Кореспондент

Якось на великій перерві мене викликав до себе директор школи Віктор Петрович.

Я не люблю, коли мене викликає директор, бо це, звичайно, нічого доброго не віщує. По дорозі до директорового кабінету я швиденько пригадував усі свої гріхи за останній тиждень.

Передав Юркові шпаргалку під час контрольної з арифметики, а Любов Михайлівна відібрала і звеліла мені вийти з класу — раз! Чіплявся на ходу до автомашини, і Віктор Петрович, здається, помітив, бо саме переходив вулицю. А може, й не помітив? На всякий випадок — два! Вчора на перерві побився з Андрійком Байдаком — три!..

Четвертої провини я вже не встиг пригадати, бо дійшов до дверей кабінету, і всі думки у мене переплутались.

Директор сидів за столом. Він мовчки подивився на мене, потім відшукав на столі якийсь папірець і показав його мені:

— Савченко, це твоя робота?

— М-моя, — визнав я, бо що ж мені було робити? Тільки це була не робота, а просто карикатура на Ванька Гонтаря. Я намалював, як він дрімає на уроці граматики. А внизу написав:

— Це ти малював під час української мови?

— Ні, — зітхнув я, — це вже під час арифметики…

— А на уроці з мови що вигадав? Чи не оце?

Новий папірець ліг на директорів стіл. Так і є! Цокотуха Маринка таки показала мою пісеньку-дражнилку Вікторові Петровичу.

— Слухай, Вадиме! — суворо сказав директор. — Коли, нарешті, припиняться скарги на тебе?

Я знову зітхнув і пообіцяв:

— Вікторе Петровичу, я більше не буду.

— Не вірю я вже тобі, — нахмурився директор. — Та й, власне кажучи, що саме ти не будеш?

— Ну… писати вірші…

— Які дурниці! Вірші ти повинен писати, але не на уроках. У тебе є хист. Пиши хороші, розумні вірші.

Віктор Петрович встав, підійшов до мене і несподівано лагідно поклав руку на моє плече.

— Я певен, що у тебе є інші, справжні вірші. Правда ж, є?

Я не зрозумів, які саме вірші Віктор Петрович вважає справжніми, але на всякий випадок кивнув головою.

— От бачиш! Ти, Вадиме, загалом — непоганий хлопчина, вчишся добре, а поведінка у тебе нікуди! Чому ти не хочеш виправитись?

Я страшенно хотів виправитись і був такий радий, що Віктор Петрович більше не сердиться на мене, аж мало не заплакав. Я навіть пообіцяв, що завтра принесу йому справжнього вірша.

У той день Любов Михайлівна зробила мені не одне зауваження. Коли б Любов Михайлівна могла знати, чому я був такий неуважний, вона не докоряла б! А я сидів і все думав, якого мені скласти вірша, щоб він був справжній?

По дорозі додому я теж думав про це. Почав кружляти сніжок. Я зловив кілька великих сніжинок і дихнув на них. Вони зразу ж розтанули, а я придумав таке:

Тут підійшов Андрійко Байдак і стукнув мене по руці. Краплинки струсилися. Я розсердився і теж стукнув його портфелем по спині. Ми трошки побилися, і через нього я так і не придумав тоді справжнього вірша.

* * *

Ввечері ми з мамою ходили одвідувати одну її знайому. Тільки раніше ми зайшли в аптеку, і мама замовила для неї ліки. А я все думав та думав про справжнього вірша і, щоб веселіше було йти, тихенько бубонів собі під ніс: «Ми йдемо, йдемо в аптеку, до аптеки недалеко…»

— Замовчи, — відмахнулась мама. — Набридло.

— Ти кричаєш — замовчи, я кричаю — не кричи… — відказав я, бо мій язик ніколи своєчасно не вміє спинитися.

— Як, як? Кричаєш? — розсердилася мама. — Що з тобою робиться, Вадику?

Тоді я признався мамі, що мені треба написати справжнього вірша. Мама погодилась, що дійсно — треба. Я сказав, що справжній вірш, на мою думку, це такий, в якому я йду в бій і перемагаю багато ворогів. І ще в ньому я напишу, що хоч ворог і тяжко поранив мене, я все одно не відступив.

Мама засміялась і сказала, що, наскільки їй відомо, крімАндрійка Байдака, я ще не перемагав нікого, та й то не завжди.

— Ти краще напиши про своє життя. У вихідний ти катався на ковзанах?

— Катався…

— Ось про це й напиши.

Звісно, кататися на ковзанах не такий уже й подвиг. Але ж мама знає, що каже.

І я вирішив написати вірша про ковзани.

Скінчив вірша я другого дня аж після уроків і швидше поніс його до Віктора Петровича. Я дуже боявся, що він викличе мене до себе раніше, ніж я встигну дописати, бо в той день на мене було стільки нарікань, як ніколи. Я навіть схопив з російської мови трійку, бо погано знав заданий вірш.

Але Віктору Петровичу, видно, ще ніхто не встиг на мене поскаржитись, бо він лише пильно глянув на мене, мовчки взяв аркушик з віршем і заховав до свого столу.

Мені дуже хотілося спитати, чи справжній мій вірш, чи ні, але я якось не насмілився.

Після уроків наш клас заходився заливати в кінці подвір’я каток. Спершу ми не хотіли приймати до себе дівчат, а потім прийняли. Нехай уже й вони катаються, нам не жалко. Я тільки скубнув за косу Маринку, щоб вдруге не скаржилася на мене директору.

А з Андрійком Байдаком у мене вийшла дуже вперта суперечка. Я доводив, що цілком загартована людина, як-от, приміром, я, може взимку ходити роздягнута. Андрійко ж запевняв, що я не загартована людина, а просто задавака.

Коли ми вийшли зі школи і зайшли за ріг вулиці, я скинув з себе пальто та шапку і повільно пішов додому. Правда, згодом я пішов швидше, але зате зняв рукавиці та калоші. Я зовсім не змерз, тільки зашпори трохи у вуха позаходили, але, крім Андрійка, мене побачила наша сусідка, бабуся Макарівна. Вона сказала мамі, а мама взяла та й поклала мене в постіль на цілий тиждень, хоч температура в мене була зовсім невеличка.

Коли я відлежався і прийшов до школи, весь клас зустрів мене захопленими вигуками. Спершу я подумав, що це через мою перемогу над Андрійком, хоч вона мені дорого стала, але я помилився. Цокотуха Маринка вискочила наперед і, змахнувши якоюсь газетою, затріщала:

Я просто отетерів. Звідки вона знає? Адже я одному-єдиному Віктору Петровичу віддав того вірша. А Ванько Гонтар вихопив газету з Маринчиних рук і став читати далі:

Я підійшов до Ванька, взяв у нього газету і очам своїм не повірив: там справжніми друкованими літерами був надрукований мій вірш! Внизу так і було написано: Вадим Савченко, учень 4 «Б» класу 3-ої школи м. Наддніпрянська.

Мене охопила така радість, що я закричав — ур-ра! — і пройшовся по класу колесом. Саме в цей час до нас зайшов Віктор Петрович. Побачивши мене, він сказав:

— Як? Ти, кореспондент піонерської газети, і отаке витворяєш? Я очам своїм просто не вірю!

Я миттю сів на своє місце і принишк. А Віктор Петрович, не мовлячи більше ні слова, повернувся і вийшов з класу.

З того часу і почалися мої страждання.

Надрукований вірш приніс мені гучну славу на всю школу. Але краще б її не було, бо жити я став, ніби спутаний.

Досить було з’їхати верхи поручнями східців, чи підказати Ванькові на граматиці, чи просто підставити комусь звичайнісіньку підніжку, як мені негайно нагадували, що я кореспондент, і вже кому-кому, а кореспондентові не годиться отак себе поводити.

— Вадиме, — запитала якось мене Любов Михайлівна, — чому в Маринки з арифметики трійка?

Я відповів, що не знаю. Бо ж трійка не в мене, а в Маринки.

А Любов Михайлівна сказала, що я повинен знати, бо, по-перше, Маринка в моїй ланці і, по-друге, я — кореспондент! А кому ж і знати, як не кореспондентові?

Ну що я міг заперечити? Довелося підганяти Маринку з арифметики.

Сьогодні мені піонервожатий порадив написати до газети про наш клас: як ми вчимося, яка в нас поведінка.

Ех, нещасливий той день, коли я зробився кореспондентом! Доведеться тепер тихо сидіти на уроках, не дражнити Маринку, не битися з Андрійком Байдаком…

Одна радість — Віктор Петрович не викликає мене більше до себе, бо ніхто не скаржиться.

Тільки я не розумію, чому він завжди посміюється, коли зустрічається зі мною?