Розділ третій. Як Незнайко був художником

Тюбик був дуже хорошим художником. Одягався він завжди в довгу блузу, яку називав балахоном. Варто було подивитися на Тюбика, коли він, нарядившись у свій балахон і відкинувши назад своє довге волосся, стояв перед мольбертом з палітрою в руках! Кожний одразу бачив, що перед ним справжній художник.

Після того як ніхто не захотів слухати Незнайкову музику, він вирішив стати художником. Прийшов він до Тюбика й каже:

-Слухай, Тюбику, я теж вирішив стати художником. Дай мені яких-небудь фарб і пензель.

Тюбик був добрий малюк, він подарував Незнайкові свої старі фарби і пензлик. В цей час до Незнайка прийшов його приятель Гунько. Незнайко каже:

— Сідай, Гунько, я тебе малювати буду.

Гунько зрадів, сів швиденько на стілець, і Незнайко почав його малювати, йому хотілось намалювати Гунька дуже красивим. От він і намалював йому червоний ніс, зелені вуха, сині губи, голубу чуприну й оранжові очі. Гунькові кортіло швидше подивитись на свій портрет. Від нетерплячки він навіть не міг всидіти спокійно на стільчику і весь час вертівся.

— Не крутись, не крутись! — говорив йому Незнайко. — А то несхожим вийдеш.

— А тепер схожий? — запитав Гунько.

— Дуже схожий, — відповів Незнайко й прималював йому фіолетовою фарбою вуса.

— Ану покажи, що вийшло, — попросив Гунько, коли Незнайко закінчив портрет.

Незнайко показав.

— Та хіба я такий! — закричав Гунько з переляку.

— Звичайно, такий. Який же ще?

— А вуса навіщо намалював? У мене ж вусів нема.

— Ну, виростуть коли-небудь.

— А чому ніс червоний?

— Це щоб було красивіше.

— А чуприна чому голуба? Хіба в мене голуба чуприна?

— Голуба, — відповів Незнайко, — а коли тобі не подобається, я можу зробити зелену.

— Ні, це поганий портрет, — сказав Гунько. — Дай я його порву.

— Навіщо знищувати художній твір? — заперечив Незнайко.

Гунько хотів одібрати в нього портрет, і вони почали битися. На шум прибігли Знайко, лікар Пілюлька та інші малюки.

— Ви чого б’єтеся? — питають.

— Ось, — закричав Гунько. — Розсудіть ви нас: скажіть, хто тут намальований. Правда, це не я?

— Звичайно, не ти, — відповіли малюки. — Тут якесь опудало горохове намальоване.

Незнайко каже:

— Ви не догадалися тому, що тут нема підпису. Я зараз підпишу, і все буде зрозуміло.

Він узяв олівець і написав під портретом друкованими літерами: «Гунько». Потім почепив портрет на стіні і сказав:

— Хай висить. Всі можуть дивитися, нікому не забороняється.

— А я прийду вночі, — сказав Гунько, — й знищу цей портрет.

— А я вночі не ляжу спати й буду стерегти, — відповів Незнайко.

Ображений Гунько пішов додому, а Незнайко й справді не ліг увечері спати. Коли малюки поснули, він узяв фарби й заходився всіх малювати. Пончика він намалював таким товстим, що той навіть не вмістився на портреті. Поспішайка намалював на тонесеньких ніжках, а ззаду чомусь домалював собачого хвоста. Мисливця Кульку намалював верхи на Бульці. Лікареві Пілюльці замість носа намалював градусник. Знайкові, хтозна для чого, намалював ослячі вуха. Словом, усіх понамальовував у смішному й безглуздому вигляді. До ранку він розвісив ці портрети на стінках і зробив під ними написи, так що вийшла справжня виставка.

Першим прокинувся лікар Пілюлька. Він побачив на стіні портрети й розсміявся. Вони йому так сподобались, що лікар навіть начепив на ніс пенсне й почав розглядати портрети дуже уважно. Він підходив до кожного портрета, дививсь і довго сміявся.

— Молодець Незнайко! — говорив лікар Пілюлька. — Ніколи в житті я так не сміявся.

Потім він зупинився біля свого портрета і строго сказав:

— А це хто? Невже це я? Ні, це не я! Це дуже поганий портрет. Ти краще зніми його.

— Навіщо знімати? Хай повисить, — відповів Незнайко. Лікар Пілюлька образився і сказав:

— Ти, Незнайку, мабуть, хворий. У тебе щось з очима трапилось. Де це ти бачив, щоб у мене замість носа був градусник? Доведеться тобі на ніч касторки дати.

Незнайко дуже не любив касторку. Він злякався і каже:

— Ні, ні. Тепер я сам бачу, що портрет поганий.

Він зняв з стіни портрет Пілюльки й порвав його.

Слідом за Пілюлькою прокинувся мисливець Кулька. І йому портрети сподобались. Він ледь не луснув зо сміху, дивлячись на них. А потім побачив свій портрет, і настрій у нього одразу зіпсувався.

— Це поганий портрет, — сказав він, — не схожий на мене. Ти зніми його, а то я ніколи не візьму тебе на полювання. Довелося Незнайкові і мисливця Кульку із стіни зняти. Так було з усіма. Всім подобались портрети інших, а свої не подобались.

Останнім проснувся Тюбик, який любив спати довше за всіх. Коли він побачив на стіні свій портрет, то страшенно розсердився і сказав, що це не портрет, а бездарна, антихудожня мазанина. Потім він зірвав із стіни свій портрет і відібрав у Незнайка фарби й пензлик.

На стіні залишився тільки Гуньків портрет. Незнайко зняв його й пішов до свого приятеля.

— Хочеш, Гуньку, я подарую тобі твій портрет, а ти за це помиришся зі мною, — запропонував Незнайко.

Гунько взяв портрет, порвав його на шматочки й сказав:

— Згода, мир. Але дивись мені: якщо хоч раз ще намалюєш, нізащо не буду миритися.

— А я нікого більше не буду малювати, — відповів Незнайко. — Малюєш, малюєш, а ніхто й спасибі не скаже. Всі тільки лаються. Не хочу більше художником бути.