Контора

Діялося це восени. Уже кілька годин блукав я з рушницею полями і, напевно, раніше вечора не вернувся б до заїзду на великому Курському шляху, де чекала мене моя трійка, коли б надзвичайно дрібний і холодний дощ, шо з самого ранку, не гірше від старої дівки, невгамовно й безжалісно чіплявся до мене, не примусив мене, нарешті, шукати де-небудь поблизу хоч тимчасового захистку. Поки я ще міркував, у який бік податися, перед очима в мене несподівано з’явився низький курінь коле поля, засіяного горохом. Я підійшов до куреня, зазирнув під солом’яний намет і побачив старика такого дряглого, що мені зараз-таки пригадався той умираючий цап, якого Робінзон знайшов в одній із печер свого острова. Старик сидів напочіпки, мружив свої потемнілі, маленькі очі й хапливо, але обережно, мов той заєць (у бідолахи не було жодного зуба), жував суху й тверду горошину, безперестанку перекочуючи її з боку на бік. Він теж захопився своїм заняттям, що не помітив мого приходу.

— Дідусю! а дідусю — промовив я.

Він покинув жувати, високо підвів брови й насилу розплющив очі.

— Чого? — прошамкав він охриплим голосом.

— Де тут село близько? — спитав я. Старий знов узявся жувати. Він мене не дочув. Я повторив своє запитання голосніше.

— Село?.. та тобі чого треба?

— Та от від дощу заховатись.

— Чого?

— Від дощу заховатись.

— Ага! (Він почухав свою засмалену потилицю). — Ну. ти, теє, іди, — заговорив він, безладно розмахуючи руками, — о… от, як мимо ліска підеш — от як підеш — тут тобі й буде дорога, ти її кинь, дорогу б то, та все праворуч забирай, усе забирай, усе забирай, усе забирай… Ну, там тобі й буде Ананьєво. А то й у Ситовку пройдеш.

Я ледве розумів старого. Вуса йому перешкоджали, та й язик догано слухався.

— Та ти звідки? — спитав я його.

— Що?

— Звідки ти?

— З Ананьєва.

— Що ж та тут робиш?

— Що?

— Що ти робиш тут?

— А сторожем сиджу.

— Та що ж ти стережеш?

— А горох.

Я не міг не розсміятись.

— Та, змилуйся, скільки тобі років?

— А бог знає.

— Мабуть, ти погано бачиш?

— Що?

— Бачиш погано, мабуть?

— Пагано. Буває так, що й нічого не чую.

— То де ж тобі сторожем бути, змилуйся?

— А про те старші знають.

— «Старші!» подумав я і, не без жалю, подивився на бідолашного старика. Він обмацав себе, витяг із-за пазухи шматок черствого хліба і заходився смоктати, як дитина, з зусиллям втягаючи й без того запалі щоки.

Я пішов в напрямку ліска, повернув направо, забирав, усе забирав як мені радив старий, і добрався, нарешті, до великого села з кам’яною церквою на новий зразок, тобто з колонами, і чималим панським будинком, теж з колонами. Ще здаля, крізь часту сітку дощу, помітив я хату з тесовим дахом і двома димарями, вищу від інших, напевне, житло старости, куди я й попростував, сподіваючись знайти в нього самовар, чай, цукор і не зовсім кислі вершки. В супроводі мого змерзлого собаки зійшов я на ґаночок, у сіни, відчинив двері, але, замість звичайного хатнього приладдя, побачив кілька столів, завалених паперами, дві червоні шафи, заляпані чорнильниці, олив’яні пісочниці з пуд на вагу, довжелезні пера тощо. На одному з столів сидів хлопчина років двадцята, з пухлим і хворобливим обличчям, малесенькими очицями, масним лобом і величезними висками. Одягнутий він був, як слід, у сірий нанковий кафтан, що вилискував на комірі й на животі.

— Чого вам треба? — спитав він мене, смикнувши вгору головою, як кінь, який сподівався, що його візьмуть за морду.

— Тут прикажчик живе… чи…

— Тут головна панська контора,— перебив він мене. — Я оце вартовим саджу… Хіба ви вивіски не бачили? На те вивіска прибита.

— А де б тут обсушитись? Самовар у кого-небудь в селі є?

— Чому ж нема самоварів, — з поважністю відповів хлопчина в сірому кафтані: — ідіть до отця Тимофія, або до дворової хати, або до Назара Тарасовича, або до Аграфени — птишниці.

— З ким ти там говориш, бовдуре ти такий? спати не даєш бовдур! — почувся голос із сусідньої кімнати.

— А от, пан якийсь зайшов, питається, де обсушитесь?

— Який там пан?

— А не знаю. З собакою й рушницею.

У сусідній кімнаті зарипіло ліжко. Двері відчинились, і увійшов чоловік років п’ятдесяти, товстий, на зріст низький, з б ячачою шиєю, вирластими очима, надзвичайно круглими щоками і а вилиском по всьому обличчю.

— Чого вам треба? — спитав він мене.

— Обсушитись.

— Тут не місце.

— Я не знав, що тут контора; а втім, я готовий заплатити…

— Воно, мабуть, можна й тут, — відповів товстун: — от, будь ласка, сюди. (Він повів мене до другої кімнати, тільки не до тієї, з якої вийшов). Чи добре тут вам буде?

— Добре… А чи не можна чаю з вершками?

— Будь ласка, зараз. Ви поки звольте роздягатися та відпочити, а чай нею хвилиною буде готовий.

— А чий це маєток?

— Пані Лоснякової, Олени Миколаївни.

Він вийшов. Я озирнувся навкруги: вподовж переділки, що відокремлювала мою кімнату від контори, стояв величезний шкіряний диван, два стільці, теж шкіряні, з височенними спинками, стирчали по обидва боки одним-одного вікна, яке виходило на вулицю. На стінах, обліплених зеленими шпалерами з рожевими візерунками, висіли три величезні картини, мальовані олійними фарбами. На одній змальований був лягавий собака з блакитним нашийником і написом: «От моя втіха»; коло ніг собаки текла річка, а на протилежному березі річки під сосною сидів заєць, непомірно великий, з наставленим вухом. На другій картині два старики їли кавун: з-за кавуна видно було на віддалі грецький портик з написом: «Храм Задоволення». На третій картині намальована була напівгола жінка, лежачи en raccourci[1] з червоними колінами й дуже товстими п’ятами. Собака мій, ні трохи не гаючись, з надприродними зусиллями заліз під диван і, як видно, знайшов там багато пилу, бо розічхався страшенно. Я підійшов до вікна. Через вулицю, від панського дому до контори, в скісному напрямку, лежали дошки: обережність вельми потрібна, бо навкруги, завдяки нашому чорноземному ґрунту й затяжному дощу, грязюка була страшенна. Коло панської садиби, що стояла до вулиці задом, робилось, що звичайно робиться коло панських садиб: дівки в полинялих ситцевих платтях сновигали туди й сюди; дворові люди брели болотом, зупинялись і замислено чухали свої спини; прив’язаний кінь десятника ліниво махав хвостом і, високо задерши морду, гриз огорожку; кури кудкудакали; сухотні індички безперестанку перекликались. На ґаночку темної й гнилої будови, мабуть, бані, сидів дебелий хлопець з гітарою й не без молодецтва виспівував відомий романс:

«Е-я фа пасатыню удаляюсь
Ата прекрасных седешенеха мест» і т. д.

Товстун увійшов до мене в кімнату.

— От вам чай несуть, — сказав він мені з приємною усмішкою. Хлопець у сірому кафтані, конторський вартовий, розташував на старому ломберному столі самовар, чайник, склянку з розбитим блюдечком, горщик вершків і в’язку волховських бубликів, твердих, як кремінь. Товстун вийшов.

— Що це, — спитав я вартового; — прикажчик?

— Та ні: був головним касиром, а тепер головним конторщиком настановлений.

— Та хіба у вас нема прикажчиків?

— Та ні. Є бурмістр, Михайло Вікулов, а прикажчика нема.

— То управитель є?

— Як же, є: німець, Ліндамандол, Карло Карлович; тільки він не порядкує.

— Хто ж у вас порядкує?

— Сама пані.

— От як!.. Що ж, у вас у конторі багато народу сидить?

Хлопчина замислився.

— Шість чоловіка сидить.

— Хто та хто? — спитав я.

— А от хто:   спочатку буде Василь Миколайович, головний касир; а то Петро конторщик, Петрів брат Іван конторщик, другий Іван конторщик; Коскенкин Наркізов, теж конторщик, я оце — та усіх і не перелічиш.

— Либонь, у вашої пані дверні багато?

— Ні, не те, щоб багато…

— Однак, скільки?

— Чоловіка, мабуть з півтораста набіжить.

Ми обидва помовчали.

— Ну, що ж ти, добре пишеш?… — почав я знову.

Хлопець усміхнувся на весь рот, кинув головою, сходив у контору й приніс пописаний аркушик.

— Ось моє писання, — промовив він, не перестаючи всміхатись.

Я подивився: на чвертці сіруватого паперу гарним і буйним почерком був написаний такий

НАКАЗ

Від головної панської домової ананьївської контори бурмістрові Михайлу Вікулову.

№ 209.

Наказується тобі негайно по одержанні цього розшукати: хто минулої ночі, напідпитку і з непристойними піснями, пройшов Агліцьким садом, і гувернантку мадам Енжені француженку розбудив і потривожив? і чого сторожі дивились, і хто сторожем у саду сидів? і такі непорядки попустив? Про все вищепрописане наказується тобі в подробицях розвідати й негайно конторі доповісти.

Головний конторщик Микола Хвостов.

До наказу була прикладена величезна гербова печатка з написом: «Печать головної панської ананьївської контори», а внизу стояла приписка: «З точністю виконати. Єлена Лоснякова».

— Це сама пані приписала, чи що? — спитав я.

— Як же, самі: вони завжди самі. А то й наказ діяти не може.

— Ну, що ж, ви бурмістрові пошлете цей наказ?

— Ні, сам прийде, та прочитає. Цебто йому прочитають, бо він же грамоти в нас не знає. (Вартовий знову помовчав). А що, — додав він, усміхаючись: — адже добре написано?

— Добре.

— Складав ото, признаюсь, не я. На те Коскенкин майстер.

— Як?.. Хіба у вас накази спершу складаються?

— А як же? Не прямо ж начисто писати.

— А скільки ти платні одержуєш? — спитав я.

— Тридцять п’ять карбованців і п’ять карбованців на чоботи.

— І ти задоволений?

— Звісно, задоволений. До контори у нас не кожен потрапляє. Мені б то, признатися, сам бог велів; у мене дядечко дворецьким служить.

— І добре тобі?

— Добре. Правду сказати, — провадив він далі, зітхаючи: — у купців, наприклад, цебто, нашому братові краще. У купців нашому братові дуже добре. От до нас учора ввечері приїхав купець, із Веньова, — то мені його робітник казав… Добре, що й казати, добре.

— А що, хіба купці платні більше визначають?

— Боронь боже! Та він тебе в шию прожене, якщо ти в нього платні попросиш. Ні, ти в купця живи на віру та на страх. Він тебе й годує, і поїть, і одягає і все. Догодиш йому, — ще більше дасть. Що твоя платня! не треба її зовсім… Та й живе купець по-простому; по-руському, по-наському: поїдеш з ним у дорогу, — він п’є чай, і ти пий чай; що він їсть, те й ти їж. Купець… як можна: купець це те, що пан. Купець не вередує; ну, огнівиться — поб’є, та й по всьому. Не золить, не допікає… А з паном біда! Усе не по його, і те не добре, і тим не догодив. Подаси йому склянку я водою або страву, — «ах, вода смердить, ах, страва смердить». Винесеш, за дверима постоїш, та принесеш знову, — «ну, от, тепер добре, ну, от, тепер не смердить». А вже пані, скажу вам, а вже пані що!.. або от іще панночки!..

— Федюшка! — почувся голос товстуна в конторі.

Вартовий швиденько вийшов. Я допив склянку чаю, ліг на диван і заснув. Я спав години дві.

Прокинувшись, я хотів був підвестись, та лінощі здолали; я заплющив очі, але не заснув знову. За переділкою в конторі тихенько розмовляли. Я мимоволі почав дослухатися.

— Так, так. Миколо Єремійовичу, — говорив один голос: — так. Он того не можна на увагу не взяти; не можна, дійсно… Гм! (Той, хто говорив, кашлянув).

— Уже повірте мені, Гаврило Антоновичу, — відповів голос товстуна: — чи то ж мені не знати тутешніх порядків, самі подумайте.

— Кому ж і знати, Миколо Єремійовичу: ви тут, можна сказати, перша особа. Ну, то як же? — казав незнайомий голос. — Як же ми вирішимо, Миколо Єремійовичу? Дозвольте поцікавитись.

— Та як вирішимо, Гаврило Антоновичу? Від вас, так би мовити, діло залежить: ви, здається, охоти не маєте.

— Даруйте, Миколо Єремійовичу, що ви: Наше діло торговельне, купецьке; наше діло купити. Ми за те дбаємо, Миколо Єремійовичу, — можна сказати.

— Вісім карбованців, — промовив з зупинками товстун.

Почулося зітхання.

— Миколо, Єремійовичу, дуже багато просити зволите.

— Не можна, Гаврило Антоновичу, інакше зробити; як перед Господом кажу, не можна.

Настало мовчання.

Я тихенько підвівся трохи й подивився крізь щілину в переділці. Товстун сидів до мене спиною. До нього обличчям сидів купець, років на сорок, сухорлявий і блідий, немов вимазаний олією. Він безперестанку ворушив у себе в бороді та дуже швиденько моргав очима й губами пересмикував.

— Чудові, можна сказати, вруна в цьому році, — заговорив він знову: — я все їхав та милувався. Аж від Воронежа чудові пішли, перший сорт, можна сказати.

— Справді, вруна непогані, — відповів головним конторщик, — та, проте, ви знаєте, Гаврило Антоновичу, осінь помане, а яв повесні стане.

— Дійсно так, Миколо Єремійовичу, — усе в божій волі; щиру істину вволили сказати… А либонь, ваш гість ото прокинувся.

Товстун повернувся… прислухався…

— Ні, спить. А втім, можна, теє…

Він підійшов до дверей.

— Ні, спить, — повторив він і вернувся на місце.

— Ну, то як же, Миколо Єремійовичу? — почав знову купець:— треба дільце б то кінчити… Хай вже так, Миколо Єремійовичу, хай уже так, — казав він далі, безперестанку моргаючи: — дві сіреньких і біленьку[2] вашій милості, а там (він кивнув на панський двір) шість з половиною. По руках, чи що?

— Чотири сіреньких, — відповів прикажчик.

— Ну, три.

— Чотири сіреньких без біленької.

— Три, Миколо Єремійовичу.

— З половиною три і вже ні копійки менше.

— Три, Миколо Єремійовичу.

— І не кажіть, Гаврило Антоновичу.

— Ото впертий який, — пробурмотів купець. — Отак я краще сам з панею покінчу.

— Як хочете, — відповів товстун: давно б так. Чого, справді, вам турбуватися?.. І куди краще!

— Ну, годі, годі, Миколо Єремійовичу. Уже зараз і розсердився! Я ж це так сказав.

— Ні, чого там, справді…

— Годі ж бо, кажуть… Кажуть, пожартував. Ну, візьми свої три з половиною, що з тобою будеш робити.

— Чотири б узяти слід було, та я, дурень, поквапився, — пробурчав товстун.

— То там, у домі ото, шість з половиною, Миколо Єремійовичу, — за. шість з половиною хліб віддається?

— Шість з половиною вже сказано.

— Ну, то по руках, Миколо Єремійовичу (купець ударив своїми розчепіреними пальцями по долоні конторщика). Та й з богом! (Купець устав).

— Так я, батечку, Миколо Єремійовичу, тепер піду до пані та про себе оповістити звелю, та так уже я й скажу: Микола Єремійович, мовляв, за шість з половиною покінчили.

— Так і скажіть, Гаврило Антоновичу.

— А тепер звольте одержати.

Купець передав прикажчикові невелику пачку паперу, уклонився, струснув головою, узяв свій капелюх двома пальчиками, пересмикнув плечима, надав своєму станові хвилеподібного руху і вийшов, чемно порипуючи чобітками. Микола Єремійович підійшов до стіни і, скільки я міг помітити, почав розбирати папери, що передав йому купець. З дверей висунулася руда голова з густими баками.

— Ну, що? — спитала голова: — усе як слід?

— Усе як слід.

— Скільки?

Товстун з досадою махнув рукою і показав на мою кімнату,

— А, добре, — відказала голова й сховалася.

Товстун підійшов до столу, сів, розгорнув книгу, узяв рахівницю й почав відкидати й прикидати кістяшки, працюючи не вказівним, а третім пальцем правої руки: воно пристойніше.

Увійшов вартовий.

— Чого тобі?

— Сидір приїхав із Голопльок.

— А! ну, поклич його. Стривай, стривай… Піди спершу подивись, як там чужий пан, спить усе, чи прокинувся.

Вартовий обережно увійшов до мене в кімнату. Я поклав голову на ягдташ, що заступав мені подушку; і заплющив очі.

— Спить, — прошепотів вартовий, повернувшись у контору.

Товстун пробурчав крізь зуба.

— Ну, поклич Сидора, — промовив він нарешті.

Я знову підвівся. Увійшов мужик величезного зросту, літ на тридцять, здоровий, червонощокий, з русявим волоссям і невеликою кучерявою бородою. Він помолився на образ, поклонився головному конторщикові, взяв свого капелюха в обидві руки й випростався.

— Здрастуй, Сидоре, — промовив товстун, постукуючи рахівницею.

— Здрастуйте, Миколо Єремійовичу.

— Ну, що, яка дорога?

— Добра, Миколо Єремійовичу. Грязнувата трохи. (Мужик говорив нешвидко й неголосно).

— Жінка здорова?

— Що їй діється!

Мужик зітхнув і ногу виставив. Микола Єремійович заклав перо за вухо й висякався.

— Що ж, чого приїхав? — питав він далі, кладучи картату хустку в кишеню.

— Та чув ти, Миколо Єремійовичу, від нас теслярів вимагають.

— Ну, що ж, нема їх у вас, чи що?

— Чому ж їх нема в нас, Миколо Єремійовпчу; дільниця лісова — звісно. Та пора робоча, Миколо Єремійовичу.

— Робоча пора! Ото ж бо, ви охочі на чужих робити, а на свою пані робити не любите… Однаково ж!

— Робота ото однакова, правда, Миколо Єремійовичу… Та що…

— Ну?

— Платня дуже… теє…

— Мало чого нема! Ач, як ви розбестились. Диви!

— Та й то сказати, Миколо Єремійовичу, роботи тієї всього на тиждень буде, а продержать місяць. То матеріалу не стане, а то й у сад пошлють доріжки чистити.

— Мало чого нема! Сама пані наказати зволила, так тут нам з тобою міркувати нічого.

Сидір замовк і почав переступати з ноги на ногу.

Микола Єремійович скрутив голову па. бік і ретельно застукав кістяшками.

— Наші… мужики… Миколо Єремійовпчу… — заговорив нарешті Сидір, запинаючись на кожному слові: — наказали вашій милості… отут… буде… (Він засунув свою руку за пазуху сіряка й почав витягати звідти згорнутий рушник з червоними розводами).

— Що ти, що ти, дурню, з глузду з’їхав, чи що? — поквапливо перебив його товстун. — Іди, іди до мене в хату, — провадив далі він, майже випихаючи здивованого мужика: — там спитай жінку… вона тобі чаю дасть, я зараз прийду, іди. Та не бійся, кажу, йди.

Сидір вийшов з хати.

— Отакий… ведмідь, — пробурчав йому вслід головний конторщик, похитав головою й знову взявся за рахівницю.

Раптом крики: «Купря! Купря! Купрю не зіб’єш!» почулися на вулиці й на ґанку, і трохи згодом увійшов у контору чоловік низенький на зріст, сухотний на вигляд, з надзвичайно довгим носом, великими нерухомими очима й дуже гордовитого поставою. Одягнутий він був у старенький, порваний сюртук кольору аделаіда[3] чи, як у нас кажуть: оделлоіда, з плисовим коміром і малесенькими ґудзиками. Він ніс в’язку дров за плечима. Коло нього товпилося чоловіка з п’ять дворових людей та все кричали: «Купря! Купрю не зіб’єш! У грубники Купрю призначили, у грубники!». Але чоловік у сюртуці з плисовим коміром не звертав найменшої уваги на бешкетування своїх товаришів і ані трохи не мінявся на обличчі. Мірними кроками дійшов він до груби, скинув свою ношу, підвівся, здобув із задньої кишені табатирку, витріщив очі й почав набивати собі в ніс тертий буркун[4], перемішаний із золою.

Коли входила галаслива ватага, товстун насупив брови і підвівся з місця; але, побачивши, в чому річ, усміхнувся й тільки звелів не кричати: у сусідній, мовляв, кімнаті, мисливець спить.

— Який мисливець? — спитали чоловіка двоє в один” голос.

— Поміщик.

— А!

— Нехай галасують, — заговорив розчепіривши руки, чоловік з плисовим коміром: — мені яке діло! аби мене не займали. У грубники мене призначили…

— У грубники! У грубники! — радісно підхопила юрба.

— Пані наказала, — провадив він, знизавши плечима: — а ви почекайте… вас іще в свинопаси призначать. А що я кравець, і добрий кравець, у перших майстрів у Москві навчався і на єнаралів шив… цього в мене ніхто не відбере. А ви чого задаєтесь?… чого? ви дармоїди, ледарі, більш, нічого. Мене відпусти на волю — я з голоду не вмру, я не пропаду; дай мені пачпорта — я обрік добрий заплачу й панів удовольню. А ви що? Пропадете, пропадете, немов мухи, та й годі!

— От і збрехав, — перебив його хлопець, рябий та білявий, з червоним галстуком та розірваними ліктями: — ти й по пашпорту ходив, та від тебе і копійки оброку пани не бачили, і собі шага не заробив: насилу ноги додому приволік, та з того часу усе в одному кафтанці й ходиш.

— А що будеш робити, Константине Наркизовичу, — відповів Купріян: — закохався чоловік і пропав, і загинув чоловік. Ти спершу як я поживи, Константине Наркизовичу, а тоді вже й суди мене.

— І в кого знайшов закохатися! У виродка справжнього!

— Ні, цього ти не кажи, Константине Наркизовичу.

— Та кого ти запевняєш? Адже я її бачив: минулого року, в Москві, своїми очима бачив.

— Минулого року вона справді попсувалася трохи, — зауважив Купріян.

— Ні, панове, що, — заговорив презирливим і недбалим голосом чоловік високий на зріст, худорлявий, з обличчям, всипаним прищами, закучерявлений та намаслений, мабуть, камердинер: — от хай нам Купріян Афанасійович свою пісеньку проспіває. Апу бо, почніть, Купріяне Афанасійовичу.

— Так! так! — підхопили інші. — От так Олександра! підкувала Купрю… нема що сказати… Співай, Купря!.. Молодець Олександра! (Дворові люди часто, заради більшої ніжності, говорячи про чоловіків, уживають жіночих закінчень). — Співай!

— Тут не місце співати, — з твердістю зауважив Купріян, — тут панська контора.

— А тобі ж то яке діло? либонь, у конторщики сам наміряєшся! — з грубим сміхом відповів Константин. — Мабуть!

— Усе в панській владі перебуває, — зауважив бідолаха.

— Ач, ач, куди націляється, ач, який? у! у! а!

І всі зареготалися; інші застрибали. Голосніше від усіх заходився один хлопчак, років п’ятнадцяти, напевне, син аристократа веред двірні: він носив жилет із бронзовими ґудзиками, галстух лілового кольору, і черевце встиг уже викохати.

— А послухай-но, признайся, Купря, — самовдоволень почав Микола Єремійович, видимо потішений та розніжений: — адже погано в грубниках? дурна, мабуть, справа зовсім? «

— Та що, Миколо Єремійовичу, — заговорив Купріян: — от ви тепер головним у нас конторщиком, правда; ніхто й слова не скаже; але ж і ви в неласці пробували, і в мужицькій хаті теж пожили.

— Ти, дивись, у мене, однак, не забувайся, — з роздратованням перебив його товстун: — з тобою, дурнем, жартують, тобі б, дурневі, відчувати слід та дякувати, що з тобою, дурнем, втішаються.

— До речі прийшлося, Миколо Єремійовичу, — вибачте…

— То ж бо до речі.

Двері одчинились і вбіг казачок.

— Миколо Єремійовичу, пані вас до себе кличе.

— Хто у пані? — спитав він у казачка.

— Аксінья Микитівна і купець з Веньова.

— Сею хвилиною з’явлюся. А ви, братця, — казав він далі переконливим голосом: — ідіть-но краще звідси геть з новопризначеним грубником, а то ще німець забіжить та й поскаржиться.

Товстун поправив собі на голові волосся, кашлянув у руку, майже зовсім закриту рукавом сюртука, застібнувся і рушив до пані, широко розставляючи при холі ноги. Трохи згодом і вся ватага попленталася за ним разом із Купрею. Залишився тільки мій старий знайомий, вартовий. Він узявся був підстругувати пора, та сидячи й заснув. Кілька мух зараз скористувалися з щасливої нагоди і обліпили йому рота. Комар сів йому на лоба, правильно розставив свої ніжки і повільно увіткнув в його м’яке тіло усе своє жало. Та сама руда голова з баками знову з’явилася з-за дверей, подивилась, подивилась і увійшла до. контори разом із своїм доволі негарним тулубом.

— Федюшко! а Федюшко! вічно спиш! —- промовила голова,

Вартовий розплющив очі і встав з стільця.

— Микола Єремійович до пані пішов?

— До пані пішов, Василю Миколайовичу.

«А! а! — подумав я: — от він — головний касир».

Головний касир почав ходити по кімнаті. А втім, він більше крався, ніж ходив, і таки взагалі скидався на кішку. На плечах у нього метлявся старий чорний фрак, з дуже вузенькими фалдами, одну руку він держав на грудях, а другою безперестанку брався за свій високий і тісний галстух з кінського волосу і з напруженням крутив головою. Чоботи він носив козлові без рипу і ступав дуже м’яко.

— Сьогодні Ягущкін поміщик вас питався, — додав вартовий.

— Гм, питався? Що ж він таке казав?

— Казав, що, мовляв, до Тютюрьова увечері заїде й вас дожидатиме. Треба, мовляв, мені з Василем Миколайовичем про одну справу перебалакати, а про яку справу — не казав: вже Василь Миколайович, каже, знає.

— Ги, — відказав головний касир і підійшов до вікна.

— Що, Микола Єремійович у конторі? — почувся в сінях гучний голос, і чоловік високий на зріст, видимо розсерджений, з обличчям неправильним, але виразистим і сміливим, доволі охайно одягнутий, ступив через поріг.

— Нема його тут? — спитав він, швидко глянувши навкруги.

— Микола Єремійович у пані, — відповів касир: — Що вам потрібно, скажіть мені, Павло Андрійовичу: ви мені можете сказати… Ви чого хочете?

— Чого я хочу? Ви хочете знать, чого я хочу? (Касир болісно кивнув головою). Провчити я його хочу, череваня негідного, набріхувача підлого… Я йому дам нашіптувати!

Павло кинувся на стілець.

— Що ви, що ви, Павло Андрійовичу? Заспокойтеся… Як вам не соромно? Ви не забудьте, про кого ви говорите, Павло Андрійовичу! — забелькотав касир.

— Про кого? А мені яке діло, що його в головні конторщики призначили. От, нема, що й казати, знайшли кого призначати. От уже дійсно, можна сказати, пустили козу на город.

— Годі, годі, Павло Андрійовичу, годі. Облиште це… що за дурниці такі?

— Ну, Лисе Патрикійовичу, пішов хвостом вихляти… Я його дочекаюся, — з гнівом промовив Павло і вдарив рукою по столі. — А, та от він ізволить іти, — додав він, глянувши у вікно: — про вовка помовка. Милості просимо. (Він устав).

Микола Єремійович увійшов у контору. Обличчя його сяяло від задоволення, але, побачивши Павла, він трохи зніяковів.

— Здрастуйте, Миколо Єремійовичу, — значущо промовив Павло, поволі посуваючись йому назустріч: — здрастуйте.

Головний конторщик не відповідав нічого. У дверях появилося обличчя купця.

— Чого ж ви мені не зволите відповідати? — казав далі Павло. — А втім ні… ні, — додав він: — так не годиться: криком та лайкою нічого не вдієш. Ні, ви мені краще добром скажіть, Миколо Єремійовичу, за що ви мене переслідуєте? за що ви мене занапастити хочете? Ну, кажіть бо, кажіть.

— Тут не місце з вами порозуміватися, — не без хвилювання відказав головний конторщик: — та й не час. Тільки я, признаюся, з одного дивуюсь: з чого ви взяли, що я вас занапастити бажаю, або переслідую? Та й як, нарешті, можу я вас переслідувати? Ви не в мене в конторі перебуваєте.

— Ще б пак, — відповів Павло: — того б тільки ще бракувало. Але навіщо ви прикидаєтесь, Миколо Єремійовичу?.. Адже ви мене розумієте.

— Ні, не розумію.

— Ні, розумієте.

— Ні, ій-богу не розумію.

— Ще й божитесь! Та вже коли на те пішло, скажіть: ну, не боїтеся ви бога? Ну, за що ви бідолашній дівці жити не даєте? Чого вам потрібно від неї?

— Ви про кого говорите, Павло Андрійовичу? — з удаваним здивуванням спитав товстун.

— Ач! не знає, либонь? я про Тетяну кажу. Побійтеся бога, — за що мститеся? Соромтесь: ви ж чоловік жонатий, діти у вас як я вже завбільшки, а я не що інше… я женитися хочу: я по правді чиню.

— Чим же я тут винен, Павло Андрійовичу? Пані вам женитися не дозволяє: її панська воля. Я ж тут при чому?

— Ви при чому? а ви з тією старою відьмою, з ключницею, не злигалися хіба? Хіба не нашіптуєте, та? Скажіть, не клепаєте на безборонну дівку всякі небилиці? Хіба не через вас її з прачок перемийницею зробили? І б’ють її, і в затрапезні держать з вашої милості!.. Соромтесь, соромтесь, старий ви чоловік! Адже вас параліч от-от розіб’є… Богові відповідати доведеться.

— Лайтесь, Павло Андрійовичу, лайтесь… Чи довго вам доведеться лаятись!

Павло спалахнув.

— Що? грозити мені надумав? — з гнівом заговорив він. — Ти думаєш, я тебе боюсь? Ні, брат, не на такого натрапив! чого мені боятися? …Я скрізь собі хліб знайду. От ти — інша річ! Тобі тільки тут і жити та нашіптувати, та красти…

— Адже от як зазнався, — перебив його конторщик, який теж починав втрачати терпіння: — фершель,[5] просто фершель, лікарчук нікчемний, а послухай-но його — ху ти, яка значна особа!

— Еге, фершель, а без цього фершеля ваша милість тепер би на кладовищі гнила… І надала ж мені лиха година його вилікувати, — додав він крізь зуби.

— Ти мене вилікував?.. Ні, ти мене отруїти хотів; ти мене сабуром[6] обпоїв, — підхопив конторщик.

— Що ж, коли на тебе, крім сабура, нічого й діяти не могло?

— Сабур лікарською управою заборонений, — провадив Микола: — я ще на тебе поскаржусь… Ти заморити мене хотів — от що! Та Господь не допустив.

— Годі вам, годі, панове, — почав був касир.

— Відчепись! — крикнув конторщик. — Він мене отруїти хотів! Розумієш ти цеє?

— Дуже треба мені… Слухай, Миколо Єремійовичу, — заговорив Павло з одчаєм: — останній раз тебе прошу… примусив ти мене — не сила мені терпіти. Дай ти нам спокій, розумієш? а то, їй-богу, не минути лиха кому-небудь із нас, я тобі кажу.

Товстун розходився.

— Я тебе не боюсь, — закричав він: — чуєш ти, блазнюк! Я й з батьком твоїм справився, я і йому роги зламав, — тобі приклад, дивись!

— Не нагадуй мені про батька, Миколо Єремійовичу, не нагадуй!

— Ото! ти мені що за указувач?

— Кажуть тобі, не нагадуй!

— А тобі кажуть, не забувайся…

— Хай ти там пані як по-твоєму потрібний, а коли з нас двох їй доведеться вибирати, — не вдержишся ти, голубчику! Бунтувати нікому не дозволяється, дивись! (Павло тремтів від люті). А дівці Тетяні по заслузі… Чекай, не те їй ще буде.

Павло кинувся вперед з піднятими руками, і конторщик важко покотився на долівку.

— В кайдани його, в кайдани, — застогнав Микола Єремійович…

Кінця цієї сцени я не берусь описувати, я й так боюся, чи не образив я почуття читача…

Того ж дня я вернувся додому. Через тиждень я довідався, що пані Посилкова залишила і Павла й Миколу в себе в услузі, а дівку Тетяну заслала: як видно, не знадобилася.