Сниться…
Воєнний нарис
(Пристань з мужчинами, від яких несуться голоси нерівними хвилями, то вище, то нижче…)
Ми ще не в дорозі до повороту; ще не скінчили. Ми ще йдемо. Вгору, а там і вдолину. Не чуєте? Одні вдираються мурав’ями на скали, сторожать, сіють гарматними ядрами; а долинами копошаться враз з кіньми, з розірваною землею другі. Інші знов клубляться кривавою масою і не підіймаються більше. Ще інші позаховувалися борсуками в нори… між лісною деревиною, що усипляє їх в голоді й холоді своїм довічним шумом, стрясаючи на них святочну одіж, білий іній, а з тим надихує і вічний сон, доки не подеревіють на раннім або північнім морозі, стоячи на чатах. Тут під побілілою від інею смеречиною, там невеликою громадкою, волочучися крізь снігову імлу, насилу, щоб обопільно з ворогом стрінутися… і поглянути на себе дикими, ненависними поглядами… а відтак… Але нащо вам це все знати?
Одним словом — ми ще не готові.
Але — ми вернемося, ми вернемося.
Як все втихне, влетить між нас білий кінь, без сідла й їздця, з розірваними в поспіху, а від бурхливого дихання закривавленими ніздрями й, піднявши голову вгору, заірже… Ми вернемося… Скільки? Побачите.
І не всі ми враз прийдемо.
І неоднаковим кроком. І не одною дорогою.
Ах, не одною дорогою і неоднаковим кроком.
. . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . .
Коли ми прощалися і відходили, чула земля на собі силу, відвагу, жвавість і рівні кроки; чула неначе один крок. Всі ми були як один; одна цілість, одна цінність. А земля тоді була ще чорна або й зелена, вкрита хіба золотистими або й зеленими коверцями й килимами. Нагодована нашими руками, пещена нашою дбайливістю, огрівана нашою любов’ю… Але ми вернемося, ми вернемося, лише ми ще не готові. Ще є в нас якась сила, ще вона дійствує — не чуєте нас?..
. . . . . . . . . . . .
Не чуєте нас?
Напружіть ваш зір, насторожіть ваші вуха, а переконаєтеся, скільки нас ще є…
Будьте терпеливі,— не перебивайте нам; плач задержіть в собі. А зітхання й молитви не посилайте навздогін за нами. Вони нам перешкоджають і з гробниці серця камінь відвалюють… Або ні, моліться за насмоліться… десь… Христос… він є… змореною тінню волочиться… забагато праці… може, з ніг святих валиться… або… або… стріли з оружжя, прости господи… впрост під небеса несе… Земля ж розрита! Щохвилі пащу роззявляє… пити хоче… білого коня… дожидається…
. . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . .
* * *
(Пристань з жінками й дітьми, що виглядають своїх мужів, батьків і братів).
Всі заслоняють очі руками, бо якась кривава ясність разить їх зір. Худі, змарнілі, пообдирані, постарілі постаті, осяяні кривавим світлом сонця, що клониться до заходу й от-от, здається, зникне з обрію, а замість себе пішле мряку, що, як звичайно, тут же… оповиває все в свої сірі серпанки.
Чи не вертаються ще вони? Питаються їх уста, серця… як ще довго ждати їм? Раз і другий раз, ба й четвертий вже раз опало листя з дерев, знов зазеленіло, і знов білість снігова покрила все. А їх все нема, нема і нема. І молили, й благали, служби гуртами по церквах наймали. Мовчки ждали, потішаючись хіба нічними снами, привидами мужів, батьків і братів, що ніби десь здалека… з поля, з ровів, з-поміж скель сунули на них з вихуділими обличчями, з божевільними очима, що бачили червоні страхіття війни, немов понадгризувані дикими звірами, з роззявленими ранами на тілі, одні без рук, другі без ніг, кульгаючи, спотикаючись, падаючи й знов підіймаючись…
. . . . . . . . . . . .
— Хто нам ріллю обробить і засіє? Вона все ще не орана! —жалілися, перекидаючися між собою словами, ніби камінням, так якось твердо та й тупо, і усміхаючись чудним, мовби посліднім сміхом.
— Вона вже поорана й полита, та чорна земля,— загуло щось у воздусі глухо,— без рук ваших чоловіків, батьків і братів…
. . . . . . . . . . . .
Грім якоїсь потужної сили заревів понад їх головами й понісся вдаль, полишаючи жах і зойк між жінками й дітьми:
— Вже можна з неї збирати і сівбу. Не догадуєтеся?..
— Так, так, догадуємося…
— Одіж забрали, тіло обсіло чорне вороння мухою, а кості, одні білі кості… осталися нам. Вдовам, сиротам, а там і землі…
. . . . . . . . . . . .
(По часі, знов ті самі знову благання).
— Вертайтеся вже! — залунав з усіх грудей одностайний поклик і станув.— Вертайтеся!
І разом з тим почалося штовхання дітей, що тиснулися до матерів, тут несміло, там упорчиво, і плакали, домагаючися хліба. Обмерзлі, почервонілі, дрібні п’ястуки притискали до очей, били матерів в плечі, визиваючи їх грубими словами, караючи за голодові терпіння і за нетоплені хати.
— Ми скажемо татові, скажемо! — грозили деякі, викривляючися і проклинаючи своїх матерів, що відверталися від них і шукали завзято очима далечінь.— Ая… скажемо все. Ми не такі, як ви гадаєте,— і знаємо все.
І про те, про що ви мовчите.
Дарма, що вижидаєте їх з тамтої сторони.
Ваші очі звернені, як на образах, догори, заповняєте церкви… зачиняєте нас дома в голоді й холоді, щоб ми не бігли за вами — і нічого не знали. Скажемо все.
. . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . .
* * *
(Пристань мужеська, оповита клубами диму, закутана в темряву, крізь яку тут і там виблискує вогонь… зближається і віддаляється від пристані жіночої).
Вас нетерплячка огортає?
Бо і в нас вона ржею в’їлася.
Чи то ми творимо час? Що ми є? Колись ми були, була минувшина й сучасність, казки миру були, не життя.
Тепер нас згортають, як розсипане сміття… і де нас дінуть? Але цього вам не треба' знати. Так. Не треба знати, куди нас позаганяли… що значить далека дорога. То в один кут нас пересувають, то в другий… І кидають кості ненависті між нас, щоб ми троїлися ними… щоб мучилися гадками про вас і про те, що застанемо, як вернемося додому. З-під ніг нам ґрунт виривають…
Сковані словами в цілісність і присягою,— ми себе розважаємо.
Не чуєте наших співів здалека? Здалека… здалека, де вовки нас окружають, коли нас дошками прикривають, землею пересипають, щоб могли почерез них і другі переходити.
Ми ще не готові.
І як же так скоро?
Білий кінь коло нас ще не станув, радісно не заіржав, добру вість не приносив.
Ми ж не крилаті птахи, щоб збитись висотою. Тут і земля не та, що в нас. По одній стороні червоні маки на ній процвітають, рови заповняють, могили прикрашають,— з другої вона вічним снігом покрита. І сюди нас висилають, щоб ми степи заповняли… гей, гей, жінки… ще й як заповняли! Ніхто з нас відти не поверне… як дійде… А хто поверне… маревом перед вами стане. Кості свої зложити до вас прийде… білий волос показати… Мову свою загубить. Замерзлою сніжинкою впаде слово, заким до вашого вуха дійде…
. . . . . . . . . . . .
Ми, очікувані вами, не можемо ще вертати. Багато з нас новим кроком іде. Поволі, поволі, одною ногою, з глухим стуком милиць і костурів, обміняних за колишнє чародійне, блискуче оружжя.
Новим кроком…
Ми ще не вернемося скоро,
Ще не дожидайтеся нас.
Ще листя не опало востаннє з високої деревини.
Ще очі молодих борців ясні й уста їх не кривляться від зневіри.. Не бачили того, що бачимо й бачили ми, передвчасно постарілі старці,— але вам не треба цього знати. Ви, ви знаєте що інше. Ви, вірні матері синів, героїв своїх, нетерпеливі сестри, молоді жінки й цвітучі дівчата!
Дожидайтеся нас! Вам не гірше, нам не ліпше. Дожидайтеся!
. . . . . . . . . . . .
Вслухайтеся в гук гармат і в те, що за ними миттю слідкує. Заповняє воздух.
Це рвуться струни.
Ті, що нас з вами в’язали, й ті, що вас до нас тягнули.
. . . . . . . . . . . .
А ви мовчіть, поети-птахи! Звертайтеся до неба й землю цілуйте. Хай не тяжить вона нам на зранених грудях… бо ми вернемося, вернемося до вас, лиш ще пождіть часок…
. . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . .
(Пристань з жінками, дітьми й старцями. Над ними в воздусі гуркіт гармат, а містом вулицями сховалася мовчанка; уриваний віддих страху літає. Здавлені сльози пробиваються з очей, а побілілі уста жінок й дітей відмикаються майже несвідомо, щоб пропустити зойк ляку й розпуки).
Думали, вже настане кінець, бо дерева наново обновляли листя,— а воно знову, знову потрясає землею.
А що там, на протилежній стороні, діється,— хто це знає?
Гадки чорними питаннями снуються по головах.
— Діти, мовчіть, не пищіть все: хліба! Відки ж ми його візьмемо? Пождіть. Раз батьки прецінь вернуться!
(Діти): Батьки не вертаються! Ми не хочемо так довго ждати. Хліба! Мамо, хліба! А ні, ми підемо до них в найми!
— Зрадники прокляті… зрадники в зародку… чи на те ми вас годували своєю кров’ю… Спам’ятайтеся!
(Плачі й ридання): Мамо, хліба! Лише хліба!..
. . . . . . . . . . . .
Високорослі колись, тепер похилені старці здіймають грізно худощаві руки з грубими п’ястуками, що нагадують затверділі, чорні грудки землі, і махають ними кудись в далечінь:
— Вертайтеся, сини й внуки наші! Вертайтеся, герої, щоб слід по собі на землі своїй оставити!
А відтак, станувши в малий, тісний гурток, прислухувалися, як один із них про щось півголосом говорив:
— Раз було,— оповідав,— колись давно-давно одно славне плем’я. І був у нього, кажуть, звичай чудний. Раз у рік виходила кожна жінка чи дівчина на базар (деякі кажуть, що перед брами міста або перед святиню богині) і там мусила вижидаючи стояти доти, доки не надійшов який чужинець, що, бажаючи її, кидав їй золото в подолок. За ним мусила вона йти.
Той гріш-золото був святий і віддавався потім богині. А вона могла по всьому вертатися додому.
— Браття,— додав похмуро, закінчуючи своє оповідання,— ми не славне плем’я, а жіноцтво наше, чи жертвується воно святиням?
І, звертаючися обличчям до далекої пристані мужеської, кликав у супроводі інших голосів:
— Вертайтеся, сини й внуки наші, вертайтеся, браття і герої, щоб слід по собі на своїй землі оставити!
— На своїй землі оставити,— відчулося ледве чутним відгомоном і загубилося, мов хвиля розплилася в просторі моря.
. . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . .
* * *
(З пристані мужеської).
Ми вернемося, батьки й приятелі наші, колишні сторожі наші, вчителі добра й любові! Ми вернемося,— але ще ми сліпі й не бачимо стежки, що додому веде; ще йдемо навпомацки… Веде нас одна надія.
Ми не мертві.
Ми будемо.
Чернівці, 2 лютня 1917
