Розділ четвертий

Довго Нарцисові спроби взяти облогою і розкрити Ґольдмундову таємницю були безуспішними. Він довго, як здавалося, зовсім надаремне намагався розбудити його, навчити мови, якою можна було б ту таємницю розказати.

Те, що друг розповів йому про своє походження та домівку, картини не прояснило. Був там дещо розпливчастий, без чітких рис, але шанований батько і ще легенда про вже давно чи то зниклу, чи то померлу матір, яка була тепер тільки безбарвним іменем. Поступово досвідчений у читанні душ Нарцис збагнув, що його друг належав до тих людей, у яких пропав шматок їхнього життя, які під тиском якихось обставин або чарів мусили змиритися з тим, що забули частину свого минулого. Він усвідомлював, що просто розпитувати й повчати тут користі не принесе, він також бачив, що занадто повірив у силу розуму та забагато й надаремне говорив.

Недаремною, утім, була любов, що пов’язувала його із другом, та звичка проводити разом багато часу. Незважаючи на глибокі протилежності їхньої вдачі, вони багато навчилися один від одного; між ними окрім мови розуму поступово повстала мова душ, мова знаків, так як ото два житла, коли між ними може і є дорога, по якій котяться вози і їдуть вершники, але притому виникає ще й багато малих, іграшкових стежок, обхідних доріг, таємних стежин: доріжка для дітей, стежки для закоханих, ледь помітні стежини котів та собак. Поступово натхненна сила уяви Ґольдмундової душі якимись чародійними стежками проникла в думки друга та в його мову, і той навчився розуміти й відчувати без слів суть і природу Ґольдмунда. У світлі любові повільно дозрівали нові зв’язки між душами, слова прийшли пізніше. І так дійшло між ними одного разу зовсім несподівано для обох до розмови, у вільний від уроків день, у бібліотеці—до розмови, яка торкнулася самісінької серцевини їхньої дружби і яка пролила на неї зовсім нове світло.

Вони розмовляли про астрологію, якою в монастирі не займалися, вона тут була забороненою. Нарцис сказав, що астрологія — це спроба ввести порядок та систему в багатоманітність людських типів, доль та призначень. Тут Ґольдмунд вставив: «Ти постійно говориш про розбіжності — я поступово зрозумів, що це в тебе така характерна особливість. Коли ти говориш про якусь велику відмінність, яка, наприклад, існує між тобою та мною, то мені здається, що відмінність полягає не в чому іншому, як у твоїй дивовижній одержимості вишукувати відмінності!»

Нарцис: «Звичайно, тут ти потрапив у точку. Справді, для тебе відмінності не дуже важливі, а мені вони видаються чимось найважливішим. Я по своїй суті учений, моє призначення — це наука. А наука, кажучи твоїми ж словами, це ніщо інше як, власне, «одержимість у вишукуванні відмінностей». Краще її суті й означити не можна. Для нас, людей науки, немає нічого важливішого, як встановлення відмінностей, наука й означає мистецтво відрізняти. Наприклад, знаходити у кожній людині риси, що відрізняють її від інших, це означає ту людину пізнати».

Ґольдмунд: «Ну так. В одного селянські постоли, це — селянин, в іншого на голові корона, він — король. Це й справді відмінності. Але їх видно й дітям і без будь-якої науки».

Нарцис: «Проте коли селянин і король обидва вбрані у той самий одяг, то дитя вже більше не може їх розрізнити».

Ґольдмунд: «Наука теж не може».

Нарцис: «І все-таки, мабуть, може. Вона хоч і не розумніша від дитини, погодьмось із цим, але вона терплячіша, вона помічає не лише найочевидніші ознаки».

Ґольдмунд: «Так робить і кожна розумна дитина. Вона впізнає короля по погляду або по поставі. А коротко кажучи: ви, вчені,— зарозумілі, ви нас, тих інших, вічно маєте за дурніших. Можна бути і без тої всієї науки дуже розумним».

Нарцис: «Мені приємно, що ти починаєш це усвідомлювати. От, незабаром ти побачиш також, що я маю на увазі не розум, коли говорю про відмінності між тобою і мною. Я ж не кажу, що ти розумніший чи дурніший, кращий чи гірший. Я тільки кажу, що ти інакший».

Ґольдмунд: «Це легко зрозуміти. Але ж ти говориш не лише про відмінності в ознаках, ти часто говориш і про відмінності долі, призначення. Чому, наприклад, ти повинен був би мати інше призначення, ніж я? Ти, як і я, християнин. Ти, як і я, вирішив піти у монастир, ти, як і я, дитя доброго небесного батька. У нас та сама мета — вічне блаженство. Наше призначення те саме — повернення до Бога».

Нарцис: «Дуже добре. У підручнику догматики й справді кожна людина подібна до іншої, але не в житті. Мені здається, що улюблений син Спасителя, на грудях якого Він спочивав, і той інший учень, який Його зрадив — вони ж обидва не мали того самого призначення?»

Ґольдмунд: «Ти софіст, Нарцисе. Цією дорогою ми не наблизимось один до одної«».

Нарцис: «Ми ніякою дорогою не наблизимося один до одного».

Ґольдмунд: «Не кажи так!»

Нарцис: «Я зовсім серйозно. Наше завдання полягає не в тому, щоб наблизитися один до одного, так і сонце й місяць не можуть зблизитися, чи море й суходіл. Ми з тобою, любий друже, це — сонце й місяць, море й суходіл. Наша мета полягає не в тому, щоб перейти один в одного, а щоб один одного пізнати, бачити в іншому і вчитися шанувати в ньому те, ким він є: протилежністю й доповненням іншого».

Ґольдмунд розгублено схилив голову, обличчя його було засмученим.

Зрештою він сказав: «Це тому ти так часто не сприймаєш всерйоз мої думки?»

Нарцис якусь хвилю вагався з відповіддю. Потім він сказав чистим і твердим голосом: «Так, це тому. Ти повинен призвичаїтися, любий Ґольдмунде, що я лише тебе самого сприймаю всерйоз. Повір мені, я кожен тон твого голосу, кожен твій рух, кожну твою усмішку сприймаю всерйоз. Але думки твої я сприймаю не так серйозно. Серйозно я сприймаю в тобі те, що вважаю суттєвим і необхідним. Навіщо ти хочеш бачити, що власне твоїм думкам надають особливої ваги, коли в тебе так багато інших обдарувань?»

Ґольдмунд гірко усміхнувся: «Ну я ж казав, що ти мене завжди сприймав просто як дитину!»

Нарцис на піддавався. «Частину твоїх думок я вважаю дитячими. Пригадай собі, ми ось розмовляли про те, що розумна дитина зовсім не дурніша від вченого. Але коли дитина хоче говорити про науку, то вчений хіба не буде це сприймати всерйоз».

Ґольдмунд запально вигукнув: «Навіть якщо ми зараз не говоримо про науку, ти мене висміюєш! Ти чиниш завжди так, ніби вся моя побожність, всі мої зусилля досягнути успіхів у навчанні, моє бажання стати монахом — це лише хлоп’яцтво!»

Нарцис глянув на нього з поважним виглядом: «Я сприймаю тебе всерйоз, коли ти — Ґольдмунд. Але ти не завжди Ґольдмунд. Я не бажаю нічого іншого, тільки щоб ти цілком і повністю був Ґольдмундом. Ти не вчений і не монах — вченого чи монаха можна зробити і з простішої породи. Тобі здається, що ти порівняно зі мною не такий вчений, не так майстерно мислиш логічно, ти замало побожний. О ні, проте мені здається, що ти замало є самим собою».

Хоча Ґольдмунд, розгублений, навіть ображений, після цієї розмови пішов геть, та вже через кілька днів він сам виявив потребу її продовжити. Але на цей раз Нарцисові вдалося так подати йому картину відмінностей їхніх натур, що вона стала для Ґольдмунда прийнятнішою.

Нарцис розговорився, він був збуджений, відчував, що сьогодні Ґольдмунд сприймав його слова відкритіше й охочіше, що він має над Ґольдмундом владу. Піддавшись спокусі свого успіху, він сказав більше, ніж мав на меті, дозволив зачарувати себе своїми ж власними словами.

— Поглянь,— сказав він,— є лише один-єдиний пункт, у якому я тебе перевершую: я не сплю, тоді як ти прокинувся лише наполовину, а часом спиш глибоким сном. Тим, хто не спить, я називаю такого, хто розуміє й усвідомлює себе самого, свої найглибинніші, безтямні сили, потяги та слабості і вміє з ними рахуватися. Навчитися тобі цього — це і може бути сенсом твоєї зустрічі зі мною. У тебе, Ґольдмунде, дух і природа, свідомість і світ уяви дуже далекі одне від одного. Ти забув своє дитинство, воно домагається тебе із глибин твоєї власної душі. І воно змушуватиме тебе страждати, аж поки ти його не почуєш.— Але досить про це! В бадьорому стані, як я вже казав, я сильніший від тебе, переважаю тебе і можу тому бути тобі корисним. Але в усьому іншому, мій любий, це ти мене переважаєш — чи радше, так буде, як тільки ти віднайдеш себе».

Ґольдмунд зачудовано слухав, та при словах «ти забув своє дитинство» він здригнувся, ніби вражений стрілою. Проте Нарцис цього не помітив, він за звичкою під час розмови надовго заплющував очі або дивився прямо перед собою, наче так йому було легше підшукувати слова. Він не помітив, як Ґольдмундове обличчя пересмикнулось і зблідло.

— Я переважаю тебе! — затинаючись, промовив Ґольдмунд, щоб тільки щось сказати, він ніби заціпенів.

— Звісно,— продовжував говорити Нарцис,— натури подібні до тебе, оті із сильними та ніжними почуттями, люди натхненні, мрійники, поети, закохані, вони майже завжди переважають нас, людей учених. Ваше походження — від матері. Ви живете сповна, вам дано силу любові і вміння переживати. Ми, люди духу, хоча часто й здається, що вказуємо вам дорогу та керуємо вами, на повну не живемо, ми живемо ніби на висушеній землі. Вам належить повнота життя, саме вам — сік плодів, вам — сад любові, чудова країна мистецтва. Ваша домівка — це земля, а наша — ідея. Небезпека для вас — це потонути у чуттєвому світі, а для нас — задихнутися у безповітряному просторі. Ти — митець, а я мислитель. Ти спиш на ірудях матері, а я чуваю в пустелі. Мені світить сонце, тобі — місяць і зорі, твої сни — про дівчат, а мої — про хлопців…»

Із широко розкритими очима Ґольдмунд слухав, як Нарцис говорив у якомусь сп’янінні власними словами. Деякі з його слів вразили Ґольдмунда, наче ніж, від останніх слів він зблід і заплющив очі, і коли Нарцис це помітив і збентежено запитав, що трапилось, то Ґольдмунд, весь аж білий, відповів згаслим голосом: «Мені вже одного разу трапилося, що я перед тобою розклеївся і мусив заплакати — ти собі пригадуєш. Це не може повторитися, я б собі цього ніколи не пробачив — і тобі теж! А зараз негайно йди геть і залиш мене, ти сказав жахливі слова».

Нарцис страшенно розгубився. Слова захопили його, у нього було відчуття, що він говорив краще, ніж зазвичай. І ось він зі збентеженням побачив, що одне з його слів глибоко вразило друга, що якимось чином він зачепив його за живе. Йому було в цей момент важко залишити його самого, якусь мить він вагався, складки на Ґольдмундовому чолі попередили його, що треба піти. Спантеличений Нарцис побіг геть, щоб дати другові побути на такій потрібній тому самоті.

Цього разу перенапруження у Ґольдмундовій душі у сльози не вилилося. Важко дихаючи, із блідим, як смерть, обличчям, з опущеними руками стояв він із почуттям глибокої та невиліковної рани, так, ніби друг раптом завдав йому ножем удару в самісінькі груди, серце його стислося, як перед смертю. Знову це був той самий жалюгідний стан, що й колись, тільки значно сильніший, знову щось душило ізсередини, таке відчуття, ніби він повинен був дивитися у вічі чомусь жахливому, чомусь зовсім нестерпному. Та цього разу ніяке полегшення від сліз не допомогло б витримати такий стан. Пресвята Мати, що ж це таке було? Щось трапилося? Його вбили? Він убив? Що такого жахливого було сказано?

Насилу переводячи подих, він, немов отруєний, аж до надриву був переповнений таким почуттям, ніби йому треба було визволитися від чогось смертоносного, що глибоко сиділо у нього всередині. Рухаючись, як плавець, він кинувся з кімнати, нічого не усвідомлюючи, він утікав у найтихші, найбезлюдніші кутки монастиря, переходами, сходами, й назовні, на чисте повітря. Він потрапив у найпотаємніший притулок монастиря, на кружґанок, де над кількома зеленими грядками розкинулося чисте сонячне небо й у холодне повітря з кам’яного льоху несміливо вплітався солодкими нитками запах троянд.

Не здаючи собі справи, Нарцис цієї хвилі вчинив те, до чого вже давно прагнув: він назвав по імені злого духа, який вселився у його друга, він того духа викликав. Якесь із його слів зачепило таємницю у Ґольдмундовому серці, і вона почала чинити опір, відгукнувшись шаленим болем. Нарцис довго блукав монастирем, шукаючи друга, та ніде його не знайшов.

Ґольдмунд стояв під одним із важких круглих кам’яних склепінь, що вели із переходів до садка перед кружґанком, із кожної колони склепіння втупилися у нього три звірячі голови, кам’яні голови чи то собак, чи то вовків. Всередині у нього жахливо роз’ятрювалась рана, і не було якогось виходу на світло, якоїсь дороги до здорового глузду. Від смертельного страху йому перехопило дух і стиснувся шлунок. Механічно поглянувши вгору, він бачив один із капітелів з трьома звірячими головами, і йому відразу почало ввижатися, що у нього всередині сиділо три дикі голови, які вирячилися і гарчали.

— Я ось-ось помру,— відчув він із жахом. І тут же, тремтячи від страху, відчув: «Я зараз збожеволію, зараз мене загризуть ці три морди».

Здригаючись, він опустився на підніжжя колони, біль був занадто сильним, він досягнув своєї найвищої межі. Ґольдмунд знепритомнів, безсилий, із осунутим обличчям занурився він у такий жаданий для нього стан забуття.

В абата Даніеля був не дуже веселий день, до нього прийшло двоє літніх монахів; дуже збуджено лаючись і дорікаючи один одному, вони знову розлючено сварилися через якісь старі, як світ, дрібниці та ревнощі. Слухав він їх аж занадто довго, тривалий час повчав, та це було надаремне, зрештою відіслав їх зі строгими словами, наклавши на кожного дуже сувору покуту, серцем відчуваючи, що його дії не мали жодної користі. Зовсім виснажений, він усамітнився у каплиці нижньої церкви, помолився, знову підвівся на ноги, покращити свій настрій йому так і не вдалося. Його привабив легкий запах троянд, яким віяло із кружганку, він на хвилю вийшов туди, щоб вдихнути свіжого повітря. Там він знайшов школяра Ґольдмунда, який лежав непритомний на кам’яних плитах. Засмучено він подивився на нього і був наляканий блідістю та безсиллям на обличчі хлопця, зазвичай такому молодому і вродливому. День сьогодні був не особливо вдалий, а тут на тобі ще й оце! Він спробував підвести юнака, але вага виявилася для нього завеликою. Глибоко зітхнувши, старий пішов геть, щоб покликати двох молодших братів, аби вони винесли Ґольдмунда нагору, і послав на додачу й отця Ансельма, монастирського цілителя. Одночасно він послав за Нарцисом. Той незабаром знайшовся і постав перед ним.

— Ти вже знаєш? — запитав він.

— Про Ґольдмунда? Так, прошу отця, я саме почув, що він чи то хворий, чи то з ним трапився якийсь нещасний випадок, його ніби-то принесли.

— Авжеж, коли я знайшов його, він лежав на кружґанку, де йому, власне, нема чого шукати. З ним нічого не трапилося, він просто знепритомнів. Мені це не подобається. І здається мені, що ти повинен якось бути причетним до цієї справи, або ж щось знаєш про неї, адже він твій щирий друг. Говори.

Нарцис, як завжди володіючи собою та слідкуючи за своїми словами, коротко прозвітував про свою сьогоднішню розмову із Ґольдмундом і як несподівано бурхливо вона на нього подіяла. Абат незадоволено похитав головою.

— Дивні це розмови,— сказав він і примусив себе заспокоїтися.— Те, що ти мені тут описав, це розмова, яку можна було б назвати втручанням у чужу душу, це, хочу зауважити, душпастирська розмова. Але ж ти не духівник Ґольдмунда. Ти взагалі не душпастир, ти ще й свячення не прийняв. Як так вийшло, що ти із учнем говориш тоном порадника про речі, які стосуються лише духівника? Наслідки, як ти бачиш, були кепські.

— Наслідків,— промовив Нарцис м’яким, але твердим тоном,— ми ще не знаємо, прошу отця. Я був трохи переляканий їх бурхливою дією, але я не сумніваюся в тому, що наслідки нашої розмови будуть добрими.

— Наслідки ми побачимо. Однак зараз я говорю не про них, а про твій вчинок. Що тебе змусило вести з Ґольдмундом такі розмови?

— Як Ви знаєте, він мій друг. Я особливо прихильний до нього, і мені здається, я розумію його особливо добре. Ви називаєте мою поведінку супроти нього душпастирською. Я не приписував собі ніякого духовного авторитету, я просто вважав, що знаю його трохи краще, ніж він сам себе знає.

Абат знизав плечима.

— Знаю, це твоя спеціальність. Будемо сподіватися, що при цьому ти не наробив нічого поганого. То Ґольдмунд що, хворий? Я маю на увазі: йому чогось бракує? Він що, безсилий? Погано спить? Нічого не їсть? У нього щось болить?

— Ні, до сьогодні він був здоровий. Тілом — здоровий.

— А взагалі?

— Душею він, проте, хворий. Ви знаєте, він у тому віці, коли починається боротьба зі статевим потягом.

— Знаю. Йому сімнадцять?

— Вісімнадцять.

— Вісімнадцять. Ну так. Цілком на часі. Але ж ця боротьба — це щось природне, через що кожен повинен пройти. Не можна ж його через це називати душевнохворим.

— Ні, прошу отця, тільки тому ні. Але Ґольдмунд уже раніше був хворим душею, вже давно, тому для нього ця боротьба небезпечніша, ніж для інших. Він страждає, я так гадаю, тому, що він забув частину свого минулого.

— Справді? І що це за частина?

— Це його мати й усе, що з нею пов’язане. Я теж нічого про це не знаю, знаю лише, що там має бути джерело його хвороби. Ґольдмунд, здається, не знає про свою матір нічого, крім того, що він її рано втратив. Проте складається враження, що він її соромиться. Однак це саме від неї він повинен був успадкувати більшість своїх обдарувань, бо те, що він може розповісти про свого батька, не дозволяє побачити в батькові людину, яка має такого гарного, високообдарованого й незвичайного сина. Знаю я все це не з розповідей, свої висновки я роблю завдяки симптомам.

Абат, який спочатку такі розмови висміював як не по літах розважливі та зарозумілі і йому видавалося, що справа ця — суцільний надокучливий клопіт, замислився. Він пригадав собі Ґольдмундового батька, того трохи бундючного й потайливого чоловіка, він раптом знову згадав собі також, пошукавши в пам’яті, тих кілька слів, які той сказав йому про Ґольдмундову матір. Вона, мовляв, зганьбила його й утекла, і він доклав усіх зусиль, аби вибити синочкові з голови спогади про матір та придушити в ньому будь-які успадковані від неї вади. Це, як здається, вдалося, і хлопець бажає, аби спокутувати те, чого бракувало матері, присвятити своє життя Богові.

Ще ніколи не був Нарцис такий нелюбий абатові, як сьогодні. І все ж таки — як добре порадив цей вічно поглинутий роздумами мрійник, і справді, як добре, здавалося, він знав Ґольдмунда!

Під кінець, коли його ще раз запитали про сьогоднішні події, Нарцис сказав: «Такого сильного потрясіння, якого нині зазнав Ґольдмунд, я не домагався. Я йому нагадав про те, що він сам себе не знає, що він забув своє дитинство і свою матір. Якесь із моїх слів мало його вразити і проникнути в темряву, проти якої я вже давно боровся. Він був ніби збитий з пантелику, дивився на мене так, ніби вже й не знає ні мене, ні себе самого. Я часто казав йому, що він спить, що він не прокинувся цілком і повністю. А тепер він збудився, я в цьому не сумніваюся».

Його відпустили, без догани, але тимчасово заборонили відвідувати хворого.

Тим часом отець Ансельм наказав покласти хворого в ліжко і сидів біля нього. Йому здавалося, що повертати Ґольдмунда до притомності сильнодійними засобами недоцільно. Юнак мав дуже вже поганий вигляд. Старий із добрим зморшкуватим обличчям приязно дивився на хлопця. Наразі він спробував у нього пульс і послухав його серце. Звичайно, думав він, хлопчисько з’їв щось не те, що треба, жменьку кислиць чи ще щось таке немудре, ми це вже проходили. Язика побачити він не міг. Ґольдмунд йому дуже подобався, але його друга, цього не по літах дозрілого, занадто молодого вчителя, він терпіти не міг. І на от, маєш тобі. Ну та ясно, що Нарцис був причетний до цієї дурної історії. І навіщо треба було такому жвавому, яснооокому юнакові, такій милій дитині природи зв’язатися з цим чванливим ученим, цим марнославним грамотієм, якому його грека була важливіша за все, що є на світі живого!

Коли через тривалий час двері відчинилися й увійшов абат, отець усе ще сидів і пильно вдивлявся в обличчя непритомного. Яке ж то було миле, юне, незлобиве обличчя, і от хтось сидить біля нього, хоче допомогти і, ймовірно, не зможе цього зробити. Звичайно, що причиною могли бути кольки, він призначить гаряче вино, ще, може, ревінь. Та чим довше він вдивлявся у бліде, аж позеленіле, перекошене обличчя, тим більше його підозри схилялися до іншої причини, значно тривожнішої. В отця Ансельма був досвід. Протягом свого довгого життя він надивився на шаленців. Він вагався висловити підозру навіть собі самому. Він почекає й спостерігатиме. Але ж, подумав він розгнівано, якщо цього юнака справді було зачаровано, то винного не треба буде шукати дуже далеко і йому буде непереливки.

Абат підійшов ближче, оглянув хворого, обережно підняв йому догори одну повіку.

— Можна його розбудити? — запитав він.

— Я би ще почекав. Серце здорове. Ми не можемо нікого допускати до нього.

— Це небезпечно?

— Не думаю. Ніяких поранень, ніяких слідів удару чи падіння. Він непритомний, можливо, це були просто кольки. При сильних болях людина втрачає свідомість. Якби це було отруєння, він би мав гарячку. Ні, він знову прийде до тями й буде жити.

— А це не могло статися через стан його душі?

— Я не можу цього заперечувати. Хіба ми щось знаємо? Можливо, він пережив сильний переляк? Вістку про смерть? Затяту суперечку, якусь образу? Тоді б усе можна було пояснити.

— Цього ми не знаємо. Потурбуйтеся, щоб до нього нікого не впускали. Я прошу Вас залишатися з ним, поки він не прийде до тями. Якщо йому стане гірше, то покличте мене, навіть серед ночі.

Перед тим як піти старий чоловік ще раз нахилився над хворим; він подумав про його батька і про день, копи до нього привели цього вродливого, веселого хлопця з білявим волоссям, і як вони всі відразу його полюбили. І йому було приємно бачити його тут, у монастирі. Проте Нарцис мав рацію: хлопець нічим не нагадував свого батька! Ох, як же багато всюди клопоту, якими ж невідповідними є наші вчинки! Може, він щось прогавив у цьому бідному хлопцеві? Чи мав він доброго духівника? Хіба було добре, що в монастирі в справах цього учня не розбирався ніхто, крім Нарциса? Хіба міг йому допомогти той, хто ще сам був послушником, сам не був ані братом, ані свячень не прийняв, і в усіх думках та поглядах якого було щось таке неприємно зверхнє. Одному Богові відомо, може, й Нарцисом уже віддавна піклувалися неправильно? Одному Богові відомо, чи він за маскою послуху не ховав чогось лихого, може, він був язичником? І за все, чим ці обидва юнаки могли колись стати, за все він був відповідальним.

Коли Ґольдмунд прийшов до себе, було темно. Він відчував, що в голові в нього порожньо і йому паморочиться. Відчував, що лежить у ліжку і не знав, де він; він про те не думав, йому було байдуже. Де ж він побував? Звідки прийшов, що то була за чужа йому країна пережитого? Він десь побував, дуже-дуже далеко, щось бачив, щось надзвичайне, чудове, жахливе і незабутнє — і все-таки забув його. Що ж це перед ним там виникло, таке велике, болісне, блаженне, і потім знову зникло?

Ґольдмунд уважно вслухався в себе, туди, де сьогодні щось прорвалося, щось трапилося — що це було? Потворні клубки образів перекочувалися перед ним, він бачив собачі голови, три собачі голови, і вдихав запах троянд. О, як йому було боляче! Він заплющив очі. О, як жахливо боляче йому було! Він знову заснув.

Він прокинувся знову, і коли ще швидкоплинний світ снів тільки зникав, він щось побачив, знову відшукав образ і здригнувся, ніби у стані якоїсь болісної насолоди. Він бачив, він знову став зрячим. Він бачив Її. Він бачив Велику, Променисту, з повними квітучими вустами, із сяючим волоссям. Він бачив свою матір. Одночасно йому здавалося, що він чує чийсь голос: «Ти забув своє дитинство». Чий же це був голос? Він прислухався, замислився і пригадав. Це був Нарцис. Нарцис? І за одну мить, одним різким поштовхом все знову повернулося: він пригадав собі, він знав. О мати, мати! Гори уламків, моря забуття зникли, пропали; королівськими, світло-синіми очима втрачена знову дивилася на нього, ота невимовно кохана.

Отець Ансельм був задрімав у кріслі поруч ліжка і тепер прокинувся. Він почув, як хворий заворушився, почув, як він дихає. Він обережно підвівся.

— Хтось тут є? — запитав Ґольдмунд.

— Це я, не турбуйся. Я засвічу.

Він приніс підвісний ліхтар, світло падало на його приязне, вкрите зморшками обличчя.

— Я що, хворий? — запитав юнак.

— Ти знепритомнів, сину мій. Дай мені свою руку, подивимося на твій пульс. Як ти себе почуваєш?

— Добре. Дякую Вам, отче Ансельме. Ви дуже добрі. Мені більше нічого не треба, я просто втомлений.

— Ну та звісно, що втомлений. Незабаром ти знову заснеш. Перед тим зроби ковток гарячого вина, воно ось тут напоготові. Ми разом вип’ємо до дна келих, мій хлопче, за справжню дружбу.

Він дбайливо тримав під рукою невеликий глечик із гарячим вином, поставивши його в посудину з гарячою водою.

— Отже, ми обоє трохи поспали,— засміявся лікар.— Ти можеш подумати: гарний той медбрат, який не може бути весь час бадьорим. Ну так, усі ми люди. А тепер вип’ємо ще цього чудо-напою, хлопчику мій, немає нічого кращого вночі, ніж така маленька пиятика. Тож на здоров’я!

Ґольдмунд засміявся, цокнувся і покуштував. Тепле вино було приправлене корицею та гвоздикою і підсолоджене, такого він ще ніколи не пив. Йому спало на думку, що він одного разу вже був хворий, тоді ним заопікувався Нарцис. А тепер оце отець Ансельм був люб’язним із ним. Йому дуже подобалося, було дуже приємно, було чудово лежати отак при світлі ліхтаря й серед ночі зі старим отцем пити солодке тепле вино.

— Тебе болить живіт? — запитав старий.

— Ні.

— Так, а я думав, що у тебе кольки, Ґольдмунде. Отож це не має із ними нічого спільного. Покажи-но язика. Ну от; добре, ваш старий Ансельм знову нічого не знав. Завтра ти гарнесенько лежатимеш у ліжку, я прийду й огляну тебе. Вино вже випив? От так добре, тобі від нього повинно стати добре. Дай-но глянути, чи там ще є трохи. Буде ще по півкелиха кожному, якщо поділимо по-справедливому. Ти нас усіх перелякав, Ґольдмунде! Лежиш там у кружґанку, ніби труп дитини якийсь! Тебе справді не болить живіт?

Вони засміялися й порівну поділили решту вина для хворих, отець жартував, і Ґольдмунд вдячно й розвеселіло поглядав на нього. Очі його знову посвітлішали. Потім старий пішов прилягти.

Ґольдмунд ще якийсь час не засинав, образи знову повільно піднялися в нього ізсередини назовні, знову спалахнули слова його товариша і ще раз з’явилася у його душі білява промениста жінка, його мати; неначе подув теплого і чистого повітря, її образ пройшов через нього, немов хмарка, хмарка життя, тепла, ніжності і такого хвилюючого поклику. О, мати! О, як так могло статися, що він її забув!