Як помирав старий

Старий зранку почав мучитися. Тяжка кволість охопила… Кволий він був давно вже, з місяць, але сьогодні якась особлива кволість — така туга під серцем, так недобре, хоч плач. Не страшно зробилося, ні, а дивно: такої кволості ніколи не було. То здається, що віднялися ноги… Поворушить пальцями — ні, ворушаться. То починала терпнути ліва рука, ворушив нею — наче нічого. Але така кволість, господи!..

До полудня він терпів, ждав: може, попустить, може, пожи- вішає трохи під серцем — може, покурити схочеться або попити. Потім зрозумів: це смерть.

— Мати… чуєш, мати! — покликав він стару свою. — Це… помираю я.

— Господь з тобою!.. — вигукнула стара. — Що ти там вигадуєш лежиш?

— Зняла б якось мене звідси. Дуже тяжко. — Старий лежав на печі. — Зніми.

— Хіба ж я сама зніму? Може, сходити до Єгора?

— Сходи. А він дома?

— Недавнечко вештався у дворі… Сходжу.

Стара вдяглася і вийшла, впустила до хати білу морозяну хмару.

«Зима ж — клопітно вмирати», — подумав старий.

Прийшов Єгор, сусід.

— Моро-оз, трясця йому! — сказав він. — Підожди, дядьку Степане, трохи обігріюся, тоді вже полізу до тебе. Бо застуджу. Тобі що, погіршало?

— Зовсім погано, Єгоре. Помираю.

— Ну, чого ти вже одразу!.. Та не панікуй так.

— Панікуй, не панікуй — усе. Сильний мороз?

— Градусів п’ятдесят є. — Єгор закурив. — А снігу на полях — дулі. Згрібають тракторами, та де там!

— Може, підкине ще.

— Тепер уже навряд. Ну, давай злізати будемо…

Стара підбила на ліжку подушку, поправила перину. Єгор став на припічок, підсунув руку під старого.

— Тримайся мені за шию… Отак! Легкий який зробився!..

— Вихворівся…

— Просто як дитина. У мене Колька важчий…

Старого поклали на ліжко, накрили кожухом.

— Може, цигарочку скрутить? — запропонував Єгор.

— Ні. Не хочеться. Ах ти, господи, — зітхнув старий, — серед зими — помирати…

— Та перестань! — сказав Єгор серйозно. — Ти жени від себе ці всякі думки. — Він підсунув табуретку до ліжка, сів. — Мене на фронті он як зачепило! Теж думав — гаплик. А лікар каже: схочеш жити — будеш жити, не схочеш — не будеш. А я й говорити не міг. Лежу і думаю: «Хто ж не хоче жити, дивак чоловік?» Так що лежи і думай: «Буду жити!»

Старий кволо всміхнувся.

— Дай разочок курну, — попросив він.

Єгор дав. Старий затягнувсь і закашлявся. Довго кашляв…

— Продірявів увесь… Дим, бач, у живіт пройшов.

Єгор коротко реготнув.

— А де дуже болить? — спитала бабуся, дивлячись на старого жалісливо і чомусь незадоволено.

— Скрізь… Увесь. Така неміч, наче всю кров вицідили.

Помовчали всі троє.

— Ну, піду я, дядьку Степане, — сказав Єгор. — Худібку треба напоїти та корму їй покласти.

— Іди.

— Увечері ще зайду провідаю.

— Заходь.

Єгор пішов.

— Слабість оця, вона від чого? Не їси, от і слабість, — зауважила старенька. — Може, заріжемо курку — зварю бульйону? Він же добрий свіженький… Га?

Старий подумав.

— Не треба. І з’їсти не з’їм, а курка пропаде.

— Та бог би вже з нею, з куркою! Не шкода б…

— Не треба, — ще раз сказав старий. — Краще дай мені пів- чарки випити… Може, хоч трошки кров заграє.

— Не погіршало б…

— Нічого. Може, вона хоч трохи заграє.

Стара дістала з шафи чверточку, акуратно заткнуту ганчір’яною пробкою. У чверточці було трохи більше ніж половина.

— Гляди, щоб не погіршало…

— Та коли від горілки гірше буває, ти що! — Старого досада взяла. — Все життя трясетеся над нею, а не розумієте: горілка — це перші ліки. Сундуки якісь…

— Хоч зараз не комизься! — теж з досадою сказала стара. — «Сундуки»… Одною ногою там стоїть, а, гляди, ще шкабарчить. Не велів лікар хвилюватися. ;

— Лікар… Вони ось помирати не велять, оті лікарі, а люди вмирають.

Бабуся налила півчарки горілки, дала старому. Той сьорбнув і ледь не захлинувся. Усе назад вилилося. Він довго лежав білий, без руху. Потім насилу вимовив:

— Ні, видно, пий, поки п’ється.

Стара дивилася на нього гірко й жалісливо. Дивилася, дивилася і раптом схлипнула:

— Старий… А, не доведи господи, справді помреш, що ж я сама робитиму?

Старий довго мовчав, суворо дивився у стелю. Йому важко було говорити. Але йому хотілося поговорити хороше, доладно.

— Насамперед подай на Мишка на аліменти. Скажи: «Батько помирав, наказав тобі догодувати матір до кінця». Скажи. Якщо він, анахтемський, не схаменеться, подавай на аліменти. Сором соромом, а дожити теж треба. Хай краще йому буде соромно. Маньці напиши, щоб хлопчину вчила. Хлопчина кмітливий, весь «Інтернаціонал» назубок знає. Скажи: «Батько звелів учити». — Старий втомився і довго знову лежав і дивився у стелю. Вираз його обличчя був урочистий і суворий.

— А Петьці що сказати? — спитала стара, втираючи сльози; вона теж приготувалася говорити серйозно і без сліз.

— Петьці?.. Петьку не займай — він сам ледве кінці з кінцями зводить.

— Може, таки зварити бульйону? Єгор заріже…

— Не треба.

— А що, гірше стає?

— Так само. Дай відпочину трохи. — Старий заплющив очі й повільно, тихо дихав. Він справді схожий був на мерця: якась відчуженість, нетутешній якийсь супокій були на його обличчі.

— Степане! — покликала стара.

— Мм?

— Ти не лежи так…

— Як не лежи, дурна? Один помирає, а вона — не лежи так. Як мені лежати? Навкарачки?

— Я покличу Михеївну — пособорує?

— Пішли ви!.. Дуже він мені багато добра зробив, ваш бог. Курку своїй Михеївні даром сунеш… Краще цю курку Єгорові оддай — він мені могилку видовбає. Бо хто довбатиме?

— Знайдуться, либонь…

— «Знайдуться». Будеш тоді по селу вештатися — кому схочеться на такому морозі довбати. Холоднеча… Якби літом хоч!

— Та ти що, помираєш, чи що? Може, ще оклигаєш.

— Зараз — оклигав. Ноги оно холонуть… Ох, господи, господи!.. — Старий глибоко зітхнув. — Господи… може, ти є, прости мене, грішного.

Стара знову схлипнула.

— Степане, ти покріпися трохи. Єгор же казав: «Не думай усякі думки».

— Багато він розуміє! Він здоровий як бик. Йому скажи: не помирай — він не помре.

— Ну, тоді прости мене, старий, коли я чим завинила…

— Бог простить, — сказав старий часто чуту фразу.

Йому ще щось хотілося сказати, щось дуже потрібне, але він якось почав дивно озиратися довкола, — якось недобре занепокоївся…

— Агнюшо, — насилу мовив він, — прости мене… Я трохи причинуватий був… А хліб — рясний-рясний!.. А подивись-но, у кутку хто? Хто там?

— Де, Степане?

— Та оно!.. — Старий звівся на лікоть, якимось моторошним поглядом дивився у куток хати — у передній. — Он же вона, — сказав він, — он… Сидить!..

Єгор прийшов увечері.

На ліжку лежав старий, загостривши вгору білий ніс. Стара тихо плакала біля його узголів’я…

Єгор зняв шапку, подумав трохи і перехрестився на іконку.

— Так, — сказав він, — відчував він її.