Медовий тиждень
З щоденника молодожона
День перший. Ура! Я одружився. Я маю жінку. І жінка має мене. Ми обоє маємось. Боже! Яка ти розумна істота, що створив жінку!
День другий. Прекрасно! Бо!
День третій. Її рука в моїй руці. Здається, ми одне без одного існувати не можемо.
Ганнуся каже: «Милий».
Я кажу: «Рідна».
Вона питає: «Кохаєш?»
Я відповідаю: «Навіки…»
День четвертий. Ганнуся надула губки:
— Мені снилося, що ти знайшов вродливішу, а мене кинув.
Мене стьобнуло по серцю:
— Дурненька моя! Ти ж бачила, які красуні бігали за мною, а я обрав тебе…
Її наче вкусила оса:
— За мною не менше бігало, а я дурна…
— Що-о-о?! Ти каєшся?
Я не міг ніяк зупинити в собі шквал обурення. Тому спочатку з’їв цигарку, потім міцно зціпив зуби, глибоко зітхнув і стояв, як скульптурний портрет ображеного.
Ганнуся зрошувала сльозами подушку.
День п’ятий. Вона потопала в моїх обіймах. Я шукав своїми вустами її вуста.
— Які ми дурні! Чого сварилися? Ми ж не можемо одне без одного.
— Бо ти сама почала. Раз уже одружились, нічого аналізувати: було, не було, краще, гірше…
Вона вислизнула з моїх обіймів.
— Про кращих ти почав сам.
— Взагалі, почала ти. А я…
— Ну, ти ж казав…
Вона взяла цигарку, встромила в свої надуті губки.
— Що ти робиш?
— Курю. Ти ж ходив з кікіморою, яка курила…
— Та облиш ти…— я хотів відібрати в неї цигарку, але вона крутнулась і вдарилась рукою об шафу.
— Так жити, то краще вмерти! — крикнула вона й кинулась до ванни.
Я за нею:
— Відчини! Що ти надумала? Ти ж знаєш, що я тебе люблю. Тільки тебе. Єдину! Відчини! Навіщо я маю ламати двері…
Вона мовчала. Я пригадав, що з кухні до ванни є віконечко. Ускочив на кухню. Поставив табуретку, на табуретку відро. Став на нього й краєм ока зазираю в ванну. Стоїть. Притулила вуха до дверей і слухає, де я.
Я тихо відчинив віконце. Просунувся в нього і… втративши рівновагу, з гуркотом полетів на підлогу. На мене, як дзвенюча шрапнель, посипались тарілки, ложки — все, що було на поличці.
Вона прибігла:
— Боже! Що з тобою?!
Я мацнув рукою по лицю. Рука була в крові. Я заплющив очі й застогнав.
— Мирончику! — скрикнула перелякано вона й кинулась до мене, — Милий мій. Розплющ очі. Чуєш! Я люблю тільки тебе…
Я думаю: ще трішки її полякаю, а потім розплющу…
День шостий. Ми прокинулись пізно. Ганнуся гладила рукою моє травмоване обличчя. Туркотіла:
— Бідненький мій. Так ударився…
— А ти добре злякалась?
— Я-а-а? Нітрішки.
Її рука сповзла з мого лиця. Я відчув наближення бурі. Тому встав, зібрався, пішов з дому. Прийшов пізно ввечері. З того й почався день сьомий. Точніше ніч. Отже:
Ніч сьома.
— Де ти був?
— Так собі ходив. (Я був у її мами. Але, думаю, казати не буду. Хай трохи помучиться).
— Та-а-ак собі…— Вона впала обличчям у подушку. Довго шморгала носом. Потім на всю кімнату: — Бу-у-у! Я не витерплю цього. Я краще загину…
Зірвалася з ліжка. Почала швидко ходити по кімнаті. Зупинилася перед дзеркалом. Довго дивилась на себе. А тоді знову як заверещить:
— Мамо! Мамо! Рятуй мене, мамочко!
Я до неї. В оберемок. На ліжко.
— Мила моя, заспокойся. Чуєш! Я був у твоєї мами… Вона:
— Мамочко, мене смерть хоче взяти. Ось вона. Ось, бачиш?
— Цить, — кажу.— Яка там смерть. Це ж я.
— Мамочко, а ось бог у червоних чоботях на вікні сидить…
Думаю: «Господи! Невже справді в голові в неї почали боги танцювати?»
— Дурненька, — заспокоюю. — Чого це богові в нас на вікні сидіти, та ще й у чоботях. У таку спеку…
Вона пхикнула й знову:
— Мамочко, ти мене любиш? Ти не кинеш мене?..
Цілу ніч я був за мамочку. Вранці поглянув у дзеркало на своє обличчя: зім’яте, як халява старого чобота. Думаю: «Господи! Допоможи протягнути ще тих три тижні медового місяця».
Вона лежала й усміхалася:
— А що, перелякався?..
Починався восьмий день медового місяця…
