Слово

Андрійко ходив гордий та радісний: приїхав у відпустку батько. Андрійко не бачив його цілий рік! Батько Андрійка геолог-розвідник, був у експедиції десь далеко в північній дрімучій тайзі, де дерева — як висотні будови, а ріки такі холодні та бистрі, що Дніпро супроти них — просто собі тиха річка.

Ігор, Вовка та Шурик, вірні Андрійкові друзі, одностайно визнали, що таким батьком всяк гордився б, і нічого дивного, що Андрійко не пішов з ними того дня вудити рибу. Аякже, такий батько приїхав!

Того вечора Андрійко, незважаючи на свої одинадцять років, так і заснув на батькових колінах, притулившись засмаглою, гарячою щокою до його грудей.

— Який же він важкий! — радісно здивувався Іван Васильович, Андрійків батько, обережно переносячи сонного сина на ліжко. — Минулого року ніби зовсім маленький був. А засмаг як! Богатир! Здорово за рік змінився хлопчина!

— Змінився, — погодилась мати. — Він дуже змінився за цей рік, — і зітхнула чомусь.

Іван Васильович глянув на неї, але Андрійкова мати промовчала.

* * *

— Андрійку, куди ти зібрався?

— Я трохи погуляю, татку.

— Ти ж з ранку до обіду гуляв. А я тобі хотів запропонувати одне хороше діло.

— Яке хороше діло? — зацікавився Андрійко.

— А ось яке: я зараз у відпустці, у тебе теж канікули. Так?

— Так… А — діло?

— Почекай. Отже, ми з тобою маємо вдосталь часу. А от мама працює, приходить додому пізно, стомлена…

— Ну, ну, —квапить батька Андрійко, — ти про діло швидше кажи!

— Давай ми їй допоможемо: приберемо в квартирі, приготуємо вечерю, перечистимо посуд…

— Ну-у-у… — розчаровано протягнув Андрійко. — А я й справді думав…

— Що ти думав? — Іван Васильович глянув на сина.

— Я думав — якесь справжнє діло…

— Нам у експедиції частенько доводиться займатися такою роботою. І ніхто не гуде: «Ну-у-у!..»

— Еге, в експедиції! В експедиції і я займався б. А вдома…

— А ти вдома привчайся. Згодиться.

— Ну добре, — невдоволено промимрив Андрійко. — Тільки мене хлопці на річці ждуть, я їм гачків обіцяв принести.

— Коли обіцяв, піди віднеси. Слова треба дотримувати. Тільки відразу ж повертайся.

— Я швиденько, — зрадів хлопець. — Я миттю!

— О четвертій годині будь тут! — гукнув йому навздогін батько.

— Бу-у-ду!..

— Не запізнюйся!

— Ні… О четвертій…

* * *

Іван Васильович стояв біля відчиненого вікна і, чекаючи, вдивлявся у вечірню сутінь вулиці.

Андрійко не прийшов. Обдурив.

Біля вуха настирливо дзижчав комар.

На протилежному боці вулиці з’явилися три… ні, чотири невеликі постаті. Іван Васильович відступив від вікна в глиб кімнати.

— …Вони за кручею, за кручею засіли, — збуджено зателенькав хлоп’ячий голос. — А я їх тільки — р-раз!.. То вони — гала-драла…

— Не ти «р-раз», а Ігор (о, це Андрійків голос!). Ігор на них розбите відро з гори покотив. А Шурик з-за каменя вискочив.

— Ох і верещав же Славка, як на нього відро… «До мене, на підмогу!» Його тим відром під ноги підбило, — захлинався сміхом перший голос.

— Нічого, ми їм завтра ще й не так покажемо! І Славка затямить!—хвалився Андрійко. — Ой хлопці, гляньте, в наших вікнах вже темно… Невже спати лягли?

— Ох, і нагорить тобі від батька!

— Не такий у нього батько, щоб лаяти. Він ще й перед матір’ю заступиться. Правда ж, Андрійку, заступиться?

— Заступиться, — не цілком переконано сказав Андрійко. — Він, знаєте, як мене любить! Ну, я, хлопці, побіг…

* * *

Андрійко тихо прочинив двері й навшпиньки увійшов до кімнати.

Іван Васильович увімкнув електрику. На нього дивилися збентежені очі сина.

— О котрій годині ти повинен був прийти?

— О… четвертій.

— А зараз скільки?

— Зараз, мабуть, трошки більше…

Іван Васильович дістав годинника й показав синові.

— Дев’ять. Ти спізнився на п’ять годин. Чому?

Андрійко переступив з ноги на ногу і спробував вислизнути з кімнати.

— Стривай. Ми збиралися допомогти мамі. Я один зробив усю роботу і хочу знати причину твого спізнення. Гадаю, вона важлива?

Андрійко кивнув головою і з благанням глянув на матір, що саме зайшла до кімнати. Але мати, ніби нічого не помічаючи, знову вийшла.

— Є така причина?

— Є, — розгублено прошепотів хлопець.

— Яка ж саме?

— Я… ну… підганяю з арифметики одного пацана.

— Кого?

— Ну, товариша одного. Сидимо з ним, задачі розв’язуємо.

— Гм… Чому ж ти мені цього відразу не сказав?

— Я… забув.

— Ну що ж, доведеться повірити. Я надіюся, що мій син не стане говорити неправду?

— Я правду… — погляд Андрійка перебіг з підлоги на стіну і, обминувши батькове обличчя, заблукав по стелі.

— Одначе ти молодець! — Батько посміхнувся, але в очах, суворих і насторожених, посмішки не було. — Мені доводиться тільки радіти з такого працьовитого сина. Півдня просидіти з товаришем над арифметикою, це ж не жарти!.. І довго ще тобі прийдеться його підганяти?

«Повірив! — з жахом подумав Андрійко. — Признатися, признатися швидше!» І понуро відповів:

— Довгенько. Він дуже відсталий…

— Ну, не журися, я вам допоможу. Ми вдвох його швидко підженемо, чи не так?

Хлопець безсило глянув на батька.

— Завтра вранці приведеш його сюди. Домовились?

— Домовились, — гірко прошепотів Андрійко і, мов неживий, потюпав мити ноги.

* * *

— Не клює, — розчаровано зітхнув Шурик, пересідаючи з вудочкою на інше місце. — І черв’яка справжнього насадив, і закриху закинули, а не клює, хоч плач. Хіба на муху спробувати?

— А що на муху вловиш? Хіба сухлая нещасного, — хмикнув Ігор. — На черепашку треба… гей, Вовко, ми ту-ут!

Прибіг з вудочкою Вовка, обвітрений, засмаглий, у самих злинялих трусиках.

— Клює? — хрипнув він, розмотуючи вудочку.

— Де там! — поскаржився Шурик. — А чого це ти так захрип?

— Мама каже, що від купання. Тепер заборонила.

— І зовсім не від купання. Це ти вчора з-під залізного бака Славку лякав. Не треба було так голосно гарчати, — зауважив Ігор. — Так що купатися можеш.

— Еге, «можеш»! Вона все одно заборонила. Андрійка не було?

— Ні ще. Ех, не буде сьогодні діла… — Ігор з досадою відкинув вудку. — Скупатися хіба!

— Купатися! — радісно загорлав Шурик. — Вовко, ану, хто далі випірне?

— Я ж казав, мама заборонила.

— Та вона ж і раніше забороняла, а ти купався.

— То — раніше, а то — тепер…

Але Шурик розбігся і зіпхнув Вовку в воду. Той заверещав, мов ошпарений, і вискочив з води.

— Чого ти верещиш? — здивувався Ігор. — Може, на тебе напала хвороба водобоязнь? Нам у дитбудинку про неї лікар розповідав.

Вовка збентежено озирнувся і трохи спустив трусики. На незасмаглому тілі яскраво синіла якась таємнича смужка.

— Що це таке? — приголомшено кліпнули хлопці.

— Акварель. Відразу змивається. Мама каже: «Знаю я тебе, шалапуто, не витримаєш і купатимешся. А так — побоїшся фарбу змити».

І Вовка обережно ліг на пісок, просушувати підмочену смужку.

У цей час тихо підійшов Андрійко. Не цікавлячись уловом, він сів на пісок і тоскно промовив:

— Хлопці, я пропав. Виручайте.

* * *

— Ну й справи пішли, — розвів руками Шурик. — Вовці біда — мати вірити не хоче, Андрійкові ще гірше: батько взяв та й повірив. Що ж воно тепер буде?

— Я ж прошу — виручайте.

— «Виручайте», — докірливо прохрипів Вовка. — Як же тебе виручити?

— Ходімо зараз до нас. Скажемо батькові: пацан, що відстає з арифметики, — це ти.

— Ну? — розкрив рота Вовка.

— Ну, батько трохи займеться з тобою арифметикою, і все буде добре. Ти тільки вдаси, ніби нічого не знаєш. Що тобі — шкода?

— То це я, мов пень, сидітиму перед твоїм батьком? Нема дурних!

— Ну добре, Вовко, — образився Андрійко. —Знатиму тепер, який ти товариш. І не треба, мені Шурик допоможе. Правда ж, Шурику?

— Та я… — Шурик зам’явся. — Я ж арифметику краще від тебе знаю.

— А ти вдаси, ніби не знаєш. Згадай, коли ти загубив бібліотечну книжку, а Вірі Петрівні сказав, що то я загубив, свою книжку віддав. Пам’ятаєш?

— Та я ж нічого не кажу… Я піду…

— Ні, — насупився Ігор, — Шурик не піде. І я не піду.

Андрійко аж занімів з несподіванки. І це говорить Ігор? Ігор, який ніколи не підводив, якого Андрійко завжди мав за найвірнішого друга.

— Ти… ви не підете?!

— Ну звісно… Чого ми, мов дурники, моргатимемо перед твоїм батьком? — пробубонів Вовка, але Ігор його перебив.

— Мовчи, Вовко, краще. Ти, може, гадаєш, що кращий за Андрійка з отією своєю акварельною фарбою? — Вовка почервонів і підтяг трусики. — Ага, раків печеш? Ми не станемо брехати твоєму батькові, Андрійку. Батько тобі вірить, і який батько! Та коли б у мене був батько, я б йому… я б його…

— Ну — я обдурив. А Вовка що — не обдурює матері? Не обдурює, скажеш?

—Я ж і кажу — обоє рябоє. От нехай він з тобою обдурює твого батька. А ми з Шуриком не станемо.

— Он який ти! — скипів Андрійко. — Ну то я теж з тобою так буду! Бач, як у кіно на мої гроші йти, то ти можеш, а як виручити товариша, то ти…

— Я віддам тобі твої гроші, — тихо сказав Ігор. Він аж змінився на виду. — Попрошу в нашого директора дитбудинку і віддам. А твого батька обдурювати не буду!

— І не треба, ніхто не просить, — закричав із сльозами Андрійко. — Знати вас більше не хочу, не потрібні мені такі товариші!..

Він рвучко повернувся і побіг понад берегом.

— Андрійку, пожди! — гукнув йому навздогін Шурик, але той не спинився.

— Може, наздогнати? — розгубився Вовка.

— Пішли додому, хлопці, — похмуро сказав Ігор і з досадою викинув у воду єдиного впійманого окунця.

* * *

Андрійко, ніби якийсь безпритульний, тинявся понад Дніпром, не насмілюючись повернутись додому. Поволі він забрів далеко за місто, аж на Зелену Гатку, і стомлено присів біля вусатого дядька-рибалки в сірому брезентовому плащі. Дядько скоса, невдоволено поглянув на Андрійка, басом відкашлявся, а тоді несподівано тоненько й сердито загавкав. Хлопець вражено підскочив, але відразу збагнув, у чому справа: з-під дядькового широчезного плаща виглядала тоненька собача мордочка і погрозливо гарчала.

— Кхм… кхм… Ти б, той… хлопче, — дядько люто ляснув себе по лобі. — Прокляті комарі… Ти б, той… пішов де подалі, не полохав би рибу. Бач, собака нервується.

«І тут женуть», — з гіркотою подумав Андрійко, похнюпився й потюпав далі.

«…Так ждав батька! Насилу діждався. Мріяв, що в наступні канікули батько візьме і його з собою в далеку експедицію. Він би взяв!.. А тепер… І як воно все так вийшло!»

Збрехав… Матері то він частенько говорить неправду. Ну, мама було посердиться, а потім простить… Та й що тут такого? Хіба він один? А Вовка? Та й Шурик, мабуть… Ігор тому не обдурює, що в нього немає ні батька, ні матері. Нікого обдурювати.

Ні, Ігор, мабуть, не обдурив би, він не такий. А він, Андрійко, «такий?» Який — «такий?»

Андрійко спинився й пожбурив у річку гарячий від сонця камінець. «Нечесний, ось який».

Нараз пригадав, як мати заплакала від його витівок. Він обіцяв шануватися, було шкода маму. А потім — забув…

«А що, як зараз взяти й піти до нього, до батька? Пригорнутися до широких, теплих грудей, торкнути жорсткувате, з сивизною, волосся, розгладити пальцями глибоку борозну-зморшку на лобі…

«Де твій товариш? — запитає батько. — Чому ти не привів його сюди?»

Немає товариша… Немає більше в мене тепер ніяких товаришів…

Андрійко згадав, як докорив Ігоря грішми, і аж застогнав від сорому.

«І слова у тебе немає, — скаже суворо батько. — І сина в мене немає. Іди собі».

Додому вертатись не можна. Може, піти до матері на роботу?

А що він їй скаже? «Мамо, я обдурив татка. Не захотів тобі допомагати й обдурив. Як тебе… як часто тебе обдурював…»

Ні, такого не зможе сказати. Тепер все пропало…

Андрійко заплакав. Страшенно хотілося їсти, але—що там «їсти». Коли так склалося його життя, то нічого вже думати про їжу. Краще просто взяти та й померти з голоду! Все одно ніхто за ним не жалкуватиме…

* * *

У двері тихенько постукали. Іван Васильович швидко відчинив. До кімнати зайшов височенький, білявий хлопчик, трохи старший за Андрійка, й нерішуче глянув, ніби не знав, з чого почати. За ним тихо увійшов другий, з зав’язаним горлом, засмаглий, немов головешка. З дверей визирнув третій, але зайти не наважився.

— Добрий вечір, — привітався білявий, — це ви — нашого Андрійка батько?

— Це я. Доброго здоров’я.

— Ми — до Андрійка, — пояснив несподіваний гість. — Ну — й до вас. Це — Вовка, — показав на хлопця з зав’язаним горлом, — я — Ігор, а ото… — він обернувся до дверей:—Шурко, чого ж ти ховаєшся?

За дверима зашаруділо, але Шурик не показався.

— Я дуже вам радий, хлоп’ята, але Андрійка немає.

— А куди ж він подівся? — враз вискочив з-за дверей невеличкий руденький Шурик.

— Не знаю. Він зранку не приходив додому. Я думав — він з вами, — стривожився Іван Васильович.

— Зранку не приходив? — Ігор перезирнувся з товаришами. — Ну нічого, ви не турбуйтеся, ми його зараз знайдемо. Гайда, хлопці!

— Зачекайте, — гукнув Іван Васильович. — Зачекайте, і я з вами!

Вони обійшли всі місця, де, на думку хлоп’ят, міг ховатись Андрійко, але не знайшли його. Кричали, гукали…

— І куди може пропасти людина? — бідкався Шурик. — 1 чому ми його тоді не спинили…

— Може, на той бік Дніпра з рибалками подався? — прошипів Вовка. Гукаючи Андрійка, він зовсім втратив голос. — Ми з ним давно збирались.

— Не поїде він зараз з рибалками. Іване Васильовичу, — Ігор спинився і довірливо торкнув Андрійкового батька за руку, — ви знаєте, чому втік Андрійко?

— Знаю. І про вчорашню вашу баталію знаю, випадково, правда.

— А що ж було нам робити? — став виправдуватись Вовка. — Коли Славка Шуляк, з сьомої школи, і ще деякі хлопці наше рибне місце захопили.

— А хто його знайшов? — підхопив Щурик. — Хто? Ми з Андрійком. От ми їм і довели.

— Довгенько доводили!

— Ми й не помітили, як звечоріло, — зітхнув Ігор. — Мені від нашої виховательки теж перепало за запізнення…

— Від якої виховательки?

— Та я ж з дитбудинку.

— Ось як, ти з дитбудинку, — сказав Іван Васильович і обняв Ігоря. — І ще — ти друг мого сина, отже й мій. Чи не так?

— Ми Андрійка знайдемо, — Ігор боявся поворухнутись: вперше його обнімав батько, хоч не рідний, рідного вбила війна, але батько. — Ми Андрійка знайдемо, ви не хвилюйтеся.

— З такими орлами та не знайти!

* * *

Андрійко спинився перед порогом. Серце його стукало гучно і швидко.

Ні, більше несила ховатися від людей, блукати вулицями. Зараз він стане перед батьком і про все розповість. Нехай уже татко щонайдужче покарає його, навіть прожене від себе…

Штовхнув двері. Зачинено. Нікого немає? Ну, мама ще, певно, не повернулася з роботи, але де ж батько?

Андрійко дістав з-під порога ключа й відімкнув квартиру.

Справді, де ж може бути татко? А що, коли…

На душі похололо. А що, як він не схотів далі жити з таким брехуном і, не чекаючи кінця відпустки, поїхав собі?

У розпачі Андрійко ліг на ліжко і уткнувся обличчям в подушку.

«Татку, ой, де ти, татку…»

Голоси на ганку. Хтось іде. Андрійко сполохано натягнув на голову ковдру.

Хтось торсає за плечі. Він краєчком ока визирнув з-під ковдри, — біля ліжка стояли батько, Ігор, Вовка та Шурик. І мовчали.

Потім Шурик підскочив до ліжка і скинув з Андрійка ковдру.

— Ну, говори, говори! — мало не плачучи, закричав він. — Зараз же признавайся, чуєш?

Андрійко підвівся і став, опустивши голову.

— Ну, — шепнув Ігор. — Андрійку…

Андрійко поворухнув губами, але нічого не зміг сказати. Нетерплячий Вовка щось хрипонув і підштовхнув його ближче до батька.

Тоді Андрійко звів голову і глянув просто батькові в очі. І батько все зрозумів. Все. Який нестерпно довгий день сьогодні Андрійко прожив. І знає тепер, що таке — с л о в о.