Частина третя. Старість

І

А роки все минали. Ваб уже не ріс,— у цьому не було потреби,— але ставав усе світліший, усе зліший та небезпечніший. Володіння його тепер були справді величезні. Щовесни він обходив свої землі і відновлював позначки, стерті взимку бурями. Власне кажучи, ці його весняні мандрівки викликалися голодом. До того Ж весною скрізь бувало багато ям з глиною, а у Ваба саме линяло хутро і вся шкіра дуже свербіла, отож йому було дуже приємно повалятися в холодній вологій глині, а потім почухатися об дерево — це було таке задоволення, більшого за яке він і не знав. Таким чином і це призводило до того, що Вабові позначки на деревах щовесни поновлювалися.

Та ось у пониззі річки Пайні виросла ферма Палет, і всі, хто на ній жив, познайомилися з цим «старим страховиськом». Пастухи, що таврують худобу, коли тільки його побачили, зразу сказали, що не хочуть мати ніякого діла з ведмедями, а з цим грізлі краще не зустрічатися й дати йому спокій.

Вони не часто його бачили, хоч його сліди й позначки були повсюди. Господар ферми, природжений мисливець, дуже зацікавився Вабом. Дещо про цього старого ведмедя йому розповів полковник Пікет, а ще більше він довідався сам.

Він дізнався, що Вабові володіння простягаються на півдні до верхнього Віггінсу, на півночі до Смердючоґо джерела, і від Мітітсі до Шошонських гір.

Він узнав, що у ведмежих пастках Ваб розуміється краще, ніж багато хто з мисливців: він або минає їх, або витягає принаду, не торкаючись пастки. А Деколи йому навіть вдається спустити капкан колодою, і тоді він спокійно з’їдає принаду. І ще цей власник ферми дізнався, що Ваб зникає з цієї місцевості під сильну спеку — його ніде не видно, як і під час зимового, сну.

II

Вже чимало років тому уряд зробив добре діло — перетворив верхів’я річки Єллоустон у заповідник. Тут, у цій чудовій країні, було створене ідеальне життя для диких тварин: їм ніхто не загрожував, і вони не мали кого боятися. Ані птиці, ні звірі не знали тут ніякого насильства, дрімучі ліси не чули звуку сокири, заводи й копальні не забруднювали струмків. Все збереглося тут так, як було споконвіку на дикому Заході до того, як сюди прийшла перша біла людина.

Дикі тварини швидко про все це дізналися. Вони вивчили кордони цього необгородженого парку, і, як міг помітити кожний, у них змінилася навіть вдача. Вони не бояться зустрічатися з людиною і ніколи на людину не нападають, та навіть і в стосунках поміж собою вони стали миролюбніші.

Знаходячи в цьому парку спокій і вдосталь їжі, дикі тварини збиралися тут у такій кількості, як ніде інде.

Ведмеді дуже полюбили приходити до готелю «Фонтан». За чверть милі від нього, в лісі, була рівна галявинка, куди офіціант щодня приносив недоїдки для ведмежого бенкету, за що його навіть прозвали ведмедячим доброчинцем. Щодня тут усе готове для бенкету, і щороку сюди приходило дедалі більше ведмедів. Майже завжди тут можна було побачити добрий десяток ведмедів різних порід: чорних, бурих, брунатних, сірих, сріблястих, і малих, і великих. Вони приходили сюди і сім’ями, й поодинці. Всі вони чудово розуміли, що в паркові не можна чинити насильства, і навіть найлютіші поводилися не так, як поза його межами. І хоч навколо цього готелю бродили десятки ведмедів і навіть іноді гарикали один на одного, але на людей ні один з них не нападав.

З року в рік ведмеді приходили в цей парк. Люди, що працювали в готелі, вже добре усіх їх знали. Вони з’являлись тут влітку тоді, коли готель працював, і зникали, коли готель закривався. Ніхто так і не знав, звідки вони з являлися і куди зникали.

Якось у Єллоустонський парк потрапив власник ферми Палет. Він зупинився у готелі «Фонтан» і побачив, як недалеко від нього справляли бенкет чорні ведмеді. Раптом всі вони поспішно розбіглися — під вечір сюди наближався сріблястий грізлі.

— Це,— сказав йому гід,— найбільший ведмідь-грізлі у нашому парку. Добре, що він удався такий спокійний, а то не знаю, що й було б.

— Що ви кажете? — здивовано вигукнув фермер, придивляючись до грізлі, який сунув, немов копиця сіна, посеред галявини.— Не може бути! Клянусь, що це наш Ваб з Мітітсі — найнебезпечніший з усіх ведмедів, які живуть чи жили в наших горах.

— Мабуть, ви помиляєтесь,— сказав гід,— Він буває в нас щороку в липні й серпні, і навряд, щоб він приходив з такого далекого краю.

— Ну, то це безперечно він,— відмовив фермер.— Саме в липні й серпні він зникає з наших лісів. Придивіться, як він накульгує на задню лапу, а на передній лівій лапі в нього немає кігтя. Так ось де він літує щороку! Але ніхто б не повірив, що цей старий негідник може поводитись так добре в гостях.

Велетень-грізлі став місцевою знаменитістю. Лиш один раз Ваб повівся тут не гаразд, але це було ще тоді, коли він уперше сюди потрапив і ще не знав місцевих порядків.

Одного разу він причимчикував до готелю і зайшов у парадні двері. У вестибюлі він став на задні лапи, і всі пожильці, побачивши восьмифутового ведмедя, дуже полякалися й повтікали. Ваб пішов далі, в контору. Клерк, кажучи: «Гаразд, сідай на моє місце, коли хочеш», перескочив через стіл і зачинився в сусідній телеграфній кімнаті. Звідти він зателеграфував завідувачеві парку: «В конторі сидить старий грізлі. Мабуть, хоче керувати готелем. Чи можна стріляти?»

«У парку стріляти не дозволяється,— відповів телеграфом завідувач.— Проженіть водою з пожежного шланга».

Так і зробили. Для Ваба це була цілковита несподіванка, і він кинувся тікати з контори. Важко тупаючи ногами, стукочучи по підлозі кігтями, він побіг у другий бік і, минаючи кухню, прихопив з собою чверть туші бика.

Оце й була його єдина провина в парку, хоч, кажучи правду, він ще раз порушив тут спокій, уже мимохіть. Винна була чорна ведмедиця, що вславилася недобрими вчинками. У неї було кволе, слабке ведмежа, яким вона дуже пишалася і пробачала йому всі його каверзи. А воно, як і всі пещені діти, завдавало їй чимало клопоту. Ведмедиця була така велика й дужа, що її боялися всі інші чорні ведмеді. Але коли вона спробувала якось прогнати й старого Ваба, то він так луснув її, що вона відскочила, неначе футбольний м’яч. Ваб погнався за нею і, мабуть, убив би її за те, що вона порушила мир у парку, але ведмедиця врятувалася, щодуху вилізши на дерево. На тому ж дереві, на самій його вершині, уже сидів її мазунчик і щосили верещав. На цьому конфлікт і закінчився. Відтоді ведмедиця звертала Вабові з дороги, і він прославився як дуже сумирний, лагідний ведмідь. Багато хто навіть думав, що він прибув сюди з дуже далеких лісів, де ще нема ні мисливців, ні пасток, які могли б його зробити похмурим та мстивим.

III

Всі знають, що ведмеді-грізлі з Біттеруту визначаються дуже злостивою вдачею. Хребет Біттерут міститься в найглухішій частині гір. Місцевість там помережана глибокими ярами і заросла густим, непрохідним чагарником.

Проїхати верхи там зовсім неможливо, пройти мисливцям теж важко, а їжі для ведмедів завжди є вдосталь. Тому там так багато і ведмедів, і мисливців.

Кудлаї, як звуть біттерутських ведмедів, дуже хитрі й сміливі тварини. Старий кудлай знається на пастках краще, ніж десяток мисливців, що ті пастки ставлять, а в рослинах і коріннях тямить більше, ніж цілий ботанічний інститут. Він достеменно знає, де й коли водиться будь-яка порода червів або личинок. За цілу милю він чує нюхом мисливця і навіть те, з чим той іде на нього — з рушницею, отрутою, собаками, пасткою чи всім цим разом. Кудлай завжди дотримується одного правила, дуже неприємного для мисливців: «Коли щось робиш — то роби швидко і доводь справу до кінця». Тому коли кудлай зустрічає мисливця, то спочатку намагається якомога швидше втекти, але коли кинеться на людину, то б’ється вже до кінця.

Ведмеді-грізлі з Бедленду робили не так: вони звичайно величаво ставали на задні лапи й рикали громовим голосом, а тим часом мисливець пускав свою смертельну блискавку. А блискавка завжди небезпечніша за грім. Люди звикли до громового рикання ведмедів, ведмеді ж не могли звикнути до куль з м’якою головкою. Ось чому майже всі ведмеді у Бедленді винищені.

Хоч мисливці й не могли вгадати, на що зважиться кудлай — буде він тікати чи нападати, але добре знали, що він усе робитиме дуже швидко.

Взагалі біттерутські ведмеді дуже добре призвичаїлися до умов життя, і, незважаючи на те, що в тих місцях чимало людей, їх зараз там не менше, а ще більше, ніж було раніше.

Але кожна місцевість, звичайно, може прогодувати не більше певної кількості ведмедів, а решта повинні йти шукати собі поживи деінде, ось чому один молодий, прудкий кудлай, побачивши, що йому годі лишатися там, де він народився, вирішив піти в світ пошукати щастя.

Це був не дуже великий ведмідь, але він пройшов добру школу і був досить хитрий, щоб добре влаштуватися де завгодно.

Ми вже не будемо розповідати про те, як він дійшов до гір біля річки Селмон і там йому не сподобалось; як потрапив у дротяні загороди Зміїної рівнини й ледве вибрався звідти; як мало не потрапив до Єллоустонського парку, де б він міг відпочити; як він ходив до гір Зміїної річки, але там мисливців виявилося більше, ніж ягід; як перебрався в Тетонські гори, але там йому не сподобалася багатолюдна колонія ДжексонХол. Під кінець цих мандрівок кудлай перетнув пасмо Грос Вентр і вийшов до витоку річки Грейбул — тобто несподівано втрутився у володіння й життя нашого грізлі.

З того часу, як кудлай залишив колонію Джексон-Хол, він ні разу не зустрічав людини, а до того ж тут, на новому місці, було вдосталь їжі. Він од пуза ласував різними сласними наїдками і раптом наткнувся на Вабову позначку: «Зайди, начувайтесь!»

Кудлай сперся на дерево, задравши голову вгору.

«Ого! Оце так ведмідь!» — здивувався кудлай. Вабова помітка була на цілу голову й шию вище того місця, до якого він міг дотягтися. Інший ведмідь, побачивши таку помітку, пішов би геть, але кудлай подумав, що в цих горах йому було б дуже добре, якби тільки не цей ведмідь-здоровило. Він обнюхав місце, подивився кругом, чи нема поблизу того ведмедя, і спокійно заходився знову шукати поживу.

Кроків за два від позначеного дерева лежав старий сосновий пеньок. У себе, в Біттеруті, він часто знаходив під такими пеньками мишачі гнізда. Тепер він теж перекинув пенька, але там нічого не було. Пеньок покотився до дерева з Вабовою позначкою. В хитрій голові кудлая виник відразу ж новий план. Він подивився праворуч, потім ліворуч, поглянув свинячими оченятами на пеньок і на позначку. Тоді виліз на пеньок, став спиною до дерева і зробив свою власну позначку — на цілу голову вище від Вабової. Кудлай довго терся об дерево, а потім знайшов калюжу, вивалявся в ній, знову зліз на пеньок і зробив ще одну величезну помітку та ще й підкреслив її глибокими подряпинами на корі.

Ця помітка викликала старого господаря цих розкішних місць на смертельний бій.

Хтозна, випадково чи ні, але, скочивши додолу, кудлай відкотив пеньок на попереднє місце. Потому він подався каньйоном, придивляючись, чи ніде немає ворога.

Ваб скоро виявив у своїх володіннях сліди чужого ведмедя, і відразу ж його охопила страшна лють.

Раз по раз він шукав зайду, йдучи його слідами. Але кудлай був швидконогий і хитрий, тож йому пощастило не попастися на очі Вабові. Він підходив до кожного дерева, де була Вабова позначка, ставив свою позначку якомога вище. Коли ж біля цього дерева не було ніякої приступки, він вибирав поблизу якесь інше, біля якого лежала колода чи камінь.

Незабаром Ваб побачив на багатьох деревах над своїми позначками позначки якогось величезного ведмедя, такого величезного, що він уже не був певний, чи зможе його подужати. Але Ваб був не боязкої вдачі і ладнався до бою. Щодня висліджував він чужинця, часто чув його запах, але ні разу не бачив його самого. За останні роки зір старого грізлі послабнув, і далекі предмети вже зливалися в його очах. Постійна небезпека давалася йому взнаки: він постарів, зуби й кігті його стерлися й затупилися. Його все частіше непокоїли давні рани, й хоча, коли б виникла потреба, він міг би ще поборотися з яким завгодно та ще й не одним грізлі, та все ж це постійне напруження й чекання ворога дуже погано діяли на самопочуття і навіть на здоров’я Ваба.

IV

Життя кудлая стало теж дуже неспокійне: він заплутував свої сліди і завжди був готовий до втечі, знаючи, що зустріч з Вабом загрожує йому негайною смертю. Дуже часто він, сховавшись де-небудь, спостерігав за велетнем-ведмедем, боячися, щоб вітер не доніс його запаху до Ваба. Кілька разів він був на крок від загибелі, і його рятувало тільки нахабство. Якось він врятувався тільки тим, що видряпався на скелю по такій вузькій стежці, якою не міг протиснутися Ваб. Але він і далі вперто ставив свої позначки.

Якось кудлай почув запах сірчаного джерела і пішов до нього. Він не розумів, що це таке, і його зовсім сюди не тягло. Але він звернув увагу на Вабові сліди. Відразу ж він закидав джерело грязюкою, а тоді, побачивши дерево, об яке чухався Ваб, виліз на виступ скелі і зробив свою позначку на п’ять футів вище Вабової. Потім скочив униз і почав бігати, забруднюючи джерело, воднораз не забуваючи пильно стежити за околицею. Раптом із лісу почувся шум, і кудлай так і завмер на місці. Шум дедалі ближчав та ближчав, незабаром вітер доніс і запах Ваба. Тоді кудлай злякано побіг у протилежний бік і сховався в лісі.

Це був і справді Ваб. Він підупав на здоров’ї за останній час, його давні рани знову почали ятритися, а до того ж боліло й праве плече, де й досі сиділи дві кулі. Він почував себе дуже погано і йшов, накульгуючи на хвору ногу. Підійшовши до знайомого берега, Ваб раптом учув запах ворога. Побачив він і сліди на землі — здавалося, сліди невеликого ведмедя, але очі його вже недобачали, а ніс, який ніколи не помилявся, переконував: «Ці сліди належать ведмедеві-велетню». А потім він помітив дерево з своєю позначкою, а над нею яскраво було видно позначку цього велетня. Тут уже і ніс, і очі свідчили одне й те ж, більше того, з усього було видно, що цей ведмідь тут недалеко і може ось-ось з’явитися.

Вабові нездужалося, він ослаб від болю. Йому зовсім не хотілося зараз битися. Тому, навіть не покупавшись у ванні, він повернувся і поплентався у протилежний від кудлая бік — таким чином він уперше за увесь час, відколи став дорослий, відступив перед ворогом.

Це й вирішило долю нашого Ваба. Якби він пройшов хоч п’ятдесят ярдів по слідах чужинця, то побачив би, як той тремтить напівмертвий з жаху, скоцюрбившись біля пенька на оточеній скелями галявинці, що являла і собою природну пастку. Звідси кудлай не зміг би втекти, і Ваб задушив би його в одну мить. Якби він хоч покупався у своїй ванні, до нього повернулися б колишні сила й хоробрість,— і отже, якщо не зараз, то пізніше він порахувався б зі своїм ворогом. Але Ваб пішов геть. Уперше в житті він не знав, що йому робити.

Накульгуючи, він плентався вздовж Шошонських гір і незабаром почув страшенний сморід. Цей запах він чув уже не один рік, але й досі не знав, що він означає. Тепер цей запах стояв просто на його дорозі, і цього разу Ваб помітив, що він іде з невеликої голої ущелини, на дні якої лежали кістяки й падло: звідти линув важкий задушливий запах мертвечини. Через тріщину в скелі у верхньому краї ущелини виходив смертоносний газ. Цей газ, невидимий, але отруйний, розтікався по всій ущелині і в нижньому кінці витікав з неї. Ваб знав, що від цього смороду болить голова, хилить на сон, а тому якомога швидше минув це місце і зрадів, коли вийшов у сосняк з чистим запашним повітрям.

Коли Ваб вирішив відступити раз, то він зробив так і вдруге, і втретє,— а цим самим накликав на себе нещастя. Бо, віддавши чужинцеві сірчане джерело, Ваб уже не смів туди поткнутись, а його ревматизм дедалі дужче дошкуляв йому без лікування, з кожним днем Ваб ставав уже менш та менш спроможний не тільки до боротьби, а й до втечі. Деколи, натрапивши на слід ворога, він знову відчував приплив відваги. Тоді він, як і колись, громоподібно гарикав і, переборюючи біль та накульгуючи, біг по сліду, щоб доконати чужинця. Але йому ніколи не вдавалося наздогнати таємничого велетня.

Деколи Ваб відчував присутність ворога там, де йому незручно було вступати в боротьбу. Тоді він відкладав битву до наступного разу. А коли все сприяло для битви, кудлая не було й близько, і таким чином кудлай завжди вигравав.

Бували дні, коли Ваб почував себе так погано, що й мови не могло бути про те, щоб битися, а коли йому легшало — ворог ховався від нього.

Незабаром Ваб помітив, що сліди ворога найчастіше можна зустріти на Вохаус і західних схилах Пайні — місцях, найбагатших на харчі. І коли Ваб почував себе неспроможним упоратися з ворогом, а це бувало тепер дуже часто, він туди не заходив, віддавши таким чином найкращу частину своїх володінь цьому зайді.

Минав тиждень за тижнем. Ваб усе збирався сходити покупатись, та так ніколи й не зібрався, йому ставало щодалі гірше. У нього тепер, крім задньої лапи, боліло ще й праве плече.

Довге напружене чекання битви викликало в ньому постійну тривогу, і мужність його підупала. Тепер він тільки й думав, щоб не зустрітися із зайдою, поки йому не покращає.

Отак перша невелика поступка Ваба призвела до остаточного відступу. Ваб відходив усе далі й далі вздовж Пайні, щоб не зустрічатися з кудлаєм. Він усе менше й менше знаходив харчів і від голодування почав слабнути.

Тепер він жив у нижній течії Пайні — там, де гуляв колись з матір’ю, сестрою та братами. І теперішнє життя його багато в чому нагадувало те, яке він провадив після смерті матері. Може, й причини для цього були одні і ті ж. Коли б у нього зараз була своя сім’я, то, можливо, все б пішло зовсім інакше. Якось осіннього ранку Ваб ішов, накульгуючи, осиковим гаєм. Він шукав корінців або червивих ягід чорниці, яких не їли навіть білки та тетерваки. Раптом він почув, як недалеко загуркотів, падаючи, камінь, а трохи згодом вітер доніс до нього огидний запах ворога. Ваб швидко перебрів через холоднючу воду Пайні, — колись він її перескакував,— і ця вода викликала в його ногах невимовний біль. Він відступав усе далі й далі — куди ж саме? Здавалось, у нього залишилась одна дорога — до недавно заселеної ферми.

Але там стояв шум-гам. І його ніс, найпевніший його друг, казав йому: «Вертайся, вертайся». Ваб так і зробив — повернувся назад, ризикуючи зустрітися з страшним ворогом. Він пошкутильгав понад північним берегом Пайні, ховаючись поміж деревами. Він спробував вилізти на скелю, на яку колись видирався так легко, але на середині раптом посунувся вниз. Можна було дістатися туди й обхідною дорогою. Але задля чого? Він зрозумів, що доведеться, мабуть, віддати всі свої володіння страшному зайді.

Так, той ведмідь занадто сильний, він його не подолає. І Ваб відчув, що його переможено й вигнано з власної домівки. Старий грізлі повернув на захід, назавжди полишаючи свої володіння. Його могутні ноги не мали тепер колишньої сили й швидкості, і він змушений був іти втричі повільніше, ніж колись. Час від часу він оглядався назад, чи його ніхто не переслідує. В далечині перед ним виднілися Шошонські гори. В цих недоступних горах немає ворогів, а за ними — Єллоустонський парк. Отже, вперед, вперед!

Та коли Ваб почав уже підніматися вгору непевними кроками, західний вітер доніс до нього сморід із долини Смерті, з тієї улоговини, де все було мертве, де й саме повітря несло в собі смерть. Звичайно Ваб і близько сюди не підходив, але тепер його наче щось сюди тягло. Це місце було саме на його дорозі, і він повільно наблизився до яруги й зазирнув через край. Там, унизу, на цілій незайманій туші сидів гриф, засипаючи смертельним сном. Ваб підняв угору свій сірий писок з білою бородою, яку розвівав вітер. Цей колись неприємний запах здався йому дуже принадним,— він обіцяв довгий, солодкий сон. А його тіло тепер тільки цього й бажало.

А далеко внизу, скільки сягало око, праворуч і ліворуч, простягався неозорий край, який колись належав йому, де він панував стільки років і ніхто не смів переступити йому дорогу. В усьому світі не було нічого кращого за ці землі. Але Ваб думав зараз не про їхню красу, а про те, що всі вони колись належали йому, зараз же він їх втратив, бо сила його зникла, і йому треба шукати такого місця, де б він міг спокійно відпочити.

Там, за Шошонськими горами, справді є таке місце — парк, але ж він так далеко звідси, так страшенно далеко. Та навіщо йти так далеко? Адже тут, в цій улоговині, теж можна знайти те, чого йому треба,— спокій і сон. Він це знав, його ніс, той ніс, що ніколи не помилявся, шептав: «Тут, тільки тут!»

Ваб на одну мить зупинився біля входу, думаючи, і поки він стояв, на нього війнуло смертоносними випарами, які відразу почали свою підступну роботу. Всі п’ять його почуттів, вірних його охоронців, почали засинати. Він ще постояв якусь мить, сумніваючись, його почуття уже зовсім перестали йому служити. Ваб відчував тільки одне — щось його манить і манить у долину.

Раптом у кошлатих Вабових грудях прокинулася колишня мужність. Він кинувся в улоговину. Задушливі випари відразу ж почали діяти, заповнивши його величезні груди. Спокійно ліг він на кам’янисту, голу землю і тихо заснув. А засинаючи, почував себе так гарно, так затишно, як колись на материній лапі у Грейбулі.