Зустріч

У магазині «Взуття» на довгих полицях стояли всякі черевики та чобітки. Були тут і такі маленькі, аж смішно на них дивитись, і такі, як на Максимкову ногу, й зовсім великі. Бабуся вирішила купити Максимкові чобітки й почала добирати. Але всі вони були не ті. Максимко розумів, що то не його чобітки. Бабуся все приміряла — то такі, то інші, але жодні Максимкові не подобалися, а чому — він і сам гаразд не знав.

Нараз він побачив ї х. Червоні, блискучі, вони посміхалися з полиці до Максимка, як до свого доброго товариша. Так, це були справді вони!

— Оці! Бабусю! Оці! Хочу!

Продавщиця зняла з полиці червоні чобітки, і вони самі наскочили Максимкові на ноги. Максимко побіг по* магазину, ніби на крилах його понесло.

— Прривіт! — радісно привітався правий — Чап.

— Здоррров! — любенько рипнув лівий — Чалап.

А продавщиця сказала:

— Якраз на парубка чоботи. І не думайте довго — беріть.

Бабуся пішла до каси платити за чобітки. Максимко не став їх знімати, а в коробку з-під чобітків продавщиця впакувала старі зимові черевики.

Потім вони з бабусею пішли гуляти.

Бабуся вже не боялася, що Максимко ступне у калюжу, а Максимко, на радощах, звісно, не оминав жодної. Бо чобітки зовсім не боялися води, а від болота, сказала бабуся, їх можна легко відмити.

Якщо ж на дорозі не траплялось калюж, чобітки несли Максимка до низеньких пагорків підталого снігу, вони де-не-де ще біліли. От здорово — місити ногами той сніг! Максимко сміявся, чобітки сміялися, навіть бабуся, трохи перегнівавшись, теж засміялася.