«Комерсанти»

Сашко з Михалком сиділи на яворі й пристроювали екран до фільмоскопа. Сиділи вдвох, а біда скоїлася з одним Михалком: гілка під ним уломилася, і хлопець беркицьнув додолу. Це ще півлиха, а то ж зачепився кишенею за сучок і геть-чисто розпанахав новісінькі штани. Ех, що тепер скажуть мати?

Що? Та звісно — що… З матір’ю про все на світі можна домовитись, не розуміють вони лише одного: штани влітку для хлопця — чисте горе: за сучки чіпляються, в грязюку влипають… От і зараз — що робитимеш?

— Михалку! — гукає Сашко з явора. — Лізь швидше сюди, будемо кінчати!

Добре Сашкові гукати — він он який верткий, з таким лиха не станеться.

Михалко намагається стулити порвану холошу, гірко зітхає і знову лізе на дерево.

Екран приладнали. В темній кімнаті перевірили фільмоскоп з новим електричним ліхтариком. Виходило добре. Бракувало лише зручної підставки для фільмоскопа.

— Побіжи-но, Михалку, до фізика Олександра Семеновича, попроси старий штатив від фотоапарата, — командує догадливий Сашко.

Михалко з сумнівом оглядає себе. Тільки ж дивись не дивись, а дірка на нових штанях не заросте.

— Ні-і… йди, мабуть, сам.

— «Сам»! Фільмоскоп мій, а ти хоч штатив принеси!

— Хоч фільмоскоп і твій, зате «Золотий короп» мій, — починає сердитись Михалко. — Постоїть твій фільмоскоп і на столику, нічого ним вихвалятися. Це коли б фотоапарат!

— Еге, фотоапарат! Бач, чого заманулося. На нього, знаєш, скільки грошей треба?

— Знаю, — безнадійно каже Михалко. — «Любитель», мабуть, сотню коштує, а про ФЕД — то й думати нічого…

— Звісно, нічого… Михалку, а ти бачив нашу нову учительку? Вчора з міста приїхала.

— Я? Ні. А ти?

— Теж ні. Володька бачив.

— Сердита?

— Він ще не роздивився.

— Стара чи молода?

— Він теж не роздивився.

— А що ж він роздивився?

— Тільки те, що приїхала. — Сашко помовчав, а далі махнув рукою. — Та нам з тобою однаково, ми ж бо недисципліновані.

— І неактивні, — додав Михалко, — чи ти, може, станеш активним?

Їх обох це дуже розсмішило. Приходить нова учителька в клас і, замість того щоб вичитувати Сашкові за його провини, вихваляє його та ставить іншим за приклад. Сашко розійшовся і став зображувати нову вчительку, хоч він її ще не бачив, та так кумедно, що Михалко мало не луснув від сміху. Та сміх сміхом, а вже наперед їм відомо — від нової учительки добра нічого ждати, підлизуватися ж вони не збираються. Не ті хлопці.

Помовчали.

— Михалку!— Сашко видно щось зметикував. — Давай назбираємо грошей на «Любителя»!

— Назбираємо? — кліпає білястими віями Михалко. — Як же ми їх назбираємо? Хіба їх хто розгубив?

— Ось послухай! — Сашко озирається, його хитрувате рухливе обличчя набирає таємничого вигляду. — Ми кіно фільмоскопом будемо показувати?

— Ну?

— «Золотого коропа» кожен схоче побачити?

— Ну?

— А я ж ще, може, «Лисицю і Журавля» дістану!..

— Ну?

— Чого нукаєш, мов запріг? Ми квитки продаватимемо!

— Квитки? — розкриває рота Михалко.

— Квитки! Моя тітка Олена завжди матері каже: «Дурень той, хто не вміє грошей добувати»! А вона все знає! Ти не дивись, що її торік з колгоспу виключили… Оце поїде десь далеко, та як привезе два отакенних чемодани, та як стане на базарі торгувати, ох, і грошей! От і ми будемо квитки продавати. Коли добре покажемо — дадуть по двадцять копійок за квиток, як ти гадаєш?

— Коли добре, то… може, й дадуть.

— Напевне дадуть. З малих — по двадцять, а з дорослих — по сорок!

— По сорок не дадуть…

— Ну, нехай по тридцять. Щовечора пускали б кіно, ото грошей було б! Навіть тітка Олена позаздрила б!

— І купили б фотоапарат? — догадується Михалко.

Оце так штука! Ну і розумний отой Сашко. Михалкові до такого зроду б не додуматися. Хоча й незручно якось брати гроші з товаришів… Але ж — на фотоапарат!

— То це ж нам треба квитки приготувати?

— А певно!

— І… касу?

— І касу!

— То чого ж ми сидимо?!

* * *

Увечері під явором зійшлося повнісінько глядачів. Пора б і починати, та Сашко з Михалком все чомусь мнуться біля столика, на якому лежить порожня коробка з-під цигарок «Казбек» та купка нарізаних папірців.

— Починайте! — вимагають глядачі, пританцьовуючи на місці від нетерплячки. — Починайте-бо!

— Ви, хлопці, видно, не вечеряли? —сміється гостра на язик Галинка. — Може, вам їстоньки принести?

Кругле, червонощоке Михалкове обличчя червоніє ще дужче. Він сердито зиркає на Галинку і штовхає Сашка.

— Ну, продавай квитки, чого ж ти стоїш? — стиха говорить він.

— А чому це я? Продавай ти! — пошепки відказує той.

— Бо твій фільмоскоп.

— Бач, який хитрий!

— Не хитріший від тебе. Ти ж про квитки надумав.

— Я надумав, а ти погодився. Продавай, бо як дам!

— То ще побачимо, хто кому!

Друзі, чого доброго, поб’ються.

— Про що сперечаєтесь, кіномеханіки? — питає хтось за їхніми спинами.

«Кіномеханіки» обертаються. Біля них стоїть нова учителька. Вона тоненька, зовсім молода, таку, либонь, і слухатись ніхто не стане. На ній охайна біленька блузка, русяві коси старанно зачесані, мов у старшокласниці. Хлопці мовчки набурмосилися. Що їй скажеш?

— Хоча ви й забули мене запросити, та я разом з усіма прийшла на ваш кіносеанс. Давайте познайомимось. Мене звуть Валентиною Павлівною. А хто з вас Сашко, хто Михалко?

О, знає вже імена! Десь, певно, сказали про них, що вони неактивні. І недисципліновані. Що ж, їм не вперше. Та й не востаннє, звичайно…

Хлопці зиркають спідлоба на Валентину Павлівну і невиразно бурмочуть щось таке, що й купи не держиться.

Валентина Павлівна ніби не помічає замішання хлоп’ят.

— Який же діафільм ви хочете демонструвати?

— «Золотого коропа».

— А чому не починаєте?

— У них, Валентино Павлівно, мабуть, ліхтарик не горить, — тенькає Галина.

Михалко непомітно показує їй кулак, а Сашко безнадійно відсуває коробку з «квитками» вбік.

— Закладай, Михалку, ленту.

Кіносеанс проходить точнісінько мов справжній. Глядачі розсаджуються рядами на землі, підібгавши під себе босі ноги, Валентині Павлівні приносять ослінчик.

Коли гасне ліхтарик чи зображення не на місці, глядачі гупають п’ятами в землю, пронизливо свистять і гукають: «Пар-та-чі!»

Показали «Золотого коропа». Потім «Лисицю і Журавля». Хотіли ще показувати «Чук і Гек», що принесла з собою Валентина Павлівна, але екран упав з явора, і сеанс довелося припинити.

Обіцяли показати завтра. Глядачі розійшлися дуже задоволені.

* * *

— Оце тобі й зібрали гроші!..

— Оце тобі й фотоапарат!..

Приятелі розчаровано дивляться один на одного. Так добре все розрахували, і нічогісінько не вийшло… А все через оту нову вчительку. Хто її кликав?

— Що ж, ходімо, Сашку, додому?

— Ходімо, Михалку.

Друзі зітхають і не рухаються з місця. Бо помічають — під явором вони не одні. Це ж Валентина Павлівна лишилася!

Хлопці відразу ж наїжачуються.

— Молодці, добре придумали з фільмоскопом! Завтра я вам дам ще кілька хороших діафільмів. Та чого це ви такі похмурі? — Учителька уважно вдивляється в хлоп’ячі обличчя. — Що сталося?

— Та нічого, — знехотя відказує Сашко. — Просто так.

— Звісно, нічого, — сумно бубонить Михалко. — Ми тільки думали… нам хочеться…

— Хочеться, та тепер хіба його купиш? — сердито перебиває Сашко. — Грошей же в нас немає! А були б…

— Нічого не розумію. — Валентина Павлівна рішуче сідає на траву і майже силоміць садовить приятелів біля себе. — Розкажіть до ладу, що саме вам хочеться і чого ви не можете купити?

— Хочеться нам мати фотоапарат, — признається Михалко. — Дуже!

— А в нас немає грошей його купити, — додає Сашко. — «Любителя» б… От ми й пустили кіно…

— Мені теж хотілося б мати фотоапарат, — каже Валентина Павлівна. — Хоча б «Любителя». — Отак просто й каже, ніби вона не вчителька, а школярка. — А до чого тут ваше «кіно»?

Хлопці збентежено притихають. Погляд учительки падає на порожню коробку від «Казбека» та нарізані папірці, що тьмяно біліють під ногами. Вона нахиляється і бере один папірчик.

— Ось воно що…

Михалко з відчаєм поглядає на Сашка: придумає ж якусь дурницю, а тоді червоній через нього! Зараз вона почне відчитувати їх…

Валентина Павлівна раптом відвертається і припадає обличчям до явора. Плечі її тремтять від стриманого сміху.

Приятелі почувають себе цілковито знищеними.

— Так ось що, хлопці, — вчителька більше не сміється, — про квитки свої забудьте, а фотоапарат…

— Що — фотоапарат? —сумно в один голос питають невдалі «комерсанти».

— Фотоапарат у нас буде. Обов’язково! Знаєте що? Ми з вами організуємо фотогурток. Часу в нас тепер багато, канікули щойно почалися. Фотосправу нам допоможе вивчити учитель фізики, Олександр Семенович. Отже, завтра ж починайте записувати всіх, хто хоче вступити до гуртка.

— Це… ми — будемо записувати? — недовірливо перепитує Сашко.

— Ви! Беріться і організовуйте. Що ж тут важкого?

— Нехай краще Галинка організовує… — похмуро мимрить Михалко, опускаючи голову. — А то з нас сміятимуться… Все були, скажуть, несвідомими та неактивними, а тепер до гуртків беруться записувати!

— Це ви — неактивні? Та ви ж чудові організатори, яке «кіно» сьогодні організували!

Хлопці спантеличені. Вони — організатори? Відразу видно, що нова вчителька їх просто не знає… Побачила б вона, як їх щоразу на кожному зборі «проробляють»!

— Ні, — вперто мимрить Михалко, — ні… Нехай вже Галинка!

* * *

Тітка Олена збиралася на базар. Вона була дуже задоволена своїм останнім «рейсом» і мала надію на добрий «заробіток». Сашко допомагав їй ув’язувати клунки.

— Нічого тобі тинятися по всяких гуртках, поїдемо краще зо мною до міста, на базар! Допоможеш мені торгувати, я тобі… п’ять карбованців подарую! А то вигадають різні, прости господи, гуртки і морочать дитині голову!

Гладкі червоні щоки тітки Олени сердито трусяться, немов драглі. І вся вона, товста, неоковирна, в брудній широкій спідниці, нагадує розкуйовджену копицю сіна.

— Мало їм того, що цілу зиму в школі мордують дитину, ще й влітку спокою не дають!

— Я фотоапарат хочу, — зітхає Сашко. — А в гуртку буде фотоапарат…

— Буде, та не твій, —відрізала тітка Олена. — Що тобі з того за користь? Ану, скоч швиденько на горище, там під лежаком пакунок у газеті лежить. Принеси його сюди.

— Ф’ю-у-у!.. — доноситься знадвору заливчастий посвист. — Гей, Сашку-у!

— Чого тому шибенику треба? Сашку, злазь швидше! — непокоїться тітка Олена і похапцем вириває з Сашкових рук великий, весь у павутинні, пакунок. — Скажи, що тобі часу немає, нехай собі йде під три вітри!

Не діждавшись приятеля, Михалко прочиняє двері і заглядає до хати.

— А йди-но сюди, я щось тобі скажу, — киває він до Сашка. — Той, боязко зиркаючи на тітку Олену, оббирає з голови павутиння й біжить до Михалка. Але тітка Олена смикає його назад.

— Йди собі, йди!— трусить вона до Михалка драглистими своїми щоками. — Ніколи Сашкові з тобою ганяти!

— Я не ганяти… — розгублено гуде з-за дверей Михалко, — в мене діло.

— Яке в тебе, шалапута, діло може бути? Біжи собі геть, доки не перепало!

Вона йде до хати і, сердито сопучи, пов’язує хусткою щоку.

— Я не до вас, я до Сашка… Чого ви мене проганяєте?

Тітка Олена береться за віник, але Михалко передбачливо ховається.

— У-у-у, спекулянтка! — кричить він, тікаючи з двору.

— Я тобі, ледарюго!! — вискочивши на ганок, погрожує віником розлютована тітка Олена. — Ось попадись мені вдруге!

Потім повертається до Сашка.

— Як питатимуть люди, куди йдемо, — кажи, що до лікарні! Зуби, скажеш, у тітки Олени болять, всю ніченьку стогнала. Чуєш, що я кажу?

— Та чую…

Сашко понуро стоїть серед хати, і так йому зараз недобре, ніби муху ковтнув. Не хочеться і п’яти карбованців, що їх пообіцяла йому тітка Олена.

* * *

— Можна, можна! — каже Валентина Павлівна, зачувши легкий стукіт у двері. — Увійдіть!

Михалко несміливо переступає поріг і сором’язливо посміхається.

— Це я… Добрий день.

— Михалко? Проходь до кімнати, — запрошує вчителька. — А де ж твій приятель?

— Сашко? — Хлопець мнеться. — Він не прийде… Він з тіткою Оленою ще зранку до міста подався.

— То ввечері, певно, повернеться?

— Він все одно не прийде. Його тітка Олена не пускає.

— А чому не пускає?

— Бо вона… така… як жаба. Криклива така… Моя мати каже, що вона спекулянтка. Сашкові батьки вдень на роботі, от вона ним і командує. А ми ж так хотіли гурток…

— Так… Тепер зрозуміло… —Валентина Павлівна на хвилинку задумується.

В цей час голосно стукає хвіртка і хтось швидко тупоче по подвір’ю. Валентина Павлівна відчиняє двері. В сінях, червоний і заплаканий, стоїть… Сашко.

— Ти втік від неї? — радіє Михалко.

— Еге, втік!.. — хлипає Сашко. — Вона сама втекла… А клунок у мене міліція забрала. А вона потім мене за вухо, що не встеріг… Яке вона має право — за вухо? Яке?!..

— Ну, не плач!— Валентина Павлівна бере Сашка за руку і вводить його до кімнати. — Заспокойся.

— Не плач, Сашку, ми їй відплатимо, — потішає Михалко. — Правда ж, Валентино Павлівно, ми їй покажемо?

— Ми їй покажемо, — каже вчителька. — І знаєте як? Ми напишемо про неї в газету, ще й сфотографуємо. А для цього треба якнайшвидше організувати фотогурток…

— Сфотографуємо?! — Чорні, мов терен, Сашкові очі просихають від сліз і набирають свого звичайного хитруватого виразу. — І всі побачать! От здорово! Ти чуєш, Михалку?

— Ну от і домовились. Ви ж бойові хлопці, я чула, що найбойовіші у класі.

Вона лукаво посміхається, але друзі того не помічають. Бо вона їм дуже подобається, ця нова вчителька, що так само, як і вони, хоче мати фотоапарат. Хоча б «Любителя».