Нуль-нуль цілих
Колька Скалкін прийшов у радгоспну контору брати розрахунок. Директор учора лаяв Кольку за те, що він «у таку гарячу пору…». «У вас вічно гаряча пора! Все у вас гаряче, тільки зарплата холодна». Директор написав на його заяві: «Звільнити, за власн. бажанням». Лишалося взяти трудову книжку.
По трудову книжку Колька і прийшов.
Книжку мав видати такий собі, середньої товщини чолов’яга Синельников Вячеслав Михайлович, з лагідним лискучим обличчям, білобровий, у білому костюмі. Синельников був приїжджий, Колька чув про нього, що він зануда.
— Чому звільняєшся? — Синельников стомлено дивився на Кольку.
— Мало платять.
— Скільки?
— Що «скільки»?
— Скільки, ти вважаєш, мало?
— Шістдесят-сімдесят… Або й менше.
— Ну. А тобі скільки треба?
Кольку трохи зачепило.
— Мені? Тричі по стільки.
Синельников не всміхнувся, не здивувався такому нахабству.
— Отже, не вистачало?
— Не те що не вистачало, а навіть соромно: руки-ноги здорові, працювати зроду не лінувався, а… Тьху! — Колька дуже лаявся через свою зарплату, обурювався, недобре згадував радгоспне начальство, тому більше товкти воду в ступі не хотів. — Годі.
— І куди?
— Зараз, чи що? Ями під опори піду копати. На тридцять сьомий кілометр.
— Спеціальність у кишені, а ти ями рити. Ти ж водій другого класу…
— А що робити?
— Горілки менше пити. — Синельников так само байдуже, мляво, без будь-якої цікавості дивився на Кольку. Незрозуміло було, навіщо він узагалі розмовляє, розпитує.
Колька втупився в лагідні, невизначеного кольору очі Синельникова. Поворушив ніздрями і сказав (як він потім запевнив усіх) ввічливо:
— Прошу на стіл мою трудову книжку. Без бюрократства. Без цих, знаєте, штучок.
— Яких це штучок?
— Я ж не на лекцію прийшов, так? Я по трудову книжку прийшов.
— І лекцію не зашкодить послухати. Не на лекцію він прийшов… Горілку дудлити грошей у них вистачає, а тут, бачиш, мало платять. — Дивно, Синельников і тепер анітрохи не розпалився, не заговорив якось там… швидше, чи що, зліше, не спохмурнів навіть. — Жлукти. І смокчуть, і смокчуть, і смокчуть цю горілку… Як не набридне? Очманіти ж можна. Жлукти нещасні.
Такого Колька не заслужив. Він випивав, звичайно, проте так, щоб «жлукто», та ще «нещасне»… Ні, це даремно. Але дивно теж, що не слова розлютили Кольку, а цей рівний, нудний, коров’ячий тон, яким їх було сказано: наче такий уже Колька безнадійно поганий, пропащий чоловік, що з ним наморочились і не хочуть навіть нервуватись, і вже так — виказують, на що заслуговує, але без усякої надії.
— Та що за мать-перемать, га? — обурився Колька. — Ти що… чорнила, чи що, напився? Чого ти пиляти заходився? Погляньте, сів верхи і давай поїдом їсти. Та ти що? Тобі що, робити нема чого, бюрократе?
Синельников вислухав усе це спокійно, як на зборах; він навіть голову рукою підпер, як це роблять, сидячи в президії й слухаючи звичну, необразливу критику.
— Кажи далі.
— Я прийшов по трудову книжку, мені немає що казати. Заяву підписано? Підписано. Давай трудову книжку.
— А хочеш, я тобі туди статтю вліплю?
— За що? — розгубився Колька.
— За бешкетування. За недисциплінованість… Маленьку таку позначечку зроблю. І ти в мене тут затанцюєш… краков’яка. — Синельников насолоджувався Кольчиною розгубленістю, але він навіть і насолоджувався якось нудно, невиразно. Колька, однак, стримався.
— За що ж ти мені позначечку зробиш?
— Зроблю позначечку, ти прийдеш ями копати під опори, а тобі скажуть: «Е-е, голубчику, а в тебе тут… Ні, — скажуть, — нам таких не треба». І все. I перестав ти одержувати по двісті карбованців на своїх ямах. Так що носа дуже не задирай. Він, бачте, лаятися буде тут… Паскудство. — Синельников не підвищував голосу, він навіть руку не прибрав від голови — сидів так само, як у президії.
— Хто? — спитав Колька. — Як ти сказав?
— Що «хто»?
— Я! Як ти сказав?
— Паскудство, сказав.
Колька взяв пляшечку з чорнилом і вилив чорнило на білий костюм Синельникова. Якось так воно вийшло… Колька навіть не встиг подумати, що він хоче зробити, коли взяв пляшечку… Хлюпнув — так вийшло. Синельников прибрав руку від голови. Трохи подумав, швидко зняв піджак, устав і подержав піджак у простягнутих руках, доки чорнило стікало на підлогу… Чорнило стекло… Синельников обережно струснув піджак, ще підождав і повісив піджак на спинку стільця. Після цього оглянув сорочку й штани: піджак не встиг промокнути, на штани не попало.
— Так… — сказав Синельников. — Вибирай: двадцять карбованців за хімчистку і фарбування всього костюма або подаю в суд за образу.
— Ти ж перший почав ображати…
— Я — словами, ніхто не чув, чорнило — ось воно, у наявності. Та ще й хімічне. — І знову Синельников говорив рівно, безбарвно. Дивовижна людина! — Твоє щастя, що я його все одно хотів фарбувати. Ще не знаю, чи беруть у хімчистку з хімічним чорнилом… Двадцять п’ять карбованців. — Синельников узявся за телефон. — Вирішуй. Бо дзвоню в міліцію.
Колька вже зрозумів, що краще заплатити. Але його обурило знову, що цей законник на очах став нахабно завищувати Ціну.
— Чому двадцять п’ять! То двадцять, а то одразу двадцять п’ять. Ще посидимо, ти до півсотні доженеш?..
— П’ять карбованців — це дорога в район: туди й назад. Я спочатку не зміркував.
— Що, по два п’ятдесят в один кінець, чи як? Тебе за п’ятдесят копійок на попутній кожен довезе.
— На попутній я не хочу. Туди на попутній, а звідти таксі візьму.
— Фон-барон знайшовся!.. На таксі-і!
— Так, таксі. Що — дико?
— Не дико, а… надурняк виламуватись невже не соромно?
— Ти мене чорнилом облив — тобі не соромно? Що ж я — за свій власний костюм на попутніх буду трястись? Двадцять п’ять. Пиши.
— Розписку.
Синельников підсунув Кольці аркуш паперу.
Колька гидливо взяв аркуш…
— Як писати?
— Я, такий-то, — повністю ім’я, по батькові, — зобов’язуюся виплатити товаришеві Синельникову Вячеславу Михайловичу двадцять п’ять — словами — карбованців нуль-нуль копійок…
Колька зло посміхнувся, похитав головою.
— «Нуль-нуль копійок!..» Командуючий, мля!..
— Нуль-нуль копійок за зумисне зіпсування білого костюма товариша Синельникова В. М.
Колька зупинився писати.
— Навіщо ж писати «зумисне»? Якщо я добровільно погоджуюся платити, навіщо ж так писати? Там десь прочитають і почнуть… почнуть чіплятися.
Синельников подумав.
— Гаразд, пиши: за зіпсування костюма товариша… білого костюма товариша Синельникова В. М..
Колька пропустив слово «товариша», написав «білого костюма Синельникова».
— Хімічним чорнилом…
Колька взяв пляшечку, подивився.
— Хіба для авторучок буває хімічне?
— А яке ж? Звітні відомості ми тільки хімічним пишемо.
— Писаки, мля… — пробурмотів Колька.
— Підпис. Число.
Колька розписався. Поставив число. Синельников узяв розписку.
— Скільки тобі під розрахунок належить?
— А я звідки знаю? Ти краще тут знаєш.
— Після обіду зайдеш по розрахунок. І по книжку. Колька встав.
— Ти це… не кажи нікому, що… злупив з мене четвертак. Бо дійде до моєї… здійме галас. Напиши щось там.
— Гаразд.
Колька пішов до дверей. На порозі зупинився, подивився на дебелого чоловіка з білими бровами. Синельников теж подивився на нього.
— Що?
— Хо-о, — сказав Колька. Хитнув головою і вийшов з кабінету.
В коридорі разок нишком лайнувся.
«Четвертак — як собаці під хвіст. Згорнув трубочкою і під хвіст». Але згадав, що на ямах тепер буде заробляти по двісті — двісті п’ятдесят карбованців… І заспокоївся. «Та хай вони горять синім полум’ям! — подумав. — Шкодувати ще…»
