Бидласи
Хтось сказав, що дурість — дар божий. Якщо це й правда, то синкові мого сусіда. Геськові Господь дав того дару на десятьох. Жителі цілого кварталу стогнали від його обдарування. Як тільки темна нічка небо вкриє, як тільки зорі на небо повидряпуються, у відчинені вікна летить трагічно-меланхолійне Геськове сопрано в супроводі гітари:
А я в тюрмє сіжу, А я із нар гляжу…
Сидів Гесько не в тюрмі на нарах, а посеред двору на лавочці. Сидів і виводив на всі заставки:
Сіжу на нарах, как король на імєнінах,
І пайку чорного мечтаю долучіть…
Так щовечора. Скільки тривало б оте його «мєчтаніє», не знаю. Та мені набридло. Підходжу якось до нього.
— Ану, король, бери свою балалайку і на сідало. А то зараз получиш пайку отим віником.
— Дєда, без конфліктів, — каже спокійно Гесько.— Думаєш, якщо ти двірник, то за тебе всі закони.
Хотілося дати йому віником по незаконному місцю. Та передумав. Молоде-зелене, думаю. Спочатку спробую його морально перебудувати.
Йду до нього, а він ноги на плечі. Тільки струни гітари дзенькнули.
— Куди ти, дурню? Я ж поговорити хочу.
— Знаю, — косує на віника.— Киньте спочатку отого мікрофона.
Довелось кинути.
Сидимо один проти одного. За столиком посеред двору. Він з одного боку, я з другого. Як на дипломатичному прийомі.
— Що ж ти,— кажу, — Геську. Хлопець уже дорослий. Сімнадцять років. А отаке квакання в дворі розводиш. І ми були молоді. І ми співали. Бувало, як сядемо на колодках, як затягнемо: «Ой місяцю, місяченьку», то всі дівчата з-за тинів виглядають. А від вашої братії навіть коти шарахаються… Давай краще я тебе навчу отієї…
Ого-о-о-ой не шуми, лу-луу-же…
Бери гітару, бери.
…Зе-е-елений байра-а-аче…
— Не вийде,—каже Гесько.— Це вже архаїзм. Тепер нові часи. Тепер космос. Атом. Твіст. Шейк.
Він ударив по струнах гітари, скривив конвульсійно рота, підігнув у колінах ноги й заскавулів:
О, бебі, бебі, бала, бала!
Куві, куві, куві-і-і…
Дивлюся, що слова мої доходять до Геська, як до стіни горох.
— Добре, — кажу.— Раз тобі доля послала талант кувікати, — кувікай. Тільки щоб у дворі тебе більше не було. Йди он туди, на болото, між жаб.
Кілька днів було тихо. А це минулої суботи, серед ночі, чую лемент. У дворі. Може, думаю, сусід жінку перевиховує?
Зірвався з ліжка. На балкон. Гесько посеред двору зі своєю братією. Зібралось їх, мабуть, із десятеро. Пищать, свистять, кувікають, виють.. Дивився я на оте мистецтво, слухав — і народилася в мене думка. Зодягнувся і в двір вискочив. Пройшов, щоб вони ще помітили, до сміттярки, відчинив, а тоді вискочив звідтіля і:
— Хлопці, голубчики! Допоможіть. Щось сидить у смітнику. Світ ще такого не бачив…
Спочатку завагалися. А потім Гесько скомандував: — Бидласи! За мною! Допоможемо предкам!
І кинулися до сміттєзбірника. Тільки-но останній, шугонув туди, я зачинив двері й почепив знадвору замок.
Одразу не второпали. А потім Гесько зарепетував:
— Гей, дєда! Ти що нас, як шакалів, у клітку загнав!
— Співайте, співайте, — кажу спокійно.— Тут ні вам не буде ніхто перешкоджати, ні ви нікому. Це саме для вашого мистецтва сцена.
Сиділи до ранку. Спочатку верещали, бренькали гітарами, виводили: «Мєня забросілі за тьомную решотку», «Я стал вуркаганом, не жді меня, мама». Потім почали гамселити кулаками в двері, лякати мене законами. І вже було тьохнуло серце. Хотів випустити. А потім думаю: ні, сидіть до ранку. А то будете догравати, як невистояне вино.
Вранці відчинив двері. Шугонули, як коти з чужої комори…
Тепер жодного «бидласа» в дворі не чути. А Гесько мене десятою дорогою обходить.