День таємничих пригод

Другого дня вранці лисиця Облудниця прибігла до їжака.

— Ой, чи чув ти, їжаче, чи чув, Стобурчаче, що заєць Лапчак на тебе плете?

— Заєць Лапчак? А ти не брешеш часом, руда? Що ж він такого може плести?

— Ох, серденько, та чи я коли брехала?.. А заєць сміявся з тебе за те, що, мовляв, лапи твої криві та короткі.

— Чи він гнилої капусти об’ївся? — обурився їжак Стобурчак. — Та я його, куцохвостого, зараз так поколю, що навіки затямить! — І покотив зайця Лапчака колоти.

А Облудниця майнула до нори борсука Хропунця.

— І як ти, Хропунчику, таке терпиш? Як твоя голівонька не заболить? Не одна я, всі у лісі дивуються…

— А то ж чого? — кліпнув спросоння Хропунець.

— Таж той навіжений соловейко Співун над самісінькою твоєю норою гніздо своє звив! Солов’ята пищать, спокою од них немає. Ще й нахваляється, нахаба, тебе, борсуче, співати навчити.

— Ти диви, — набусурманився борсук, — а я й не помічав. Гей, соловейку, ти чого без мого дозволу тут гніздо вимостив? Ану, забирайся під три вітри, бо зараз куща підрию, гніздо твоє понівечу!

Тим часом лисиця білці Клопотусі брехнула, нібито її хоче виселити з дупла столітнього дуба ведмідь Гуп-Туп-Медолюб, бо те дупло йому під власну, ведмежу, квартиру потрібне.

— Та де ж його совість? Бурмило кудлатий, бодай би його бджоли скусали! — заголосила білка Клопотуха. — Де ж мені на старість подітись?

Сороці Вітрогонці нагадала лисиця про якусь давню образу на зозулю Викрутасиху, а зозулі — на сороку щось невірне шепнула.

І почубилися зозуля з сорокою, аж пір’я посипалося.

На що вже кущі та дерева мовчазні та спокійні, а як попобігала, як покрутила хвостом поміж ними лисиця Облудниця, то й вони закомизилися. Дерева сучки вусібіч націлили: «Без нас — лісу немає, ми — головніші, а кущі та трави — то так собі, абищо!» Шипшина з глодом одне на одного колючки нагострили… Вільха, послухавши шепіт Облудниці, звела наклеп на березу, немовби та навмисне відбілює кору, щоб перед іншими деревами похизуватись.

І таке заколотилося — хоч з лісу тікай!..

А лисиця Облудниця по лісу гасає, метляє хвостом з галявини на галявину і такечки ревно всіх умовляє:

— Та не сваріться ж бо! Ой лишенько, ой горенько, ані ладу, ні спокою… А все тому, що немає в лісі справжнього хазяїна. Треба, треба нам, звіроньки, старшого над собою мати. Він і раду добру дасть, і сварку розсудить, і винного, як треба, покарає. А без хазяїна що? Не ліс — гармидер…

— Чи й правду лиска каже, — почали прислухатися до лисчиних слів звірі. — Може, й не завадило б хазяїна над собою мати. Та обрати кого? Хазяйнував колись ведмідь Гуп-Туп-Медолюб, та давно сам відмовився: дуже спати любить.

— Є, звіроньки, є в мене на прикметі хоро-о-ша хазяйка! Вона швидко дасть лад! — крутнула хвостом лисиця Облудниця.

— Так-то так, — простукав дятел Ковалик. — А хто ж вона така? Ти не сама, бува, в хазяйки мостишся?

— І-і, таке вигадав! Я й гадки такої не мала, всі мою сумирність знають. А хазяйку я швидко сюди приведу, — самі побачите: і розумна ж яка, а що добра, а що вже справедлива! — І майнула лисиця Облудниця кудись у темнії хащі — кликати майбутню хазяйку лісу.

Хто знає, чим би той недоладний день закінчився, коли б саме не прийшов до лісу Чубасик. Прийшов, засміявся дзвінко та радісно, і відразу, як завжди, здивоване сонце з-за хмарки визирнуло.

І вмить усі немов од лихого сну прокинулися, про дурні свої сварки забули.

«І навіщо мені зайця Лапчака колоти? — зупинився їжак Стобурчак. — Де ж таке видано, щоб наш заєць Лапчак із когось сміявся? Він радий, коли його самого не кривдять».

«Чого це я присікався до соловейка? — почухав потилицю борсук Хропунець. — Таж мої борсученята дужче за солов’ят шарваркують, а кому воно вадить? І чому я повірив Облудниці, нібито соловейко нахвалявся співати мене вивчити? Воно, либонь, і непогано було б, але ж я — статечний борсук, а не пташина яка…»

Втерла сльози старенька білка Клопотуха, сама собі дивуючись, що лисчиним брехням повірила: «Та хіба ж ведмідь влізе в оце дупло? Може, одну лапу сховає».

«Чи не тю на нас?» — схаменулися сорока Вітрогонка та зозуля Викрутасиха і давай одна перед одною вибачатися.

Але що це? Мелькнула руда пляма серед кущів, і на галявину вискочила лисиця Облудниця. А за нею прошелестіло щось і застигло в траві, немов чорна гілляка.

— Агов, звіроньки! — заволала Облудниця. — Куди ж ви поділися? Ідіть швидше сюди, я вам хазяйку привела!

Та ніхто вже не слухав лисицю. Щедро світило сонце, виспівував у верховітті дерев вітрець, видзвонював Чубасиків веселий голос.

Схилилася Облудниця до чорної гілляки, очей звести не сміє. Злісне сичання почулося з високої трави: «Знову він!.. Знову с-с-міх!..»

Аж ось і Чубасик на галявину вибіг. Щезла миттю Облудниця, зникла чорна гілляка, тільки трава сколихнулася… Оббігав Чубасик усі свої улюблені куточки, сипнув у дупло білці Клопотусі жменьку цукерок, пригостив ведмедя солодким медяником, мудрому птахові дятлу Коваликові нові окуляри приніс, побавився з зайчатком Лапчачатком і, стомлений, ліг собі в холодочку під столітнім дубом спочивати. Ліг та й заснув.

— Тихш-ше!.. Чубасик спить, — лагідно зашелестів по лісу вітрець, а вайлуватий ведмідь Гуп-Туп-Медолюб навшпиньки притупцяв та й сів на великій галявині — охороняти Чубасиків сон.

Наче й пильно охороняв Чубасика Гуп-Туп-Медолюб, — на всі боки озирався, ні разочка не задрімав, борсука Хропунця, що ненароком наблизився, геть прогнав, на сороку Вітрогонку лапою насварився, а чогось таки недогледів…

Прокинувся Чубасик якийсь сам не свій. Не всміхнувся, як звичайно, не обізвався ні до кого, не став жартувати, а важко-важко зітхнув і похнюпився. Навіть його задерикуватий чубчик теж ніби зів’яв, засмутився.

Привів заєць Лапчак на галявину своє зайчатко Лапчачатко; стало воно через голову перекидатися, щоб звеселити Чубасика, — той навіть не глянув. їжак Стобурчак приніс на своїх голках достиглих суничок, — не взяв їх Чубасик. Столітній дуб вже не одним лискучим жолудком у хлоп’ятко поцілив, — не помітив його жартів Чубасик.

Журиться.

І посмутнішав ліс — сміху Чубасикового більше не чути…