У св. Івана
Сонячні лучі жарили; нерухомий душний воздух був переповнений порохом. Сиділи з початком червня.
Около старого православного монастира св. Івана, що, оздоблений чудними, барвними малюнками, обведений високими мурами, подобав на твердиню, двигалася від двох днів величезна маса народу. Се був день відпусту, день св. чудотворного Івана. Здалека і зблизька насходилося багато людей, щоби тут окріпнути і вилічитися…
В низькім, багато оздобленім нутрі церкви лежала обведена штахетами на підвищенню срібна домовина. В ній спочивало сповите в золотій матерії і набальзамоване мале, немов дитяче, тіло святого; ледве можна його добачити. Біля домовини сидів дяк, худий як смерть, з лицем блідо-жовтим, і, незважаючи на великий стиск людей, що товпились довкола нього, виспівував одностайним гугнявим голосом звичайні православні церковні пісні.
В церкві панував сумрак, хоть пора була полуднева. Незлічимі воскові свічки миготіли, капали, сичали і розливали солодкаво-задушну вонь, що мішалася із димом кадила. Голова побіч голови тиснулися люди до святого. Штовхалося, тиснулося, тогіталося, ба дехто боровся, навіть наражаючи життя, щоби лише ближче дістатися до святого, на нього споглянути, щоби діткнутися його пишної святої шати, доступити спасенія, цілуючи його в чоло…
При голові св. Івана сидів на понсовім оксамитнім кріслі, в золотім фелоні, бородатий чернець і держав на колінах срібну тацю. Наскладали прочани гроші за те, що оглядали святого. Таця немов угиналася під вагою своєю.
Який страшний натовп в жаристій спеці! Яка тяжка вбиваюча атмосфера! Який шепіт, які мольби, стони, змішані з монотонними співами, з зойками жебраків, хорих, при неустаннім гомоні дзвонів.
Ченці, умучені сповіддю, висмикуються нишком бічними виходами, ті ховаються незамітно в свої кімнати близько монастиря, щоби покріпитися. Правда, се був день гарячий, день утоми, але се був для ченців і день жнива, яких в році не багато можна зазначити. Тут не появлялася жодна душа, котра б св. Іванові не принесла подарунку.
Багаті бояри з Молдави враз із своїми молодими дружинами приїздили гарними оксамитно-чорними чвірками, в посрібленій упряжі, що на сонці аж лисніла, і кидали горді дари поміж жебраків і на срібну тацю.
Діди-каліки становили перед входом церкви відражаючий шпалір, і жебрали та горлали з цілої сили. Різнородні товари, переважно барвні образи святих, намиста, свічки, пахучі мила та всякі прикраси жіночі продавали тут у великій кількості.
Около звичайно тихого дому божого торгували, ошукували і крали тепер зовсім свобідно і без розбору…
А там… там винесли знов одну жертву — молоду дівчину, що серед стиску та натовпу зімліла. Вона прибула з далекої далечини до св. Івана, щоби знайти поміч на свою недугу…
Мертве тіло сімнадцятилітнього хлопця винесли перед кількома хвилинами. Незвичайно парна атмосфера церковна убила хорого на груди.
Між тим безперестанно розщибалися дзвінки та лунали співи. Різнозвучний гамір бушував серед німих мурів монастиря, розлягався далеко-широко в воздусі…
В однім куті церковного подвір’я стоїть збита громадка людей: чоловіки, жінки і діти. Стоять нерухомо. Посередині їх сидить на землі згорблений сліпий лірник і грає на лірі. Його лице почервоніло від спеки, однак спокійне, а він сам і не відчуває чудного характеру свого окруження. Його очі, широко отворені, впилися в одну точку, і він співає напруженим голосом.
І дивно! Який і беззвучний старий голос, а однакож як зворушаючо зливається він з ніжним звуком ліри! Його слухачі немов причаровані, немов зрослися з тим кусником землі. Не перешкоджає їм ні гамір торгуючих, ні зойки жебраків, ні гомін дзвонів, ні співи церковні… Дрижачий голос старця і слова його пісні, що повторюються, опанували їх немов демонічною силою:
Нема правди і не буде,
Розважайте, добрі люди!
Неправдонька між верхами,
Свята правда під ногами!
— Бабуню, де тота правда? — питає боязливо дев’ятилітнє сільське дівчатко, і сіпнуло удруге бабуню за рукав.
— У бога, дитинко,— відповідає старенька набожно.
— У бога…— повторяє воно стиха до себе… Опісля звернуло мимоволі очі на церковні стіни, на яскраві дивоглядні малюнки, задивилось на них, задумалося…
З задуми збудив її по хвилі напружений голос лірника:
Нема правди і не буде,
Розважайте, добрі люди…
Воно знов звернулося до бабуні, запитало сміліше:
— Чому нема правди?
. . . . . . . . . .
Старенька… чи чула вона те питання? здавалося, що вона хтіла щось відповісти дитині, щось їй розтолкувати. Погляд її блукав через хвилю вдалі, немов роздумувала, шукала там помочі. Опісля здвигнула плечима, а по її устах промайнув ледве замітний гіркий усміх.— Вона не відповіла…
Дівчатко, очікуючи відповіді, зморщило чоло само, задумалося…
Чер[нівці] 7/7 1890
