Бурмістр

Верст за п’ятнадцять від мого мастку живе один мені знайомий чоловік, молодий поміщик, гвардійський офіцер на відставці, Аркадій Павлович Пєночкін. Дичини в нього в маєтку водиться багато, дім, збудований за планом французького архітектора, слуги одягнуті по-англійському, обіди він справляє чудові, вітає гостей ласкаво, а все ж таки неохоче до нього їдеш. Він людина розсудлива й статечна, виховання здобув, як годиться, найкраще, служив, у вищому світі потерся, тепер господарством займається з великим успіхом. Аркадій Павлович, кажучи власними його словами, строгий, але справедливий, за добро підданих своїх дбає і карає їх — задля їх таки добра. «З ними треба поводитися як з дітьми», — каже він в такому випадку: — «неуцтво, mon cher, il faut prendre cela en considération»[1]. A сам, коли випадає так звана сумна необхідність, різких та поривчастих рухів уникає й голоса підвищувати не любить, а більше тикає рукою прямо, спокійно промовляючи: «адже я тебе просив, любий мій», або «шо з тобою, друже мій, отямся»; при чому тільки трохи стискав зуби й кривить рота. Зросту він невеликого, збудований доладно, собою дуже непоганий, руки й нігті у великій охайності держить: з його рум’яних губ та щік так і пашить здоров’ям. Сміється він звучно і безтурботно, привітно жмурить ясні, карі очі. Одягається він добірно і з смаком: виписує французькі книга, малюнки й газети, але до читання пе дуже охочий: «Вічного Жида»[2] ледве подужав. У карти грає майстерно. Взагалі Аркадія Павловича вважають за одного з найосвіченіших дворян і найзавидніших женихів у нашій губернії; дами від нього без тями й особливо вихваляють його маніри. Він напрочуд добре себе держить, обережний, як кішка, і ні в яку історію вплутаний зроду не бував; хоч при нагоді, дати себе знати й несміливу людину спантеличити й зрізати любить. Поганим товариством зовсім гидує — скомпрометуватися боїться; зате під веселу годину оголошує себе поклонником Епікура[3], хоч взагалі про філософію висловлюється непохвально, називаючи її туманною поживою германських умів, а часом і просто бриднею. Музику він теж любить; за картами співає крізь зуби, але з почуттям; із «Лючії» й «Сомнамбули»[4] теж дещо пам’ятає. Та чогось уст високо забирає. Зимою він їздить у Петербург. Дім у нього в порядку надзвичайному; навіть кучери підкорились його впливові й щодня не тільки витирають хомути й сіряки чистять, а й самим собі обличчя миють. Дворові люди Аркадія Павловича поглядають щоправда, чогось спідлоба, — але в нас на Русі похмурого від заспаного не відрізниш. Аркадій Павлович говорить голосом м’яким та приємним, з зупинками й ніби з задоволенням, пропускаючи кожне слово крізь свої прегарні, напахчені вуса; також уживає багато французьких висловів, як от: «Mais c’est impayable!», «Mais comment donc!»[5] тощо. Не зважаючи на все те, я принаймні, не дуже охоче його відвідую, і коли б не тетеруки та не куріпки, напевно, зовсім би з ним роззнайомився. Дивний якийсь неспокій опановує вас в його домі; навіть комфорт вас не тішить, і щоразу ввечері, коли появиться перед вами закучерявлений камердинер у блакитній лівреї з гербовими ґудзиками й почне запопадливо стягати з вас чоботи, ви відчуваєте, шо якби замість його блідої й сухорлявої постаті враз з’явилися перед вами дивовижно-широкі щелепи й неймовірно-тупий ніс молодого дебелого парубка, якого пан щойно взяв від сохи, а він устиг уже в десятьох місцях розпороти по шитому недавно подарований нанковий кафтан, — ви б зраділи несказанно й охоче б зазнали небезпеки позбутися разом із чоботом і власної вашої ноги аж по самих вертлуг…

Не зважаючи на мою неприхильність до Аркадія Павловича, довелося мені одного разу перебути в нього ніч. Другого дня я рано вранці звелів запрягти свою коляску, але він не хотів мене пустити без снідання на англійський манір і повів до себе в кабінет. Разом з чаєм подали нам котлети, рідкі яйця, масло, мед, сир тощо. Два камердинери, в чистих білих рукавичках, швидко й мовчки випереджали наші найменші бажання. Ми сиділи на перському дивані. На Аркадієві Павловичу були широкі шовкові шаровари, чорна бархатна куртка, гарний фес із синьою китицею й китайські жовті туфлі без задків.

Він пив чай, сміявся, розглядав свої нігті, курив, підкладав собі подушки під бік і взагалі почував себе в якнайкращому настрої. Поснідавши добре і з видимим задоволенням, Аркадій Павлович налив собі чарку червоного вина, підніс її до губ і раптом насупився.

— Чому вино не нагріте? — спитав він доволі гострим голосом одного з камердинерів.

Камердинер розгубився, став як укопаним і зблід.

— Адже я тебе питаю, любий мій? — спокійно казав Аркадій Павлович, не спускаючи з нього очей.

Бідолашний камердинер пом’явся на місці, покрутив салфеткою й не сказав ні слова. Аркадій Павлович понурив голову й задумливо подивився на нього спідлоба.

— Pardon, mon cher,[6] — промовив він з приємною усмішкою, приязно торкнувшись рукою до мого коліна, і знов уп’явся в камердинера. — Ну іди, — додав він, помовчавши трохи, підвів брови її подзвонив.

Увійшов чоловік товстий, смаглявий, чорноволосий, з низьким лобом і зовсім запливлими очима.

— Про Федора… дати наказ, — промовив Аркадій Павлович півголосом і з цілковитим самовладанням.

— Слухаюсь, — відповів товстий і вийшов.

— Voilà, mon cher, les disagrèments de la compagne,[7]— весело зауважив Аркадій Павлович. — Та куди ж бо ви? Залишіться, посидьте ще трохи.

— Ні, — відповів я: — мені час.

— Усе на полювання! Ох, оці вже мені мисливці! Та ви куди тепер їдете?

— За сорок верст звідси, в Рябово.

— У Рябово? Ах, боже мій, та якщо так, то і я з вами поїду. Рябово всього за п’ять верет від моєї Шипилівки, а я таки давно в Шипилівці не бував: усе часу добрати не міг. От як до речі вийшло: ви сьогодні в Рябові пополюєте, а увечері до мене. Ce sera charmant[8]. Ми разом повечеряємо, — ми візьмемо з собою кухаря, — ви в мене переночуєте. Чудово! Чудово! — додав він, не дочекавшись моєї відповіді. — C’est arrangé[9]… Гей, хто там? Коляску нам звеліть запрягти, та швидше. Ви в Шипилівці не бували? Я б посовістився запропонувати вам перебути ніч у хаті в мого бурмістра, та ви. я знаю, невибагливі, і в Рябові в сінному б сараї ночували… Їдьмо, їдьмо!

І Аркадій Павлович заспівав якийсь французький романс.

— Адже ви, може, не знаєте, — казав далі він, похитуючись на обох ногах: — у мене там мужики на оброці. Конституція, — що будеш робити? Проте оброк мені платять справно. Я б їх, признатись, давно б на панщину зсадив, та землі мало! Я й так дивуюсь, як вони кінці з ганцями зводять. А втім, c’est leur affaire[10]. Бурмістр у мене там — молодець, une forte tete[11], державний муж. Ви побачите… Як, справді, це добре вийшло!

Робити було нічого. Замість дев’ятої години ранку ми виїхали о другій. Мисливці зрозуміють моє нетерпіння. Аркадій Павлович любив, як він казав, при нагоді попестити себе і забрав з собою таку купу білизни, припасу, питва, пахощів, подушок і всяких несесерів, що іншому ощадливому та владущому собою німцеві вистачало б усієї цієї благодаті на рік. На кожному спускові s гори Аркадій Павлович звертався з короткою, але сильною промовою до кучера, з чого я міг зробити висновок, що мій знайомий неабиякий боягуз. А втім, подорож відбулася дуже щасливо; тільки на одному недавно полагодженому місточку віз із кухарем перекинувся, і заднім колесом йому придавило шлунок.

Аркадій Павлович, бачивши падіння доморослого Карема[12], перелякався не на жарт і ту ж мить звелів спитати: чи цілі в нього руки? Діставши ж відповідь, що цілі, зараз заспокоївся. Проте, їхали ми доволі довго; я сидів у одній колясці з Аркадієм Павловичем і під кінець подорожі відчув нудьгу смертельну, тим більше, що протягом кількох годин мій знайомий цілком видихався і починав уже ліберальничати. Нарешті, ми приїхали, тільки не в Рябове, а прямо в Шипилівку; якось воно так вийшло. Того дня я й без того вже пополювати не міг, і тому, стиснувши серце, скорився своїй долі.

Кухар приїхав за кілька хвилин до нас і, здавалось, уже встиг розпорядитися та попередити, кого слід було, бо при самому в’їзді в село зустрів нас староста (син бурмістра), дебелий і рудий мужик в косий сажень зростом, верхи й без шапки, в новому сіряку нарозхрист. — «А де ж Софрон? » — спитав його Аркадій Павлович. Староста спершу. моторно сплигнув з коня, уклонився панові в пояс, промовив: «Здрастуйте, батечку Аркадію Павловичу», потім підвів трохи голову, струснувся й доповів, що Софрон поїхав у Перов, але по нього вже послали. — «Ну, їдь за нами», сказав Аркадій Павлович. Староста відвів з чемності коня набік, скинувся на нього верхи й пустився риссю за коляскою, держачи шапку в руці. Ми поїхали селом. Кілька мужиків у порожніх возах трапилось нам назустріч; вони їхали з току й співали пісень, підплигуючи всім тілом і погойдуючи ногами в повітрі; але, побачивши нашу коляску і старосту, враз замовкли, поскидали свої зимові шапки (діло було влітку) і попідводились, начебто чекаючи наказів. Аркадій Павлович милостиво їм уклонився. Тривожне хвилювання, видимо, ширилось по селу. Баби в картатих паньових жбурляли тріски в недогадливих або надто запопадливих собак; кривий дід з бородою, шо починалася під самими очима, відірвав недопоєного коня від колодязя, ударив його невідомо за що по боку, а тоді вже вклонився. Хлопчаки в довгих сорочинах з зойком бігли в хати, лягали черевом на високий поріг, перехилювали голови, закидали ноги вгору й таким способом дуже проворно перекидалися за двері, у темпі сіни, звідки вже й не появлялися. Навіть кури поспішали прискореною риссю в подворіття; один меткий півень з чорними грудьми, схожими на атласну жилетку, і червоним хвостом закрученим на самісінький гребінь, залишився був на дорозі й уже зовсім зібрався кричати, але раптом зніяковів і теж побіг. Хата бурмістра стояла осторонь від інших, серед густого зеленого коноплища. Ми зупинилися перед ворітьми. Пан Пєночкін устав, мальовничо скинув з себе плащ і вийшов з коляски, привітно озираючись навкруги. Бурмістрова жінка зустріла нас з низькими поклонами й підійшла до панської ручки. Аркадій Павлович дав їй націлуватися досхочу і зійшов на ґанок. У сінях, в темному кутку, стояла старостиха і теж уклонилась, але до руки підійти не наважилась. У так званій холодній хаті — з сіней направо — вже порались дві інші баби; вони виносили звідти всякий мотлох, порожні дзбани, задеревенілі кожухи, масляні горшки, колиску з купою ганчір’я та строкатою дитиною, підмітали банними віниками сміття. Аркадій Павлович вислав їх геть і розташувався на лаві під образами. Кучери почали вносити скрині, шкатули й інші прилади, всіма способами намагаючись стримати стукіт своїх важких чобіт.

Тимчасом Аркадій Павлович розпитував старосту про врожай,- сівбу та інші господарські справи. Староста відповідав задовільно, але якось мляво й недоладно, немов замерзлими пальцями кафтан застібав. Він стояв’ коло дверей і весь час насторожувався та оглядався, даючи дорогу проворному камердинерові. З-за йото могутніх плечей удалося мені побачити, як бурмістрова жінка в сінях тихцем била якусь другу бабу. Раптом застукав віз і зупинився перед ґанком: увійшов бурмістр.

Цей, як казав Аркадій Павлович, державний муж був зросту невеликого, плечистий, сивий та кремезний, з червоним носом, маленькими блакитними очима й бородою віялом. Зазначимо, до речі, що від того часу, як Русь стала, не бувало ще на ній прикладу, щоб викоханий та розбагатілий чоловік залишився без широкої бороди; інший цілий свій вік носив борідку ріденьку, клинцем, — раптом, дивишся, обклався навкруги немов сяйвом, — звідки волос береться! Бурмістр, мабуть, у Перові підгуляв: і обличчя в нього обрезкло таки добре, та й горілкою від нього таки тхнуло.

— Ах, ви, батьки наші, милостивці ви наші, — заговорив він співучим голосом і з таким розчуленням на обличчі, що от-от, здавалось, сльози бризнуть: — насилу ж то зволили завітати!.. Ручку, батечку, ручку, — додав він, уже заздалегідь простягаючи губи.

Аркадій Павлович уволив йото бажання.

— Ну, що, брат Софрон, як у тебе справи йдуть? — спитав він ласкавим голосом.

— Ах, ви, батьки наші! — скрикнув Софрон: — та як же їм кепсько йти, справам би то! Та ви ж наші батьки, ви милостиві, сельце наше просвітити зволили приїздом своїм, ущасливили по кінець життя! Слава тобі, господи, Аркадію Павловичу, слава тобі, господи! Щасливо все перебував ласкою вашою.

Тут Софрон помовчав, подивився на пана і, начебто знову захоплений поривом почуття (до того ж і хміль брав своє), вдруге попросив руки і заспівав ще більше.

— Ах, ви, батьки наші милостивці… і… вже що! їй-богу, зовсім дурнем з радощів став… Їй-богу, дивлюся та й не вірю… Ах, ви, батьки наші!..

Аркадій Павлович глянув на мене усміхнувся й спитав: Nést-се pas que c’est touchant?»[13]

— Так, батечку, Аркадію Павловичу, — вів далі невгавущий бурмістр: — як же ви це? Журите ви мене зовсім, батечку, сповістити мене не зволили про ваш приїзд ото. Де ж ви нічку ото перебудете? Адже, тут нечистота, сміття.

— Нічого, Софроне, нічого, — з усмішкою відповів Аркадій Павлович: — тут добре.

— Та воно ж, батьки ви наші, — кому добре? Нашому братові мужику добре; а ви… ах, ви, батьки мої, милостивці, ах, ви, батьки мої!.. Простіть мене, дурного, з глузду з’їхав, їй-богу, здурів зовсім.

Тимчасом подали вечерю; Аркадій Павлович почав призволитись. Сина свого старий прогнав — мовляв, духоти напускаєш.

— Ну, що, розмежувався, старий? — спитав пан Пєночкін, що видимо хотів підробитися під мужицьку мову й до мене підморгував.

— Розмежувалися, батечку, все твоєю ласкою. Позавчора сказку[14] підписали. Хлиновські б то спочатку поманірились, батечку, правда. Вимагали… вимагали… і бог зна чого вимагали: але ж дурнеча, батечку, народ дурний. А ми, батечку, з ласки твоєї подяку заявили та Миколая Миколайовича посредственика задовольнили, усе по твоєму наказу чинили, батечку; як ти зволив наказати, так ми й чинили, і з відома Єгора Дмитровича чинили.

— Єгор мені доповідав,— поважно зауважив Аркадій Павлович.

— Як же, батечку, Єгор Дмитрович, як же.

— Ну, то, виходить, ви тепер задоволені?

Софрон тільки того й чекав:

— Ах, ви, батьки наші, милостивці наші! — заспівав він знову…— Та помилуйте ви мене… та ми ж за вас, батьки наші, день і ніч господу богу молимося… Землі, звичайно, обмаль…

Пєночкін перебив його:

— Ну, добре, добре, Софрон, знаю, ти мені щирий слуга… А що, як намолот?

Софрон зітхнув.

— Ну, батьки ви наші, намолот не вельми добрий. Та що, батечку Аркадій Павловичу, дозвольте вам доповісти, ділечко яке вийшло. (Та він наблизився, розводячи руками, до пана Пєночкіна, нагнувся й прижмурив одно око). Мертве тіло на нашій землі об’явилося.

— Як це?

— І сам розуму не приберу, батечку, милостивці ви наші: видно, лихий попутав. Та, на щастя, коло чужої межі об’явилось; а тільки, що гріха таїти, на нашій землі: Я його зараз на чужий ото клин і звелів перетягти, поки можна було, та сторожу приставив і своїм наказав: мовчіть! кажу. А становому про всяк випадок об’яснив: от які порядки, кажу; та чайком його, та подяку… Та що, батечку, думаєте! Адже й залишилось у чужаків на шиї: а мертве ж тіло, що двісті карбованців — як калач.

Пан Пєночкін багато сміявся з викруту свого бурмістра і кілька разів сказав мені, показуючи на нього головою: Quel gaillard an?»[15].

Тимчасом надворі зовсім стемніло: Аркадій Павлович звелів з столу прибирати й сіна принести. Камердинер послав нам простині, розложив подушки; ми лягли. Софрон пішов до себе, діставши наказ на наступний день. Аркадій Павлович, засинаючи, ще поговорив трохи про чудові властивості російського мужика і разом з тим зауважив мені, що, від початку управління Софрона за шипплівськими селянами не водиться ані шеляга недоплати… Сторож закалатав у дошку; дитина, що видно ще не встигла пройнятися почуттям належної самозреченості, запищала десь у хаті… Ми заснули.

Другого дня ми встали доволі рано. Я був зібрався їхати в Рябово, але Аркадій Павлович хотів показати мені свій маєток і впросив мене залишитись. Я й сам був не від того, щоб переконатися на ділі у видатних властивостях державного мужа — Софрона. З’явився бурмістр. На ньому була синя свита, підперезана червоним поясом. Говорив він значно менше ніж учора, дивився гостро й пильно в очі панові, відповідав до ладу й до діла. Ми разом з ним подались на тік. Софронів син, триаршинний староста, за всіма ознаками людина дуже дурна, теж пішов за нами, та ще приєднався до нас земський Федосєїч, відставний солдат з величезними вусами й предивним виразом обличчя: наче він дуже давно тому з чогось надзвичайно здивувався, та від того часу вже й не прийшов до тями. Ми оглянули тік, клуню, стодоли, сараї, вітряк, двір для худоби, вруна, коноплища; усе було справді в чудовому порядку; самі тільки пригнічені обличчя в мужиків призводили мене до деякого подиву. Окрім корисного, Софрон дбав ще й про приємне: всі рови пообсаджував вербами, поміж скиртами на току стежки зробив і пісочком посипав, на вітряку приладнав флюгер на зразок ведмедя з роззявленою пащею й червоним язиком, до цегляного двору для худоби приліпив щось на зразок грецького фронтону і під фронтоном білилом написав: «Пастроен вселе Шипилофке втысеча восем Сод саракавом году. Сей скотный дфор». Аркадій Павлович розчулився зовсім, заходився викладати мені французькою мовою вигоди оброчного стану, при чому, однак, зазначив, шо панщина поміщикам вигідніша, — та мало чого нема!.. Почав давати бурмістрові поради, як садити картоплю, як худобі корм заготовляти тощо. Софрон вислухав панську мову з увагою, часом заперечував, але вже не величав Аркадія Павловича ні батьком, ні милостивцем і все наполягав на те, що землі, мовляв, у них обмаль, докупити б не вадило. «Що ж, купіть», — казав Аркадій Павлович: — «на моє ім’я, я не від того». — На цю мову Софрон не відповідав нічого, тільки бороду погладжував. — «Однак, тепер не вадило б з’їздити до лісу», зауважив пан Пєночкін. Ту ж мить привели нам верхових коней; ми поїхали до лісу, або, як у нас кажуть, до «заказу». У цьому «заказі» знайшли ми глушину й дичавину страшенну, за що Аркадій Павлович похвалив Софрона й поплескав по плечі. Пан Пєночкін додержувався щодо лісівництва російських поглядів, і тут-таки розповів мені превтішний, як він казав, випадок, як один жартун-поміщик напутив свого лісника, видравши в нього мало не половину бороди, щоб довести, що від підрубування ліс густіше не виростає… Проте, в інших випадках, і Софрон, і Аркадій Павлович обидва не цуралися нових порядків. Коли ми вернулися до села, бурмістр повів нас подивитися віялку, нещодавно виписану ним з Москви. Віялка дійсно працювала добре, але коли б Софрон знав, яка неприємність чекала і його, і пана на цій останній прохідці, він, напевне, залишився б з нами дома. Ось що трапилось. Виходячи з сараю, побачили ми видовище. За кілька кроків від дверей, біля брудної калюжі, де безжурно плескалось три качки, стояло навколішки два мужики. Один старий років на шістдесят, другий — хлопчина років на двадцять, обидва в плоскінних полатаних сорочках, босоніж і підперезані мотузками. Земський Федосєїч ревно панькався коло них і, напевно, встиг би вмовити їх піти геть, якби ми забарились у сараї, але, побачивши нас, він виструнчився й завмер на місці. Тут-таки стояв і староста з роззявленим ротом та безпорадними кулаками. Аркадій Павлович насупився, закусив губу і підійшов до прохачів. Обидва мовчки вклонилися йому в ноги.

— Чого вам треба? про що ви просите? — спитав він строгим голосом і трохи в ніс. (Мужики глянули один на одного й словечка не промовили, тільки прижмурились, немов від сонця, та швидше дихати стали).

— Ну, що ж? — провадив далі Аркадій Павлович і зараз таки звернувся до Софрона; — з якої сім’ї?

— З Тоболієвої сім’ї, — повільно відповів бурмістр.

— Ну, що ж ви? — заговорив знову пан Пєночкін, — язиків у вас нема, чи що? Кажи, ти, чого тобі треба? — додав він, хитнувши головою на старого. — Та не бійся, дурню.

Старий витяг свою темнобуру, поморщену шию, криво роззявив посинілі губи, хрипким голосом вимовив: «Заступися, пане!» і знову стукнувся лобом у землю. Молодий мужик теж уклонився. Аркадій Павлович з гідністю подивився на їх потилиці, закинув голову й розставив трохи ноги.

— Що таке? На кого ти скаржишся?

— Помилуй, пане! Дай відпочити… Замучені зовсім. (Старий насилу говорив).

— Хто тебе замучив?

— Та Софрон Яковлевич, батечку.

Аркадій Павлович помовчав.

— Як тебе звати?

— Антипом, батечку.

— А це хто?

— Та синок мій, батечку.

Аркадій Павлович помовчав знову й вусами повів.

— Ну, то чим же він тебе замучив? — заговорив він, дивлячись на старого крізь вуса.

— Батечку, розорив украй. Двох синів, батечку, без черги в некрути віддав, а тепера й третього відбирає. Учора, батечку, останню корівчину з двору забрав, хазяйку мою побив — он його милость. (Він показав на старосту).

— Гм? — вимовив Аркадій Павлович.

— Не дай до краю розоритися, батечку.

Пан Пєночкін насупився.

— Але що ж це означає? — спитав він бурмістра півголосом і з незадоволеним виглядом.

— П’яна людина, — відповів бурмістр, уперше вживаючи «слово-єр»[16]: — нероботящий. З недоплати не виходить от уже п’ятий рік.

— Софрон Яковлевич за мене недоплату сплатив, батечку,– казав далі старий: — от п’ятий годочок пішов, як сплатив, а як сплатив у кабалу мене й забрав, батечку, та от і…

— А чого недоплата за тобою завелася? — грізно спитав пан Пєночкін. (Старий похилив голову). — Либонь, пиячити любиш, по шинках тинятися. (Старий роззявив був рота).. — Знаю я вас, — у запалі провадив Аркадій Павлович: — ваше діло пити та на печі лежати, а путящий мужик за вас відповідай.

— І грубіян теж, — укинув бурмістр у папську мову.

— Ну, вже це само собою. Це завжди так буває; це вже я не раз помітив. Цілий рік ледарює, грубіянить, а тепер у ногах валяється?

— Батечку, Аркадію Павловичу, — з одчаєм заговорив старий: — помилуй, заступись, — який я грубіян? Як перед Господом кажу, не сила терпіти. Не злюбив мене Софрон Яковлевич, за що не злюбив — хай Господь його судить. Розоряє вкрай, батечку… Останнього от синочка… і того… (На жовтих і поморщених очах у старого блиснула сльозинка). — Помилуй, пане, заступися…

— Та й не нас самих, — почав був молодий мужик…

Аркадій Павлович враз спалахнув:

— А тебе хто питає, та? Тебе не питають, то ти й мовчи… Це що таке? Мовчи, кажуть тобі! мовчи! Ах, боже мій! та це, просто, бунт. Ні, брат, у мене бунтувати не раджу… у мене… (Аркадій Павлович ступив наперед, але, напевно, згадав про мою присутність, відвернувся й поклав руки в кишені)… Le vous demande bien pardon, mon cher,[17] — сказав він із силуваною усмішкою, значливо знизивши голос. — C’est le mauvais côte de la médaille[18]… Ну, добре, добре, — казав він, не дивлячись на мужиків: — я звелю… добре, ідіть. (Мужики не підводились). — Ну, та я ж сказав вам… добре. Ідіть собі, я звелю, кажуть вам.

Аркадій Павлович повернувся до них спиною. — «Завжди незадоволення», — промовив він крізь зуби й пішов великими кроками додому. Софрон подався слідом за ним. Земський вирячив очі, немов кудись дуже далеко плигнути збирався. Староста випужнув качок з калюжі. Прохачі постояли ще трохи на місці, подивилися один на одного й поплентались, не озираючись додому.

Години через дві я вже був у Рябові й разом з Анпадистом, знайомим мені мужиком, збирався на полювання. До самого мого від’їзду Пєночкін дувся на Софрона. Заговорив я з Анпадистом про шипилівських селян, про пана Пєночкіна, спитав його, чи не знав він тамтешнього бурмістра.

— Софрона б то Яковлевича!.. ще б пак!

— А що він за людина?

— Собака, а не чоловік; такої собаки до самого Курська не знайдеш.

— А що?

— Та ж Шипилівка тільки числиться за тим, як ото його, за Пєночкіним би то, адже не він нею володіє: Софрон володіє.

— Невже?

— Як своїм добром володіє. Селяни йому кругом винні; роблять на нього, немов наймити: кого з хурою посилає, кого куди… — зашарпав зовсім.

— Землі у них, здається, небагато?

— Небагато? Він у самих хлинівських вісімдесят десятин наймає, та в наших сто двадцять; от тобі й цілих півтораста десятин. Та він не самою землею гандлює: і кіньми гандлює, і худобою, і дьогтем, і маслом, і коноплями, і чим хоч… Розумний, дуже розумний, та й багатий же, бестія! Та от чим поганий — б’ється. Звір — не людина, сказано: собака, пес, чисто пес.

— Та чого ж вони на нього не скаржаться?

— От маєш! Панові б то яка пеня! недоплат не буває, то йому що? Та, спробуй-но — додав він, помовчавши трохи: — поскаржись. Ні, він тебе… еге, спробуй-но… Ні, вже він тебе ось як, теє…

Я згадав про Антипа і розказав йому, що бачив.

— Ну, — промовив Анпадист: — заїсть він його тепер, заїсть чоловіка зовсім. Староста тепер його заб’є. Отакий безталанний, подумати, бідолаха! І за що терпить… На сходці з ним посперечався, з бурмістром ото, терпець, видно, урвався… Велике діло! От він його, Антипа б то, клювати й почав. Тепер доконає. Адже він такий пес, собака, прости, господи, мої гріхи, знає, на кого насісти. Стариків ото, що заможніші та многосімейніші, не займає, лисий чорт, а от тут і розходився! Адже він Антипових ото синів без черги в некрути віддав, шахрай безпардонний, пес, прости, господи, мої гріхи.

Ми подались на полювання.