3. Дід Улян

Дід Улян — буркотун. Хтозна, чи він народився такий, а чи на старість збуркотівся. Тільки ж не буркотіти дід Улян просто не може.

Найгірше дідові взимку, коли мороз з хати не випускає.

— Ох, піч моя, піч, — зітхає дід.— Коли б я на тобі, а ти на коні — славний би козак з мене був! І хто оцю зиму придумав, добра б йому не було!

А повесніє, то й дід Улян з хати дибуляє. Сяде собі на ганочку, покрекче-покрекче, вмощуючись на осонні, і вже шукає причини, аби побуркотіти. Угледить курку та:

— Хіба ж у нас кури? Яєць з них катма, тільки просо марно переводять. Курка у лісі — немов та зозуля безрідна, гнізда не тримається, несеться все потайки. Тільки й роботи, що шукай — куди вона, капосна, яйце заховала. Нишпори попід кущами, доки спина не заклякне. Ну, чого сокориш? А киш, вража личино, щоб мої очі тебе не бачили!

І замахає на курку руками.

Муха підбіжить, хвостом заметляє, дід Улян і до неї:

— Чого підлещуєшся? Хазяйські собаки день і ніч господу стережуть, а тобі аби хвостом крутити та кусні виканючувати. Або ж у лісі з отим шибеником ганяти.— Шибеник — то Федь, звісно.— Сто разів казав: заведіть бодай гончака, хоч зайців ловив би, от і користь була б. На селі собака — то поміч, а в нас — на посміх. А цю-цю! Ось візьму добру лозину…

Нашорошивши вуха, Муха слухає діда. Ще й голову набік схилить, ще й усміхається — блискає білими зубами. Здається, їй до вподоби, як дід Улян свариться. Та й дід Улян не візьме лозини, не прожене Муху від себе, бо навіть Федь частенько втікає від дідового буркотіння, а Муха охоче слухає. Вона лягає біля дідових ніг, простягає передні лапи, кладе на них голову й скоса лагідно позирає на діда. Дід буркотить, Муха слухає, а сонечко пригріває. Тільки тепер і розваги тієї у діда.

Федеві гірше, бо ж дід вимагає послуху, а послух, як відомо, річ не вельми приємна. Виправдовування ж дід не хоче приймати.

— А, сякий-такий, сухий та немазаний! Чому знову штани подер? Чи ті штани на деревах ростуть? І де ти знову цілий день прошвендяв? Та ще й собаку із собою забрав. Нехай злодії нахопляться, а собаку як та вода умила. І як воно не набридне? Йому б усе дурничками. Гляди, добігаєшся в мене. Тоді хоч скач, хоч плач, а я тебе провчу! Пошлю тебе до голови по розум!

Та Федь знає, що то тільки на словах дід Улян такий сердитий, а насправді він Федя ніколи й пальцем не торкне. І не тому, що дід дуже старенький і Федя йому не наздогнати. Якби й наздогнав, все одно Федеві б ні плакати, ні скакати не довелося. Дід Улян нікого не кривдить, тільки й того, що буркотить.

Іноді на діла «находить», то коли руки сверблять до роботи.

— Без діла сидіти — можна й одубіти, — мурмоче дід Улян і бере сапку або лопату, якщо це влітку, й простує на город.

Город у них великий і гарний, але дідові й тут все не до вподоби. І не в пору посіяно чи посаджено, а як і в пору, то все ж не до ладу. Ось коли він жив на селі, то кращого городу, як у нього, ні в кого не було. Там капуста росла завбільшки з добре відро, квасоля родила така буйна, що й тички ламала, а по дідову картоплю приходили люди здалека, щоб випросити собі на розвід: отака була сипка та добра картопля!

Дідові руки тремтять, лопата не хоче слухатись. Він гудить лопату: і тупа вона, мов глиняний черепок, і земля тверда, з корінцями, не така, як на селі. На селі ж бо така земля, що дитину посади, то виросте, не те що в лісі. Та й що доброго може бути в лісі? Ні, таки він не втерпить і поїде до тітки Ярини в Ковалівку, бо там його завжди всі шанували, а тут і шанувати нікому. Сиди, старий, та чухай лисину.

— Ось покиньте, тату, чи вам не сидиться?—озивається мама й одбирає у діда лопату.— Спочивайте собі на здоров’ячко.

А як дідові набридло спочивати? Все життя працював, утоми не знав, а тепер спочивати втомився. Ех, старість не радість… І де та сила поділася? Тепер не те що кінь копитом, а й курка лапою загребе.

А замолоду ж дід Улян! Найкращий орач, найкращий сівач і найперший порадник в селі у всякому ділі. Та хіба ж тільки в селі? Гай-гай! Багато де побував дід Улян на своєму довгому-довгому віку.