Там звізди пробивались
Поезія в прозі
Під самим лісом плила вузька глибока ріка. Змивала коріння старих дубів, холодила берег, на якім виростало буйне зілля, густі дикі корчі дерев,— і відбивалась від часу до часу від берега на знак життя.
Густий ліс дубовий надав їй барву своєрідну. Плила зовсім зеленою водою, і лиш там, де припирала лівим берегом до гладкої рівнини, блистіла здалека сивавим сріблом.
По ній пишались водні рожі, а ще більше їх широке, зелене листя.
Рівнина, що припирала до лівого берега,— се широкий степ. Степ український. По нім грала розпаношена безконечна туга і одностайний сум.
Звідки походив?
Не знав. Вже здавна був. Йому тут широко, і він розпустив далеко свої сумні крила і грав по пустім морю тім, мов цар…
Незамітно плила ріка вперед. Лиш як вітер здоймався й шалів но степу, її гладка поверхня морщилася з болю.
— Чого терпиш?..— питав тихим шелестом дубовий ліс зелений.
— Дражнить мене, а розіллятись не можу,— відшептувала болісно.
— Виступи з себе, розіграйся та залий цілий степ широкий, щоб знав, що і в тобі сила! — радив великан.
— Замало мене, щоб залляла цілий степ широкий,— відмовила сумно.— Зробились би з мене хіба краплі роси на нім, та саме окрасили його, мов кришталями. Волю так.
— Так? Стіснена в отсей жолоб та вічно стережена каменистим берегом?
…По гладкій поверхні промайнув у ясній, місячній ночі усміх її…— Я глибока. Безмежно глибока. Оскільки вужча, остільки глибша. Оце широке пишне листя, що плаває тут і там по мені, що незамітною стебелиною здіймається з мойого замуленого дна до ясного світла,— воно тобі скаже, яка я глибока. Се моя сила і моє багатство…
Задумався ліс дубовий.
Говорила про багатство, а майже иезамітна в тім широкім степу, і усміхалась.
. . . . . . . . . .
Він був її вічною окрасою. Німої прастарої поезії. Магічними місячними ночами снувались русалки по його березі. В глибині його темній, безшелесній співали полохливі соловейки… а десь-не-десь вганявся з-поміж гущавин дерев сильний дуб-великан угору і глядів понад усіх далеко в сірий стегі пустий… Далеко до сходу сонця?
Недалеко.
Але ще ніч пишалася.
А ночі тій відповідав широкий сум на степу й далеко розстелена туга…
За чим?
Що звізди в нім не пробивались. Що весь блиск багатства, що пишався та тремтів вічним сріблом он там на небесах, весь рай, розцвілий на голубім небі, не схилявся до нього, і ані раз не відбивався в його могутнім далекім просторі…
. . . . . . . . . .
А під берегом лісу, в темрявім затишку, де ріка була найвужчою й найглибшою, де сунулась темно-лискучою поверхнею своєю незамітною вперед,— там грало світлом небесним.
Там звізди пробивались…
Чернівці, 27 липня 1900