Дядько Єрмолай

Пригадую з дитинства один випадок.

Були жнива. Відмолотилися в той день рано, бо збиралося на дощ. Небо — синє-пресинє, і вже смикав вітер. Ми, хлопчаки, раді були дощеві, раді були відпочити, а дядько Єрмолай, бригадир, невдоволено поглядав на хмару й не поспішав.

— Не буде ніякого дощу. Все пронесе з бурею. — Йому хотілося домолотити скирту. Але… всі вже зібралися, і він, скріпивши серце, теж став збиратися.

До бригадної хати кілометра півтора. Поки добралися, пустили коней і повечеряли, синява наповзла, але дощу справді не було. Налетів сильний вітер, знялася курява… У темряві трепетно спалахували блискавки і гримів грім. Вітер рвав, шарпав, а дощу не було.

— Ніч злодійська, — сказав дядько Єрмолай. — Ану лишень, Гришко… — Дядько Єрмолай пошукав очима, і трапився йому я. — Гришко з Васьком, ідіть на точок — там переночуєте. Бо коли б у таку ніч не під’їхав хто та не нагріб зерна. Ніч же… саме така.

Ми з Гришком пішли на тік.

Півтора кілометра, які ми недавнечко проскакали мигцем, тепер видалися нам довгими і небезпечними. Гроза розігралася не на жарт: спалахувало й гриміло з усіх боків! Пролітали інколи краплини, боляче били по обличчю. Пахло пилюгою і чимось ніби паленим — різко, гірко. Так пахне, коли кресалом б’ють по кременю, добуваючи вогонь.

Коли вгорі спалахувало, все на землі — скирти, дерева, снопи в полукіпках, нерухомі коні — все на мить ніби повисало в повітрі, потім пітьма ковтала все; згори гриміло лунко, уривчасто, ніби величезні камені скочувалися з гори в прірву і билися один об одного.

Ми нарешті заблудилися. Збилися з дороги і загубили ту скирту, біля якої молотили. їх було багато. Зупинялися, ждали, коли присвітить: знов усе ніби підскакувало, якусь мить висіло в повітрі, у синьому різкому світлі, і все знову зникало, і в густій пітьмі гуркотіло вниз величезне каміння.

— Давай заліземо в першу-ліпшу скирту і заночуємо, — запропонував Гришко.

— Давай, звичайно.

А вранці скажемо, що ночували на точку, — хто взнає?!

Залізли в обмолочену скирту, в теплу пахучу солому. Погомоніли трохи, наказали собі прокинутись якомога раніше… І не помітили, як заснули, не чули, як уночі йшов дощ.

Ранок настав ясний, умитий, тихий. Ми, звісно, проспали. Але оскільки вночі добре промочило, наші молотити рано не поїдуть, ми знали. Ми пішли до хати.

— Ну, сторожі, — спитав дядько Єрмолай, побачивши нас, мені здалося, що він дивиться допитливо. — Як ночували?

— Добре.

— Усе там гаразд? На точку?

— Усе гаразд. А що?

— Нічого. Питаю… Я посилав, я й питаю… «А що?».. — а сам усе дивиться. Мені стало ніяково. — Зерно ціле?

— Ціле. — У Гришка круглі, ясні очі; він дивиться не моргаючи. — А що?

— Та ви були там?! На точку?

У мене заломило кінчик хребта, куприк. Гришко теж розгубився… Кліп-кліп очима.

— Як це «були»?..

— Ну так, були ви там?

— Були. А де ж ми були?

Ех, тут дядька Єрмолая прорвало.

— Та не були ви там, сучі сини! Ви десь під копою ночували, а кажете — на точку! Згребу ось зараз обох та носом у точок, носом, як котів шкідливих. Де ночували?

— От… ти що?

— Де ночували?..

— На точку. — Гришко, видно, вирішив стояти… на смерть. Мені полегшало.

— Васько, де ночували?

— На точку.

— Та розтуди вашу туди-сюди і в ребра!.. — Дядько Єрмолай аж за голову взявся і болісно зморщився. — Ти диви, що вони виробляють, га! Та не було вас на точку, не було-о! Я ж був там! Ну?! Йолопи ви такі, йолопи! Я ж слідом за вами пішов туди — думаю, чи хоч дійшли вони? Не було вас там!

Це нас не спантеличило, що він, виявляється, був на точку

— Ну й що?

— Що?

— Ну і… ми теж були. Ми, значить, трохи пізніше… Ми блудили.

— Де пізніше?! — вереснув дядько Єрмолай. — Де пізніше, питаю?! Я там весь дощ переждав! Я тільки вдосвіта звідти поїхав. Не було вас там!

— Були…

Дядько Єрмолай оскаженів… Може, ми — в очах його — теж на мить підскочили й повисли в повітрі, як учорашні скирти й коні, очі в нього зробилися чомусь великі й здивовані.

— Були?

— Були.

Він ухопив уздечку… Ми, — в різні боки. Дядько Єрмолай постояв з уздечкою, кинув, зморщився болісно і пішов геть, утираючи долонею очі. Він був не дуже здоровий.

— Йолопи, — казав він ідучи. — Не були ж, не були — і в очі брешуть стоять. Ш-шоб вам луснути, не доживши віку. Ш-шоб вам… жінки злющі попалися!.. Йолопи. В очі брешуть стоять — і хоч би зморгнули! О!.. — Дядько Єрмолай обернувся до нас. — Та ти скажи чесно: злякались^ може, не знайшли — ні, в очі дивляться і брешуть. Йолопи… По п’ять трудоднів знімаю, раз ви такі.

Вдень, коли молотили, дядько Єрмолай ще раз підійшов до нас.

— Гришко, Васько… признайтесь: не були на точку? По п’ять трудоднів не зніму. Не були ж?

— Були.

Дядько Єрмолай якийсь час дивився на нас… Потім покликав за собою.

— Ходіть сюди… Ідіть, ідіть. Ось тут осьо я від дощу ховався, — показав. І подивився на нас благально. — А ви ж де ховалися?

— А ми по той бік.

— По який?

— Ну, по той.

— Та де ж по той бік? Де по той, га? — Він знову почав втрачати терпіння. — Я ж гукав вас, кликав!.. Я її кругом обійшов, скирту оцю. А блискавка така різала, що тут не те що людей, голку на землі знайдеш. Де ж були?

— Тут.

Дядько Єрмолай з останніх сил кріпився, щоб знову не прорвало. Знову поморщився…

— Ну, гаразд, гаразд… Ви, може, боїтесь, що я лаяти буду? Не буду. Тільки чесно скажіть: де ночували? Не скину по п’ять трудоднів… Де ночували?

— На току.

— Та де це на току, га?! — зірвався дядько Єрмолай. — Де на току?! Де, коли я… У-у, лобуряки! — Він зашукав очима — чим би нас огріти.

Ми втекли.

Дядько Єрмолай пішов за скирту… Знову, напевно, заплакав.

Тепер, через багато-багато років, коли я буваю вдома і приходжу на кладовище пом’янути покійних рідних, я бачу на одному хресті: «Ємельянов Єрмолай …вич».

Єрмолай Григорович, дядько Єрмолай. І його теж поминаю — стою над могилою, думаю. І думка моя про нього проста: вічний був трудар, добра, чесна людина. Як, до речі, всі тут, як дід мій, бабуся. Проста думка. Тільки додумати я її не вмію зі всіма своїми інститутами та книжками. Наприклад, що був у цьому, в їхньому житті, якийсь великий зміст? Саме в тому, як вони його прожили. Чи не було ніякого змісту, а була лише робота, робота… Працювали та дітей народжували. Бачив же я потім інших людей… Не скажеш, ледарів, ні, але… своє життя вони розуміють інакше. Та сам я розумію його тепер інакше! Але коли дивлюся на ці горбочки, я не знаю: хто з нас правий, хто розумніший?