщо так, — тупнув ногою Генерал, — взагалі ані копійки. Я твою гарма­ту не купую!

— Якщо так, — зовсім знахабнів торговець, — я продам її нашому генералові.

— Арештувати! Розстріляти! — вусаневе обличчя аж перекосило­ся від люті.

Власникові «Найіграшковішого магазину» нічого не лишалося, як тільки відступити:

— Я пожартував! Згоден на п’ять тисяч.

— Якщо так, я теж пожартував, — заспокоївся Генерал. — Але щоб через дві години гармата була готова. Кругом! — наказав він.

Торговець мовчки попростував додому.

Генерал задоволено клацнув пальцями і пішов до Хазяїна «Най- солодшого магазину» добувати гроші.

— Слухаю вас, пане Генерал, — похмуро зустрів його Хазяїн.

— Як здоров’я, дорогенький? Руки-ноги не болять? Голова на місці? — почав вусань, не даючи вставити бодай слово. — Тістечка не вибухнули? Цукерки не поіржавіли? От і добре. Бо я думав, ти на мене образився. Праворуч, ліворуч, кругом… Це я пожартував! Сміш­но, правда?

— Смішно, — погодився гладун. Але обличчя його було таке кис­ле, наче він з’їв лимон.

— От бачиш, взяв… пожартував. Ну й жарти у мене, правда? — зареготав вусань. — А я ще й не так умію… — Генерал враз перестав сміятися. — Дай п’ять тисяч.

Це вже не жарти. Тому Хазяїн «Найсолодшого магазину» вирішив усе перевести саме на жарт:

— Як дотепно! Вам би все жартувати, а в мене — робота. Робо­та! — заметушився гладун, злегка підштовхуючи гостя до дверей магазину.

Та Генерала виставити не так просто:

— Повторюю, мені потрібні п’ять тисяч!

— Та що ви, пане Генерал! — вдавав ображеного Хазяїн. — У ме­не такі витрати, такі витрати… Одній лише дівчинці плачу цілих дві мідні копійки на день… — заскиглив він.

— А скільки тисяч кладеш у кишеню?

— Брехня! Це вигадали злидарі! Вони заздрять мені! Повірте, у мене таких грошей немає!

— Тоді я пішов. — Генерал зробив кілька кроків, удаючи, що справді йде. — Але запам’ятай! Захищати своє доведеться тобі само­му, — погрозливо кинув він.

— Чому самому? Чому самому? Зачекайте!

Зляканий Хазяїн солодкого магазину схопив Генерала за рукав.

— Ви мене не так зрозуміли. Я хотів сказати, що у мене таких грошей нема… при собі, — викручувався він. — Але через три години я їх принесу.

— Через дві! — наказав Генерал і вийшов з магазину.

«Подумаєш, Генерал знайшовся! — обурювався Хазяїн, залишив­шись на самоті. — П’ять тисяч йому потрібно! Коли я стану найбагатшим багатієм, я куплю сто таких генералів! Тисячу! За ті самі гроші».