Як павучок плота будує

З натуралістичного щоденника Люби Голуб

Чи ж думалось, що спостереження за звичайнісінькими водяними павуками будуть такі цікаві? їх ми побачили в невеличкій затоці. Вода в ній, хоч там багато всякої рослинності, чиста-чиста. Максим Павлович спіймав нам одного павука і показав його очі. А їх аж восьмеро. Четверо передніх — підківкою вперед. Четверо задніх — підківкою назад. Тіло сіре, невеличке, циліндричне. Ніжки короткі. У деяких павуків на ніжках є передні нігтики. Полюють павуки на дрібних тваринок, вбиваючи їх отрутою, яку виділяють залози, розташовані на щелепах. Отрута діє на жертву моментально.

Коли павучок попадає у воду, його тіло покривається повітрям і він перетворюється в сріблясту кульку. Крапельки повітря затримуються на м’якеньких оксамитових волосинках. Павучата бувають такі маленькі, що в воді їх неозброєним оком важко й помітити, якби не тонкий шар повітря, що оповиває їхнє черевце. У сонячних променях такі павучата блищать, мов зірочки.

Обравши зручне місце, кожен з нас поклявся будь-що побачити, як павуки будують свої повітряні хатки. Чекати довго не довелося, адже органи дихання цих комах весь час потребують поновлення кисню.

Випливши на поверхню води, павучок виставляє кінчик черевця, так він набирає якомога більше повітря. Затим, швидко перебираючи ніжками, спритно опускається під воду. Захоплену з поверхні бульбашку він одразу ж підкладає під листок водяної рослинки. Потім ще раз виринає й знову ховає під листок повітря.

— Пухирець, — пояснив нам Максим Павлович, — павучок покриває оболонкою із прозорої, схожої на рідке скло, клейкої речовини. Виходить не що інше, як повітряна куля.

Таку кульку павучок прикріплює шовковистими нитками до сусідніх водяних рослинок, а сам знову пливе по нову бульбашку, щоб приєднати її до утвореної кульки. І так — разів з десять, аж поки повітряне житло не стане завбільшки з голубине яйце. Вхід туди — під водою.

Побудувавши гніздо, водянка (так ще звуть цього павучка) протягує у різні боки нитки, які прикріплює до різних рослин. Як і в земних павуків, це — сітка, щоб ловити здобич. Тільки-но якась мушка заплутається в тенетах — павук уже тут, кидається до неї й вприскує в її тіло травні соки або ж обплутує її павутиною, щоб поживитися іншим разом.

Максим Павлович розповів нам, що водянки дуже жадібні, настільки жадібні, що коли їх посадити гуртом у банку, то вони при найменшому голодуванні поїдять одне одного. З цих причин, мабуть, павуки не будують житла поруч і тільки весною самець наважується спорудити свій дім поблизу страшенної самиці. Інакше самицю й не назвеш, бо вона набагато більша за самця і нерідко закушує батьком своїх дітей.

Самиці павуків відкладають яскраво-оранжеві яєчка, які старанно обсновують блискучим шовковистим мереживом і прикріплюють тоненькими нитками або до внутрішньої поверхні свого гнізда, або до якоїсь водяної рослинки. Через тиждень-другий з яєчок виходять крихітні павучки, які, ледь вилупившись із кокона, уже й плавають, збираючи пухирці повітря, щоб побудувати малесенькі повітряні гніздечка. Не менш зажерливі, ніж їхня матуся, павучки, не знайшовши поблизу поживи, кидаються один на одного. Ось чому з 70–80 павучат, що вийшли з кокона, через кілька тижнів лишається якийсь десяток.

Полюють дорослі павуки на метеликів і мух, що нерідко падають у воду. При цьому проявляють неабияку кмітливість: не кидаються відразу на жертву, а зупиняються поблизу від неї, «обдумуючи» план нападу. Потім обережно наближаються до здобичі, переконуються, що небезпеки немає, аж тоді хапають комаху. Павук висмоктує з жертви поживні речовини лише в своєму повітряному дзвоні, а коли до нього Далеко, то ховає її десь під листком, а сам швиденько влаштовує нове гніздо, де й розправляється із здобиччю. Буває також, що водянки нападають і на дрібних пуголовків, яких вбивають у око, і навіть на рибок, яких також обплутують павутиною і з’їдають. Крім того, ці павуки не відмовляються й від дрібних п’явок.

Далі ми пішли берегом Сунички вниз по течії, і Максим Павлович показав нам ще одного павучка, який живе на надводних частинах водяних рослин. Називають його павуком-мисливцем.

Зверху його тіло має оливково-буре забарвлення з широкою жовтою або білою каймою по боках. На середині сірого черевця видніються чотири поздовжніх ряди сріблясто-білих крапок, груди — жовті з бурим краєм. Самці павуків-мисливців набагато менші від самиць. Цього павучка знають, напевно, усі. Він завжди попадається в букетах лугових та болотяних квітів.

Павук-мисливець не будує собі, як водянка, повітряних хатинок, проте й у нього є неабиякий хист: він споруджує собі пліт.

— Навіщо він йому? — спитаєте.

Завдяки своїм довгим ногам цей павучок на землі може догнати будь-яку жертву, по воді ж він бігає погано. А там — багато комах, личинки. Як їх дістати? Отож павук-мисливець і вдається до будування плота. Вийшовши на водний простір, він збирає сухе листя, невеличке галуззя, що плавають там, і збиває їх докупи. Все міцно зв’язує шовковистою павутинкою. Виходить щось схоже на пліт. Тепер павучку нічого боятися води. Він всідається посеред плоту, й хвилі переносять його з одного боку водойми в інший. Він же зірко поглядає довкола і, як тільки з’являється здобич, миттю кидається до неї, вбиває, а вже потім втягує на пліт.

Самка цього павука, приклеївши яєчка до рослин поблизу води і обгорнувши їх круглим коконом із пухкої білої павутини, сторожує біля них, аж поки звідти не вийдуть павучата. Але після того як малюки вилізли з «гнізда», їм уже краще не попадатися на очі своїм батькам: ті в разі голоду їх не пожаліють.

Тут же нам трапився ще й інший павучок — водяний кліщ. Яскраво-червоний, кругленький, маленький, швидко перебираючи своїми вісьмома ніжками, немов кулька, ковзав він но воді. Харчуються ці павучки в основному мікроорганізмами, особливо ж подобаються їм інфузорії.

У червоного павучка цікавий цикл розвитку. Може, ви колись бачили листки водяних рослин, вкриті драглистою клейкою речовиною. У ній — яйця водяних кліщів, з яких через деякий час виходять малята — шестиногі, з дуже розвинутим смоктальним хоботком. Вони відразу ж знаходять своїх водяних співжителів — жуків чи клопів — і присмоктуються до них. На цих комахах паразитують, аж доки й не полиняють. Ноги стають коротші, і кліщі ховаються на дно водяних нірок, перетворюючись там у лялечок. Через деякий час шкірка їхня лопається — на світ виходять звичайні восьминогі червоні павучки. Присосок у них зникає, натомість з’являється рот.

Щоб потомство почувало себе безпечно, павучки ці нерідко прикріплюють яйця до тіла водяних скорпіонів, і молодь, що вивелася, плаває з ними до початку линяння. Є також відомості, що ці павуки невдовзі линяють ще раз, після чого стають уже здатні до розмноження.

У Суничці павуків живе дуже багато. Крім описаних, там ще трапляються й такі, що лише зрідка вилазять на поверхню води, переважну ж частину життя вони проводять на дні. Хоч Максиму Павловичу дуже хотілося показати нам такого павучка, та так і не вдалося: поховались вони від нас. До речі, той павучок, казав Максим Павлович, дуже схожий на водяного кліща, такий же червоний, тільки тіло в нього квадратне.

Скільки разів раки линяють?

Зупинилися на високому березі Сунички, де він метрів на півтора підносився над піщаною обмілиною.

— Ось тут, — сказав Петро Степанович, — живуть раки. А з цього пагорба спостерігатимем за ними. У такий жаркий і тихий день, як сьогодні, молоденькі раченята люблять грітися на сонці. Тож діставайте біноклі й до роботи.

На дуже наближеному оптикою дні річечки було видно кожен камінчик, кожну травинку.

— Зверніть увагу, — насторожив Петро Степанович, — на оті нірки під тим берегом.

— Ой, у них щось ворушиться, — сказала Світлана Ничкало.

— То раки клешнями нори затуляють, — пояснив Петро Степанович.

Тепер уже нікого не відірвеш від окуляра бінокля.

— Ось там, лівобіч, уже й з нори вилазить, — прошепотів Петро Жовтобрюх.

А через кілька хвилин справді було на що дивитися: десятків зо два невеличких рачків виповзли на середину обмілини погрітися на сонечку. Спочатку вони спокійно лазили по піску, аж ось два з них вчепилися один в одного клешнями. Усі інші заворушилися, тільки клешні замиготіли.

— Тепер дивіться, що вони далі робитимуть, — підказав учений. — А ти Валику, — до Січкаря, — швиденько підбіжи до води й спробуй впіймати нам кілька забіяк!

— Що кілька, я вам їх з десяток принесу!

Але тільки тінь від хлопця упала на воду, як раченята враз облишили бійку й кинулися до нірок. Один тільки лишився без схованки. Куди не сунеться, з нірки його випихають клешнями.

— Мабуть, якийсь заблуда, що не має своєї хатки, — пояснив його поведінку Петро Степанович. — У раків закон суворий: ніколи не вповзати у нірку вдвох.

А заблуду Валик уже спіймав.

— Тепер спустимося до води й розглянемо рака зблизька, — запропонував учений.

Забарвлення панцира було коричнево-зеленувате. Валик хотів перекласти рака в іншу руку, але не втримав. Тому тільки цього й треба було: вдаряючи щосили по воді розчепіреним хвостом, пострибав назад у річку, шукаючи глибини. Та Валик виявився спритнішим, наздогнав його і… зарепетував: рак вчепився у його руку.

Петро Степанович швиденько визволив хлопця.

— Твоє щастя, що рак невеличкий. Мені ж було — до крові ранили. Клешні у рака — головне знаряддя нападу й захисту, а чим вони більші, тим сильніші. Буває, що великі раки клешнями розрізають навпіл невеликих рибок. Особливо дужі рачихи: вчепившись у нападника, вони пожертвують швидше клешнею, аніж випустять здобич.

Тіло рака, як ви бачите, вкрите твердим вапняковим панциром, що скінчується на голові гостряком. По обох його боках — очі. Причиніться до них, вони незвичайні: сидять на особливих ніжках, завдяки чому рак може повертати їх куди забажає. Поруч «вуса», щупальці, які він завжди тримає наперед і з їхньою допомогою чує наближення небезпеки чи поживу. Рухається рак за допомогою чотирьох пар ніжок.

Вдень раки сидять переважно на дні під камінням, корінням дерев, кущів або в ямках на березі, а з настанням сутінок виходять із своїх схованок і повзають, виставивши уперед вуса, в пошуках їжі — молюсків, риби, личинок комах. Особливо люблять раки зіпсоване м’ясо, всіляке падло, яке чують за кілька метрів. Це знають раколови: вони кидають у річку труп якоїсь тваринки й визбирують у тому місці раків, що полчищами лізуть на запах.

Полює рак уночі, але й удень не дрімає. Сидить у нірці, загородившись від небезпеки клешнями, і пильнує. І як тільки мимо нього пропливає пуголовок, равлик чи навіть жаба, він хапає клешнями й поїдає. Навіть водяні пацюки його остерігаються. Рак любить ще харові водорості, в яких є потрібний для укріплення його панцира вапняк, задля цього він поїдає й покинуті молюсками мушлі.

Влітку раки живуть у мілких водах, а якщо таких немає, то нірки свої вони риють близько до поверхні, щоб зручніше було ловити здобич і зрідка вигріватися на сонці, яке вони люблять, особливо перед линянням.

Хлопці хотіли витягти й раченят із нірок, але вчений заборонив.

— Нехай ще підростуть! Здається, й там раки є! — показав Петро Степанович на протилежний берег, зарослий старими вербами.

Побрели гуртом попід тим берегом. Де вербове коріння нависло дашком, Петро Степанович засунув руку.

— Є!

На берег полетів величезний рак.

Валикові знову не повезло: затанцював у воді, скривившись од болю. На цей раз уже не раченя його вщипнуло, а дорослий клешняк.

— Взимку вони ховаються на глибину, де ґрунт міцний, глинистий або піщаний з мулуватим нашаруванням, чи під каміння або старе коріння. У глибоких водоймах раки цілу зиму життєдіяльні, в інших — ціпеніють.

А ще діти дізналися про таке: в грудні самиця відкладає 60–200 ікринок, які міцно прикріплює до черевних ніжок так званої ракової шийки. Невдовзі ікринки покриваються тьмяною роговою плівкою. Навантажена гронами ікринок, самиця важко пересувається по дну, час від часу трясучи хвостом, щоб забезпечити їм вільний доступ кисню. Настає зима, і вона ховається в нірку. Коли ж настане літо, рачки виходить з ікринок, що нагадують мушлю двостулкових молюсків. Розорившись посередині, оболонка ікринки лускається, і рачок спиною до отвору силкується вилізти: висовує спочатку передню частину, потім корпус, аж тоді хвіст і шийку. В цей момент рачок завбільшки з мушку. Нарешті перемога! Рачок розправляє своє крихітне тіло, але від матері нікуди. Якби й схотів пуститися в самостійне плавання, то не зміг би, бо міцно приліплений клешеньками до черевних ніжок матері. У такому стані раченята перебувають днів з десять, після чого вперше линяють і звільняються від материнських обіймів. Та й тепер, уже самостійно плаваючи, коли зачують вони небезпеку, відразу ховаються на тілі матері.

— А знаєте, скільки разів линяють раки?

— Ні.

— Лише в перший рік свого життя — вісім разів. Раз — коли ще прикріплені до материнського тіла, потім — вдруге, втретє вчетверте і вп’яте — з проміжками в три тижні. Це з липня по вересень. Потім аж до квітня раки не линяють, а з травня по серпень вшосте, всьоме і увосьме. На другому році життя раки линяють п’ять разів. На третьому році — два рази, а з четвертого року — один раз. З кожним линянням раки більшають. Отже, найповільніше вони ростуть після третього року. Раки збільшуються, доки не досягнуть двадцяти сантиметрів, але для того їм треба прожити не менше 15–20 років.

Линяння — чи не найвідповідальніша пора в житті рака, адже тоді він зовсім позбавлений свого панцира і клешень. Перед цим рак старанно влаштовує собі нірку, щоб сховатися в ній від хижаків. Найкраще його влаштовує затоплений стовбур або товстий корінь. Тоді він сідає до нього задом або трохи боком і починає клешнями, лапками, хвостом вигрібати з-під себе пісок, поки не утвориться заглибина, куди він і ховається. До того ж обов’язково зробить запасний вихід.

Линяння завжди супроводжується хворобливим станом, адже раку треба за короткий період скинути все покриття й замінити його новим. Бувають випадки, коли в деякого рака не. вилазить із старого панцира якась частина тіла, наприклад, клешня, тоді йому нічого не лишається, як відірвати її. Ця клешня невдовзі відросте, тільки буде трохи менша.

А рак через кілька днів вкриється новим вапняковим панциром.