Наталочка

Дзеркальна калюжа хлюпнула на підлогу, торкнулася ноги і пустотливо потекла під ліжко. Наталочка швиденько вихопила мамині туфлі, святкові, єдині, які вони так бережуть, а оце допіру вона мало їх не втопила. Хазяйка!

Наталочка миє підлогу. Вправні, звичні до роботи руки дівчинки спритно шарують підлогу мокрим віником, а думки її ген далеко. І в думках — не ганчірка з відром, і вона сама — не вона.

«Виє поривчастий вітер. На Дніпрі здіймаються височезні хвилі, такі, напевно, бувають у бурю тільки на морі. А Наталоччина подружка Ліда — краса і гордість шостого «Б» — вибивається з сил і починає тонути. Ой, не треба було їй так далеко запливати в бурю!.. Вітер доносить її жалібний крик: «Рятуйте!..»

Наталочка схвильовано викручує ганчірку і насухо витирає підлогу.

«Найкращі плавці школи — Володя з Олегом — намагаються доплисти до Ліди, але марно… На березі вже повно народу, в розпачі голосить Лідина мати. А буря шаленіє…

І тоді прибігає вона, Наталочка. Стрімливо, як ластівка, ширяє з високої кручі у воду і виринає далеко від берега.

Хвилі люто піняться навколо, але смертельна небезпека не лякає її. Розсікаючи хвилі дужими руками, вона підпливає до Ліди й підхоплює подругу.

Ліда врятована. Щаслива мати кидається до своєї дочки, радісні вигуки людей заглушили ревіння бурі. А Наталочка непомітно зникає у натовпі. Вона тільки зробила своє, їй подяки не треба».

Наталочка бере старі мамині чоботи, старанно протирає їх вогкою ганчіркою і кладе на лаву. Треба занести до дядька Петра, хай полагодять. А крилата мрія малює вже інше…’

«Стадіон районного міста. Святково зодягнені глядачі заповнили всі трибуни. Тисячі очей напружено слідкують за стрункими засмаглими постатями в блакитних майках та чорних трусиках.

На біговій доріжці поруч з найкращими фізкультурниками школи і Наталочка, теж засмагла, смілива, струнка.

— Увага! На старт!

І мчить вона легко і швидко, стрілою, і під гучні оплески першою розриває тонку стрічку фінішу…»

Дівчинка востаннє викручує ганчірку І кладе її перед порогом. Припадаючи на праву ногу (вона в неї коротша), несе виливати брудну воду.

Прибігла Ліда. Лунко постукуючи по вогкій підлозі новими червоними босоніжками, вона покрутилася по кімнаті, взяла з тумбочки дзеркало і поставила на столі перед собою.

— Оце тренувалися з волейбола. Просто зовсім замучилась…

— Було душно? — співчуває Наталочка.

— Ох, і не кажи!.. Тобі, звісно, добре сидіти в прохолодній кімнаті, а от мені доводиться пектися на сонці. Але без мене у них нічого не виходить.

Ліда присунула до себе дзеркало.

— Валентина Павлівна наказувала, щоб я сьогодні ввечері обов’язково прийшла до клубу. Будуть ставити п’єсу… я забула її назву. Валентина Павлівна сказала, що мені дадуть роль. І що треба мені прийти, щоб не зірвати репетицію, бо роль дуже важлива.

Наталочка радісно сплеснула в долоні.

— То це ти гратимеш на сцені? Ой, як цікаво!

— Це тобі цікаво, а в мене ввечері ще й хоровий гурток, — хоч розірвися. Не піду, мабуть, на ту репетицію.

— Ну як же, не можна! Обов’язково піди! Я б пішла, коли б мене тільки покликали.

— Побачу. — Ліда стала викладати свої довгі, біляві коси короною. Потім стріпнула головою і розмаяла їх по плечах.

— Відріжу, мабуть, коси…

— Для чого? — злякалась Наталочка. — Такі гарні коси! Нізащо не відрізай!

— Ат, набридли. — Ліда примхливо відвернулась од дзеркала. — Нема мені часу з ними морочитися. Я тепер щось надумала, але нікому не скажу. Це — моя таємниця.

— І мені не скажеш? Я ж нікому не розповім.

— Я ж сказала — таємниця, то й не чіпляйся.

Та, видно, Ліді й самій кортіло розповісти про свою таємницю, бо вона відразу ж змилосердилась.

— Ну, добре, тобі скажу. Та гляди ж — нікому й півсловечка!

Наталочка помотала головою (хіба ж вона Ліду зрадить!) і, затаївши подих, присунулась ближче.

— Я вирішила здійснити подвиг.

— Подвиг? — вражено прошепотіла Наталочка. — Як же ти його…

— От побачиш! Я вже твердо вирішила.

Наталочка захоплено глянула на Ліду. О, вже хто-хто, а її подружка здатна на справжній подвиг! Адже скрізь і в усьому вона перша! Хто спритніше від неї грає у волейбол? Ніхто. Хто швидше бігає? Хто ще так дзвінко співає? А хто з-поміж них найкраще рапортує на піонерській лінійці? Вже ж не вона, Наталочка, незугарна і непомітна.

— То… який же подвиг, Лідо?

— Який? — Ліда на хвилинку замислилась. — Я ще добре не вирішила — який саме, але який-небудь величезний! Тільки гляди ж, нікому не говори, нехай вже тоді довідаються, коли я його здійсню.

— Нікому в світі! — гаряче запевнила Наталочка. їй було дуже радісно, що має таку сміливу подругу, і трошки сумно за себе. Чому вона не така? Витягнувши пальці хворої ноги, вона намагалася стояти рівніше.

— А ти — могла б? — примружилась Ліда.

— Що?

— Ну, подвиг. Могла б?

Наталочка розгублено стенула плечима і почервоніла.

— Та що ти! Куди мені…

— Ох, мало не забула, — схопилася раптом Ліда. — Я ж прийшла сказати тобі, що до міста приїхав зоопарк. На один тільки тиждень. Ходімо завтра! Чи тебе мати не пустять? Може, не дійдеш?

— Ні, чому ж? Дійду. Я попрошу маму, вони пустять.

— Тоді ранком зайдеш за мною. Ти ж даси мені зав’язати свою рожеву косиночку?

* * *

— Гей, Наталко Полтавко, неси-но швидше води та мило не забудь! — стягаючи з себе промаслену спецівку, гукає мати з двору.

Наталочка виносить повний чайник теплої води (мама працює трактористкою у колгоспі, так як тато до війни, і холодною водою не відмити їй рук).

— Ой-ой! Ви мене всю оббризкали!..

— Висохнеш, тепер літо, — сміється мати. — Давай рушника.

— Не дам, — вдавано сердиться дочка. — Будемо сохнути разом.

— Не даси, то й я тобі чогось не дам, — хитрує мати.

— А де воно?

— Еге, не знайдеш, я заховала.

— А яке?

— Пекуче.

— А ще яке?

— Шелестить.

— Знаю, «Перець»! Беріть вже рушника, а мені давайте журнал. Де він?

— На полиці, за книжками.

— Ба, як заховали!

— Зате «Перець» на рушника виміняла, — сміється мати.

Мати у Наталочки весела, «веселого роду» — як каже сама, але то не завжди. Наталочка знає — це любить мати показувати людям свій сум, така вже вона. «Веселого роду».

За вечерею Наталочка розповідає, що до міста приїхав зоопарк.

— Говорять, що дуже цікаво, там навіть справжній лев є! Ліда мене кличе з собою завтра в місто.

— Ліда? — на мамине обличчя на мить напливає хмаринка. Чомусь вона неполюбляє Ліду, Наталочка знає, хоч мама нічого й не каже.

— Ліда, правда, боїться, що я не дійду. А я ж п’ять кілометрів вільно можу пройти!

— А чого це твоя Ліда так за тебе боїться? Чим ти гірша від неї? Коли хочеш—іди, доню, подивися тих звірів, я тобі не бороню.

Зараз у мами таке обличчя, коли можна сказати: «Мамо, давайте читати листи». Бо зараз — Наталочка знає — мама сама того хоче.

— Мамо, давайте читати листи.

Мама хвилину сидить мовчки, тільки її руки засмаглі й шорсткі (вона ж трактористка, трактористка, як тато!) стиснули в долонях ріжки білої хустки. Тієї, що Наталочка випрала вчора: на полі сонце пекуче, і всі жінки напинають білі хустини. Далі мати підводиться, дістає з скриньки невеличкий пакуночок. В ньому — листи, тільки чотири… ні, аж чотири! Потерті трикутники, списані хімічним олівцем.

Наталочка сідає впритул до матері і слухає. І в кожному листі (а їх аж чотири!) татко пише, що він неодмінно повернеться. Аби тільки на нього чекали.

* * *

Ще ранок, але вітерець з поля обвіває таким гарячим подихом, ніби з печі. Жнива.

Дівчатка весело поспішають селом. Ще б пак, кому не заманеться побачити живого лева? От шкода, що не привезли слона!

— Коли повернуться батько, тоді ми поїдемо до Києва. Там вже напевне є слон, — каже Наталочка. Ліда якось дивно глянула. — Ми й тебе візьмемо, — запевняє Наталочка, щоб Ліда, бува, не образилася.

— Твій батько ж загинув, як же він може повернутись?

— Ні, не загинув! — Брови в Наталочки трошки заламалися, зате губи стали твердіші. — Він писав, що не може загинути, бо йому треба повернутись до нас. Він у кожному листі це писав!

Ліда хотіла ще щось сказати, але змовчала, бо губи в Наталочки стали зовсім тверді. Тоді Ліда завела про інше:

— Роздивимося звірів, та ще й у кіно встигнемо. Поглянь — чи гарно я зав’язала косиночку? Я страх люблю всякі героїчні кінофільми! А потім візьмемо собі морозива. Ти любиш морозиво?

— Дуже люблю! Я б його їла цілий день, — вже посміхається Наталочка і раптом спиняється. — Стривай, Лідо, а де це так діти кричать?

Вони вже дісталися краю села, подвір’я Лідиної тітки Марти. Невелика хата тітки Марти ховається за рясними розлогими яблунями.

— Чуєш? У цій хаті діти кричать.

— Та чую! Побилися, мабуть, то й кричать. У тітки Марти діти такі вередливі й плаксиві, ну їх! —нетерпляче каже Ліда. — Ходімо швидше!

— Може, тітки Марти вдома немає? Давай подивимось

— От, не мала б чого я робити, — починає вже сердитись Ліда. — Ходімо, кажу, бо далі сонце пектиме дужче.

Але Наталочка перелазить через перелаз і підбігає до хати. Тітки Марти справді немає вдома — на дверях висить замок. А діти в хаті аж заходяться від крику.

Вона заглядає у вікно, але нічого не може роздивитись: за шибкою гойдається якась суцільна сіра пелена.

З щілин війнуло в’їдливим гаром.

— Дим! — вражено зойкнула Наталочка. — Лідо, Лідочко, там горить!

Перелякана Ліда розгублено метушиться навколо хати.

Вона торсає замкнені двері і щосили кричить:

— Рятуйте! Ой, рятуйте! Пожежа!..

Бліда, з широко розкритими від жаху очима, Наталочка розмахнулася і вдарила кулаком по шибці.

Бр-рязь!.. Задзеленчали друзочки скла. Зсередини вириваються клуби диму.

— Лідо, лізь швидше туди і подаси мені руку!

Та Ліда ніби скам’яніла з переляку.

— Швидше! Чого ж ти стоїш? Там же Толик з Оленкою!

Ліда плаче й сахається од вікна. Та де — сахається, вона просто втікає на вулицю і там голосить.

Наталочка напружилася, невміло підскочила і схопилася руками за підвіконня. Ріжучи руки, з зусиллям видирається на вікно.

Дитячого крику вже не чути…

Ох, як страшно стрибати в задушливу зловісну сутінь!.. Боляче підвертається хвора нога, і Наталочка падає на підлогу. Нічим дихати… А де ж дітлахи? Палає ковдра на ліжку… Де ж вони?

— Толику! Толику! — кричить Наталочка і захлинається від диму. — Де ти, Толику? Оленко!!.

Дим виїдає очі, наморочиться в голові… Може, вони під ліжком?

Так і є! Задихаючись, Наталочка витягає з-під ліжка Оленку і несе до вікна.

Висадивши непритомне дівча за вікно і ковтнувши повітря, Наталочка кидається за Толиком.

Який він важкий… Невже мертвий? Зараз… зараз…

Їдкий дим забиває подих. Наталочка витягає з-під ліжка страшенно важкого Толика, падає з ним… підводиться, хитаючись несе і знову падає…

Останнє зусилля — і хлоп’ятко надворі. На Наталочці тліє одежа… Ослаблими руками вона хапається за підвіконня, силкуючись вилізти. На подвір’ї вже гомонять люди, з грюкотом падають двері.

Пекуча пітьма застилає свідомість…

* * *

Третій тиждень лежить Наталочка в лікарні, вся забинтована.

Перші дні їй все марилось, ніби повзе вона якимись хащами, шукає Оленку і Толика. Хащі рвуть одежу, дряпають тіло. Потім її з усіх боків охоплює полум’я… Наталочка борсається і кричить.

Згодом маячіння минуло. Обличчя лишили забинтованим, і вона нічого не бачила, тільки чула над собою знайомі голоси. Найчастіше — рідний, незвично згорьований голос матері. Навідувалися вчителі, приходила Валентина Павлівна… Розмовляти Наталочці забороняли.

І от нарешті — сьогодні пов’язку з обличчя зняли, лишивши забинтованими руки і ноги, де опіки були найдужчі. Дівчина ніби вдруге на світ народилася.

А надвечір лікар завів до палати маму — дуже змарнілу маму в білому халаті.

— Мамусю!

Мати весело, як завжди, посміхнулася (веселого ж роду!), але губи у неї тремтіли.

— Дитино моя…

Наталочка припала обличчям до її твердих, шкарубких од роботи рук. Шкарубких? Ні, лагідних, ніжних, найрідніших!

— Мамцю, а Толик з Оленкою одужали?

— Одужали, голубко, одужали. Задихнулися були від диму. Тітка Марта забула сірники на столі, от Толик і запалив. Якби не ти — пропала б малеча. Зате твоя Ліда…

— Не треба про неї, — стиха попросила Наталочка.

— Дівчинко моя, смілива моя, як я за тебе боялася!

— І я! — сказала Наталочка. — І я за тебе боялася. Ти ж лишилася вдома зовсім одна…

— А поглянь, доню, що я тобі принесла!

Мати урочисто встала і подала Наталочці згорнуту вчетверо газету. Згадавши, що в дочки забинтовані руки, сама розгорнула, й Наталочка побачила великі чіткі літери заголовка:

ПОДВИГ

Під заголовком, з фотографії, великими мрійними очима дивилася худенька, непоказна собою дівчинка.

Наталочка заплющила очі і тихенько засміялася від щастя.

— Мамо, заховайте цю газету. Ми її покажемо таткові, коли він повернеться.

Мати відказала не зразу. Обличчя її Наталочка не бачила, бо ж заплющила очі. А коли розплющила, то мати сказала:

— Добре, доню. Покажемо.

І посміхнулась. Бо вона була веселого роду.