Мамин клопіт

Вчора ввечері наша мама поїхала на село відвідати бабусю, бо сьогодні вихідний день і наш татко вдома. Мама довго боялася їхати, але татко сказав, що вона може бути цілком спокійна і не турбуватися про домівку. Мама відказала, що все-таки вона трошки турбуватиметься, бо не певна, чи справиться з нами татко.

Татко засміявся: «Ти міркуєш, неначе маленька! У мене на заводі під наглядом цілий цех, і то я справляюсь. Хіба ти не бачила мого портрета на Дошці пошани?»

Мама зітхнула, похитала головою: «Тут тобі не цех». А татко образився і сказав: «Ну гаразд, не буду про завод, а — коли я був на війні? Скільки разів ходив в атаку, маю за те ордени і медалі. А тут — маєш, не справлюся з якимись малюками. Теж мені — клопіт! Смішно…»

І от мама поїхала на село до бабусі, а ми з татком лишилися вдома.

Хто це ми — я вам зараз розкажу.

По-перше, це Буцик. По-справжньому він зветься Боря, а Буциком прозвали його тому, що він у все буцає головою. Йому лише один рік, і мама хотіла взяти його з собою до бабусі. Але надворі мороз, і мама побоялася.

По-друге, це — Талочка. Вона гладуха і плаксійка, хоча їй уже аж три роки. Мама запевняє, що колись і я була такою ж, але мені здається, що то мама просто забула: адже я зовсім не гладка і не дуже часто плачу.

По-третє, це — Андрійко та Сергійко. Їм швидко буде по п’ять років, і вони зовсім-зовсім однакові, так що їх усі плутають. І в дитячому садку раніш плутали: за Андрійкові пустощі карали Сергійка, а за те, що Сергійко добре співає, хвалили Андрійка. І тому мама стала одягати Андрійка в синій костюмчик, а Сергійка в коричневий, щоб знали — хто Андрійко, а хто Сергійко. До того ж вони ще й пустуни, і мама боялася, що вже хто-хто, а Андрійко з Сергійком таки завдадуть без неї таткові жару.

По-четверте… ні, це вже буде по-п’яте, бо Андрійко та Сергійко — це і по-третє, і по-четверте. А по-п’яте — то я, Майка. Мені вже сім років, і я ходжу до школи, в перший клас. Я найстарша, і мама сказала, що в неї вся надія на мене, бо без мене наш татко з Буциком, Талочкою, Андрійком та Сергійком просто пропаде.

Ніч без мами минула у нас зовсім добре, тільки татко не збудив вчасно Буцика, і нам довелося сушити його простиньку.

Але потім все пішло трошки гірше, бо Талочка не захотіла вставати і — я ж казала, що вона плаксійка! — почала рюмсати. А Андрійко та Сергійко хоча й не плакали, зате пустували. Вони ховалися від татка під ковдрою, вибрикували ногами і верещали. І, мабуть, тому татко переплутав їхні костюмчики: синій Андрійків одягнув на Сергійка, а Сергійків коричневий — на Андрійка. А Талоччину одну панчішку ми взагалі чомусь не знайшли, і татко натягнув їй на ногу свою шерстяну шкарпетку. П’ятка від шкарпетки припала Талочці кудись під коліно, але ми вирішили, що то не біда, бо зверху будуть ще й рейтузики.

На сніданок татко нагодував мене, Талочку, Андрійка та Сергійка смаженою ковбасою, а Буцика — молочною кашею. Мама знала, що ми не зуміємо до ладу зварити Буцикові кашу, і тому наварила сама повну каструльку і залишила в коридорі, щоб каша не прокисла.

Після сніданку я хотіла допомогти таткові мити посуд, але Андрійко з Сергійком понабирали в рот води і стали порскати на плиту, щоб шипіло. Вони порскнули і на Талочку, і Талочка заплакала. Татко насупився і сказав: «Дивуюся, чому в неділю дитячий садок не працює!» — і звелів мені одягнути Талочку, Андрійка та Сергійка і покатати їх у дворі на санчатах аж до самого обіду.

У дворі, на сніжній гірці, вже катався тьотин Галин Вовка, і наш Андрійко відразу ж з ним побився. Андрійко завжди з кимось заведеться, такий у нього вже характер. А Талочка знову заходилася плакати, бо таткова шкарпетка змуляла їй ногу. Я вже хотіла вести їх додому, але тут прийшла тьотя Галя і забрала всіх нас до себе, бо вона знала, що ми сьогодні без мами. Ми довго гралися у тьоті Галі, і навіть Талочка перестала плакати, бо тьотя Галя стягнула з неї таткову шкарпетку і наділа Вовчину панчішку. Андрійко теж перестав битися з Вовкою — він трошки боявся тьоті Галі.

Потім я побігла довідатись, чи вже можна йти обідати. Я довго стукала в двері, поки татко відчинив мені. Він весь був такий червоний і скуйовджений, з ганчіркою в руках. Буцик плазував по кухні і жалібно квилив, а на плиті щось булькало в каструлі і дуже пахло смаленим.

— Якийсь мокрун, — поскаржився татко. — Майко, ти не знаєш, чи він і при мамі був весь час отакий мокрий?

Я відказала, що при мамі Буцик був сухий.

— Замучив, — сердито промовив татко, стягаючи з Буцика мокрі повзунки. — Не хлоп’я, а якийсь водогін… Ну, ну, не пхич, зараз сухі одягнемо. Майко, подай штанці, вони там на духовці сохнуть.

Я зняла з духовки Буцикові повзунки, але в них уже вигоріла велика дірка, і тому в кухні так пахло смаленим.

— От напасть!—засмутився татко. — Ну дарма, в кімнаті під грубкою ще двоє висять, напевне вже висохли. Ти, Маєчко, переодягни його і нагодуй кашею, а я тим часом доварю суп.

Коли я переодягла і нагодувала Буцика, то побігла за Талочкою, Андрійком та Сергійком і привела їх додому. І ми сіли обідати.

За столом Андрійко та Сергійко почали пустувати, і Сергійко перекинув на себе тарілку з супом. Татко розгнівався і зовсім забув, що сам надів на Сергійка Андрійків костюмчик, і тому переплутав їх. Він сказав, що Андрійко неслухняний хлопчисько і не одержить подарунка в день свого народження. Андрійко заплакав, б ж то не він, а Сергійко перекинув тарілку. І Сергійко заплакав, бо сидів весь мокрий від супу. А Талочка заплакала ще раніше, бо таткового супу вона не хотіла їсти. Тільки один Буцик мовчав, бо заповз під стіл, побуцав трохи головою в наші ноги і заснув.

Татко ухопився руками за голову, застогнав, неначе у нього болів зуб, і забігав по кімнаті. Він кричав, що не може збагнути, як це наша мама витримує з нами, він би на її місці коли б не збожеволів, то б давно повісився. Потім він трохи заспокоївся і нагодував нас знову смаженою ковбасою, бо суп був дуже солоний, і навіть сам татко не зміг його їсти.

По обіді татко підперезався рушником, звелів йому не заважати і заходився прати Андрійків костюмчик, що Сергійко залив супом, і всі Буцикові повзунки. А я стала вкладати спати Талочку, Андрійка та Сергійка. Та вони мене зовсім не слухались: Талочка все плакала за мамою, а Андрійко та Сергійко почали від мене втікати. Вони вищали і гасали навколо столу, а далі вискочили на кухню і перекинули ночви з водою, в яких татко прав. Татко цього разу так розгнівався, що мало сам не заплакав. Він тупотів ногами і кричав, що ніколи в житті йому не доводилося отак мучитись, як сьогодні, і що він більше нізащо не погодиться залишатись з нами, нехай би навіть йому відривали голову! Він зловив Андрійка та Сергійка і тільки замірився, щоб надавати їм добрих лящів, аж тут відчинилися двері — і увійшла мама.

Ми всі так зраділи їй, що мало не затанцювали. Навіть Буцик прокинувся від нашого галасу, але не заплакав, а виліз з-під столу, простягнув до мами руки і засміявся. А мама побачила, що у нас коїться, і нічого не сказала, тільки стала швиденько роздягатись. Потім вона засукала рукава, знайшла ганчірку, витерла підлогу, переполоскала костюмчик і повзунки, повісила їх сушити, приспала Буцика, перестелила постіль Андрійкові та Сергійкові, і вони самі заснули; а мені звеліла готувати на завтра уроки.

Увечері ми всі сиділи за столом в чисто прибраній кімнаті, смачно вечеряли і раділи, що нам втретє не довелося їсти смажену ковбасу. І ніхто не плакав, не вередував, і татко був веселий і більше не сердився.

Після вечері мама сіла на ослінчик під грубкою і взяла на коліна Буцика і Талочку, а я, Андрійко та Сергійко притулилися до неї з боків.

— Ах ви ж, мої горобенята! — засміялася мама і обняла всіх нас разом своїми добрими, теплими руками.

А татко все ходив по кімнаті і скоса поглядав на нас. Може, йому хотілося і собі до нас притулитись?

Потім він почухав потилицю, зітхнув і сказав:

— То ось воно, виходить, яка справа…