Хлопчики

— Володя приїхав! — крикнув хтось у дворі.

— Володічка приїхали! — заволала Наталя, вбігаючи в їдальню. — Ах, боже мій!

Вся сім’я Корольових, що з години на годину чекала свого Володю, кинулась до вікон. Біля під’їзду стояли широкі сани, а від тройки білих коней ішов густий туман. Сани були порожні, бо Володя уже стояв у сінях і червоними, задубілими пальцями розв’язував башлик. Його гімназичне пальто, кашкет, галоші й волосся на скронях були вкриті інеєм, і весь він, від голови до ніг, так смачно пах морозом, що, дивлячись на нього, хотілось змерзнути і сказати: «бррр!» Мати і тітка кинулись обнімати й цілувати його, Наталя повалилась до його ніг і почала знімати валянки, сестри здійняли вереск, двері скрипіли і стукали, а Володин батько, в самій жилетці і з ножицями в руках, вбіг у передпокій і закричав злякано:

— А ми тебе ще вчора ждали! Добре доїхав? Благополучно? Господи боже мій, та дайте ж йому з батьком привітатися! Хіба я не батько, чи що?

— Гав! Гав! — ревів басом Мілорд, здоровенний чорний пес, стукаючи хвостом по стінах і по меблях.

Все змішалося в один суцільний радісний звук, що тривав хвилин зо дві. Коли перший порив радості минув, Корольови помітили, що крім Володі, в передпокої був ще один маленький чоловік, закутаний в хустки, шалі й башлики і вкритий інеєм; він нерухомо стояв у кутку, в тіні, що падала від великої лисячої шуби.

— Володічка, а це ж хто? — запитала пошепки мати.

— Ах! — спохватився Володя. — Це, маю честь відрекомендувати, мій товариш Чечевіцин, учень другого класу… Я привіз його з собою погостювати в нас.

— Дуже приємно, ласкаво просимо! — радісно сказав батько. — Пробачте, я по-домашньому, без сюртука… Будь ласка! Наталю, допоможи панові Чечевіцину роздягнутися! Господи боже мій, та проженіть цього собаку! Ото кара яка!

Трохи згодом Володя і його друг Чечевіцин, приголомшені шумом зустрічі і все ще рожеві від холоду, сиділи за столом і пили чай. Зимове сонечко, пробиваючись крізь сніг і візерунки на вікнах, тремтіло на самоварі і купало свої чисті промені в мисці для полоскання. В кімнаті було тепло, і хлопчики почували, як в їхніх змерзлих тілах, не бажаючи поступатись одне перед одним, лоскотались тепло і мороз.

— Ну, от скоро й Різдво! — говорив співуче батько, крутячи цигарку з темнорудого тютюну. — А чи давно було літо, і мати плакала, проводжаючи тебе? Аж ти й приїхав… Час, брат, йде швидко! І ахнути не встигнеш, як старість прийде. Пане Чибісов, їжте, прошу вас, не соромтесь. У нас по-простому.

Три Володині сестри, Катя, Соня і Маша, — найстаршій з них було одинадцять років, — сиділи за столом і не зводили очей з нового знайомого. Чечевіцин був такого ж віку і зросту, як і Володя, але не такий пухлий і білий, а худий, смаглявий, вкритий ластовинням. Волосся у нього було щетинисте, очі вузенькі, губи товсті, взагалі був він дуже негарний, і коли б не було на ньому гімназичної куртки, то по зовнішньому вигляду його можна було б прийняти за кухарчиного сина. Він був похмурий, весь час мовчав і жодного разу не посміхнувся. Дівчатка, дивлячись на нього, одразу вирішили, що це, мабуть дуже розумний і учений чоловік. Він весь час про щось думав і такий був зайнятий своїми думками, що коли його питали про що- небудь, то він здригався, мотав головою і просив повторити запитання.

Дівчатка помітили, що й Володя, завжди веселий і балакучий, цього разу говорив дуже мало, зовсім не посміхався і ніби не був радий з того, що приїхав додому. Поки сиділи за чаєм, він звернувся до сестер тільки раз та й то з якимись чудернацькими словами. Він показав пальцем на самовар і сказав:

— А в Каліфорнії замість чаю п’ють джин.

Він теж був зайнятий якимись думками і, судячи з тих поглядів, якими він інколи обмінювався з своїм другом Чечевіциним, думали хлопчики про одне й те ж.

Після чаю всі пішли в дитячу. Батько й дівчатка сіли до стола і взялися до роботи, яка була перервана приїздом хлопчиків. Вони робили із різнокольорового паперу квіти і бахрому для ялинки. Це була захоплююча і галаслива робота. Кожну нову зроблену квітку дівчатка зустрічали захопленими криками, навіть криками жаху, ніби ця квітка падала з неба; татусь теж захоплювався й інколи кидав на підлогу ножиці, сердячись на них за те, що вони тупі. Мати вбігала в дитячу кімнату з дуже заклопотаним обличчям і запитувала:

— Хто взяв мої ножиці? — Знову ти, Іване Миколайовичу, взяв мої ножиці?

— Господи боже мій, навіть ножиць не дають! — відповідав плачливим голосом Іван Миколайович і, відкинувшись на спинку стільця, прибирав пози ображеної людини, але через хвилину знову захоплювався.

В свої попередні приїзди Володя теж брався готувати все потрібне для ялинки або бігав на подвір’я подивитись, як кучер і пастух робили снігову гору, але тепер він і Чечевіцин не звернули ніякої уваги на різнокольоровий папір і ні разу навіть не побували на конюшні, а сіли біля вікна і почали про щось шепотітися, потім вони обидва разом розгорнули географічний атлас і почали розглядати якусь карту.

— Спочатку в Перм… — тихо говорив Чечевіцин… — звідтіль в Тюмень… потім Томськ… потім… потім… на Камчатку… Звідсіль самоїди перевезуть на човнах через Берінгову протоку… Ось тобі й Америка… Тут багато хутряних звірів.

— А Каліфорнія? — запитав Володя.

— Каліфорнія нижче. Аби в Америку потрапити, а Каліфорнія не за горами. А їжу собі здобувати можна мисливством і грабунками.

Чечевіцин цілий день уникав дівчаток і дивився на них спідлоба. Після вечірнього чаю трапилось так, що його хвилин на п’ять залишили самого з дівчатками. Незручно було мовчати. Він суворо кашлянув, потер правою долонею ліву руку, похмуро глянув на Катю і запитав:

— Ви читали Майн-Ріда?

— Ні, не читала… Послухайте, ви вмієте на ковзанах кататись?

Заглиблений у свої думки, Чечевіцин нічого не відповів на запитання, а тільки дуже надув щоки і так зітхнув, ніби йому було дуже жарко. Він ще раз глянув на Катю і сказав:

— Коли табун бізонів мчить через пампаси, то двигтить земля, а в цей час мустанги, злякавшись, брикаються і ржуть.

Чечевіцин сумно посміхнувся і додав:

— А також індійці нападають на поїзди. А найгірше — це москіти і терміти.

— А це що таке?

— Це наче мурашки, тільки з крильцями. Дуже сильно кусаються. Знаєте, хто я?

— Пан Чечевіцин.

— Ні. Я Монтігомо Яструбиний Кіготь, вождь непереможних.

Маша, найменша дівчинка, подивилась на нього, почім на вікно, за яким уже наступав вечір, і сказала в роздумі:

— А в нас учора чечевицю варили.

Зовсім незрозумілі слова Чечевіцина і те, що він весь час шепотівся з Володею, і те, що Володя не грався, а весь час думав про щось — все це було загадковим і незвичайним. І обидві старші дівчинки, Катя і Соня, почали пильно стежити за хлопчиками. Ввечері, коли хлопчики лягали спати, дівчатка підкрались до дверей і підслухали їхню розмову. О, про що вони довідались! Хлопчики збирались утікати кудись в Америку здобувати золото; у них на дорогу вже все було готове: пістолет, два ножі, сухарі, збільшувальне скло для добування вогню, компас і чотири карбованці грошей. Вони довідалися, що хлопчикам доведеться пройти пішки кілька тисяч верст, а по дорозі битись з тиграми і дикунами, потім здобувати золото і слонову кість, убивати ворогів, бути морськими розбійниками, пити джин і нарешті одружитися з красунями і обробляти плантації. Володя і Чечевіцин говорили і в захопленні перебивали один одного. Себе Чечевіцин називав при цьому так: «Монтігомо Яструбиний Кіготь», а Володю — «блідолиций брат мій».

— Ти гляди ж, не говори мамі, — сказала Катя Соні, йдучи з нею спати. — Володя привезе нам з Америки золота й слонової кості, а коли ти скажеш мамі, то його не пустять.

Напередодні свят-вечора Чечевіцин весь день розглядав карту Азії і щось записував, а Володя, томний, пухлий, ніби вжалений бджолою, похмуро ходив по кімнатах і нічого не їв. І одного разу навіть в дитячій кімнаті він спинився перед іконою, перехрестився і сказав:

— Господи, прости мені грішному! Господи, збережи мою бідну, нещасну маму!

Перед вечором він розплакався. Йдучи спати, він довго обнімав батька, матір і сестер. Катя і Соня розуміли, в чому тут справа, а молодша Маша, нічого не розуміла, зовсім нічого, і, тільки глянувши на Чечевіцина, замислювалась і говорила зітхаючи:

— Коли піст, няня каже, що треба їсти горох і чечевицю.

Рано-вранці другого дня Катя і Соня тихо встали з постелі і пішли подивитись, як хлопчики будуть втікати в Америку. Підкрались до дверей:

— То ти не поїдеш? — сердито запитував Чечевіцин. — Кажи: не поїдеш?

— Господи! — тихо плакав Володя. — Як же я поїду? Мені маму жалко.

— Блідолиций брат мій, я прошу тебе, їдьмо! Ти ж запевняв мене, що поїдеш, сам мене підманув, а як їхати, то ось і злякався.

— Я… я не злякався, а мені… мені маму жалко.

— Ти говори: поїдеш чи ні?

— Я поїду, тільки… тільки зажди: мені хочеться дома пожити.

— В такому разі, я сам поїду! — вирішив Чечевіцин. — І без тебе обійдусь. А ще теж хотів полювати на тигрів, битися! Коли так, віддай же мої пістони!

Володя заплакав так. гірко, що сестри не витримали і теж тихо заплакали. Настала тиша.

— То ти не поїдеш? — ще раз запитав Чечевіцин.

— По… поїду.

— То вдягайся!

І Чечевіцин, щоб умовити Володю, хвалив Америку, гарчав як тигр, удавав пароплав, лаявся, обіцяв віддати Володі всю слонову кість і всі лев’ячі та тигрові шкури.

І цей худенький, смаглявий хлопчик з щетинистим волоссям і ластовинням здавався дівчаткам незвичайним, чудовим. Це був герой, рішуча, безстрашна людина, і гарчав він так, що, стоячи за дверима, справді можна було подумати, що це тигр або лев.

Коли дівчатка повернулись до себе і одягались, Катя, з повними очима сліз, сказала:

— Ах, мені так страшно!

До другої години, коли сіли обідати, було тихо, але за обідом раптом виявилося, що хлопчиків немає дома. Послали в людську, на конюшню, у флігель до прикажчика — там їх не було. Послали в село — і там не знайшли. І чай потім теж пили без хлопчиків, а коли сідали вечеряти, матуся дуже турбувалась, навіть плакала. Вночі знову ходили в село, шукали, ходили з ліхтарями на річку. Боже, який переполох зчинився!

Другого дня приїздив урядник, писали в їдальні якийсь папір. Матуся плакала.

Та ось біля ганку зупинились ґринджоли, і від тройки білих коней ішла пара.

— Володя приїхав! — крикнув хтось у дворі.

— Володічка приїхали! — репетувала Наталя, вбігаючи в їдальню.

І Мілорд загавкав басом: «гав! гав!». Виявилось, що хлопчиків затримали в місті, в Гостиному дворі (там вони ходили та все питали, де продається порох). Володя, як зайшов у передпокій, так і заридав і кинувся матері на шию. Дівчатка, тремтячи, з жахом думали про те, що тепер буде, чули, як тато повів Володю і Чечевіцина до себе в кабінет і довго там розмовляв з ними, і мама теж говорила і плакала.

— Хіба ж так можна? — переконував батько. — Не дай бог, довідаються в гімназії, вас виключать. А вам сором, пане Чечевіцин! Не гарно! Ви призвідець і, сподіваюсь, ви будете покарані вашими батьками. Хіба це так можна? Де ви ночували?

— На вокзалі! — гордо відповів Чечевіцин.

Володя потім лежав і йому до голови прикладали рушник, змочений оцтом. Послали кудись телеграму, і другого дня приїхала дама, мати Чечевіцина, і забрала свого сина.

Коли Чечевіцин виїздив, то обличчя в нього було суворе, бундючне, і, прощаючись з дівчатками, він не промовив’ жодного слова: тільки взяв у Каті зошит і написав на знак пам’яті:

«Монтігомо Яструбиний Кіготь».

1887