Артутік та його іграшки

Це місце було зовсім не для них.

І в цьому не були винні ані дерев’яні кубики, ані слон з одірваним хоботом, ані автомобіль, що мав четверо коліс, ані підйомний кран, також чотириколісний, ані гвинтівка, що не мала жодного колеса, і звичайно ж не бабусин клубок, який зовсім і не іграшка.

Всі зібралися в кутку кімнати під ліжком і тихо- тихо розмовляли, так тихо, що коли б Артутік і не спав, то все одно б нічогісінько не почув. Розмовляли іграшки. В них дуже цікава мова, така цікава, що навіть бабусин клубок охоче вивчив її, правда, іноді в розмові помилявся.

— Я ж зовсім недавно з крамниці, — сказала гвинтівка. — У мене було чорне-чорне блискуче дуло і коричневий приклад. А тепер яка я брудна стала… Спочатку мене хотіли продати одній білявій дівчинці. У неї в косах був чудовий білий метелик, а личко — все в золотистих веснянках і голубі-голубі очі… Вона мені сподобалася з першого погляду, але вона мене не захотіла, і їй купили ляльку. А я залишилася в крамниці…

— Я теж був у крамниці, — сказав підйомний кран, — і бачив ту дівчинку, вона мені теж сподобалась. Пам’ятаєш, я тобі це казав.

— Пам’ятаю, пам’ятаю, але тоді ти був зовсім не такий, як тепер, а гарний, блискучий…

— Ох, — зітхнув підйомний кран, — друзі, мої колеса скоро зовсім відлетять. Хто бачив таке, щоб підйомний кран шпурляли з вікна другого поверху на вулицю? Ще добре, що внизу землю скопали — збиралися квіти садити. Я впав на колеса, перекинувся набік і зігнув свій хобот.

— Хобот…— застогнав слон.— Хіба в тебе хобот? От у мене був хобот. М’який, гнучкий, гумовий. Вони вдвох це зробили. Артутік приніс ножиці, а Грачік… рраз — і не лишилось у мене хобота… Якби я був справжнім слоном, я б, звичайно, плакав. Жаль, що я іграшка… Ех, якби я був справжнім слоном…

— А де ж тепер твій хобот?

— Не знаю.

— Автомобіль мусить знати. Гей, автомобілю, автомобілю!

— Чого вам? — незадоволено спитала заспана автомашина.

— Чи ти ніде не бачив часом хобота нашого слона?

— Ні, дорогою мені не траплялись. Не заважайте мені. Спати хочеться. Вчора мене дуже довго возили, і я втомився.

Автомобіль знову тихенько засопів.

— Я теж не бачив, — сказав підйомний кран.

— І я, — сказала гвинтівка.

— І ми не бачили, — додали кубики.

— Чого це вас так мало? — здивувався підйомний кран.

— Нас було шістнадцять, а зосталося всього сім. А хіба з семи кубиків можна побудувати будиночок?

— А де ж інші?

— Загубились. І ви б загубились, якби вас витягли з вашої коробки. Наша коробка була красива, картонна, з кольоровими картинками… А Артутік з неї зробив візок для цуценяти. Наші брати-кубики образилися й загубились.

— Я бачив, як загубився один кубик, — заскрипів підйомний кран. — Спочатку він полетів у відро для сміття, потім його віднесли в двір, а ще потім укинули в машину, що возить сміття. Він, бідний, плакав-плакав, тоді зіщулився і затих у найтемнішому кутку.

— Можливо, і хобот слона також…

— Ні, ні, — раптом утрутився в розмову бабусин клубок, — хобот слона не загубився…

Усі здивовано поглянули на нього, а бабусин клубок затинаючись — він усе ще як слід не вивчив мови іграшок — сказав:

— Я знаю, де хобот слона, я його бачив. Спочатку зі мною грався Котот. Він котив мене лапою і мордою, тоді Артутік котив мене ногою, ніби я м’ячик. Бабуся не дозволяла мене чіпати, та вони все одно гралися мною. Я закотився на шафу, ой ні, під шафу, і далі не котився. Тут був слонів гумовий хобот…

— А далі? Що було далі? — спитав схвильований слон.

— А потім бабуся знайшла мене і витягла з-під шафи.

Що більше клубок говорив, то дужче хвилювався і вже зовсім погано говорив мовою іграшок, але ніхто на це не звертав уваги.

— Розповідай, розповідай! — гукали всі.

— Ну, що ще розповідати? Коли бабуся мене витягла, Артутік знову мене шпурляв, а тоді Котот…

— А хобот? — мало не плачучи, запитав слон.

— Він і зараз під шафою.

Всі захвилювалися, загомоніли…

— Я підкочусь до бабусі і попрошу, щоб хобот вийняли з-під шафи.

— А хто ж мені його пришиє? — зітхнув слон.

Світало, та серед іграшок ще ніхто не спав. Навіть стомлена машина прокинулась. Усі думали, як пояснити Артутікові, його мамі, бабусі, татові, що слонів хобот лежить під шафою і його треба витягти й пришити. Ну який же це слон, коли в нього немає хобота!..

Дедалі світлішало. Сонячний промінчик побажав усім доброго ранку. Бабуся витягла всі іграшки з-під ліжка, вони знову потрапили до Артутіка… Всі дуже хвилювались…

Як жаль, що іграшки не знали людської мови і не могли сказати, де лежить слонів хобот. А Артутік не знав мови іграшок анітрішечки, навіть як бабусин клубок, не знав…

Як жаль, що Артутік не знав мови іграшок.