Думи

І отак щоночі!

Як тільки трошки вгамується село, заснуть люди — він починає… Заводиться, паразит, з кінця села і йде. Іде й грає.

А гармонія у нього якась особлива — репетує. Не голосить — репетує.

Нінці Кречетовій радили:

— Та виходь ти швидше за нього! Він же, чорт, життя нам не дасть.

Нінка загадково усміхнулась:

— А ви не слухайте. Ви спіть.

— Який же сон, коли він її під самісінькими вікнами розтягає. Адже ж не йде, чорт навіжений, до річки, а тут старається! Як навмисно.

Сам Колька Малашкін, губатий здоровань, нахабно дивився маленькими очима і заявляв:

— Маю право. За це ніякої статті нема.

Хата Матвія Рязанцева, тутешнього голови колгоспу, стояла якраз на тому місці, де Колька виходив з провулка і завертав у вулицю. Виходило, що гармонія ще в провулку починала репетувати, потім огинала будинок, і ще довго було її чути.

Тільки-но вона починала дзвеніти у провулку, Матвій сідав у ліжку, опускав ноги на підлогу й казав:

— Усе, завтра виключу з колгоспу. Причеплюся до чого- небудь і виключу.

Він щоночі казав так. І не виключав. Лише коли зустрічав удень Кольку, питав:

— Ти довго будеш ночами тинятися? Люди після трудового дня відпочивають, а ти будиш, дзвонар!

— Маю право, — знову казав Колька.

— Я ось тобі покажу право! Я тобі знайду право!

І все. І на цьому розмова закінчувалася.

Але щоночі Матвій, сидячи на ліжку, обіцяв:

— Завтра виключу.

І потім довго сидів після цього, думав… Гармонія вже йшла у вулицю, і вже її не було чути, а він усе сидів. Намацував рукою штани на стільці, діставав з кишені цигарки, закурював.

— Годі смалити! — бурчала Альона, господиня.

— Спи, — коротко казав Матвій.

Про що думалося? Та так якось… ні про що. Згадувалось життя. Але нічого конкретного, туманні шматки. Та все ж однієї такої ночі, коли було видно від місяця, дзвеніла гармонія і у відчинене вікно вливалися з прохолодою разом гіркі пахощі полину з городу, чітко згадалася інша ніч. Вона була чорна, та ніч. Вони з батьком і молодшим братом Кузьмою були на косовиці кілометрів за п’ятнадцять від села, у кучугурах. І от уночі Кузьма захрипів: удень у найбільшу спеку напився води з криниці, а вночі у нього обклало горло. Батько розбудив Матвія, звелів спіймати Ігреньку (найпрудкішого жеребчика) і гнати в село по молоко.

— Я тут тим часом вогнище розкладу… Привезеш, скип’ятимо, треба відпоювати хлопця, бо коли б не пропав він у нас, — казав батько.

Матвій на слух угадав, де пасуться коні, загнуздав Ігреньку і, стьобаючи його волосяним путом, погнав до села. І ось… Тепер уже Матвієві скоро шістдесят, а тоді років дванадцять-тринадцять було — і досі та ніч зосталася в пам’яті. Злилися воєдино кінь і людина і летіли в чорну ніч. І ніч летіла назустріч їм, густо била в обличчя важкими пахощами трав, що відсиріли під росою. Якийсь дикий захват пойняв хлопчину: кров ударила в голову й гула. Це було як політ — наче відірвався від землі й полетів. І нічого довкола не видно: ні землі, ні неба, навіть голови кінської — тільки шум у вухах, тільки нічний величезний світ зрушив і помчав назустріч. Про те, що там братикові погано, зовсім не думав тоді. І ні про що не думав. Раділа душа, кожна жилка грала в тілі… Якась така бажана рідкісна мить непосильної радості.

…Потім було горе. Потім він привіз молоко, а батько, притиснувши меншенького до грудей, бігав довкола вогнища і наче колисав його:

— Ну, синку… чого ж ти? Підожди трошки, зараз молочка скип’ятимо. Зараз продихнеш, синочку любенький… Ось Мотька молочка привіз!..

А маленький Кузьма задихався вже, посинів.

Коли слідом за Матвієм приїхала мати, Кузьма був мертвий. Батько сидів, обхопивши руками голову, і погойдувався, і глухо й протяжно стогнав. Матвій з подивом і з якоюсь дивною цікавістю дивився на брата. Ще вчора борюкалися з ним у сіні, а тепер лежав незнайомий просинювато-білий чужий хлопчик.

…Тільки дивно: чому ця гармонія збудила в пам’яті саме ці події? Цю ніч? Адже потім було ціле життя: одруження, колективізація, війна. Та чи мало тих ночей було-перебуло! Але все якось стерлося, потьмяніло. Все життя Матвій робив те, що треба було робити: сказали — треба йти в колгосп, — пішов, прийшла пора одружуватись — одружився, народив з Альоною дітей, вони виросли… Почалася війна — пішов воювати. Після поранення повернувся додому раніше за інших чоловіків. Сказали: «Ставай, Матвію, головувати. Більше нікому». Став. Якось утягся в це діло, і до нього теж звикли, то й досі тягне цю лямку. І все життя тільки й думав: робота, робота, робота. І на війні теж — робота. І всі турботи, і радощі, і горе пов’язані були з роботою. Коли, скажімо, чув навколо себе «любов», він трошки не розумів цього. Він розумів, що є на світі любов, він сам, певно, любив колись Альону (вона була гарна дівчиною), але щоб сказати, що він щось знає про це більше, — ні. Він і інших підозрював, що прикидаються: співають про кохання, страждають, чув, навіть — стріляються… Не прикидаються, а звичка, чи що, така у людей: треба говорити про кохання — ну, давай про кохання. А вся справа в тому, що женитися треба! Що він, Колька, любить, чи що? Подобається йому, звичайно, Нінка — здорова, гладка. А тут час настав женитися, ну й ходить, дурень, ночами, «витальянює». А чом би не походити? Молодий, сила грає в душі… І завжди так було. Добре ще, хоч не б’ються тепер через дівок, раніше билися. Адже й Матвій теж не раз бився. Та й то — кулаки свербіли, та й сила була, що й казати. Треба ж її кудись подіти.

Якось Матвій, коли подумав отак, сидячи на ліжку, не втерпів, штовхнув жінку:

— Чуєш-но! Прокинься, я в тебе спитати хочу…

— Чого ти? — здивувалась Альона.

— У тебе коли-небудь кохання було? До мене чи до когось там? Байдуже.

Альона довго лежала, здивована:

— Ти що, випив?

— Та ні!.. Ти любила мене чи так… за звичкою вийшла? Я серйозно питаю.

Альона зрозуміла, що чоловік не «хильнувши», але знову довго мовчала — вона теж не знала, забула.

— Чого це тобі такі думки в голову полізли?

— Та хочеться одну штуку зрозуміти, трясця його мамі. Щось на душі в мене… якось… заворушилося. Наче хвороба причепилась.

— Любила, звісно! — упевнено сказала Альона. — Якби не любила, не пішла б. До мене Минька Корольов підстрілював он як. Не пішла ж. А чого це ти про любов згадав посеред ночі. Забалакуватися почав, чи що?

— Пішла ти! — образився Матвій. — Спи.

— Корівчину завтра вижени в череду, я забула сказати. Ми домовилися з молодицями вдосвіта по ягоди йти.

— Куди? — насторожився Матвій.

— Та не на покоси на твої, не бійся.

— Піймаю — штраф по десять карбованців.

— Ми знаємо одну місцинку, де не косять, а ягід аж червоно. Корівчину вижени.

— Гаразд.

То що ж таки було тієї ночі, коли він їхав по молоко братові, що воно оце згадалося тепер?

«Дурію, мабуть, — сумно подумав Матвій. — На старість усі дуріють».

А біль у душі не стихав. Він помітив, що почав ждати Кольку з його співучою «гармонією». Коли його довго немає, він починав непокоїтись. І сердився на Нінку: «Телиця гладка!.. Хіба ж вона скоро відпустить!»

І сидів і ждав. Курив.

І ось далеко в провулку починала дзвеніти гармонія. І ще дужче боліла душа. Але дивний якийсь біль — бажаний. Без нього чогось не вистачає.

Ще пригадувались якісь ранки… Ідеш по траві босоніж, а вона вся в намисті рясному. І тільки слід лишається — ядучо-зелений. І роса обпікає ноги. Навіть зараз холодно ногам, коли згадаєш.

А то раптом про смерть по думається: що скоро — все. Без страху, без болю, але якось дивно: все буде так, як і було, це зрозуміло, а тебе віднесуть на цвинтар і закопають. Ось важко що збагнути: як же тут буде все так само? Ну, припустімо, зрозуміло: сонечко буде вставати й заходити — воно завжди встає і заходить. Але люди в селі будуть якісь інші, яких ніколи не взнаєш… Спробуй оце збагнути. Ну, років десять-п’ятнадцять ще будуть пам’ятати, що був такий Матвій Рязанцев, а потім — усе. А хочеться знати, як вони тут будуть. Адже ж не шкода нічого ніби: і на сонечко надивився досить, і погуляв у свята — нічого, весело було, і… Ні, не шкода. Набачився багато. Але як подумаєш: нема тебе, всі є якісь, а тебе більше не буде… Наче порожньо якось їм без тебе буде. Чи нічого?

«Тьху!.. Ні, таки старію».

Навіть зморився від таких дум.

— Чуєш!.. Прокинься, — будив Матвій жінку. — Ти смерті боїшся?

— Здурів чоловік! — бурчала Альона. — Хто ж її не боїться, косу?

— А я не боюсь.

— Ну то й спи. Чого думати про це?

— Та спи, ну тебе!..

Але як тільки згадається знову ота чорна приголомшлива ніч, коли він летів на коні, так серце і стисне — тривожно і солодко. Ні, щось таки є в житті, чогось страшенно шкода. До сліз шкода.

А одної ночі він не дочекався Кольчиної гармонії. Сидів, курив. А її нема та й нема. Так і не дочекався. Аж утомився.

Вдосвіта Матвій розбудив жінку.

— Чого це дзвонаря нашого не чути?

— Та оженився вже! В неділю весілля справлятимуть.

Тоскно стало Матвію. Він ліг, хотів заснути і не зміг. Отак до самого ранку лежав і блимав очима. Хотілося щось згадати про своє життя, та якось ніщо не йшло на думку. Знову обступили колгоспні турботи… Косити незабаром, а половина косарок біля кузні стоїть із задертими голоблями. А цей чорт косоокий, Філя-коваль, гуляє. Тепер ще на весіллі налигається, вважай, тиждень пропав.

«Завтра погомоніти треба з Філею».

…Зустрівши другого дня Кольку губатого, Матвій усміхнувся:

— А що, хлопче, догрався?

Колька заусміхався. А усмішка в нього — від вуха до вуха.

— Все, Матвію Івановичу, не будитиму вас більше по ночах. Годі. Кинув якір.

— Ну ж бо! — сказав Матвій і пішов собі в справах, а сам думав: «Чого ти радієш, бичок? Візьме вона тепер тебе за роги, Нінка ота. Вони всі, Кречетови, такі».

Минув тиждень.

Усе так само лилося ночами місячне світло у вікна, різко пахло з городу полином і картоплинням… І було тихо.

Матвій погано спав. Прокидався, курив… Ходив у сіни пити квас, виходив на ганок, сідав на приступець і курив. Видно було в селі. І моторошно тихо.