Бірюк

Я їхав з полювання увечері сам бігунцями. До дому ще було верст із вісім; моя добра рисиста кобила бадьоро бігла курною дорогою, зрідка похропуючи та ворушачи вухами; натомлений собака, ніби прив’язаний, ні на крок не відступав від задніх коліс. Гроза насувалася. Спереду величезна лілова хмара поволі підіймалася з-за лісу: надо мною й мені назустріч неслися довгі сірі хмари; верби тривожно ворушилися й лопотіли. Задушна спека раптом змінилася на вогкий холод; тіні швидко густішали. Я ударив віжкою по коняці, спустився в яр, перебрався через сухий струмок, увесь зарослий лозами, виїхав на гору й заїхав у ліс. Дорога звивалася передо мною, між густими кущами ліщини, вже залитими мороком; я насилу посувався вперед. Дрожка стрибала по твердому корінню столітніх дубів та лип, що раз у раз перетинало глибокі подовжні колії — сліди від возових коліс; кінь мій почав спотикатися. Дужий вітер раптом загув угорі, дерева забушували, буйні краплі дощу дзвінко застукали, заляскали по листю, блиснула блискавка, і гроза вдарила. Дощ полив струменями. Я поїхав ступою і незабаром мусив стати: кінь мій вгрузав, я не бачив нічого. Сяк-так притулився я до широкого куща. Згорбившись та запнувши обличчя, чекав я терпеливо кінця негоди, коли раптом, при сяйві блискавки, на дорозі привидилась мені висока постать. Я почав пильно дивитись у той бік, — та сама постать немов виросла із землі біля моєї дрожки.

— Хто це? — спитав гучний голос.

— А ти хто сам?

— Я тутешній лісник.

Я назвав себе.

— А, знаю! ви додому їдете?

— Додому. Та бачиш, яка гроза…

— Еге, гроза, — відповів голос…

Біла блискавка осяяла лісника з голови до ніг; тріскучий і короткий удар грому розітнувся зараз слідом за нею. Дощик линув з подвоєною силою.

— Не скоро минеться, — провадив лісник.

— Що робити!

— Я вас, хай так, до своєї хати проведу, — уривчасто промовив він.

— Зроби ласку.

— Звольте сидіти.

Він підійшов до голови коня, узяв його за вуздечку й смикнув я місця. Ми рушили. Я держався за подушку дрожки, що коливалася, «як у морі човник», та кликав собаку. Бідна моя кобила важко брьохала ногами по грязі, підковзувалась, спотикалась; лісник похитувався перед голоблями направо й наліво, немов привід. Ми їхали доволі довго; нарешті мій провідник спинився,— «От ми й дома пане», — промовив він спокійним голосом. — Фіртка зарипіла, кілька цуценят дружно загавкали. Я підвів голову і, при світлі блискавки, побачив невелику хатину посеред просторого двору, обгороженого тином. З одного віконечка тьмяно світив вогник. Лісник довів коня до ґанку й застукав у двері. — «Зараз, зараз!» пролунав тоненький голосок, почулося тупотіння босих ніг, засув зарипів, і дівчинка, років дванадцяти, в сорочинці, підперезаній крайкою, з ліхтарем у руці, з’явилася на порозі.

— Посвіти панові, — сказав він їй: — а я вашу дрожку під повітку поставлю.

Дівчинка глянула на мене й пішла в хату. Я подався слідом за нею.

У лісниковій хаті була тільки одна кімната, закоптіла, низька й порожня, без палатей та переділок. Порваний кожух висів на стіні. На лаві лежала одноствольна рушниця, в кутку валялася купа ганчірок; два великих горщики стояли коло печі. Скалка горіла на столі, сумно спалахуючи й погасаючи. На самій середині хати висіла колиска, прив’язана до кінця довгої жердини. Дівчинка погасила ліхтар, сіла на малесенький ослінчик і почала правою рукою гойдати колиску, лівою поправляти скалку. Я подивився навкруги, — серце в мені занило; невесело увійти вночі до мужицької хати. Дитина в колисці дихала важко й швидко.

— Ти хіба сама тут? — спитав я дівчинку.

— Сама, — відповіла вона ледве чутно.

— Ти лісникова дочка?

— Лісникова, — прошепотіла вона.

Двері зарипіли, і лісник ступив, нагнувши голову, через поріг. Він підняв ліхтар з долівки, підійшов до столу й засвітив каганець.

— Мабуть, не звикли до скалки? — промовив він і струснув кучерями.

Я подивився на нього. Рідко мені доводилося бачити такого молодця. Він був високий на зріст, плечистий і збудований напрочуд. З-під мокрої плоскінної сорочки опукло виставлялись його могутні м’язи. Чорна кучерява борода закривала до половини його суворе й мужнє обличчя; з-під зрослих широких брів сміливо дивились невеликі карі очі. Він злегка взявся руками в боки й став передо мною.

Я подякував йому і спитав його ім’я.

— Мене звати Фомою, — відповів він: а на прізвище Бірюк[1].

— А! ти Бірюк!

Я з подвоєною цікавістю подивився на нього. Від мого Єрмолая та від інших я часто чув оповідання про лісника Бірюка, якого всі околишні мужики боялись як огня. Як вони казали, не бувало ще на світі такого митця в своєму ділі: «В’язки хворосту не дасть потягти; в яку хоч пору, хоч у саму північ, наскочить, як сніг на голову, і ти не думай опинатися, — дужий, мовляв, та меткий, як біс… І нічим його взяти не можна: ні горілкою, ні грішми; ні на яку принаду не йде. Уже не раз добрі люди його звести з світу збирались, так ні — не дається».

От як говорили сусідні мужики про Бірюка.

— Так ти Бірюк, — сказав я знов: — я, брат, чував про тебе. Кажуть, ти нікому спуску не даєш.

— Обов’язок свій справляю, — відповів він похмуро: — даремно панського хліба їсти не приходиться.

Він дістав з-за пояса сокиру, сів долі й почав колотити скалки.

— Чи в тебе хазяйки нема! — спитав я його.

— Нема, — відповів він і сильно махнув сокирою.

— Умерла, видно?

— Ні… так… умерла, — додав він і одвернувся.

Я замовк; він підвів очі і подивився на мене.

— З прохожим міщанином утекла, — вимовив він з жорстокою усмішкою. Дівчинка похнюпилась; дитина прокинулась і закричала; дівчинка підійшла до колиски. — На, дай йому, — промовив Бірюк, ткнувши їй у руку забруднений ріжок. — От і його кинула, — казав він півголосом, показуючи на дитину. Він підійшов до дверей, спинився й обернувся.

— Ви, мабуть, пане, — почав він, — нашого хліба їсти не будете, а в мене окрім хліба…

— Я не голодний.

— Ну, як знаєте. Самовара б я вам наставив, та чаю в мене немає… Піду, подивлюся, як ваша коняка.

Він вийшов і стукнув дверима. Я вдруге оглядівся. Хата здалася мені ще сумнішою, ніж перше. Гіркий дух застиглого диму неприємно стискував мені дихання. Дівчинка не рушалася з місця й не підводила очей; іноді поштовхувала вона колиску, боязко наводила на плече сорочку, що спускалася; її голі ноги висіли не ворушачись.

— Як тебе звати? — спитав я.

— Улитою, — промовила вона, ще більше понуривши своє сумне личко.

Лісник увійшов і сів на лавку.

— Гроза проходить, — зауважив він, трохи помовчавши: — якщо звелите, я вас з лісу проведу.

Я встав. Бірюк узяв рушницю й оглянув поличку[2].

— Це нащо? — спитав я.

— А в лісі сваволять… Біля Кобилячого Верху[3] дерево рубають. — додав він у відповідь на мій запитливий погляд.

— Хіба ж звідси чути?

— З двору чути.

Ми вийшли разом. Дощик перестав.

В далечині ще товпилися важкі нагромадження хмар, іноді спалахували довгі блискавки; але над нашими головами вже видно було подекуди темно-синє небо, зірочки мигтіли крізь рідкі хмарини, що швидко пролітали. Обриси дерев, оббризканих дощем і схвильованих вітром, починали виступати з пітьми. Ми почали дослухатись. Лісник зняв шапку і похнюпився. — «О… от, — промовив він раптом і простяг руку: — ач, яку нічку вибрав». — Я нічого не-чув, окрім шелесту листя. Бірюк вивів коня з-під повітки. — «А отак я, чого доброго, — додав він уголос: — і проґавлю його». — «Я з тобою піду… хочеш?» — «Гаразд», — відповів він і подав коня назад: — «ми його враз піймаємо, а тоді я вас проведу. Ходімо».

Ми пішли: Бірюк попереду, я за ним. Бог його знає, як він пізнавав дорогу, але він спинявся тільки інколи, і то на те, щоб дослухатися до стуку сокири. «Ач, — бурмотів він крізь зуби: — чуєте? чуєте Та де?» Бірюк знизував плечима. Ми спустились у яр, вітер затих на хвилину — мірні удари виразно долинули до мого слуху. Бірюк глянув на мене й хитнув головою. Ми пішли далі мокрою папороттю та кропивою. Глухий і довгий гуркіт розлігся…

— Повалив… пробурмотів Бірюк.

Тимчасом небо і далі розчищалась; у лісі трохи-трохи світлішало. Ми вибрались, нарешті, з яру. — «Почекайте тут», — шепнув мені лісник, нагнувся і, підвівши рушницю вгору, зник між кущами. Я почав дослухатися з напруженням. Крізь неугавний шум вітру вчувалися мені неподалік слабкі звуки: сокира обережно стукала по суччю, колеса рипіли, коняка пирхала …«Куди? стій!» загримів раптом залізний голос Бірюка. — Другий голос закричав жалібно, по-заячому… Почалася боротьба «Бре-ешеш, бре-ешеш, — казав, задихаючись, Бірюк: — не втечеш»… Я кинувся в напрямку шуму й прибіг, спотикаючись на кожному кроці, на місце бою. Коло зрубаного дерева, на землі, порпався лісник; він держав під собою злодія й закручував йому поясом руки на спину. Я підійшов. Бірюк підвівся й поставив його на ноги. Я побачив мужика мокрого, в лахмітті, з довгою розтріпаною бородою. Поганенька конячинка, до половини запнута ріжкатою рогожою, стояла тут-таки, разом із возовою снастю. Лісник не говорив ні слова: мужик теж мовчав і тільки головою струшував.

— Відпусти його, — шепнув я на вухо Бірюкові: — я заплачу ва дерево.

Бірюк мовчки взяв коняку за чілку лівою рукою: правою він держав злодія за пояс. «Ну, повертайся, ворона!» — промовив він суворо. — «Сокирку он візьміть», — пробурмотів мужик, — «Навіщо їй пропадати?» — сказав лісник і підняв сокиру. Ми рушили. Я йшов позаду… Дощик почав знову накрапати й незабаром полив струменями. З трудом добилися ми до хати. Бірюк покинув пійману конячинку серед двору, завів мужика в кімнату, послабив вузол пояса й посадив його в куток. Дівчинка, що заснула була біля печі, скочила і з мовчазним переляком мочала дивитися на нас. Я сів на лавку.

— Ото його, який полив, — зауважив лісник: — переждати доведеться. Чи не хочете лягти?

— Спасибі.

— Я б його, для вашої милості, у комірчинку замкнув, — казав він, показуючи на мужика: — та, бач, засув…

— Залиши його тут, не займай, — перебив я Бірюка.

Мужик глянув на мене спідлоба. Я в душі дав собі слово, хоч би що, визволити бідолаху. Він сидів нерухомо на лавці. При світлі ліхтаря я міг розгледіти його виснажене, зморшкувате лице, навислі жовті брови, неспокійні очі, худі члени… Дівчинка лягла долі коло самих його ніг і знову заснула. Бірюк сидів біля стола, спершись головою на руки. Коник цвірчав у кутку… дощик стукав но дахові і спливав по шибках; ми всі мовчали.

— Фома Кузьмич, — заговорив раптом мужик голосом глухим і розбитим: — а Фома Кузьмич.

— Чого тобі?

— Відпусти.

Бірюк не відповідав.

— Відпусти… з голоду… відпусти.

— Знаю я вас, — похмуро відказав лісник: — ваша вся слобода така — злодій на злодієві.

— Відпусти, — далі казав мужик:—прикажчик… розорені, он як… відпусти!

— Розорені!.. Красти нікому не слід.

— Відпусти, Фома Кузьмич… не занапасти. Ваш, сам знаєш, заїсть, он як.

Бірюк одвернувся. Мужика пересмикнуло, немов пропасниця його била. Він струшував головою і дихав нерівно.

— Відпусти, — сказав він знову з безнадійним одчаєм: — відпусти, їй-богу, відпусти! Я заплачу, он як, їй-богу. Їй-богу, з голоду… дітки пищать, сам знаєш. Круто, он як, приходиться.

— А ти все ж красти не ходи.

— Конячинку — казав далі мужик: — конячинку б то, хоч її ото… одна худобина і є… відпусти!

— Кажуть, не можна. Я теж людина невільна: з мене спитають. Вам попускати теж не годиться.

— Відпусти. Злидні. Фома Кузьмич, злидні, як є теє… відпусти!

— Знаю я вас!

— Та відпусти!

— Е, та що з тобою говорити; сиди смирно, а то в мене, знаєш? Не бачиш, чи що, пана?

Бідолаха похнюпився… Бірюк позіхнув і поклав голову на стіл. Дощик усе не переставав. Я чекав, що буде.

Мужик раптово випростався. Очі в нього загорілися, і на обличчі виступила краска. «Ну, на їж, подавись, на», — почав він, примруживши очі та спустивши кутики губ: — «на, душогубе окаяний, пий християнську кров, пий»…

Лісник обернувся.

— Тобі кажу, тобі, азіат, кровопивця, тобі!

— П’яний ти, чи що, що лаятись надумався? — заговорив з подивом лісник. — 3 глузду з’їхав, чи шо?

— П’яний!.. чи не на твої гроші, душогубе окаянний, звір, звір, звір!

— Ах, ти… та я тебе!..

— А мені що? Однаково — пропадати; куди я без коняки піду? Прибий — один кінець; чи з голоду, чи так — однаково. Пропадай усе: жінка, діти, — здихай усе… А до тебе, пожди, доберемось!

Бірюк підвівся.

— Бий, бий, — підхопив мужик лютим голосом: — бий, на, на, бий… (Дівчинка поквапливо скочила з долівки і вп’ялася очима в нього). Бий! бий!

— Мовчи! — загримів лісник і ступив два рази.

— Годі, годі, Фома, — закричав я: — облиш його… бог з ним.

— Не буду я мовчати, — провадив своє бідолаха. — Однаково — здихати ото. Душогуб ти, звір, погибелі на тебе нема… Та почекай, не довго тобі царювати! зашморгнуть тобі горлянку, почекай!

Бірюк ухопив його за плече… Я кинувся на поміч мужикові…

— Не руште, пане! — крикнув на мене лісник.

Я б не побоявся його погрози і вже простяг був руку, але, на величезне моє здивування, він одним обертом зірвав з ліктів у мужика пояс, ухопив його за зашийок, насунув йому шапку на очі, одчинив двері й виштовхнув його геть.

— Забирайся к чорту з своєю конякою! — закричав він йому услід: — та дивись, удруге в мене…

Він вернувся до хати й почав шпортатись у кутку.

— Ну, Бірюк, — промовив я, нарешті: — здивував ти мене: ти я, бачу, хороша людина.

— Е, годі, пане, — перебив він мене з досадою: — не звольте тільки розказувати. Та вже я краще вас проведу, — додав він: — видно, дощика ото вам не переждати…

Надворі застукали колеса мужицького воза.

— Ач, поплентався! — пробурмотів він: — та я його!..

Через півгодини він попрощався зо мною на узліссі.