IV

Напруження не спало й тоді, коли вони перейшли до театральної зали, хоча всі намагалися триматись легко й невимушено. Вони розмовляли про те, про се, ніби нічого не трапилось, а Мейтленд навіть спробував пожартувати, та жарт вийшов недоречним і сконав, розчавлений фальшивим сміхом, який він викликав у присутніх.

Кент помилився, подумав Лодж, і відчув, як його охоплює жах. Ця робота несе в собі смертельний заряд психологічної вибухівки. Достатньо незначного поштовху, і почнеться ланцюгова реакція, яка спричинить розпад їхньої групи. А коли група перестане бути цілісною, пропаде багаторічна робота — довгі роки навчання, місяці, витрачені на те, щоб звикнути до спільної роботи, постійна безперервна боротьба за їхній гарний настрій, за те, щоб вони не вчепились один одному в горлянки. Зникне єднаюча віра в колектив, яка за ці місяці поступово прийшла на зміну індивідуалізмові: зламається налагоджений механізм спокійного співробітництва й узгодженості дій; знеціниться значна частина вже зробленого, бо ніякі інші вчені, незважаючи на високу кваліфікацію, не зможуть повести далі роботу, навіть коли матимуть результати досліджень, проведених тими, хто працював до них.

У кінці зали містився ввігнутий екран, попереду якого була вузенька, яскраво освітлена сцена.

За екраном, думав Лодж, сховані від людських очей трубки й генератори, звуковідтворюючий пристрій і комп’ютери — диво техніки, що втілює думки й волю людей у зримі, рухомі образи, які зараз виникнуть на екрані. Маріонетки, подумав Лодж, але маріонетки, створені людською думкою, наділені дивною, страхітливою людяністю, якої завжди бракує вирізаним з дерева фігуркам.

Колись Людина працювала самими тільки руками, обробляла шматки кременю, робила луки й стріли; пізніше вона винайшла машини, що стали ніби додатками до її рук, ці машини почали виготовляти вироби, які неможливо створити руками; тепер же Людина творила не руками і навіть не машинами, а думкою, хоча й доводилось користуватися різноманітною складною апаратурою, за допомогою якої матеріалізувалась діяльність її мозку.

Настане час, подумав Лодж, коли єдиним творцем залишиться людський мозок — без допомоги рук і машин.

Екран замерехтів і на ньому з’явилося дерево, потім ще одне, лавка, ставок з качками; на другому плані якась статуя, а віддалік, напівсховані віттям дерев, обриси високих міських будинків.

На цьому місці вони перервали Виставу напередодні. Герої Вистави вирішили влаштувати пікнік у міському парку — пікнік, що майже напевне проіснує лічені хвилини, доки комусь із них заманеться перетворити його на щось інше.

Та, можливо, сьогодні пікнік залишиться пікніком, з надією подумав Лодж, і вони доведуть цю сцену до кінця, приборкають свою фантазію. Саме сьогодні неприпустимі ніякі несподівані повороти, ніякі відхилення, адже для того, щоб допомогти героєві вибратись із лабіринту безглуздих ситуацій, які виникають при раптових змінах сюжету, необхідне значне розумове напруження, а за таких обставин це може спричинити тяжкі психічні порушення.

Сталося так, що сьогодні буде на одного героя менше, і багато залежить від того, кого саме бракуватиме.

Сцена залишалась порожньою, нагадуючи дбайливо виписаний маслом у бляклих тонах пейзаж весняного парку.

Чому вони не виходять? Чого вони чекають?

Їм уже пора з’явитися на екрані. Чого ж вони іще чекають?

Хтось надумав вітер — почувся шелест листя й по поверхні ставка пішли брижі.

Лодж уявив свого героя й вивів його на екран, сконцентрувавши думки на його незграбній ході, травинці, що стирчить з рота, на волоссі, що кучерявиться на потилиці.

Повинен же хтось почати. Будь-хто…

Сільський Дженджик заметушився, кинувся назад і зник з екрана. За хвилину він повернувся з великою плетеною корзиною в руках.

— Забув свою корзину,— повідомив він із сором’язливістю сільського мешканця.

У темряві залу почулося чиєсь хихотіння.

Здавалося, ніби все буде гаразд. Виходьте, хто там ще залишився!

На екрані з’явився Бідний Філософ — надзвичайно респектабельний чоловік, що не мав у характері анічогісінько позитивного: його імпозантна зовнішність, гордовита постава сенатора, строката жилетка й довгі сиві кучері були ширмою, за якою ховався жебрак, нероба й винятковий брехун.

— Друже мій,— вимовив він.— Друже мій.

— Який ще там друг,— заявив Сільський Дженджик.— Віддай спершу мої триста доларів.

Виходьте, хто там ще залишився!

З’явилися Чарівна Бестія і Звичайний Юнак, якого, здавалося, з хвилини на хвилину мало спіткати жахливе розчарування.

Сільський Дженджик сів навпочіпки посеред галявини, відчинив корзину й почав діставати звідти їжу: шинку, індичку, сир, таріль фруктового желе, мариновані оселедці у банці.

Чарівна Бестія, вихиляючись, пускала бісики в його бік. Сільський Дженджик почервонів і швиденько опустив голову.

Кент вигукнув з місця:

— Так тримати! Занапасти його!

Всі зареготали.

Отже, все буде гаразд. Все владнається.

Коли глядачі починають жартувати з героями Вистави, значить усе йде як слід.

— Непогана ідея, голубе,— озвалася Чарівна Бестія.— Згода.

Вона посунула до Дженджика.

Дженджик, усе ще не підводячи голови, витягав і далі з корзини всілякі наїдки,— було їх стільки, що вони навряд чи вмістилися б у десяти таких корзинах.

Кружальця копченої ковбаси, купи шніцелів, безліч цукерок, смажена гуска, а на додачу діамантове намисто.

Чарівна Бестія скрикнула від захвату й кинулася до намиста.

Бідний Філософ відламав ніжку індички і, кусаючи її потрошку, ще й вимахував нею в повітрі, аби підсилити враження від закрученої промови, яку саме виголошував.

— Друзі мої, — говорив він, уминаючи індичку.— Друзі мої, як це доречно і природно… Я підкреслюю, доречно і природно, коли щирі друзі, зустрівшись такого чудового весняного дня, щоб у товаристві один одного натішитись спілкуванням з природою в її найкращу пору, знаходять для своєї зустрічі такий відлюдний і тихий закуток у самому серці безжального міста…

Він міг просторікувати годинами, якщо його не зупинити. Але зараз, у такій ситуації, конче необхідно було будь-що зупинити його.

Хтось випустив у ставок мініатюрного кита, який нагадував швидше дельфіна; цей кит вистрибував з води, описував у повітрі граціозну дугу і, полохаючи качок, що не знати звідки взялись і плавали у ставку, бебехався знов у воду.

На екран виповзло Інопланетне Чудовисько і сховалося за деревом. Одразу було видно, що це не на добре.

— Стережіться! — вигукнув хтось із глядачів, але актори мов оглухли. Часом вони бували неймовірно безголові.

На екрані з’явилися попідручки Безпорадна Сирітка й Вусатий Злодій (і це теж не до добра), за ними простував Представник Неземної Дружньої Цивілізації.

— А де ж це наша Юна Красуня? — запитав Вусатий Злодій.— Ніби вже всі зібралися, крім неї.

— Ще приплентається, — сказав Сільський Дженджик. — Я бачив, як вона в наріжній кімнаті дудлила джин.

Філософ урвав свою промову на півслові, ніжка індички завмерла в повітрі. Його сріблясте волосся ефектно стало дибки, і він рвучко повернувся до Сільського Дженджика.

— Ви невихована людина, сер, — промовив він.— Сказати щось подібне міг досі тільки найпослідущий хам!

— Мені однаково,— заявив Дженджик.— Що не кажіть, а моя правда.

— Відчепіться від нього, — заверещала Чарівна Бестія, все ще милуючись діамантовим намистом.— Ви не смієте обзивати мого друга хамом.

— Облиште, Ч.Б., — втрутився Звичайний Юнак. — Краще тримайтеся від них якнайдалі.

— Заткни писок! — швидко обернувшись до нього, гарикнула вона.— Ти, брехло собаче. Не тобі мене повчати. Виходить, говорячи про мене можна користуватися самими ініціалами, ніби немає в мене нормального імені? Опудало, шантажист нещасний! Ану, забирайся геть!

Філософ повагом виступив наперед, нахилився й махнув рукою. Напівоб’їдена ніжка індички вдарила Дженджика в щелепу.

Дженджик вхопив смажену гуску й поволі випростався.

— Он воно як…— процідив він.

І шпурнув у Філософа гуску. Вона влучила просто в строкату жилетку й заляпала її жиром.

Ой лишенько, подумав Лодж. Кепські справи. Чому Філософ так дивно поводиться? Чому вони не змогли хоча б сьогодні завершити це звичайним дружнім пікніком? Чому той, хто створив Філософа, примусив його жбурляти цю ніжку?

І чому він, Бейярд Лодж, примусив Дженжика шпурнути гуску?

І, вже запитуючи самого себе, Лодж похолов, а коли в його свідомості сформувалась відповідь, у нього виникло відчуття, ніби чиясь рука стискує йому нутрощі.

Він зрозумів, що це взагалі не його робота.

Лодж не примушував Дженджика кидати гуску. І хоча його тоді охопили гнів і лють, він не наказував подумки своєму героєві відповідати таким чином.

Лодж уже не так уважно дивився Виставу; свідомість його роздвоїлась: він продовжував стежити за дією, і водночас сперечався сам з собою та шукав пояснення тому, що трапилося.

Фокуси апаратури. Це вона примусила Дженджика шпурнути гуску — адже машина знала не гірше за людину, яку реакцію може викликати такий ляпас. Машина спрацювала автоматично, не чекаючи відповідної команди… мабуть, упевнена в тому, якою та буде.

Логічно, доводила одна частина його свідомості другій, що машині відомо, як людина реагує на той чи інший подразник, і логічно, що, знаючи це, вона спрацьовує автоматично.

Філософ, ударивши Дженджика, обережно відступив назад і випростався, ніби по команді «струнко», тримаючи «на караул» напівобгризену й заяложену ніжку індички.

Чарівна Бестія заплескала в долоні й вигукнула :

— Тепер ви повинні битись на дуелі!

— Атож, міс, — сказав Філософ, не змінюючи пози.— Саме тому я його і вдарив.

Гусячий жир повільно скапував з елегантної жилетки, але вираз його обличчя й постава свідчили про те, що сам він вважає себе одягненим бездоганно.

— Треба було кинути рукавичку, — зауважив Звичайний Юнак.

— У мене немає рукавичок, сер,— чесно зізнався Філософ, хоч це й так було ясно.

— Але ж це жахлива помилка,— наполягав Звичайний Юнак.

Вусатий Злодій відкинув поли піджака й витяг із задніх кишень штанів два пістолети.

— Я завжди ношу їх при собі,— сказав він з масною усмішкою.— Про всяк отакий випадок.

Ми повинні якимось чином розрядити атмосферу, подумав Лодж. Це необхідно припинити. Так не може тривати далі. Це вже виходить за всякі рамки.

Він примусив Сільського Дженджика промовити :

— Я тобі ось що скажу. Не до душі мені ці пустощі зі зброєю. Можна випадково когось підстрелити.

— Від дуелі тобі не відкараскатися, — заявив кровожерливий Злодій, тримаючи обидва пістолети в одній руці, а другою підкручуючи вуса.

— Він має право вибирати зброю,— зауважив Звичайний Юнак.— Як покривджений…

Чарівна Бестія перестала плескати в долоні.

— Не втручайся не в свої справи,— заверещала вона.— Мамин синок. Та ти просто не хочеш, щоб вони бились.

Злодій вклонився.

— Право вибирати зброю належить Дженджикові,— оголосив він.

— Сміх та й годі! — проспівав Представник Неземної Дружньої Цивілізації. — До чого ж усі люди кумедні.

З-за дерева виткнулася голова Інопланетного Чудовиська.

— Облиште їх, — проревло воно своїм огидним акцентом. — Коли їм заманулося битись, нехай б’ються.— Засунувши у пащу кінчик хвоста, воно згорнулося колесом і покотилося. З шаленою швидкістю воно промчало кругом ставка, не перестаючи бубоніти: — Нехай б’ються, нехай б’ються, нехай б’ються…— І знову швиденько сховалося за дерево.

— Мені здавалося, що це пікнік,— жалібно промовила Безпорадна Сирітка.

Ми всі так вважали, подумки відзначив Лодж.

Хоча ще до початку вистави можна було заприсягнути, що пікнік довго не протримається.

— Виберіть зброю, будь ласка, — надміру ввічливо звернувся Злодій до Дженджика.— Пістолети, ножі, мечі, бойові сокири…

Що-небудь смішне, подумав Лодж. Треба запропонувати щось безглузде. І він примусив Дженджика вимовити:

— Вила. На відстані трьох кроків.

На екран, мугикаючи застольну пісню, випурхнула Юна Красуня. Вона була надміру збуджена.

Та, побачивши Філософа, з чиєї жилетки скапував жир, Злодія, що стискав у кожній руці по пістолету, Чарівну Бестію, що видзвонювала діамантовим намистом, вона вклякла на місці й запитала:

— Що тут відбувається?

Бідний Філософ нарешті розслабився й самовдоволено потер руки.

— Як чудово! — радісно вигукнув він, обдаровуючи всіх своєю прихильністю.— Нарешті ми зібралися всі, дев’ятеро…

Еліс Пейдж, що була в залі, підскочила, схопилася руками за голову, стисла долонями скроні й, замружившись, істерично скрикнула…