Рушник, пальто й ганчірка

Жираф був зовсім роздягнутий, а надворі вже випав перший сніг.

Удома тепло, але жираф щодня виходив з Артутіком подихати свіжим повітрям. Жираф не скаржився, не нарікав, але Артутік розумів, що йому холодно. Всі люди мають теплий одяг: штани, теплу сорочку, а поверх пальто чи шубу. В Артутіка теж є тепла хутряна шубка, а от у жирафа не те що шуби, а й штанців не було. Тому Артутік і жалів його.

Пальто можна було б пошити з того зелено-червоного пухнастого рушника, що його тато вчора приніс із крамниці. Рушник був гарний — м’який, теплий.

Вдома були й ножиці, які мама не знати чому сховала далеко в шухляду столу. Ховала і не думала, що Артутік знає, де вони лежать.

І тому що жираф мерз, а вдома був такий чудовий рушник, і Артутік знав, де лежать ножиці, а ще й тому, що тато пішов на роботу, бабусі також не було вдома, а мама на кухні готувала обід, Артутік відкрив у кутку кімнати справжню кравецьку майстерню.

Мама, коли вона що-небудь краяла, тримала ножиці однією рукою, а Артутік двома.

Та ножиці й так знали своє діло, тільки й чулося: хрт, хрт…

Рушник зменшувався, а клаптів для пальта ставало дедалі більше.

От тільки Котот заважав. Уже третій раз він з’їв всі шматочки хліба, якими Артутік збирався приклеїти пальто на жирафа.

Котот страшенно неслухняний песик, доведеться прогнати його на кухню. Артутік уже й умовляв його:

— Кототе, йди на кухню!

Та цуценя тільки весело махало хвостом.

— Іди, Кототе, мама тобі дасть кістку.

Та цуценя не йшло, хоч іншим разом дуже б зраділо кістці.

Артутікові нічого не лишалось, як покласти ножиці на підлогу й вигнати Котота на кухню. Але цуценя вхопило ножиці і мерщій потягло їх з кімнати.

— Мамо, придерж його там, будь ласка!

— Грайтесь разом, — сказала мама.

— Ні, він мені заважає. Я шию пальто для жирафа.

— Яке пальто? — здивувалась мама.

— Надворі ж зима, жираф застудиться, в нього немає ні штанців, ні пальта, ні сорочки…

— Ану, ходім подивимося, що ти там нашив…

Увечері тато сміявся:

— Дурненький, ну хіба ж іграшковий жираф мерзне?

А мама все ще сердилась:

— Такий чудовий рушник зіпсував, і не соромно тобі? Ножиці витяг із столу без дозволу!

Артутік дуже переживав і плакав, він зрозумів, що іграшковий жираф не мерзне. І йому було жаль рушника, що вже був не рушником, а лише… ганчіркою, щоб стирати пилюку.