Товариші

Борис стукає лижною палкою у вікно. В зацукрованій морозом шибці розпливається пляма Володьчиного обличчя. Володька вигріває губами в склі темного п’ятачка і протирає рукавом чималу проталинку.

«Заходь!» — кричить він до Бориса.

Борис стоїть на лижах — веселий, червонощокий, увесь засніжений, немов той сніговик.

«Ні!» — хитає він у відповідь головою і показує палкою в напрямку лісу. Потім присідає й збиває набакир свою шапку-вушанку. Це має означати: «Виходь мерщій, покатаємось на славу!»

Володька й собі крутить головою і щось кричить. Що саме — Борис не чує. Тоді у проталинці шибки, замість обличчя, показується Володьчина боса нога і красномовно ворушить пальцями. Все зрозуміло — Володьчині черевики віддали полагодити. Борис знімає свої лижі і ставить їх в сінях. За кілька хвилин вони обоє, роззуті, сидять на теплій лежанці і грають у шахи.

Володька грає краще і швидко заганяє Борисового ферзя в куток. Борис крекче, зітхає, ляскає себе долонею по лобі, але з Володьчиних лап не так-то просто видряпатись.

— Що, Ведмедику, забиває тебе мій Володька? — співчуває Борисові Тетяна Павлівна, Володьчина мати. — А ти не піддавайся!

— А я й не піддаюся!— бадьориться Борис.

— Не піддаюся, а просто — здаюся, — піддражнює його Володька. — Шах!

— Ну, до здачі ще далеко… До здачі не дійде… Тетяно Павлівно, куди ж ви? Ось я сам принесу.

Борис стрибає з лежанки і відбирає відра. Швиденько взувається, нацуплює на голову Володьчину шапку і вибігає по воду.

— Чого ж ти його біля себе на лежанці держиш? Сьогодні вихідний, хлопець на лижах зібрався, — докоряє Тетяна Павлівна синові. Та Володька чудово розуміє: мати рада, що в нього такий вірний товариш. Не зміг він вийти сьогодні з дому, не схотів і Борис без нього гуляти. Недаремне ж мати так любить його Ведмедика.

Справді, Борис нагадує трохи ведмедя: добродушний, широкий у плечах, на півголови вищий од Володьки, хоч трохи й молодший за нього. Обличчя Борисове широке й рум’яне, він усміхається навіть тоді, коли одержує трійку. А це, що гріха таїти, частенько буває.

— Ти лінивий ведмідь, — лає його Володька.

— Нічого, від трійки до четвірки зовсім близенько! — заспокоює товариша Ведмедик.

Борис — кращий у класі спортсмен. Володька дуже любить дивитись, як той робить вправи на кільцях чи «скобку» на турніку. Спорт — болюче Володьчине місце: він переконаний, що спортсмен має бути красивий і дужий — такий, приміром, як Борис. Володька вдався малий і слабосилий, з вузькими плечима, з блідим невиразним обличчям. Ні, ніколи йому не пощастить так здорово підтягатися на турніку чи мчати біговою доріжкою, як це вміє Борис. Він був би просто смішний, а цього Володька найбільше боявся.

Зате він твердо вирішив стати першим учнем у класі. Будь-що! А стати першим учнем — то ох як важко! Особливо туго давалася математика. Борис навіть і гадки не мав, скільки часу його товариш просиджує над осоружною алгеброю, перш ніж пояснити якусь задачу…

В сінях загриміло — то Борис зачепив свої лижі, і вони впали. Він вніс воду (мало не розплескав!) і поставив відра на ослоні.

— Ну, Володько, тримайся! — похваляється він, роззуваючись. — Зараз ми з тобою розправимось!

* * *

Не сказати, щоб Валерію Сергіївну, учительку англійської мови, в класі не любили. Просто вже якось повелося—бешкетувати під час її уроків. І що більше було сердиться «англійка», то дужчий галас здіймається в класі.

— Перестаньте!.. Замовкніть!.. — нервується вчителька, і її немолоде, покарбоване зморшками обличчя вкривається червоними плямами. — Петрушин, вийди з класу!

Ігор Петрушин, анітрохи не бентежачись, бадьоро чимчикує до дверей. Він знає, що йому недовго нудитись на самоті: до кінця уроку за дверима збереться тепла компанійка.

Іноді в «іноземні справи» втручався директор або завуч. Тоді з класу «летіло пір’я», і з тиждень на уроках Валерії Сергіївни було майже тихо. Та далі повторювалася стара історія.

Цього разу «англійка» встигла вислати за двері одного Ігоря Петрушина, коли увійшов завуч. Він не став скубти пір’я», а просто привів нового учня. Новачка посадив на вільне місце, а сам сів на задній парті і лишився в класі до кінця уроку. Так що Ігор Петрушин залишився за дверима без компанії.

На перерві Віктора Грабовського, так звали новачка, оточили.

— Ти з якої школи? — запитав Ігор Петрушин. — Щось я тебе раніше в нашому місті не примічав.

— Зате я тебе відразу примітив, — засміявся Віктор. — Ти там за дверима «загоряв».

— Засмійсь, Матвійку, дам копійку, — не розгубився Ігор. — Не турбуйся, загорятимеш і ти.

— Може й загорятиму, —охоче погодився Віктор. —Я хлопець такий, дружби втрачати не люблю: куди товариші, туди і я.

Він одразу сподобався: такий за словом у кишеню не полізе! І з себе показний, стрункий, кучерявий, а очі сині та бистрі. Одним словом — хлопчина хоч куди!

— Скільки тобі років? —запитав Володька, відверто милуючись новачком.

Віктор відповів не зразу. Він якось дивно, через плече, оглянув невелику, худорляву Володьчину постать у злинялому лижному костюмі й полатаних черевиках. На Вікторові ж був хороший суконний костюм і новенькі хромові чоботи.

— По два роки ніде не сидів, виходить — дванадцять. А ти, малий, хіба теж з цього класу?

Володька знітився.

— Як то — «хіба з цього класу»? Це ж Володька Бойко, наш перший учень, — з гордістю за друга, вигукнув Борис.

— Справді? Може, краще сказати — досі був перший. — Далі Віктор, вже не звертаючи на Володьку уваги, почав розпитувати, чи люблять вони хокей, та розповідати, що в Харкові, звідки він приїхав, була шкільна хокейна команда.

— Мало що було у вас у Харкові, — спробував позмагатися з новачком Ігор Петрушин. — Ти, знаєш, не дуже задавайся, тут тобі не Харків!

Чому не Борис сказав ці слова? Чому він так розгубився?

— Та вже ж не Харків, — посміхнувся Віктор. — Проте гадаю, що вас хокей теж цікавить. — Він дружньо плеснув по плечу Бориса. — От з тебе вийшов би класний воротар.

— А ти міг би у нас організувати хокейну команду? — запитав Борис.

* * *

Сім’я Олі Вороненко виїхала з міста, і треба було обирати нового старосту.

— Оля була хорошою ученицею, але староста з неї слабенький, — сказав класний керівник, математик Кузьма Степанович. — Поміркуйте і оберіть на старосту хорошого учня і хорошого товариша. Звісно, то ваша справа, але я б вам порадив обрати Володимира Бойка.

Володька швидко звів голову і здивовано-радісно глянув на вчителя. Он якої думки про нього Кузьма Степанович! А як часто здавалося, що той не справедливий, в’їдається ні за що. Звісно, не такий то вже Володька й хороший, але тепер намагатиметься бути таким.

Другою була кандидатура Віктора Грабовського, новачка, і Володя подумав, що, напевне, оберуть старостою Віктора. Адже він такий здібний — відразу пішов на п’ятірки, мабуть, математика не завдає йому таких мук. До того ж Віктор чудово катається на ковзанах і лижах, навіть збирається організувати хокейну команду! І взагалі Володька проти нього сірий, немов горобець.

Проте старостою класу обрали Володьку.

Після уроків Віктор наздогнав його в коридорі.

— Нічого дивного, що вибрали тебе, — ти з першого класу в цій школі, а я лише місяць. Та й не люблю я підлизуватись до вчителів, як ти. Он іде Кузьма Степанович — біжи до нього та подякуй, що звелів тебе обрати!

Володя так розгубився, що не зміг нічого відповісти. Віктор, зухвало посвистуючи, пішов геть, а він так і залишився, ошелешений, стояти посеред коридора.

«Ну чому я такий без’язикий, несміливий? Чому відповідь, справжня, ущиплива відповідь спадає на думку так пізно, коли вже й відповідати немає кому?..»

* * *

— Ану скажи, що називається прикладкою? — Володька простяг руку і закрив перед Ігорем граматику.

— Прикладкою називається… — енергійно відгукнувся Ігор, — прикладкою називається.. — і, глибоко зітхнувши, безнадійно змовк. — Забув…

Хтось голосно постукав. Борис, як чемний господар, підхопився й відчинив двері. До кімнати зайшов Віктор Грабовський.

— Ось де вони зібралися! Ого, вже всю граматику повторили. Для мене нічого не залишили?

— Вистачить для всіх. То що таке прикладка? — вів своєї Володя.

— Таке означення, — підказала Вікторові Надійка, — яке, пояснюючи предмет…

— Дає йому другу назву!— закінчив Ігор. — Я ж отак самісінько й думав.

— Думати найлегше, — засміявся Володька. — Я от думаю, що в понеділок тебе обов’язково викличуть. Ану, наведи приклад.

— Володька-сухоп’ятник намагається повчати інших, — скоромовкою сказав Віктор. — Чим не приклад?

Запала прикра мовчанка.

— Ну чого ти завжди дразниш його? — заступилась Надійка. — Заздриш йому?

— Я?! — на обличчі Віктора появилось невимовне здивування. — Я — Бойкові? Цікаво! В чому ж я можу заздрити й о м у?

— Ну… не тебе, а його обрали старостою.

— Ото щастя — обрали старостою! Я сам за нього голосував і тепер хочу допомогти йому організувати культпохід до цирку.

— До цирку?

— До якого цирку?

— А хіба ви не знаєте? До нас на гастролі приїхав цирк. Завтра денна вистава, треба організовано піти. Чи не так? Скидайтесь по троячці, я дістану квитки.

— Ой, до цирку і я пішла б! — захвилювалася Надійка.

— І я, — приєдналася Галя. — Тільки зі мною грошей немає…

— Ну, це дурниця! Я внесу за вас, потім віддасте. Борисе, ти підеш?

— Як всі, так і я, — Борис поглянув на Володю.

— Значить, підеш. Ігорю, за тебе теж вносити? А ти, Володько?

— Я не піду, — похмуро відказав Володя.

— Чому? Нещасної троячки шкода? Можу позичити!

— Грошей мені не шкода, просто в неділю у мене багато роботи.

Володя збентежено взяв підручника і став його гортати. Не казати ж оцьому задаваці, що в нього немає трьох карбованців. І що ж тут дивного? У нього немає батька-полковника, як у Віктора… у нього взагалі немає батька… А мати працює всього-на-всього прибиральницею в конторі трикотажної фабрики, і «нещасна троячка» для них теж гроші…

— Вовко, я візьму тобі квиток, — шепнув Борис. — Я зараз попрошу в мами, і вона дасть нам обом. — йому, видно, дуже хотілось піти до цирку.

Але Володька затявся.

— Ні, не треба. Гроші в мене є. Мені ніколи.

— Ну… тоді й я не піду.

— А ти йди. Чого це ти без мене не підеш?

В душі Володьці дуже хотілося, аби Борис залишився, не ходив з Віктором, але, наперекір собі, став палко доводити, що Борисові треба неодмінно піти подивитись. І той дав гроші на квиток.

— Після вистави я прийду до тебе і про все розповім! — завірив він Володю.

* * *

Володька ще зранку заходився прибирати. Йому чогось дуже захотілось, щоб їхня невеличка кімната стала затишною. Та що поробиш, коли тут все вкупі: і їдальня, і спальня, і кухня…

— Мамо, дай мені яке-небудь простирадло, я зроблю ширму.

Він завісив куток з плитою, і в кімнатці аж посвітлішало.

— Тепер, мамо, у тебе окрема кухня.

Застелив чистим папером свою книжкову поличку і акуратно розставив книжки, а Тетяна Павлівна помила підлогу і накрила стіл квітчастою скатертиною. Не вдовольнившися цим, хлопець вибіг на подвір’я й зломив кілька колючих ялинових гілочок. На одній навіть була шишка! Він поставив зелений букет на столі — і в кімнаті повіяло смолистою свіжістю.

— Ніби свято, — милуючись порядком, промовила мати й зітхнула. — Втомлююсь я, синку, не доходять руки до всього… Ну, та я тебе порадую: швидко і в нас буде кімната велика та сонячна! Директор нашої фабрики обіцяє нам квартиру в новому будинку!

— Ой мамцю, то ж який будинок! — зрадів Володька. — Там же й центральне опалення, і ванна, а вікна — отакенні, як вся наша стіна! Коли ж ми переїдемо?

— До Травневих свят мають заселити. Тоді й товаришам до тебе буде приємніше заходити.

— Ну — «приємніше»! Хіба Борис дивиться на те, що ми бідніше від нього живемо?

— То я ж не про Бориса, я про інших.

Нетерпляче чекав Володя товариша з циркової вистави: Борька, звичайно, теж радітиме, що в них буде нова квартира. У журналі трапилася цікава задача з шахів, та Володька чесно не брався її розв’язувати, — нехай уже разом, Борис от-от надійде.

По обіді, сумно поникавши з кутка в куток, Володя одягнувся й пішов з дому. Але швидко повернувся.

— Бориса не було?

— Ні, — здивувалася Тетяна Павлівна. — Ти хіба не до нього ходив?

— Його вдома немає. Він же обіцяв прийти, мамо…

* * *

Останнім часом на уроках англійської мови стало спокійніше.

— Досить «загоряти»! — заявив Володя. — Першого ж «загоряльника» так розмалюємо в стінгазеті, що він до нових віників затямить. Ну, хто охочий прославити себе на всю школу?

Ігор Петрушин — «штатний загоряльник» — дуже швидко на власному досвіді пересвідчився, що новий староста слово тримає. А в інших — охота відпала. І от скоїлася неприємність.

Валерія Сергіївна саме пояснювала вимову нових слів з наступного уроку, коли хтось голосно, на весь клас, пирхнув від сміху. Вчителька з підозрою глянула на учнів, але пояснювала далі.

Володька бачив, що то пирхнув Борис (він непорушно сидів поруч, підперши голову руками і опустивши очі), і застережливо штовхнув його ліктем. Борис раптом припав головою до парти, і плечі його затрусилися від нестримного сміху.

Валерія Сергіївна почервоніла плямами і швидко підійшла до Бориса.

— Що таке? Чого ти смієшся? Встань, коли з тобою говорять!

Борис звівся на ноги. З його колін на підлогу впала книжка.

— Чого ти сміявся?

— Гадюка… — мовив Борис і знову пирхнув від сміху.

Тепер Валерія Сергіївна зблідла. Вона тупнула ногою і крикнула:

— Геть! Негайно геть мені з класу!

Борис покірно вийшов. Але й Валерія Сергіївна не змогла далі вести урок. Вона наказала Надійні читати, але, видно, не слухала.

— Від тебе я цього не сподівався, — сказав приятелеві Володька на перерві.

— То ж оповідання зветься «Гадюка», а вона не зрозуміла, — понуро виправдувався Борис.

— То вибачся і поясни!

— Вибачайся, Борисе, — глузливо засміявся Віктор. —Вибачайся, не підривай авторитету старости, бо він тебе ще в стінній газеті розмалює. Ти вибачишся, а його похвалять. Треба ж розуміти!

— Та вже вибачись, Борько, — нерішуче порадив Ігор Петрушин. — Вона дуже на тебе образилась.

— А ти вибачався, коли щоразу бігав за двері? — нараз скипів Борис. — Ще й повчає!

— «Образилась!» А яке вона має право кричати ще й ногами тупати? Це вона його образила, — під’юджував Бориса Віктор. — Я б ніколи не дозволив Валерії отак кричати на себе!

Він ухопив Бориса за руку і потяг з класу. Той не опинався.

* * *

Хто сказав, що в дванадцять років не можна відчувати глибокого пекучого смутку?

Володька повільно ішов на лижах, прямуючи до узлісся. Він ішов один.

Над блискучим, пружинистим настом легко кружляють поодинокі лапаті сніжинки, ніби сплітаються з нехитрою хлоп’ячою думкою…

«Ти розумієш, Борисе, я з першого класу сиджу з тобою на одній парті. І знаю тебе найкраще за всіх. Я ніколи нічого не таїв від тебе. Бо я тобі друг. А ти?»

Не засніжені сосни бачить зараз Володька перед собою, а збентежене обличчя товариша. Борька мовчить.

«Ти знаєш, Борисе, що мені дуже гірко без тебе. Колись давно мене побив сусідський хлопчисько. Я був вдвічі менший за нього, а він побив, і я плакав. Але зараз мені гірше, ніж тоді. Тоді я поплакав і все. А зараз не заплачу. Хоч зараз мені гірше».

Володька хоче уявити Борисові очі ось зараз, в цю хвилину, коли він з ним так щиро говорить. Але перед ним тільки сосни.

«Звичайно, тобі з Віктором весело, я розумію. Я не вмію грати в хокей, а він навчив тебе. Але чому ти забув наші шахові битви? Хіба тобі було нудно? А літні світанки, коли ми вдвох вудили рибу? І те — як любить тебе моя мати, бо ти любив мене? І чому ти забув, як завжди цікаво нам було вдвох з тобою розмовляти? Про все, а всього ж так багато на світі! І чому ти забув про найголовніше, чому ти забув, що я твій вірний друг?»

Тепер уже Володька виразно бачить обличчя Бориса. Бачить, як той винувато підходить, навіть чує слова:

«Як я міг? На кого я хотів тебе проміняти?»

Володька раптом спиняється. Навкіс, через галявину, мчать на лижах Віктор з Борисом. Вони щось весело кричать, сміються… Не помітивши, свого однокласника, зникають за соснами. А він — низькорослий, у старенькому, «вічному», лижному костюмі понурившись стоїть під голим кущем барбарису. «Сухоп’ятник»…

З хрустом пробиваючи палками скляний наст, Володька повертає додому.

Дуже тяжко і дуже самотньо.

А ввечері прийшов Ігор Петрушин. його кирпате, пустотливе обличчя було чимсь стривожене.

— Поговорити треба, — він пом’явся і нерішуче глянув на Тетяну Павлівну. — По секрету.

— Ото мені лихо!— засміялася вона. — Куди ж я подінуся? Ти говори потихеньку, а я вас не слухатиму.

Хлопці одійшли в куток кімнати.

— Віктор підбиває Бориса на зле. Хоче Валерію налякати.

— І що? Борис пристав? — вражено питає Володька.

Ігор знизав плечима й кивнув на Тетяну Павлівну.

— Чшш, завтра увечері педрада, вони її підстережуть.

— Звідки ти знаєш?

Ігор дипломатично промовчав, мовляв: досить і того, що вже сказав.

— Невже Борька піде?

— А як Борисове здоров’я? — спитала раптом Тетяна Павлівна. — Він уже одужав?

— Одужав? —здивовано перепитав Ігор. — Та він же й не хворів.

— Як? Володю, а ти ж говорив, що Борис нездужає…

— Не хворий він, — похмуро сказав Ігор. — Він, Тетяно Павлівно, просто свиня!

— Неправда!— розсердився Володька. — До чого тут — свиня? Кожен дружить з тим, хто йому більше до вподоби. Що, скажеш — не має права?

— Ну, знаєш… — розгубився Ігор. — Дивак ти, Володько. Ну, та мені пора додому, до побачення, Тетяно Павлівно.

Володька зачинив за Ігорем двері й мовчки схилився над книжкою.

— Для чого ти говорив мені неправду, сину? Ви посварилися з Борисом?

— Борисові просто нудно зі мною, а з Віктором — весело. От і все. Я, мабуть, дуже нудний… Хіба можна з таким дружити, мамо?

Зрадливі сльози («Не плач, ти ж не дівчисько!») прорвалися в голосі.

— Як же так? — тихо запитала Тетяна Павлівна. — Як же так? Здавна дружили, і не був же нудним? Не розумію… Невже Борис міг так відразу змінитись? Ні, не вірю… Хороший, ласкавий хлопчина… Я хочу його бачити, скажи, щоб він зайшов… Ні, ні, не до тебе, до мене зайшов.

— Мамо, не треба… Ну, як ти не хочеш цього зрозуміти? Мені так недобре… так… Але я ніколи не стану просити Борьку, щоб він повернувся до мене.

* * *

Хоча хлопці, як і завжди, сиділи на одній парті, але зовсім зчужіли. Володька сторожко замкнувся в собі, а Борис почував себе винним. На перервах Віктор не відходив від нього ні на крок.

Та сьогодні треба було поговорити.

Коли скінчився перший урок і Борис зірвався з місця, Володька схопив його за руку.

— Постривай! Скажи, що ви там надумали?

— А що? Що ми надумали?

— Віктор тебе підбиває на хуліганство, а ти його слухаєшся?

— Я не маленький, щоб когось слухатися, — змішався Борис, уперто відводячи очі. — А взагалі, чого ти причепився до мене з тим Віктором? — Борис явно намагався розсердитись. — Коли ти все знаєш, то нічого й питати! Можеш поскаржитись піонервожатій або знову в стінгазеті розмалювати.

— Слухай, ти! — спалахнув Володька. — Я думав, що з тобою ще можна говорити, але тепер бачу, чим ти став.

— Чим же?

— Вікторовим хвостом, ось чим!

Володька повернувся й вибіг з класу.

Борис безпорадно озирнувся.

— Володько!.. — кинувся навздогін, але на порозі його перехопив Віктор.

— Ти куди? Розкис? Старости злякався?

Борис опустив голову і зупинився.

* * *

…Сказати піонервожатій?

Віктор, та й не один Віктор назве його лягавим.

Але ж він піонер, він староста класу, то яке право має мовчки ждати — зважаться хлопці на хуліганський вчинок чи ні? Отже — треба попередити. Нехай навіть Віктор зуміє вивернутись, щоб з Володьки зробити посміховисько. «Сухоп’ятник»… Дурне слово, а як боляче в’їлося. А тепер ще додадуть «лягавий».

Треба якось інакше. А як?

І Володька надумав.

Справді, так буде найкраще.

* * *

Педрада ще не закінчилася. Володька примостився в куточку у вестибюлі і терпляче чекав.

Та ось нарешті вчителі стали виходити. Хлопець непомітно пішов слідом за Валерією Сергіївною, і коли вона лишилася на вулиці, випередив і вийшов назустріч.

— Добрий вечір.

— Це, здається, Бойко? — короткозоро приглядаючись, спитала вона. — Добрий вечір. Чого ти так пізно гуляєш?

— Та так, засидівся в товариша… — Володька пішов поруч з учителькою. — Давайте я вам допоможу, Валеріє Сергіївно.

Він узяв її важкий, туго набитий зошитами портфель.

— Дякую.

— Ви, Валеріє Сергіївно, бачили кінокартину «Щасливого плавання»?

— Ми завтра разом з сином…

— Ох і картина! — швидко, без упину почав розповідати Володька, озираючись на всі боки. Нарешті вони дійшли до будиночка вчительки.

— Заходь до мене, Володю.

За кілька хвилин Володька вийшов від учительки і весело попрямував до хвіртки. Ну от — тривога була марна, вони не наважилися.

На вузьку доріжку, з-за куща бузку, вискочив Віктор.

— Ах ти ж, сухоп’ятник, так ти — лягавити?

Він розмахнувся і вдарив Володьку в обличчя. Той скрикнув і заточився.

Віктор знову розмахнувся, але враз покотився додолу. Зверху на нього насів Борис.

— Он який ти товариш!— злостиво закричав на Бориса Віктор. — Зрадник ти, а не товариш!

— Може, й зрадник… Але більше не хочу ним бути. І я тобі не товариш, ясно?

— Я тобі цього не прощу!— Віктор схопився на ноги.

— Я сам собі не прощу, — звівся на ноги і Борис. — Бо ти, Вітько, негідник, а я — йолоп.

— Що там таке? — Валерія Сергіївна стривожено виглядала з дверей. — Хто там кричить?

Хлопці миттю вискочили на вулицю і розбіглися. Віктор — в один бік, Борис з Володькою — в другий.

Вони мовчки бігли вечірньою вулицею. Потім Борис спинився і винувато сказав:

— Почекай, Володько… У мене, здається, кров з носа йде. В тебе немає хусточки?

— Була, — відказав Володька, обшукуючи кишені. — Ага, ось вона. Повернися до ліхтаря, я тобі обітру…

Борис глянув на товариша і несміливо посміхнувся:

— У тебе самого — он який ліхтар під оком…

— Так мій же не світить. — Володька все ще уникав дивитися на Бориса.

Він ткнув хусточку Борисові в руку, повернувся й пішов. І почув: Борис наздоганяє. Борька наздоганяє його! Наздогнав. Схопив за плече.

— Володько… Ну скажи, що я — дурний ведмідь!

— Ти — дурний ведмідь, — засміявся Володька. — Ну звичайно, ти — дурний ведмідь…