Причепа

Я мало очі не виколов у темряві: в одній руні — вудки, в другій — важка торба. Якби хоч банка з черв’яками не розбилася, коли викидав ту торбу з вікна, бо щось так брязнуло, аж дід прокинувся і схопив мене за ногу (я перелазив через нього, щоб дістатися вікна).

А Павка, ледар, ще спав, як завжди, спав, безсоромний. Човен же — їхній, от він і вилежується, знає — однак розбуджу. Без човна не поїдеш!

Я поставив під стіною вудочки, поклав торбу і намацав шпагат, що звисав з кватирки. Останнім часом ми перейшли на таку систему сигналізації, бо у Ївги Свиридівни, Павчиної матері, безсоння, і вона заховала будильника. А о третій ночі, коли всі порядні рибалки вибираються на риболовлю, у Павчиної матері найдужче безсоння, і крий боже її розбудити! Отож Павка звечора прив’язує собі до ноги шпагатину і викидає кінець у кватирку. І спокійнісінько спить, аж доки я за ту шпагатину не смикну.

Я смикнув. За вікном — анічичирк. Я смикнув дужче.

Щось засопло. Прокинувся, сплюх!

— Що, вже?.. Зараз… зараз… А-аву-у-у… — позіхнув.

Я зачекав, доки Павка одягнеться. Щось тихо, певне, боїться розбудити матір.

Та щось надто вже тихо. Про всяк випадок я ще просигналив шпагатом. Так і є, знову заснув! Спересердя я смикнув щосили.

— Ну, ти… Не дуже-то сіпай… — просичало з кімнати. Блиснув ліхтарик, отже прокинувся певно.

Рипнули двері, і Павка гулькнув кудись під кущі!

Швидше ходім, чого заховався? — аж розсердився я. — Бач, проспав, та ще й охота йому жартувати!

Павка мовчав. Щось тут було не гаразд. Я підійшов ближче… Моє шануваннячко! Та це ж не Павка, це Маринка, в’їдливе, вредне дівчисько, наша вічна напасть. Маєш тепер риболовлю… Я аж скипів.

— Ти чого тут? Ми тебе кликали?

— Я…

Вдруге рипнули двері, мою потилицю пхнуло кружало підсаки, за підсакою вийшов і Павка. Маринку він помітив відразу, очі у нього котячі.

— Ти чого тут? Ми тебе кликали?

— Я…

— Ану, сип додому? От горе моє…

— Я…

Але Павка вже схопив сестру за плечі і потяг до дверей.

Маринка пручалася, на диво нам, мовчки. Я допоміг Павці. Впоралися спритно, не збудивши нікого.

Хвилину ми постояли, прислухаючись, але за дверима було тихо. Небезпека минула.

— Здихалися причепи. Бери-но підсаку, а я черевики дошнурую, — сказав мій приятель. — Коників наловив?

— Наловив, ходімо швидше! — Я все ще боявся, що Маринка вискочить і причепиться.

— Клюватиме: вітру ані-ні!

— Клювало б тобі, з Маринкою…

— Жінка на борту — нещаслива прикмета, — авторитетно ствердив Павка. — Ніяка закриха не допоможе. Сам дядя Кузя казав.

Не знаю, чи казав дядя Кузя, але я погодився з Павкою про нещасливу прикмету.

За двадцять хвилин ми вже були на причалі. Павка закинув на плече зв’язані весла, я взяв трійчак — легенький зачепистий якір. Рибалки вже сходилися, стукотіли об качальця веслами, а наш добрий знайомий дядько Борис сидів у своєму човні і сіпав тросик мотора. Мотор, як завжди, не заводився.

— Може, весельця позичити? — дуже ввічливо запитали ми. Дядько Борис «не дочув» і заходився вигвинчувати свічку.

Ось і Павчин човен. Ми враз спіткнулися і остовпіли. Хоч уже і розвиднілось, у наших очах потемніло…

У човні сиділа Маринка.

— Пропала зоря, — аж схлипнув Павка. — Може, додому повернемось?

Ми постояли, помовчали (що казати, то ж не дівчисько — смола!) і полізли у човен. Павка відімкнув цепок, відштовхнулись від берега. На дні човна заплюскотіла вода.

— Берися хоч воду вичерпуй, — буркнув сестрі.

— Хоч трохи користі буде, — додав я.

Маринка завзято захлюпала черпаком — піддобрювалась.

На кормі я побачив стареньке складне вудлище.

— Чия це вудка?

— Де? — звів невеселі очі Павка. — О, чия це вудка?

— Моя, — озвалась Маринка, ніби то була не вудка, а якась її лялька. — Мені Славка Шуляк позичив.

Ця Маринка така, що в самого Славки Шуляка що хоч виканючить.

— А навіщо? — підскочив Павка.

— Рибу ловитиму.

— Воно ще й вудити думає! Ти ж навіть черв’яка на гачок насадити не вмієш.

— Мені Вітька насадить.

Я промовчав. Сперечатись з Маринкою марно.

Ми підпливли до свого улюбленого місця на Зеленій Гатці, кинули з носа човна якір-трійчак, а з корми важку каменюку, обв’язану мотузом. Тепер човна не знесе. Глибина тут хороша, метра півтора, дно чисте, без корчів. Минулого тижня ми з Павкою виловили тут мало не центнер риби. Ну, не центнер, звичайно, але кілограми чотири то напевне!

Не марнуючи часу, покидали у воду важкі балабухи закрихи.

Маринка розклала своє вудлище і вчепилась до мене, щоб я показав, як насаджувати черв’яка. Я показав, не відчепиться ж!

— Лови, лови, — зневажливо засміявся Павка. — Та щоб язиком не молола, рибу нам не полохала. А то висадимо!

Течія швидко зносила поплавці, доводилося раз у раз перекидати волосінь. Дивлячись на нас, Маринка перекидала свою. Перекидати, звісно, не вміла, тому миттю сплутала волосінь своєї вудки з Павчиною. Павка сердито засопів і став мовчки розплутувати. Хто рибалив — знає, яка то морока! Доки він мучився з волосінню, я вловив невеличку густірку. Почин!

Тільки-но Павка розплутав волосінь, як Маринка знову заплутала. І цього разу — намертво. Павка сичав, як гусак. А я вловив ще окунця й краснопірку.

Розплутавши волосінь, Павка перегнав сестру на мій бік човна.

— Сиди там. До мене не лізь.

Я квапливо перейшов до Павки.

— Пхі, — сказала Маринка. — Хіба мені не однаково?

І справді — хіба не однаково? Нічого ж не зловить!

Павка виудив сухлая-верховодку, і кльов мов відрізало. Минула година — нічого. Ми спробували й на коники, і на черепашку, та все було марно.

— Я ж казав — жінка на борту приносить нещастя, — квилив Павка. — Ось скоро приїде дядя Кузя у відпустку. Він тоді їй покаже. В нього слово тверде. ,

Ми з радістю зіпхнули б осоружне дівчисько у воду, якби не боялися, що воно втоне.

Риба не клювала.

— От ми тебе зараз відлупцюємо, — не витримав врешті Павка. — Чого причепилася? Смола!

— Я ма-а-мі скажу… і дяді Кузі, як приїде, — запищала Маринка і зненацька (маєш тобі!) висмикнула чималу краснопірку.

Ну — то дурне. То так, випадково.

Більше нічого не клюнуло ні в нас, ні в Маринки.

Припікало.

— Скупаємось? —змотав вудочки Павка.

— Скупаємось, — змотав вудочки і я.

А вперте дівчисько вудки не кинуло.

Купання розвіяло трохи наш смуток. Ми полягали на піску — загоряти. Краще вже загоряти, ніж отак поневірятись через причепу.

— Хлопці-і!!! — запищала зненацька з човна Маринка

Але ми й голів не звели. Пищи скільки хочеш.

— Хлопці! Ой, пливіть швидше сюди! — верещала вона. — Ой, допоможіть! Ой, воно мене тягне…

Ми глянули і миттю зірвались на ноги: Маринчине вудлище зігнулось півколом, волосінь різала воду.

Ех!.. Не за хвилину, за кілька секунд ми вже були у човні. Я схопив підсаку. Павка — Маринчине вудлище. Та Маринка буцнула його головою.

— Не займай, бо вкушу… Це моя риба!

Ну й вреднюще дівчисько…

Підвели ми підсаку, і Маринка витягла-таки здоровезного в’язя. Три кілограми, — це ми вже потім зважили, а тоді він видався нам за акулу. Оце коли б дядя Кузя побачив!..

Тепер Маринка хвалиться скрізь, яку то вона здоровезну рибину вловила. Всі сміються, і ніхто їй не вірить.

Так їй і треба, причепі!