Замальовки курортні
З натури
Гід
Ми бігли за ним, як курчата за квочкою. Він поспішав обскакати всі пункти, як панотець після Різдва обійти всю парафію.
— Курорт Трускавець. Нафтуся, Маруся, Софія, Юзя. Ганяють камінці з печінки та нирок. Колись, у тяжкі часи, ганяли винятково панам та багатіям. Сьогодні, як бачите, ганяють трудовому народу.
— Хай би вони й далі тим панам ганяли…
— Що-о!?
— Я кажу, щоб ті камінці в печінках сиділи панам, а не нам…
— А-а-а! Правильно! Отже, дивітесь праворуч — бібліотека. Тут відпочиваючі читають. Дивітесь ліворуч — їдальня. Тут відпочиваючі їдять. Дивітесь прямо — бювет. Тут відпочиваючі п’ють воду… Р-розійдись! Хто куди. Вільна година. Ліворуч — кіоск. Можна придбати сувеніри. Праворуч — фотограф. Можна на пам’ять сфотографуватись.
«ПРИВЄТ ІЗ ТРУСКАВЦЯ»
Він накрив чорною плахтою голову. Лівою рукою диригує:
— Ще трішки вправо! Так. Голову рівно. Усміхніться. Та не так, ніби вас на кропиву посадили. Голову! Голову! Мужчина! Голову не туди! Женщина на перспєктівє! Куди ти лізеш, як корова! Фон псуєш, фон! Знов через тебе касету зіпсував… Женщина й корова, то все одно. Не влупиш її буком по хребті, то не зрозуміє. Тупоумноє животное. Отдихающіє, вніманіє! Щолкаю. Ітак, ота «Привет із Трускавця» два карбованці, а ота — рубель п’ятдесят. Становись, слєдующі!
Святе подружжя
Хто сказав, що курорти — узаконений притулок невірних жінок і ловеласів-чоловіків? Хто смів пустити таку чорну плітку про місце, де виганяють із печінок камінці й повертають людям здоров’я?
Вони скрізь ходили в парі. І пити Нафтусю, і вмиватися Юзею, і в їдальню, і на прогулянку. Обоє в літах, обоє з однаковими обручками на руках. Обоє — як одне єдине й нероздільне щастя.
Скільки теплоти було в його словах:
— Валюшенько, обережно, бо слизько! — І вона довірливо простягала йому свою поморщену, але ще пухкеньку ручку.
Скільки любові й ласки було в її словах:
— Володю, ти так схуд. Випий оту сметанку.
Й худе, порите борознами лице Володі тануло від радощів, а сметана танула в його беззубому роті,
А потім… потім на багатолюдному вокзалі. Вона стояла зі сльозами на очах у тамбурі вагона. А він махав їй рукою, як лебідь лебедиці крилом, і ласкаво туркотів:
— До побачення, Валюшенько! Будеш у Києві — дзвони, зустрінемось.
— До побачення, Володю! Приїжджай до Москви!
Скільки ласки, скільки тепла! Скільки любові… Скільки уваги… Якби хоч часточку своїй жінці й своєму чоловікові. О! Це була б чудова сім’я.
