Розділ другий. Таємничий незнайомий

Та вона ні про що не думала і тільки плакала. Коли м’який, пухнастий сніг зовсім обліпив їй спину і голову, і вона від знемоги поринула в тяжку дрімоту, раптом двері на ганку стукнули, зарипіли і вдарили її в бік. Вона скочила. З розчинених дверей вийшов якийсь чоловік, що належав до розряду замовців. А що Каштанка вискнула і потрапила під ноги, то він не міг не звернути на неї уваги. Чоловік нахилився над нею і спитав:

— Псино, ти звідки? Я тебе вдарив? Ой, бідна, бідна… Ну, не сердься, не сердься… Пробач.

Каштанка поглянула на незнайомого крізь сніжинки, що нависли на вії, і побачила перед собою коротенького й товстенького чоловічка з голеним, пухлим обличчям, в циліндрі і в шубі нарозпашку.

— Чого ж ти скиглиш? — говорив він далі, струшуючи пальцем з її спини сніг. — Де твій хазяїн? Мабуть, ти заблудилась? Ах, бідне собача! Що ж ми тепер будемо робити?

Почувши в голосі незнайомого теплу, щиру нотку, Каштанка лизнула йому руку й заскиглила ще жалісніше.

— А ти хороша, смішна! — сказав незнайомий. — Зовсім лисиця! Ну, що ж, нічого не вдієш, ходім зі мною! Може, ти й знадобишся на що-небудь… Ну, ф’юйть!

Він цмокнув губами й подав Капітанці знак рукою, що міг означати тільки одне: «ходім!» Капітанка пішла.

Не більше як через півгодини, вона вже сиділа на підлозі у великій, світлій кімнаті і, схиливши голову набік, розчулено і з цікавістю дивилася на незнайомого, що сидів за столом і обідав. Він їв і кидав їй шматочки… Спочатку він дав їй хліба й зелену скоринку з сиру, потім шматочок м’яса, півпиріжка, курячих кісток, а вона з голоду все це з’їла так хутко, що не встигла добрати смаку. І що більше вона їла, то дужче почувався голод.

— Однак, погано ж годують тебе твої хазяї! — говорив незнайомий, дивлячись, з якою лютою жадобою вона ковтала нерозжовані шматки. — І яка ж ти худа! Шкіра та кістки…

Каштанка з’їла багато, але не наїлась, а тільки сп’яніла від їжі. По обіді вона розляглась посеред кімнати, простягла ноги, і почуваючи у всьому тілі приємну млість, замахала хвостом. Поки її новий хазяїн, розкинувшись у кріслі, курив сигару, вона махала хвостом і розв’язувала питання: де краще — у незнайомого чи в столяра? У незнайомого обстановка бідна і негарна; крім крісел, дивана, лампи і килимів, у нього нема нічого, і кімната здається порожньою; а в столяра вся квартира щільно набита речами: у нього є стіл, верстак, купа стружок, рубанки, стамески, пилки, клітка з чижиком, цебер… У незнайомого не пахне нічим, а в столяра у квартирі завжди стоїть туман і чудово пахне клеєм, лаком і стружками. Зате в незнайомого є одна дуже важлива перевага — він дає багато їсти, і, треба справедливо зазначити, коли Каштанка сиділа перед столом і розчулено дивилася на нього, він ні разу не вдарив її, не затупотів ногами й ні разу не крикнув: «Пішла геть, триклята!»

Викуривши сигару, новий хазяїн вийшов і через хвилину повернувся, тримаючи в руках невеличкий матрацик:

— Гей, ти, пес, ходи сюди! — сказав він, кладучи матрацик у кутку біля дивана. — Лягай тут. Спи!

Потім він погасив лампу і вийшов. Каштанка розляглась на матрацику і заплющила очі; з вулиці почулося гавкання, і вона хотіла відповісти на нього, але раптом несподівано її огорнув смуток. Вона згадала Луку Олександровича, його сина Федюшку, затишне місце під верстаком… Згадала вона, що довгими зимовими вечорами, коли столяр стругав або читав уголос газету, Федюшка звичайно грався з нею… Він витягав її за задні лапи з-під верстака й виробляв з нею такі фокуси, що в неї зеленіло в очах і боліло в усіх суглобах. Він примушував її ходити на задніх лапах, робив з неї дзвона, тобто дуже смикав її за хвіст, від чого вона вищала і гавкала, давав їй нюхати табаки… Особливо болісний був такий фокус: Федюшка прив’язував до ниточки шматочок м’яса і давав його Капітанці, а потім, коли вона його ковтала, він, голосно сміючись, витягав його назад з її шлунку. І чим яскравіше були спогади, тим голосніше й тужливіше скиглила Каштанка.

Та скоро втома і тепло перемогли смуток… Вона стала засинати. В її уяві забігали собаки; пробіг, між іншим, і кошлатий, старий пудель, якого вона бачила сьогодні на вулиці, з більмом на оці і з клаптями шерсті біля носа. Федюшка, з долотом у руці, погнався за пуделем, потім раптом сам обріс волохатою шерстю, весело загавкав і опинився біля Каштанки. Каштанка і він добродушно понюхали одне одному носи і побігли на вулицю…