Лист

Старій Кандауровій приснився сон: молиться нібито вона богу, ревно молиться, але порожньому кутку — ікони в кутку нема. І от молиться вона, а сама думає: «Та де ж це у мене бог?»

Прокинулася злякана, до ранку більше не заснула, обмірковувала сон. Страшний сон. До чого?.. Чи не з дочкою щось? Дочка старої, молодша, жила в місті, працювала в хорошому місці продавцем. Вона славна, дочка, всій рідні слала посилки: кофточки імпортні, хустки, навіть машини пральні. Не за так, звичайно, гроші їй, звичайно, висилали, але… Спробуй тепер допросись і за гроші купити: все ніколи їм, завжди вони там зайняті. А ця знаходила час… Ні, вона хороша, Катерина, тільки з чоловіком поганенько живуть. Біс його знає, що за чоловік трапився: приїде — мовчить цілими днями… Кощавий якийсь. Усе думає щось, газетами одно шелестить, позіхає. Ні поговорити, ні пожартувати… Як деревина суха. Дочка скаржилася на нього матері.

Вранці стара зібралася й пішла до Іллічихи. Іллічиха розгадувала сни.

— І-і, матінко, — заспівала богомільна Іллічиха, — так у тебе ж хоч ікона є?

— Є. Вона, правда, в шифонері…

— Ви-итягни, витягни, матінко, гріх. Чого ж її в потемках тримати? Вийми та повісь куди слід. Як же ти так?..

— Та жду своїх, Катьку, обіцяли… А зять партійний, що, як коситися почне.

— Плюнь! Кому яке діло! Тепер немає такого закону…

— Та закону немає, а… І так живуть поганенько, а тут я ще…

— Не гніви бога, Кузьмівно, не гніви Кому яке діло? У мене їх он скільки висить, кому яке діло?! А ти її у шифонер запхала. Безсоромниця.

— Та не їздить ніхто, то воно й діла нікому немає, — з серцем сказала Кузьмівна. — Не всі ж так живуть. До мене люди їздять, я не самітна.

— Звісно, татаркою не живу, — образилася Іллічиха. — До неї люди їздять!.. Чи й не наїздили: раз у рік приїдуть, так вона через це ікону в шахву запхала! Ні сорому, ні совісті у людей.

— Ти не кричи, чого ти рота роззявила? Чого ти всіх скликаєш?.. Пришелепувата. Хто тобі винен, що не родила? А тепер злість бере. Треба було родити.

— Та ви оно понароджували їх, а толку?

— Як це «толку»? От тобі й на! Та в мене ж смисл був, я їх ростила та вчити старалася… А ти навіщо жила? Прохукувала все своє життя, а тепер злостишся. Нема чого й злоститися тепер…

— Це ви наплодили їх та скімлите ходите: «Ванько не пише. Колька грошей не шле, анахтемський…» Навіщо тоді народжувати? Краще не народжувати — не гнівити бога потім. Не було в мене за чим, я й не родила. Не всі ж підкуркульниками були… Куркулі.

— Звісно, ледацюги, вони куркулями ніколи не живуть. Де це ти куркулів побачила?

— Та все ж на волосинку тільки не розкуркулили у двадцять дев’ятому році! Ти забула? Яка в тебе пам’ять дірява! Мій же брат Аркашка заступився за вас. Забула? А кому потім ваш батько три овечки вночі пригнав?.. Забула? Коротка ж у тебе пам’ять…

— А ти чого пишаєшся, що в бідності жила? Нам же у двадцять другому році землю всім однаково дали. А до двадцять дев’ятого вони вже знову бідняки. Ледацюги! Ви ж уже бідняки радянські зробилися, до колективізації ж нам землю порівну всім давали на душу.

— А ви!..

— А ви!..

Посварилися старенькі. І от же дурна селянська звичка: двоє посваряться, а всіх рідних з обох боків сюди ж пришиють. Ніяк не можуть без цього. Усіх згадають і всіх одразу зроблять поганими — і живих, і покійних, усіх.

Додому стара Кандаурова йшла засмучена. Боліла душа за Катьку. Негаразд у неї, негаразд — серце відчуває.

Увечері стара сіла писати листа дочці. Вирішила писати великого листа, повчального.

«Добрий день, дочко Катю, а також зятю Миколаю Васильовичу, і ваші діточки Коля і Свєточка, внучаточка мої любі. Ну, коли ж ви вже приїдете, я вже всі оченьки видивилася — все дивлюся на дорогу: ось, може, над’їдуть, ось над’їдуть. А воно нема, не видко. Катю, донечко, бачила я цієї ночі поганий сон. Я не буду його описувати, та воно й описувати нема чого, але сон дуже поганий. Тепер думаю: може, у вас щось там? Ти, Катерино, трохи не вмієш жити. А почнеш учити вас, ви ображаєтеся. А чого ж ображатися? Треба навпаки, мовляв, спасибі, мамо, що дала добру пораду. Ми теж колись росли у батька з матір’ю, теж, бувало, не слухали їхньої ради, а потім шкодували, та було пізно.

Ти підкажи своєму чоловікові, щоб він був трохи балакучіший, ласкавіший. Бо вони… Ти скажи так: «Колю, чого ж ти, матері твоїй чорт, мурмилом живеш? Ти сядь, мовляв, погомони зі мною, розкажи що-небудь. Бо, скажи, спати нарізно буду!»

Стара задумалася, дивлячись у вікно. Смеркалося. Десь грали на гармошці. Стара згадала себе молоду, свого відлюдкуватого чоловіка… Чоловік її, Кандауров Іван, був роботящий, чесний, але мурмило небачений. За все своє подружнє життя він лише двічі чи тричі приголубив дружину. Не ображав, ні, але й не помічав. Старій стало шкода себе, свого життя…

«Якби я послухала тоді свою матір, я зроду не пішла б за твого батька. Я теж за своє життя ласки не зазнала. Але тоді таке життя було: наче як не до ласки, тільки робота на думці. А як отако подумати — навіщо? Ну, робота роботою, а людина ж не кам’яна. Та якби її приголубити, вона втричі більше зробить. Усяка скотина любить ласку, а людина тим більше. Ти, скажи, сам понурою ходиш, і, на тебе дивлячись, син теж почне задумуватися. Вони, маленькі оті, все на батька дивляться: як батько, так і вони — схожими намагаються бути. Та я, скажи, отака і буду з вами, з отакими… Мені, мовляв, що, самій з собою балакати? Та що ж це за думки такі! — цілісінький день думати й думати… Ти скажи, ослобони трохи голову для сім’ї. Чого думаєш ото, про що? Хай би там — думав, думав — додумався: великим начальником зробився, а то так — приший-пристьобай. Нащо ж тоді й трудити її, голівоньку, якщо вона не годиться для цього діла. Нема чого її і натруджувати. Ти, скажи, будеш думати, а я буду коло тебе сидіти — у вічі тобі заглядати? Та пішов ти від мене геть, сич! Я, скажи, не крива, не горбата, щоб сидіти коло тебе. Я, мовляв, ось зараз переодягнуся та на танці завіюся, будеш знати. Та залицяльника собі знайду Скажи, скажи йому так, скажи. А полізе з кулаками, ти — в міліцію: йому зразу хвоста прищикнуть. Це нічого, що він сам у міліції, йому теж прищикнуть. З ними зараз не дуже пань- каються, це не старі часи. Це колись бувало… Тьху! Навіть писати про це не хочеться! Ні, скажи, ти в мене скоренько повеселішаєш, стовп сумний. Ти мене за дві вулиці стрічати будеш з роботи. Ба, моду взяли! Ні, ти в нас будеш балакучий. А не зміниш свого гранітного характеру, он тобі двері, вимітайся! Іди на всі чотири сторони, читай газети. І мовчи скільки влізе. Коліном ми… таких журавлів задумливих. Дай йому місяць часу: якщо не виправиться, жени втришия! Хай летить, не оглядаючись, східці лічить!»

Стара нараз уявила, що листа цього читає її задумливий зять… Посміхнулась і стала дивитись у вікно. Гармонія й досі грала, гарно грала. І їй підспівував неголосно незнайомий жіночий голос. Господи, думала стара, гарно, гарно на землі, гарно. А ти все газетами своїми шарудиш, усе думаєш… Що ти видумаєш? Нічого ти не видумаєш, краще б на гармошці навчився грати.

«Читай, зятеньку, почитай — я і тобі скажу: попохмуришся усе життя, дивись, помирати треба. Послухай мене, я вік прожила з таким, як ти: негоже так, тяжко. Я тут про тебе всякі слова написала, прости, якщо неумисно зачепила, але все-таки отямся. Тяжко так жити! Вона мені дочка рідна, в мене душа болить, мені теж хочеться, щоб вона порадувалася на цім світі. І що ти, журавель, усе думаєш? Заробляєш непогано, квартирка у вас хороша, діточки здоровенькі… Чого ти думаєш? Ти живи, та радуйся, та інших радуй. Я не про службу твою кажу, там не порадієш, а про найдорожчих тобі людей. Я ось жду вас, жду не діждусь, а якщо ти знову приїдеш такий задумливий, огрію ополоником по голові, у тебе тоді думки й зміняться. Це я пожартувала, звичайно, але справді, візьми себе в руки. Приїжджайте швидше, у нас тут гарно, краще від усяких курортів. Не сердься на мене, я ж теж усе думаю, як ото й ти. Але мені хоч є про що думати, а ти чого? Господи, жити та радуватись, а вони… Ну, приїжджайте. Катю, поїдете, купи мені ситцю на фіранки, у нас його немає. Купи голубенького. Я повішу, вранці прокинетесь, а в хаті таке світло хороше. Петя пише, що не зможе цього літа приїхати. А Єгор, може, приїде. Здоров’я у нього поганеньке. Колю, внучку мій любий скажи татові й мамі, щоб їхали. Тут велики хороші продають. Будеш на велику їздити. І рибалити ходитимеш… Оце якось ішла, бачила: хлопчаки по цілій низці чабаків несли. Приїжджайте, дорогі мої. Жду вас, як великодня. Жити мені лишилося мало, я хоч порадуюся на вас. Самій-бо дуже погано, час довго йде. Приїжджайте.

Цілую вас усіх. Баба Оля».

Стара відсунула листа вбік і знову стала дивитись у вікно. А за вікном уже нічого майже не видно. Тільки вогники у вікнах… Теплий, ситий дух ішов од городів, і пилом пахло теплим, холонучим.

Ось тут, на цих вулицях, минуло життя. А чи давно?.. О господи! Нічого не збагнеш. Чи давно ж іще була молодою. Он там, недалеко, і тепер завулочок зберігся: там Ванько Кандауров сказав їй, щоб виходила за нього… Ще раз усе повторилося б! Трясця з ним, що похмурий, він не винен, таке життя було: працював чоловік, не пив дарма, не бився — хороший. Квасов, той бідовіший був, зате попивав. Та ні, чого там<. Нічого б іншого не треба було. Ще б разок усе з самого початку…

Стара й не помітила, що плаче. Зрозуміла це, коли сльозинка залоскотала щоку. Витерла очі кінцем косинки, встала і пішла слатися — поспати, а там ще день буде. Може, справді приїдуть — все ж таки скоріше.

— Стара! — сказала вона собі. — Ти ба, ще раз жити зібралася!.. Бачили її!