Каштанка
Розділ перший. Погана поведінка
Молода, руда собака — покруч такси з дворняжкою — дуже схожа з морди на лисицю, бігала туди й сюди по тротуару і неспокійно озиралася на всі боки. Інколи вона зупинялась і, плачучи, підіймаючи то одну змерзлу лапу, то другу, старалась здати собі справу: як це могло статися, що вона заблудилась?
Вона чудово пам’ятала, як вона провела день і як, кінець кінцем, потрапила на цей незнайомий тротуар.
День почався з того, що її хазяїн, столяр Лука Олександрович, надів шапку, взяв під пахву якусь дерев’яну штуку, загорнуту в червону хустину, і гукнув:
— Каштанко, ходім!
Почувши своє ім’я, покруч такси з дворняжкою вилізла з-під верстата, де вона спала на стружках, солодко потягнулась і побігла за хазяїном. Замовці Луки Олександровича жили страшенно далеко, отож, перше ніж дійти до кожного з них, столяр змушений був по кілька разів заходити до трактиру і підживлятись. Каштанка пам’ятала, що дорогою вона поводилася надто непристойно. З радощів, що її взяли гуляти, вона стрибала, кидалася з гавканням на вагони кінної залізнички, забігала в двори й ганялася за собаками. Столяр раз у раз втрачав її з очей, спинявся й сердито кричав на неї. Раз навіть він з виразом зажерливості на обличчі взяв у жменю її лисяче вухо, посіпав і промовив спроквола:
— Бодай… ти… здох… ла, холеро!
Побувавши в замовників, Лука Олександрович зайшов на хвилинку до сестри, в якої пив і закусував; від сестри пішов він до знайомого палітурника, від палітурника до трактиру, з трактиру до кума і т. д. Одно слово, коли Каштанка потрапила на незнайомий тротуар, то вже вечоріло і столяр був п’яний, як ніч. Він розмахував руками і, тяжко зітхаючи, бурмотів:
— Во грєсєх родімя мати во утробі моїй! Ох, гріхи, гріхи! Тепер ось ми вулицею йдемо і на ліхтарики дивимось, а як помрем — в геєні вогненій горіти будемо…
Або він впадав у добродушний тон, підкликав до себе Каштанку і говорив їй:
— Ти, Каштанко, комашина істота й більш нічого. Супроти людей ти однаково, що тесляр супроти столяра…
Коли він розмовляв з нею таким чином, раптом загриміла музика. Каштанка оглянулась і побачила, що вулицею просто на неї йшов полк солдат. Не зносячи музики, що дратувала їй нерви, вона заметушилася й завила. На великий її подив, столяр, замість того, щоб злякатися, завищати й загавкати, широко усміхнувся, виструнчився у фронт і всіма п’ятьма взяв під козирок. Бачивши, що хазяїн не протестує, Каштанка ще голосніше завила і, не тямлячись, кинулася через дорогу на другий тротуар.
Коли вона опам’яталася, музика вже не грала і полку не було. Вона перебігла дорогу до того місця, де залишила хазяїна, але, горе! столяра вже там не було. Вона кинулась уперед, потім назад, ще раз перебігла дорогу, але столяр наче крізь землю провалився… Каштанка стала обнюхувати тротуар, сподіваючись знайти хазяїна по запаху його слідів, але раніше якийсь негідник пройшов у нових гумових калошах і тепер всі тонкі запахи змішувалися з гострим каучуковим смородом, отож нічого не можна було розібрати.
Каштанка бігала туди й сюди і не знаходила хазяїна, а тимчасом ставало уже темно. Обабіч вулиці засвітились ліхтарі і у вікнах будинків замерехтіли вогні. Ішов лапатий, пухнастий сніг і фарбував білим брук, кінські спини, шапки візників, і чим більше сутеніло в повітрі, тим біліші ставали речі. Повз Каштанку, затуляючи їй все навколо і штовхаючи її ногами, безупинно туди й сюди проходили незнайомі замовці. (Все людство Каштанка поділяла на дві дуже нерівні частини: на хазяїв і замовців; між тими й іншими була істотна різниця: перші мали право бити її, а других вона сама мала право хапати за литки). Замовці кудись поспішали і не звертали на неї ніякої уваги.
Коли стало зовсім темно, Каштанку охопили розпач і жах. Вона притулилася до якогось під’їзду і стала гірко плакати. Цілоденне подорожування з Лукою Олександровичем стомило її, вуха й лапи її змерзли, і до того ж вона була страшенно голодна. За весь день їй довелося жувати тільки двічі: з’їла в палітурника трошки клейстеру та в одному з трактирів коло прилавка знайшла шкурку з ковбаси — от і все. Якби вона була людиною, то, напевне, подумала б:
«Ні, так жити не можна! Треба застрілитися!»
