Артутік і сім велетнів

Дядя Грант купив дві шаблі. Одну Артутікові, другу Грачікові. Але Грачік не слухався своєї мами — напився холодної води, коли спітнів, і захворів на грип, — отож вони й не встигли навіть погратися своїми новими шаблями у війну.

Артутік грався сам. Та самому не цікаво. До того ж бабуся сказала, що в неї болить голова і хай Артутік не грюкає стільцями. А мама в цей день зовсім з кухні не виходила. Вона пекла торт з чудернацькою назвою «наполеон». Артутік добре пам’ятає, як тьотя Манік вчила маму його робити:

— Візьмеш четверо яєць, півтори склянки муки…— і згодом додала: — Кладеш у рота, і він прямо тане…

Отож мама була зайнята «наполеоном». Ну, а коли це така річ, що в роті прямо тане, Артутік не ображався, що мама з ним не грається…

Та спочатку про шаблю. Дядя Грант купив її в найбільшій крамниці Єревана. Шабля була в чорних блискучих піхвах, таких гладеньких і таких блискучих, що Артутік міг дивитися в піхви як у дзеркало. На піхвах був срібний ланцюжок, щоб Артутік міг причепити шаблю до пояса. А ще в шаблі було руків’я, теж чорне. Візьмешся за нього, потягнеш і з свистом витягнеш шаблю з піхов.

Щоразу, як Артутік виймав шаблю, слон, у якого Грачік відрізав хобот, аж тремтів від жаху. Інші іграшки також лякались, Артутік це точно знав.. Один тільки Котот не боявся, то це тому, що він дурний і ніякого поняття про шаблі не має. Напевно, Котот думає, що шабля зовсім не шабля, а звичайнісінький ніж, яким мама ріже на кухні овочі та м’ясо, коли готує обід.

Артутік вихопив шаблю, насупився і крикнув:

— Здавайся!

І тільки-но слон хотів здатись, як бабуся розсердилась і каже:

— Не грюкай стільцями, Артутіку!

Бабуся взагалі добра, але сьогодні вона сердилась, тому що в неї боліла голова і ще й тому, що десь загубився клубок вовни.

Артутік знав, що бабуся думає, ніби це він загубив клубок, а насправді це Грачік закотив клубок під шафу, коли ще не напився холодної води і не захворів на грип.

На кухню йти не можна, із стільцями гратись у війну теж не можна… Що ж робити Артутікові?..

Посадив він Котота в куток і почав розповідати йому дивовижну казку.

— Слухай, Кототе, — було це чи не було, а жив на світі хоробрий Артутік, і була в нього шабля. Та ще й яка шабля! У Грачіка теж була шабля, але Артутікова шабля була найкраща, та й Артутік у тисячу разів хоробріший за Грачіка… Якось Артутік узяв шаблю й пішов. Ішов він, ішов і прийшов у поле, а назустріч йому сім велетнів, злючих-презлючих. Вихопив Артутік шаблю, рраз-рраз — і одразу двох велетнів убив. А ще одному голову відрубав, та тільки в нього зразу ж нова виросла. Тоді Артутік знову… Гей, Кототе, куди ж ти? Дурню, знаєш, скільки ще велетнів залишилось? Я не все тобі розповів, сиди на місці!..

Але Котот утік. Він же собака, й звідки йому знати, що таке справжня шабля.

Котот утік, та Артутік ще довго розповідав, як він воював у підземному царстві. Він знав, що це те саме підземне царство, про яке бабуся розповідала йому казку. Його велетні, як і ті в казці, семиголові. Та Артутік не боявся їх. Ось зараз він усіх переб’є і ввійде в білосніжний палац. Там спить Назік, дочка тьоті Араксі. Це велетні вкрали Назік. Артутік визволить її і приведе додому. Тільки ось рука в нього трохи стомилась, напевно від шаблі, важка вона…

— Дитина заснула прямо па підлозі, — сказала бабуся.

Але Артутік нічого не помітив, він навіть не мітив, як мама прийшла з кухні. Він тільки почув як вона сказала:

— Синку, вставай…

Артутік саме чекав останнього велетня, не прокинувся. Котот давно утік, а шабля лежала на підлозі.

— Ану, марш умиватися, пора спати! — сказала мама.

Артутік устав, узяв шаблю і…

— З-з-з…

Та мама — не велетень, з нею не повоюєш. А ще коли мама каже щось робити — треба обов’язково виконувати. А то завтра не дасть «наполеона», а сьогодні ще може поставити в куток.

Ось і вийшло так, що один з велетнів лишився живий, а Назік спить у білому палаці. Добре, що мама дозволила взяти шаблю з собою в ліжко. Хто знає, може, вночі Артутікові знову доведеться воювати з велетнем. Треба ж рятувати Назік!..