Вовки

У неділю рано-вранці до Івана Дегтярьова заявився тесть, Наум Кречетов, нестарий ще, жвавий чоловік, хитрий і кмітливий. Іван не любив тестя; Наум, жаліючи дочку, терпів Івана.

— Спиш?—жваво заговорив Наум. — Ех-ха!.. Так, Іваночку, можна все царство небесне проспати. Здрастуйте.

— Я туди не дуже хотів. Не прагну.

— Дарма. Вставай лишень… Давай з’їздимо по дрівця. Я в бригадира випросив дві підводи. Звичайно, не за так, але кат з ним — дров треба.

Іван полежав, подумав… І почав одягатися.

— От чому молодь до міста втікає? — заговорив він. — Та тому, що там одробив норму — іди гуляй. Відпочити людині дають. Тут — як проклятий: ні дня, ні ночі. Ані неділі.

— Що ж, без дров сидіти? — спитала Нюра, Іванова жінка. — Йому ж коня дістали, а він ще бурчить.

— Я чув: у місті теж робити треба, — зауважив тесть.

— Треба. Я оце залюбки краще водопровід пішов би копати, траншеї. Виклався раз, зате потім горя не знав би — і вода, і опалення.

— З одного боку, звісно, добре, — водопровід, з другого — біда: ти тоді геть заспався б. Ну, годі, їдьмо.

— Снідати будеш? — спитала жінка.

Іван відмовився — не хотілося.

— На похмілля? — поцікавився Наум.

— Так точно, ваше благородіє!

— Он воно як… А ти кажеш: водопровід… Ну, їдьмо.

День був сонячний, ясний. Сніг сліпуче блищав. У лісі тиша і неземний супокій.

Їхати треба було далеко, верст двадцять: ближче рубати не дозволялося.

Наум їхав попереду і весь час обурювався:

— Чорт батька знає що!.. З лісу в ліс — по дрова.

Іван дрімав у санях. Розмірена їзда заколисувала.

Виїхали на просіку, спустились у відкриту улоговину, стали підійматися на гору. Там, на горі, знову синьою стіною став ліс.

Майже виїхали на гору… І тут побачили, недалеко від дороги, — п’ятьох. Вийшли з лісу, стоять, ждуть. Вовки.

Наум зупинив коня, неголосно співуче вилаявся:

— Таку його в ди-и-ишло… Голубчики сизії. Виставилися. Іванів кінь, молодий, боязкий, позадкував, заступив голоблю. Іван засмикав віжками, розвертаючи його. Кінь хропів, бив ногами — не міг переступити голоблю.

Вовки рушили з гори.

Наум уже повернув назад, крикнув:

— Ну, чого ти там?!

Іван вискочив з саней, насилу заштовхав коня в голоблі… Впав у сани. Кінь сам круто повернув і з місця узяв чвалом.

Наум був уже далеко.

— Грабу-ують! — очманіло волав він, шмагаючи коня.

Вовки сірими грудками швидко скочувалися з гори, навперейми підводам.

— Грабу-ують! — волав Наум.

«Що він, божеволіє? — мимохідь подумав Іван. — Хто кого грабує?» Він злякався, але якось дивно: був і страх, і пекуча цікавість, і сміх з тестя розбирав. Скоро, одначе, цікавість минула. І смішно теж уже не було. Вовки домчали до дороги метрів за сто позаду саней і, біжачи вервечкою, стали швидко наздоганяти. Іван міцно вчепився у передок саней і дивився на вовків.

Попереду чухрав великий, грудастий, з мурою мордою… Уже тільки метрів п’ятнадцять-двадцять лишалося йому до саней. Івана вразила несхожість вовка з вівчаркою. Раніше він не бачив вовків так зблизька і вважав, що вони подібні до вівчарок, тільки більші. Тепер зрозумів, що вовк — це вовк, звір. Найлютішу собаку ще може в останню мить щось зупинити: страх, ласка, несподіваний владний окрик людини. Цього, з мурою мордою, могла зупинити тільки смерть. Він не гарчав, не лякав… Він наздоганяв жертву. І погляд його круглих жовтих очей був прямим і простим.

Іван подивився у сани — нічого, навіть маленького прутика. Обидві сокири в санях у тестя. Тільки жмутик сіна під боком та батіг у руці.

— Грабу-ують! — кричав Наум.

Івана охопив справжній жах.

Передній, певно вожак, став випереджати сани, приміряючись до коня. Він був за якихось два метри… Іван звівся і, тримаючись лівою рукою, огрів ватажка батогом. Той не сподівався цього, ляснув зубами, збився з чвалу… Ззаду налітали інші. Вся зграя крутнулася з розгону навколо ватажка. А він присів на задні лапи, ударив іклами одного, другого… І знову, вирвавшись першим, легко догнав сани. Іван трохи підвівся, чекав зручної миті… Хотів ще раз дістати ватажка. Але той став обходити сани далі. І ще один звернув убік від зграї і теж почав обходити сани — з другого боку. Іван зціпив зуби, зморщився.

«Кінець. Смерть». Глянув уперед.

Наум батожив коня. Оглянувся, побачив, як оточують зятя вовки, і швидко відвернувся.

— Грабу-ують!

— Придерж трохи, батьку!.. Дай сокиру! Ми одіб’ємось!..

— Грабу-ують!

— Притримай, ми одіб’ємося! Притримай трохи, гад ти такий!

— Кинь їм чогось! — крикнув Наум.

Ватажок порівнявся з конем і вибирав мить, щоб стрибнути на нього. Вовки, що бігли позаду, були зовсім близько: найменша затримка — і вони з розгону влетять у сани — кінець. Іван кинув жмуток сіна; вовки не звернули на це уваги.

— Батьку, притримай, кинь сокиру!

Наум обернувся.

— Ванько! Дивись, кину!..

— Ти притримай!

— Дивись, кидаю! — Наум кинув обіч дороги сокиру.

Іван примірився… Сплигнув з саней, ухопив сокиру… Зіскочивши, він злякав трьох задніх вовків, вони відскочили вбік, притишили біг, наміряючись кинутися на людину, Але тієї ж миті ватажок, почувши під собою тверду снігову корку, стрибнув. Кінь шарпнувся вбік, у замет… Сани перекинулись: голоблі скрутили хомут, він здавив коневі горло. Кінь захрипів, забився в голоблях. Вовк, що нападав на жертву з другого боку, стрибнув під коня і ударом пазуристої лапи розпанахав йому живіт.

Три інші вовки теж кинулися до жертви…

За мить усі п’ятеро шматували м’ясо — кінь ще дригався, — розтягали на сліпучо-білому снігу клубки сизо-червоних кишок, від яких здіймалася пара, і гарчали. Ватажок двічі прямо глянув своїми жовтими круглими очима на людину…

Все сталося так жахливо швидко і просто, що схоже було на сон. Іван стояв з сокирою в руках, безтямно дивився на пожадливе, квапливе бенкетування. Ватажок ще раз поглянув на нього… І цей погляд, переможний, нахабний, розлютив Івана. Він підняв сокиру, закричав щосили і кинувся до вовків. Вони лінькувато відбігли кілька кроків і зупинилися, облизуючи закривавлені роти. Робили вони це так старанно і незворушно, що, здавалося, людина з сокирою анітрохи їх не тривожила. Одначе ватажок дивився пильно і прямо. Іван вилаяв його найстрашнішими словами, які тільки знав. Замахнувся сокирою і ступив крок до нього… Ватажок не зрушив з місця. Іван теж зупинився.

— Ваша взяла, — сказав він. — Жеріть, сволота. — І пішов у село. На розірваного коня намагався не дивитись. Але не витримав, глянув… І серце стислося від жалю, і велика злість закипіла на тестя. Він швидко пішов по дорозі.

— Ну, підожди… Підожди ти в мене, змій повзучий. Адже відбилися б — і кінь був би цілий. Шкура.

Наум ждав зятя за поворотом. Забачивши його живого-здорового, щиро порадів:

— Живий? Слава тобі господи! — На совісті в нього все ж було мулько.

— Живий! — одказав Іван. — А ти теж живий?

Наум почув у зятевім голосі лихе. Про всяк випадок ступив до саней.

— Ну, що вони там?..

— Кланяються тобі. Шкура!..

— Чого ти? Лаєшся чого?

— Зараз я тебе бити буду, а не лаяти. — Іван підходив до саней.

Наум шмагнув коня.

— Стій! — крикнув Іван і побіг за саньми. — Стій, паразит!

Наум чимдуж поганяв коня… Почалася ще одна гонитва: людина доганяла людину.

— Стій, тобі кажуть! — крикнув Іван.

— Скажений! — кричав у відповідь Наум. — Чого ти напустився? Здурів, чи що? А я тут до чого?

— Ну, до чого? Ми відбилися б, а ти зрадив!..

— Та як би ж ми відбилися? Як відбилися, ти що?

— Зрадив, змій! Я тебе провчу трохи. Не втечеш ти від мене, краще зупини. Один на один пику наб’ю — менше ганьби буде. А то прилюдно оддухопелю. І розкажу все… Стань краще!

— Ось зараз — стану, чорта лисого! — Наум поганяв коня. — Стерво погане… де ти взявся на нашу голову!

— Послухай доброї ради — зупинись! — Іван почав задихатись. — Тобі ж краще: дам по мармизі й нікому не скажу.

— Тебе, сатану, майже голого в рідню прийняли, а ти ще на мене з сокирою! І не соромно!

— Ось відлупцюю, потім про сором поговоримо. Зупинись!

Іван біг повільно, вже далеко відстав. І нарешті перестав доганяти. Пішов.

— Найду, нікуди не дінешся! — ще крикнув він тестеві.

 

Дома в себе Іван нікого не застав: на дверях висів замок. Він одімкнув його, ввійшов до хати. Пошукав у шафі… Знайшов пляшку горілки, яку не допив учора, налив склянку, випив і пішов до тестя.

На подвір’ї в тестя стояв випряжений кінь.

— Дома, — вдоволено сказав Іван.

Поторгав двері — не зачинені. Він думав, що будуть зачинені. Іван зайшов до хати… На нього чекали: в хаті сидів тесть, Іванова жінка і міліціонер. Міліціонер усміхався.

— Ну що, Іване?

— Та-ак… Збігав уже? — спитав Іван, дивлячись на тестя.

— Збігав, збігав. Залляв баньки, встиг?

— Трохи прийняв, щоб… балачка в’язалася. — Іван сів на табурет.

— Ти чого це, Іване? З глузду з’їхав, чи що? — підвелася Нюра. — Ти що?

— Хотів татуся твого повчити… Як треба людиною бути.

— Кинь ти, Іване, — заговорив міліціонер. — Ну, сталося нещастя, злякалися обидва… Хто ж знав, що так буде? Стихія.

— Ми б легко відбились. Я потім сам з ними був.

— Я ж тобі кинув сокиру? Ти попросив, я кинув. Чого тобі ще від мене треба було?

— Дуже небагато: щоб ти людиною був. А ти — шкура. Учить я тебе все одно буду!

— Вчитель знайшовся! Шмаркач!.. Голий, як бубон, прийшов у дім па все готовеньке та ще й погрожує. Та ще невдоволений усім: водопроводів, бачите, нема!

— Та не про це річ, Науме, — сказав міліціонер. — До чого тут водопровід?

— У селі погано!.. В місті краще, — правив своєї Наум. — А чого приперся сюди? Невдоволення своє показувати? Народ підбурювати?

— От сука! — здивувався Іван. І встав.

Міліціонер теж устав.

— Годі вам! Ходім, Іване…

— Таких підбурювачів знаєш куди дівають? — не вгавав Наум.

— Знаю! — одказав Іван. —В ополонку головою… — І ступив крок до тестя.

Міліціонер узяв Івана під руку й повів з хати. На вулиці стали, закурили.

— Ну, хіба не паразит? — усе ще дивувався Іван. — І на мене ж попер.

— Та кинь ти його!

— Ні, я повинен відшмагати його.

— Ну й заробиш! Через наволоч.

— Куди ти мене зараз?

— Ходімо переночуєш у нас… Охолонеш. А то собі ж гірше наробиш. Не зв’язуйся.

— Ні, це ж… що ж це за людина?

— Не можна, Іване, не можна: кулаками нічого не доведеш. Пішли вулицею в бік сільської буцегарні.

— А там не міг? — спитав раптом міліціонер.

— Не догнав! — з досадою сказав Іван. — Не міг догнати.

— Ну от… Тепер усе — тепер не можна.

— Коня шкода.

— Авжеж…

Замовкли. Довго йшли мовчки.

— Слухай: відпусти ти мене. — Іван зупинився. — Ну чого я в неділю там буду! Не чіпатиму я його.

— Та ні, ходімо. Ходімо. Бо потім лиха не обберешся… Тебе жаліючи, кажу. Ходімо зараз у шахи зіграємо… Граєш у шахи?

Іван сплюнув на сніг недокурок і сунув руку до кишені по другу цигарку.

— Граю.