Друзі ігрищ і забав

У нервовій, галасливій родині Худякових — подія: народилося немовля на ім’я Антон. Ото вже було хвилюзань, крику, коли їх — породіллю і немовля — привезли додому. Раділи, звісно, але й кричали, й нервувалися водночас — соромилися радіти: в Антона немає батька. Тобто він, звичайно, є, та забажав лишитися невідомим. Родина Худякових така: батько, Микола Іванович, сухий, п’ятдесятирічний, рухливий, як юнак, різкий… Шофер. Як розхвилюється, починає затинатися. Мати, Лариса Сергіївна, звичайно криклива, та не зла. Син їхній, Костя, двадцятитрьохрічний, слюсар, теж нервовий, часто хвилюється, але тоді не кричить і не говорить, — намагається знайти слова сильні, влучні, не зразу їх знаходить і виразно дивиться темно-сірими очима на того, кому він хотів би знайти ці слова. І, нарешті, донька Алевтина, двадцятирічна, з пухлими, трошки вивернутими губами, хоч теж криклива, але добра й довірлива, як вівця. Вона й народила Антона. Здавалося б, чого вже тепер нервуватися: знали ж, чекали… Ні, як привезли людинку, то вони всі рознервувалися — на те вони й Худякови, крикуни, особливо ж батько.

— Ну, г-гаразд, ну, н-н-н… це… нехай уже, — кричав батько, — якщо він не хоче прийти, то х-хоч скажи: хто він?!

Алевтина плакала, але не казала, вперто не казала… Микола Іванович не тямив себе, метався по кімнаті. Лариса Сергіївна — це дивно, та ніхто якось на це не звертав уваги, що це дивно, — не кричала, а спокійно лаштувала ліжечко, порядкувала з пелюшками, сорочечками… Вона, мабуть, своє відкричала раніше. Костя… У Кості, брата, було складне почуття. Немовля схвилювало його, він радів йому, але досада, сором і гнів на сестру вбивали радість. Він теж хотів би знати, хто ж це такий спритний, що і дитину змайстрував, і очей показати не хоче?

— Підожди ти, не кричи, — сказав він батькові, — чого криком досягнеш?

— Досягайла! — закричав і на нього батько. — Ви всього досягаєте!.. Он ви чого досягаєте — у пеленах приносити. Радуйтеся тепер!..

— Ну і… все. Чого кричати? Що зміниш криком?

— Я хочу знати: хто?! — Батько рвучко крутнувся на місці, махнув рукою і вибіг з кімнати. На кухню. Він не міг затамувати відчаю. — Як путнім, окрему квартиру дали!.. — зовсім безглуздо кричав він звідти. — Ні, вони починають тут… Тьху!

— Алько, — розпочав допит Костя, розпочав, як йому здавалося, спокійно і розумно. — Скажи мені, я один буду знати: хто?

— Іди ти к чорту! — закричала на нього заплакана Алька. — Не скажу! Не ваше діло.

— Не наше?! — закричав і Костя. І втупився у сестру, і замовк у пошуках сильного, справедливого слова. — А чиє ж? Не наше?.. Зануди ви!.. Дурепи! — Він теж рвучко повернувся і вийшов на кухню.

— Ну що за дурепи отакі! — повторював він уже на кухні, при батькові. І заходився закурювати. — Убивати таких…

Батько, заклавши руки в кишені штанів, стояв біля вікна, дивився надвір.

— Виростили доньку, — сказав він. — Хоч тікай тепер від ганьби. З ким вона дружила хоч? — знову підвищив він голос. І обернувся до сина. — Не знаєш?

— Звідки я знаю?

— «Звідки я знаю»! Чорти… Засміють тепер, людям тільки дай привід. Ех-х!..

Вони довго мовчали, курили, мимохіть прислухаючись до метушні там, у кімнаті. Маленький Антон мовчав.

— А хлопець міцний уродився, — сказав батько страдницьким голосом.

— Ну й хай росте, — мимоволі піддався був Костя мирному, хоч і гіркому настроєві. — Що тепер поробиш?

— Ні, ні! — скипів знову батько. І схопився, і заходив по тісній кухні. — Це вони… дуже легко жити зібралися! Чорта пухлого! Так не буває. — Він помовчав, ще походив трохи, зупинився перед сином. — Ти от що: коли заспокоїмося, ти якось під’їдь до неї. Хитрістю як-небудь! Не може бути, щоб не можна взнати… Що, в чужій країні, чи що! Розумніше як-небудь… Не кричи, а спокійненько. Те, се, мовляв, може, привіт передати… Та не може бути, щоб не можна було взнати! Я його приведу, негідника, і — носом у пелюшки, як кота: ось тепер твоє місце, тут, тут! Гади золотушні. Ач, навчились як… Просто не життя, а малина. Ну, ні!

— Та що ні? Що ні? — розсердився раптом Костя на батька. — Що зробиш?

— Що зроблю? Приведу і поселю тут жити: ось тобі, друже любий, твоя сім’я — жінка і син.

— А він пошле тебе… І все. І нічого ти не вдієш.

Батько суворо втупився в сина… Але, видно, і сам теж подумав: а що, справді, тут поробиш?

— Зро-обимо, — сказав він обіцяюче, але розвивати цю думку далі не взявся — нічого розвивати, от і не взявся. Сів, закурив знову. Курив і дивився у підлогу безнадійно. Пальці рук його ледь тремтіли.

Кості стало шкода батька. Нічого він не зробить, подумав він. Що він може зробити? Покричить-покричить, а буде все як є. Але якщо літній батько нічого не може зробити, одразу ж подумав Костя, то мені ж гріх залишати беззахисними сестру й племінника. Це вже… даруйте. І вирішив Костя: не треба кричати, не треба метушитися, треба спокійно, залізною рукою встановити справедливість. Ці патлатики, справді, зібралися легко жити! (Чомусь він був упевнений, що батько Антонів — котрийсь із тих, яких він часто бачив у дворі з гітарою). Самого Костю якось обминула ця пошесть — трусити патлами і до одуріння бренькати на гітарі, він спокійно зневажав обтягнутих парубійків, цурався і пильнував тільки, щоб у нього з ними не почалася бійка: патлатики ходили табуном і не соромилися бити гуртом одного.

Костя поклав собі, що він усе одно дізнається, хто Антонів батько. А там уже видно буде, що робити.

І Костя дізнався.

Днів через три, коли всі трохи заспокоїлися, він нищечком перерив сестрині сумочки, кишені її пальта і курточок — і знайшов, що шукав: записничок. У записничку — номери телефонів. Костя заходився уважно вивчати ці номери. Тут були телефони подружок, робочі телефони (Алевтина працювала на пошті), телефони якихось тіточок… Але того, що було треба, не було. Тоді Костя набрав телефон першої-ліпшої Алевтининої подружки, Свєти якоїсь…

— Свєта? — спитав він увічливо.

— Да-а, — проспівав у вухо йому голосок. — Хто це?

— Свєто, це брат Альчин… Слухай сюди, у нас же це… сім’ї прибуло…

Свєта мовчала.

— Знаєш, еге ж? — вів далі Костя грайливо.

— Так, — сказав у вухо голосок. — Знаю.

— А чого ж він не дзвонить? Га?

— Хто, Ігор?

— Так, Ігор. Чого він?

— Але вони ж… — Свєта, видно, схаменулася, помовчала і сказала: — Я не знаю.

— Що «не знаю»? Що ти хотіла сказати?

— Не знаю…

Все, тепер вона не злізе зі свого «не знаю». Ну, досить і того, що встигла сказати.

— Чого ж ви такі, Свєто? — спитав Костя якомога спокійніше. І стис трубку, аж пальці побіліли.

— Які? — здивувалася Света.

— Та лахудри отакі… Що, зовсім уже дурепи, чи що?

Света поклала трубку.

Ігорок… Ну, держись, Ігорок! Собака!

Костя походив біля телефону-автомата… Як розумніше повести діло? Треба ж цього Ігорка ще добути!

«Ех! — здогадався Костя. — Та ці ж і знають, з гітарами. Чого я?!»

І він підійшов до одного, до зажуреного… Цей, зажурений, був, видно, з похмілля після неділі, сидів сам на лавочці під березою, зморено і самотньо дивився перед себе — ждав когось, чи що.

— Чого такий замислений? — спитав Костя, сідаючи на лавочку.

Зажурений повернувся до нього… Очі круглі, недурні, трохи втомлені, але враз засвітилися цікавістю й отаким собі німим очікуванням.

— А що? — спитав він.

«Та нормальні люди! — встиг подумати Костя. — Напускають тільки на себе».

У цього, зажуреного, навіть і волосся не таке вже й довге, щоправда — вуса.

— Ти це… Ігорка не знаєш? — прямо спитав Костя. — Із сеструхою що ото…

Зажурений якусь мить з цікавістю дивився на Костю — не те що вивчав, але й не приховував цікавості. Посміхнувся.

— А тобі що?

Костя захвилювався, але прищикнув своє хвилювання зубами… Теж дивився на вусатого, намагався усміхнутись, та не знав, усміхається чи ні. Дуже вже він якось зразу захвилювався.

— Ходімо вип’ємо? — сказав Костя. І метушливо поліз до кишені, аби цим жестом заспокоїти вусатого — що не теревенить, що гроші є. Але грошей не показав, бо помітив, що вусатий -збайдужів до нього: мабуть, поквапився він з цією випивкою.

«Ну, а як, як? — з відчаєм думав Костя. — Як же?»

— Прикурити, чи що, хочеш? — спитав вусатий. І одвернувся. Але знову обернувся. — Навіщо тобі Ігор? — спитав.

Тоді Костя заблагав.

— Слухай… пробач з цією випивкою — сам не знаю, чого я… Пробач. — Він навіть торкнув тремтячою рукою вусатого по коліну. — Я хочу спитати Ігорка: будуть вони… сходитися?

Вусатий знову дивився на Костю, і знову очі його круглі ледь освітилися життям: знову йому стало цікаво. Він посміхнувся.

— Не будуть, — сказав він.

— Чому? — спитав Костя. Він хотів би теж посміхнутися,

але не знав, вийде в нього посмішка чи ні. — А навіщо ж тоді дитину?..

— Це ти в сестри спитай, — мовив резонно вусатий. І відвернувся. Цікавість погасла в його круглих очах.

Якусь мить Кості здавалося, що він кинеться на вусатого, вчепиться йому в горло… але він помовчав і спитав:

— Невже дитину?.. Хоч би подивився. Що ж, з’їдять, чи що, вашого Ігорка? Чого боїтеся?

— Хто боїться? — спитав вусатий здивовано.

— Та ви боїтеся. — Костя зрозумів, що мимоволі влучив у слабке місце змореної душі вусатого. — Чого ж ховаєтеся, якщо не боїтесь?

Вусатий довго мовчки дивився на Костю… І Костя дивився на нього, і йому вдалося зневажливо посміхнутися, він це відчув.

— Ну й поганці ж!.. — сказав він з презирством. — Тільки щось, так і в кущі. Джентльмени, таку вашу… Тварюки.

Вусатий замислився… Глянув скоса кудись мимо Кості і навіть губу покусав у задумі.

— Мгм, — сказав він. — Я можу дати Ігоркову адресу… А ввечері ти вийдеш і розкажеш, як ви там поговорили. Так, згода?

— Згода, — квапливо погодився Костя. — Розкажу.

— Мічуріна, двадцять сім, квартира вісімнадцять. Та не забудь: увечері розкажеш.

…Костя летів на Мічуріна й повторював подумки: «Двадцять сім, вісімнадцять, двадцять сім, вісімнадцять…» Чомусь охопив страх, що забуде, а написати — ручки з собою немає. Ні про що інше не думав, повторював і повторював ці цифри. Лише коли прийшов до будинку двадцять сім і стояв уже перед дверима, на яких табличка — «18», тоді перевів дух… І відчув, що дуже хвилюється, так хвилюється, як ніколи не хвилювався: навіть серце заболіло. Ні, треба заспокоїтися, вирішив Костя, бо… Він походив перед дверима… Не заспокоївся, а, сам того не бажаючи, не усвідомлюючи навіть, натис кнопку дзвінка.

Двері відчинила моложава ще жінка, дуже приємна з виду. Відчинила й дивилася на Костю.

— Ігор дома? — спитав Костя спокійно. Він вразився у душі своєму раптовому спокоєві. Щойно ж його ледь не тіпало від хвилювання.

— Немає… — Щось таке було, мабуть, у Костиних очах, що жінка не зачинила дверей, а дивилася на нього запитливо, на віть збентежено. — А ви… вам навіщо він?

Костя пішов просто на жінку… Вона мимохіть відступила, і Костя пройшов у квартиру. По коридору назустріч йому йшов чоловік у спортивному костюмі, років так йому п’ятдесят п’ять, з пузцем, але з таким… З акуратним пузцем, вгодований, добродушний. Але хоч обличчя у нього добродушне, в цю хвилину воно теж було трохи збентежене. Він теж запитливо дивився на Костю.

— Я до вашого Ігоря, — сказав Костя.

— Але ж немає його, — трохи роздратовано сказала позаду жінка.

— А де він? — Костя став у коридорі між чоловіком та жінкою. Ігорковими батьком і матір’ю, як він зрозумів. — Мені його терміново треба.

— А що таке? — спитав чоловік.

— Він скоро прийде? — у свою чергу спитав Костя. Спитав чомусь у жінки.

— А що таке? — знову спитав чоловік.

Костя обернувся до чоловіка і довго, уважно дивився йому в вічі. Той не витримав, ворухнув плечем, коротко — поверх Кості — глянув на дружину, потім знову на Костю.

— У чім річ, ви можете пояснити? — сказав вимогливо і суворо.

Костя стиснув зуби і дибився на чоловіка.

— В Ігоря… У вашого, — заговорив він тремтячим від образи, від гіркої образи і гніву голосом, — народився син. Але Ігор ваш… не хоче навіть… Ігор ваш ховається, як… — Костя не доказав, як хто, та він знав — відчував, — він тут зараз скаже все: як на гріх, стояла перед ним сита, благополучна людина, квартира велика, шуба дорога висить на вішалці, капелюх на вішалці зверху…

— То-обто? — якось навіть проспівав чоловік. — Як це?

— Що, що, що? — якось безтямно заторочила позаду жінка. — Що?!

— В Ігоря вашого народився син. Але Ігор ваш… не на тих нарвався!—У Кості тремтіли губи, він весь стиснувся, скрутився у злий, тугий клубок. Він міг би — ладен був — дати ногою в акуратний живіт чоловікові. — Не на тих нарвався ваш Ігор! — повторив Костя. Цієї миті йому впала в очі мідна ступка з товкачиком, що стояла на тумбочці у коридорі, він відзначив, що вона стоїть тут, це додало Кості впевненості. Він навіть трохи заспокоївся.

— Ану, пройдімо сюди, — сказав чоловік, повернувся і пішов у двері праворуч з коридора. — Ідіть сюди! — сказав він уже з кімнати голосно.

Костя обернувся до жінки і сказав:

— Ідіть, щоб ви теж знали… — і показав рукою на двері, куди пішов чоловік.

Жінка — вона була така розгублена, що слухняно скорилась і пішла в кімнату. Коли вона переступила поріг, Костя пройшов повз тумбочку, нечутно вийняв товкачик із ступки і засунув до внутрішньої кишені піджака, товкачик був невеликий, акуратний, важкенький. Він відтяг полу піджака, але треба пильно придивлятися, щоб це помітити.

— Ану, по порядку, — звелів чоловік, коли Костя увійшов до великої гарної кімнати з рибками на підвіконні. — Не хвилюйтеся, не… Толком розкажіть, у чім річ. Хто ви такий?

— Людина, — сказав Костя, сідаючи у м’яке крісло. З товкачиком він почувався впевнено, як з наганом. — Ваш Ігорьок… Я ще раз вам кажу: ваш Ігорьок став батьком, але, хоче, як гад, ушитися в кущі. Я повторюю: йому це так не минеться.

— Та хто ви такий?! — ледь не зі сльозами вигукнула жінка, вона збагнула, що це правда: її Ігорок став батьком, і вона ладна була заревти від жаху.

— Стривай, — зупинив її чоловік. — Отже, — терпляче, але вже недобре почав він розпитувати, — наш Ігор став батьком… Тобто у нього народилася дитина? Так?

— Так. Антон.

— А хто мати… Антонова?

— Моя сестра.

— Боже мій! — вигукнула знову миловида жінка. І втупилася у Костю з благанням і відчаєм. Кості здалося навіть, що вона побачила відвислу полу його піджака і ось-ось заблагає, щоб їх не вбивали. — Та який же з нього батько?!

— А хто твоя сестра? — розпитував далі чоловік; видно було, що він сердився. І чим дужче він сердився, тим знову спокійнішим ставав Костя, спокійнішим і затятішим.

— Теж людина, — сказав він, дивлячись у вічі чоловікові.

— Я тебе про діло питаю, шмаркач! — вибухнув чоловік. — Чого ти!.. Прийшов тут, розумієш!.. Чого ти ламаєшся сидиш? Прийшов — кажи діло. Хто твоя сестра?

— Лю-ди-на, — сказав Костя. Руки йому ходором ходили — хотілося вихопити товкачик, але він ще стримував себе.

— Юначе, — заблагала мати, — та ви розкажіть усе, чого ж ми сердимося? Розкажіть спокійно.

— Я не знаю, чому ваш чоловік обзивати почав, — обернувся Костя до жінки. — За шмаркача я ще… ми ще про це теж поговоримо. Моя сестра… їй двадцять років, вона працювала… поки це… не народила… Тепер вона туди, звичайно, не піде. Через ганьбу. Працювала на пошті. Ми люди прості… Ми люди прості, — повторив з глибокою внутрішньою силою Костя, дивлячись на чоловіка, — але Ігорьок ваш від нас не втече. Особисто від мене не втече. Ясно?

— Ясно, — сказав чоловік. І встав. — От через те, що ти, шмаркач… Я повторюю: шмаркач, прийшов і одразу взяв такий тон, я з тобою говорити відмовляюся. Теж ясно? Я буду говорити з твоєю сестрою, з батьком, з матір’ю, а тобі наказую — геть звідси! — І вказав рукою на двері. Він був владною людиною.

Костя встав… І вийняв з кишені товкачик. І одразу без слів пішов на чоловіка. Вмить лице в чоловіка стало сіре. Він позадкував до рибок… Нахмурився і дивився, як заворожений, на мідний товкачик у Костиній руці. Жінка не зразу втямила, навіщо Костя встав і пішов. Вона зрозуміла все, коли побачила чоловікове обличчя… І закричала пронизливо, моторошно. Костя озирнувся на неї… І тієї ж миті полетів на підлогу від міцного удару в скроню. Чоловік стрибнув на нього, заломив назад його праву руку і легко вирвав товкачик.

— Он ти який!.. — сказав він, підводячись. — Уставай! Сідай сюди.

Костя підвівся, сплюнув сукровицею на килим… Подивився на чоловіка. Очі Костині горіли шаленством і відвагою.

— Все одно уб’ю, — сказав він.

Чоловік штовхнув його в крісло. Костя упав у крісло, вдарився потилицею об стіну. Але й далі дивився на чоловіка.

— Уб’ю… З рушниці. Підстережу і вб’ю, — повторив він.

Чоловік з товкачиком у руці сів навпроти, заговорив розумно і спокійно.

— Гаразд, уб’єш. За що?

— За те, що породили такого безсовісного… таку тварюку безсовісну. Хто так робить? — Кості хотілося заплакати й кинутися на розумного чоловіка. — Хто так робить?! — закричав він.

— Що робить? Хто робить?

— Як ваш син…

— А сестра твоя як робить? — жорстко і справедливо запитав чоловік. — Вона ж повнолітня.

— Вона дурна!

— Що значить «дурна»? Дурну не візьмуть працювати на пошту.

— Вона життя не знає… Багато треба, щоб їх одурити! Ні, — постукав Костя худим кулаком по своєму гострому коліну, — доки вони не розпишуться і не будуть жити нормально, доти я вам життя не дам. Сам загину, але й вам теж не жити. Сам усе зроблю, сам! Сам буду судити!.. За підлість.

Чоловік уважно і важко дивився на нього. Довго мовчав.

— Не лякай ти мене, не лякай! — сказав Костя на ту важку мовчанку. — Не злякаєш. Убити — можеш… Дай он товкачиком по голові і в багажнику вивези куди-небудь…

— Господи, та що ж це таке! — тихо, з жахом вигукнула знову жінка. — Та про що ви говорите?!

— Мені життя не таке дороге, як вашому красеневі. Але йому не жити, якщо він не зробить по-людськи! — Костя знову з силою ударив кулаком по коліну. — Не жити! Я жити не буду, батько вб’є вас: він знає, куди я пішов.

— Хто твій батько? — спитав чоловік.

— Людина. Чого тобі все треба: хто, хто? Людина, хто! Пуза, правда, в нього нема от такого… — Костя подивився на акуратний кавунець чоловіка, обтягнутий синім спортивним светром.

— Зараз ти залишиш свою адресу і підеш геть, — сказав чоловік. Устав і підійшов до столу — записать адресу. — Кажи.

— Я не піду звідси, поки не діждуся вашого Ігорка. Потім ми підемо разом, я його тицьну носом у пелюшки — він буде знати, де тепер його домівка і сім’я.

— Та який з нього сім’янин! — чи то з подивом, чи мимоволі з сміхом, з гірким, щоправда, сміхом, сказала мати. — Він тільки перший курс закінчив… Йому ще чотири роки вчитися.

— Буде працювати і вчитися, — відповів на те Костя. — Нічого страшного.

— Давай адресу! — знову почав сердитися батько. — Я прийду поговорити з твоїм батьком. А ти людських слів, я бачу, не розумієш.

— Ваш вишкребок зате розуміє людські слова… Гарні, видно, слова! Я не рушу звідси, поки його не діждуся.

— Та немає його, нема! — теж голосно і сердито вигукнула мати, ображена за «вишкребка». — То що, міліцію викликати, чи як!

— Викликайте.

— Але ж нема його! Нема в місті — у селі він.

— Брешете!

— Кажи адресу! — закричав чоловік, червоніючи.

— Не кричи, — порадив Костя, — бо живіт лусне.

Чоловік кинув ручку, кинув товкачик, що його досі тримав у руці, швидко підійшов до Кості, вхопив його за комір і потяг по коридору до вихідних дверей. Але хоч який міцний він був, чоловік, все ж Костя був молодий і жилавий… Він спершу покірно йшов, скоряючись руці, а коли чоловік розслабився і вже без зусилля вів Костю за шкірку, той раптом випручався, розвернувся і з усієї сили дав ногою чоловікові в живіт. Той так і сів до стіни навпочіпки . Жінка закричала, вилетіла з коридора в якусь іще кімнату, до телефону, як зрозумів Костя, бо почув, як схопили трубку й крутнувся диск. Костя повернувся в гарну кімнату з рибками, взяв товкачик і вийшов знову в коридор.

— Не треба! — хоч через силу, але голосно сказав чоловік. Костя думав, що він йому каже, та чоловік дивився мимо нього і ще раз крикнув: — Ольго, не треба!

Жінка з’явилася в коридорі. Теж закричала:

— Та це ж бандитизм! Чому не треба?! Це ж бандитизм!..

— Не треба, — рішуче сказав чоловік. Він підвівся, тримаючись за стіну, постояв, перечікуючи біль у животі… Зітхнув і хитнув головою. І скреготнув зубами. На Костю з товкачиком не дивився.

— Підемо до батька разом, — сказав він після тривалої паузи. — Дай одягнутися, Олю.

Костя шкодував, що стусонув чоловіка, — він сам не сподівався, що так станеться, — зате тепер хоч діло стало схожим на діло: з батьком їм легше буде захомутати цих жеребців — Ігорка з його татусем. Проте вороже почуття до Ігоркового батька в Кості послабшало — лишалося одне нестримне бажання: довести справедливе діло до кінця.

Коли чоловік одягнув костюм і з’явився у коридорі, у нього якимось чином кудись поділося пузце: стояв поважний чоловік, рішучий, міцний, дебелий.

— Ходімо, — сказав він до Кості. — А товкачик залиш.

Костя поклав товкачик на стілець перед самим виходом з квартири.

— Де ваш будинок? — спитав чоловік, коли стояли біля ліфта, ждали кабіну.

— На Пролетарській.

— Як туди їхати?

— Та тут три квартали.

Ліфт піднявся… Увійшли до кабіни, зачинилися, чоловік на- тис кнопку — м’яко поїхали вниз. Стояли близько один до одного, так близько, що Кості ніяково було дивитися в очі чоловікові. А той дивився на нього. Одначе Костя теж намагався не втратити самостійності й рішучого настрою. Єдине, за чим він пошкодував у цю хвилину, — що він не такий ось міцний і поважний, як цей, що дивиться на нього трохи згори. Костя часто шкодував, що він не міцний, не поважний.

— Скільки тобі років? — спитав чоловік.

— Не в цьому річ, — сказав Костя.

Тим часом ліфт м’яко зупинився — наче сів на подушки — дуже хороший ліфт… Вийшли, спустилися трохи вниз по східцях і опинилися надворі.

— А чого ти так комизишся? — спитав чоловік.

— А що ж мені на вас — молитися?

— Та не молитися, хто тебе примушує молитися. Але отак теж… розумні люди не поводяться.

— Ваш Ігорьок зате поводиться… Комсомолець, мабуть!

— З усякого безвихідного становища завжди можна знайти вихід, запам’ятай це.

— Що, гроші, може, будете тицяти?

— Дурень, — сказав чоловік гірко. — Психопат. І сестра твоя така ж?

— Що ж — ви розумні… — Костя навіть зупинився від обурення і образи. — Ач, розумні! — Костя сам тепер невідривно дивився на чоловіка. — Розумаки… — Він стиснув зуби і затято сказав: — Я вам раз і назавжди кажу: не зробите по-людськи, я…

— Ходімо, — коротко і теж рішуче сказав чоловік, повернувся і закрокував далі. — Від горшка два вершка, а суцільні погрози. Шмаркач.

Якийсь час ішли мовчки.

— Що ж це за сім’я буде, якщо ми їх силою зведемо? Ви про це подумали? — спитав чоловік.

— А він думав?

— Та що ти, як дятел, — «він», «він»! А вона?

— Вона — дівчина! А він — хлопець!

— Не горлань… — Чоловік подивився довкола. — Чого ти горланиш? Я взагалі можу не йти з тобою.

— Виломлю штахетину і пожену вперед… Якщо не підеш. — Вигляд у Кості був такий лютий, що можна було не сумніватися — так і зробить: виломить штахетину й почне на вулиці бійку.

— Тьху!.. Пришелепуватий. Та невже ти не можеш спокійно?

— Не можу. Не мо-жу! Я як тільки подивлюся на твою спокійну… на твоє обличчя, то в мене у голові все каламутиться: як ти можеш спокійно? Адже маленька людина на світ народилася… маленька… А ви, як… Та ви що!

— Годі, не горлань більше. Йди мовчки.

Далі аж до будинку йшли мовчки.

Двері відчинив батько… Костя легенько підштовхнув ззаду чоловіка, ввійшов сам у квартиру, зачинив двері й сказав:

— Дідуся привів нашого Антона.

— Добрий день, — серйозно, з гідністю, сказав чоловік, Антонів дідусь. — Я Свиридов, Павло Володимирович.

— Так, — сказав Костин батько. — А ми Худякови. — І дивився на Свиридова пильно, прямо, не кліпаючи.

— Ну, запрошуйте, — сказав Свиридов. — Показуйте внука.

З кухні вийшла Костина мати і дивилася на Свиридова здивовано і з цікавістю.

Вийшла з кімнатки, де тепер жив маленький Антон, мама його, Алевтина… І дивилася на великого дядька здивовано. Вона не чула братових слів, що той привів «дідуся», тому не могла зрозуміти, чому так дивно всі стоять і мовчать.

— То де ж онук? — ще раз досить бадьоро спитав Свиридов.

— Який онук? — тихо спитала Алевтина.

— Мій онук…

— Це Ігорів батько, — пояснив Костя.

— Якого Ігоря?

— Твого Ігоря… Антонового батька.

— От псих, — сказала Алевтина. І пішла в кімнатку. — Чого ти самодіяльність розвиваєш? — сказала вона з кімнати. І знову з’явилася на порозі. — Який Ігор?

— Ти не викручуйся! — голосно сказав Костя. Він розгубився, це було видно.

— Що «не викручуйся»?

— Він — Ігорів батько, — вже не так упевнено казав Костя, — а Ігор — Антонів батько. Ти що?

— Та звідки ти взяв? — спитала Алевтина. — Чого ти людей даремно турбуєш, дурбило ти отакий! Ну треба ж! До чого тут Ігор?

— Стривайте, стривайте, — сказав Свиридов. — Давайте з’ясуємо: ви були знайомі з моїм сином? З Ігорем Свиридовим?

— Була знайома… Я знала його… Але дружив він не зі мною, а з моєю подругою, теж на пошті працювала.

— Отже, це не його син?

— Звідки?!

— А чий же він тоді син?! — закричав Костя.

— Костю, — сказав батько. — Не горлань. Ну, з’ясували? Все, значить, як слід… Пробачте, що даремно потурбували.

— Та чого там, — сказав Свиридов по-доброму. — Річ хіба…

— Та бреше вона! — знову закричав Кость. — Не хоче казати: змовилися з цим Ігорем.

— Не горлань, Костю! — теж підвищив голос батько. — Чого горланити? Пробачте, — ще раз сказав він Свиридову. — Ми, звичайно, переживаємо тут, того й…

— Ні, — звернувся Свиридов до Алевтини, — може, справді ви щось приховуєте? Може, Ігор…

— Та ні з якого боку! — сказала Алевтина. І навіть засміялася. І пішла в кімнату. — Господи!.. — сказала вона там сама собі. Вона, як стала матір’ю, одразу якось порозумнішала, посміливішала, часто бавилася зі своїм Антоном і сміялася.

— Ну, що ж… — Свиридов’ повернувся до Кості. — Я можу бути вільний?

Костя, обминувши його, мовчки пішов на кухню. І загорлав звідти щосили:

— Все одно дізнаюся! Ді-зна-ю-ся!

— До побачення, — ввічливо сказав Свиридов.

Батько мовчки кивнув.

Свиридов пішов.

— Не я буду, дізнаюся! — ще раз крикнув Костя тремтячим голосом. Він плакав. Він втомився за цей день… Дуже втомився і знервувався. — Друзі ігрищ і забав знайшлися мені… Паразити.

— Годі, Костю, — мирно сказала мати. — Не переживай. На біса він здався, такий батько… якщо і знайдеться! Що ми, самі не прогодуємо, чи що? Прогодуємо.

— Ніхто так не робить, — заперечив Костя, втираючи сльози. — Хто так робить?

— Ну, не роблять!.. Ще й скільки. Сідай попоїж оно… А то бігаєш, як шпигун, аж схуд. Чого хоч ти переживаєш?

Костя підсів до столу, схилився на руку й замислено дивився у вікно, надвір. Ще треба виходити ввечері на розмову з цим… З вусатим, думав він. Візьму ніж і піду — хай спробує полізти.

— Друзі ігрищ і забав, — ще сказав він. Він десь почув ці слова, вони йому сподобалися, в його свідомості всі патлаті вишиковувалися під цією фразою, як під транспарантом, — в колону, не в колону навіть, а в юрму, досить нахабну і безсовісну.

— Не переживай, Костю, — сказала мати, ставлячи йому миску з борщем. — Самі виростимо.

«Не ніж, а гирку якусь на ремінці, — вирішив Костя. — На гирку вони теж не дуже кинуться».

На тому він і вирішив і підсунув до себе тарілку з борщем.