III

— На це піде три дні, — сказав Три Коші, коли вони з тим другим індіанцем поверталися до будинку. — На це піде три дні і харчів не вистачить, я вже раз таке бачив.

Другого індіанця звали Луї Брусниця.

— І така погода, що він теж засмердиться, — докинув він.

— Авжеж. Від них самий клопіт і морока.

— А може, менше трьох днів.

— Вони далеко забігають. Еге ж. Поки цей Чоловік зійде в землю, то ще засмердиться. Ось побачиш.

Обидва індіанці підійшли до будинку.

— Тепер він може взувати пантофлі, — сказав Брусниця. — Хоч би й у всіх на очах.

— Ні, ще не може, — заперечив Три Коші. Брусниця глянув на нього. — Нехай спершу очолить лови.

— Мокетубе? — здивувався Брусниця. — Гадаєш, цін схоче? Та йому й слово промовити тяжко!

— А хто ж це за нього зробить? То ж його власний батько скоро засмердиться.

— Ай справді, — сказав Брусниця. — За пантофлі йому таки доведеться ще відробляти. Атож. Він же й так за них заплатив, як ти думаєш?

— А ти як думаєш?

— Ні, як ти думаєш?

— Я ніяк не думаю.

— Я теж. Ісетібезі пантофлі вже ні до чого, нехай Мокетубе бере їх собі. Ісетібега тепер нічого не скаже.

— Еге ж. Чоловік мусить померти.

— Еге ж. Нехай помирає, у нас є новий Чоловік.

Перед будинком кілька обкорованих кипарисових стовпів підтримували критий корою дашок, вищий за рубку пароплава; на втолоченій землі під дашком у негоду прив’язували мулів та коней. На передній частині пароплавної палуби сиділи якийсь дід і дві жінки— одна скубла птицю, а друга лущила кукурудзу. Старий щось говорив. Він був босий, у довгій полотняній куртці й касторовому капелюсі.

— Світ іде шкереберть, — сказав дід. — І це все через білих. Поки вони не нав’язали нам своїх негрів, ми жили собі й лиха не знали. У давні часи старі люди сиділи в затінку, їли тушковану оленину й кукурудзу, курили тютюн і розмовляли про поважні й почесні справи. А тепер? Навіть старі заморюють себе до смерті, дбаючи про тих, що люблять упрівати.

Коли Три Коші та Брусниця проходили палубою, дід примовк й скинув на них поглядом. В його притьмарених очах стояла невдоволеність, а лице було пооране безліччю дрібних зморщок.

— І цей дав драла, — сказав старий.

— Еге ж, — відповів Брусниця. — Утік.

— Я так і знав. Я ж їм казав. Три тижні доведеться його ловити, як і тоді, коли помер Дум. Ось побачите.

— Тоді ловили три дні, а не три тижні, — заперечив Брусниця.

— Ти що, був при тому?

— Ні, — відповів Брусниця. — Але мені розповідали.

— А я сам там був, — сказав старий. — Аж три тижні по болотах і чагарниках…

Обидва індіанці пішли далі, а він усе говорив.

Від пароплавного салону залишилися самі тільки підгнилі стіни та стеля; обшивка з червоного дерева та позолочене різьблення лиш де-не-де поблискували крізь шар плісняви якимись таємничими кабалістичними візерунками; вибиті вікна скидалися на порожні очниці. У колишньому салоні лежало кілька мішків з насінням чи зерном та ще передок коляски-ландо; над її віссю граційно вигиналися дві іржаві ресори, що нічого не підтримували. У кутку в лозовій клітці нечутно й невпинно бігало туди-сюди лисеня; троє худих бойових півнів порпалося в поросі, і все навколо було поцятковане їхнім висохлим послідом.

Індіанці пройшли крізь отвір у мурованій стіні і вступили до просторого приміщення з потрісканого колоддя. Там стояла задня половина ходу коляски, а самий короб її лежав на боці, віконце було заплетене лозою, і крізь шпарини вистромляли, голови ще кілька бойових півнів, зовсім молоденьких, — очі-намистини в них були непорушні й злі, гребінці потріпані. Долівка була з утоптаної глини. В одному кутку стояли прихилені до стіни рало та пара саморобних весел. До стелі на чотирьох оленячих ременях було підвішено позолочене ліжко — те, що Ісетібега привіз із Парижа. Ні матраца, ні пружин на ньому вже не лишилося — рама була акуратно заплетена навхрест ремінням.

Ісетібега пробував привчити свою останню дружину, зовсім молоденьку, спати в тому ліжку. Змалку хворіючи на ядуху, сам він цілу ніч напівлежав на своєму плетеному стільці. Він бачив, як дружина забиралася на ліжко, а потім сидів у темряві, вдаючи, ніби спить, — хоч насправді він спав уночі лише три-чотири години, — і слухав, як вона нишком викрадається з позолоченого ліжка до сінника на долівці. Удосвіта вона тихенько вилазила назад на ліжко, і тепер надходила її черга вдавати, ніби вона спить, а Ісетібега сидів собі збоку, слухав і тихцем сміявся.

У другому кутку над десятигалоновим барильцем віскі звисали канделябри, прив’язані ремінцями до двох жердин. Була ще там глиняна піч; обличчям до неї і сидів на плетеному стільці Мокетубе. Зростом усього в п’ять футів з дюймом, важив він добрих двісті п’ятдесят фунтів. На ньому був сюртук з тонкого сукна, одягнений на голе тіло, і його пухке й гладке мідяне черево видималось над полотняними кальсонами. На ногах у нього красувалися пантофлі з червоними підборами, а за спиною стояв підліток з опахалом із покраяного на вузенькі стьожки паперу. Мокетубе сидів непорушно, його руки-плавці лежали на колінах, а широке жовте обличчя з заплющеними очима й пласкими ніздрями мало вираз непроникний, трагічний і відчужений. Коли ввійшов Три Коші з Брусницею, він не розплющив очей.

— Вони в нього на ногах ще зранку? — запитав Три Коші.

— Ще зранку, — відповів хлопець, не перестаючи помахувати опахалом. — Самі ж бачите.

— Атож, — сказав Три Коші. — Бачимо.

Мокетубе не ворухнувся. Він скидався на статую, на малайського божка в сюртуку й кальсонах, без сорочки, в банальних пантофлях на червоних підборах.

— Я б не займав його, бувши вами, — озвався підліток.

— Бувши тобою, я б теж не займав, — відказав Кіш.

Він і Брусниця присіли навпочіпки. Хлопець невпинно помахував опахалом.

— О Чоловіче, — звернувся Три Коші до Мокетубе, — послухай! — Ватаг не ворухнувся. — Він утік.

— Я ж вам казав, — знову озвався підліток. — Я так і знав, що він утече. Я ж казав.

— Атож, — мовив Три Коші. — Ти вже не перший кажеш нам опісля те, що ми мали б знати наперед. Тільки чого це ви, такі мудрі, вчора й пальцем не ворухнули, щоб не дати йому втекти?

— Він не хоче вмирати, — сказав Брусниця.

— А чого б це йому не хотіти? — здивувався Три Коші.

— Що він усе одно колись мусить померти, це ще не доказ, — озвався підліток. — Мене б це теж не переконало, дядьку.

— Помовч уже, — кинув йому Брусниця.

— Цілих двадцять років він слугував Чоловікові в затінку, тоді як інші з його племені гнули спину на полі, — сказав Три Коші. — То чого б це він не хотів тепер умирати, коли раніш не хотів гнути спину?

— І воно ж буде — раз, два, і по-всьому, — додав Брусниця. — Це швиденько.

— Оце ж і поясніть йому, коли зловите, — сказав підліток.

— Цить-но, — урвав його Брусниця.

Обидва індіанці сиділи навпочіпки, дивлячись в обличчя Мокетубе. Той був як неживий. Здавалося, навіть дихання під цією товщею жирної плоті криється так глибоко, що й не догледиш.

— Послухай, о Чоловіче! — звернувся до ватага Три Коші. — Ісетібега помер. І він чекає. У нас є його собака і ного кінь. Але його невільник утік. Той самий, що тримав перед ним горня, що їв його їжу, з його миски. Він утік. А Ісетібега чекає.

— Атож, — підтвердив Брусниця.

— Таке не вперше трапляється, — казав далі Три Коші. — Таке саме сталося, коли Дум, твій дід, лежав і чекав, поки зійде в землю. Він лежав так три дні і все запитував: «Де мій негр?» А Ісетібега, твій батько, відповідав йому: «Я знайду його. Спочивай у мирі, я приведу його до тебе, щоб ти міг вирушити у свою дорогу».

— Атож, — підтвердив Брусниця.

Мокетубе не ворухнувся і очей не розплющив.

— Три дні Ісетібега полював у видолинку, — провадив далі Три Коші. — Навіть їсти додому не ходив, поки не зловив нарешті негра. Тоді й сказав він Думові, своєму батькові: «Ось твій собака, твій кінь і твій негр. Спочивай у мирі». Це так сказав Ісетібега, що відучора лежить мертвий. А тепер утік негр Ісетібеги. Його кінь і його собака при ньому, але його негр утік.

— Атож, — підтвердив Брусниця.

Мокетубе не ворухнувся. Очі його були заплющені, страхітливо недвижну тушу охопила нездоланна млявість, щось настільки застигле, що, здавалося, нічиєму голосові його не розворушити. Обидва індіанці сиділи навпочіпки й дивилися йому в обличчя.

— Це сталося, коли твій батько тільки-тільки став ватагом, — додав Три Коші. — І саме Ісетібега привів невільника назад, туди, де чекав його батько, щоб зійти в землю.

Обличчя Мокетубе було так само непорушне, очі не розплющилися. Три Коші перечекав трохи, а тоді звелів:

— Скинь з нього пантофлі!

Хлопець скинув їх. Мокетубе раптом почав відсапуватись, голі груди його заходили від глибоких віддихів, наче він виринав зі своєї бездонної плоті назад до життя, як із води, з моря. Але очі його ще не розплющились.

— Він очолить лови, — сказав Брусниця.

— Авжеж, — погодився Три Коші. — Він тепер Чоловік. І він очолить лови.